Академік Національної Академії Наук України 15 страница

Буендіа перейшов гірський хребет, щоб заснувати Макондо, з тією ж сліпою гординею, з якою полковник Ауреліано Буендіа провадив свої даремні війни, з тією ж безрозсудною впертістю, з якою Урсула боролася за життя свого роду, шукав Ауреліано Другий Фернанду, ні на мить не занепадаючи духом. Він питав, де продаються похоронні вінки, і його вели від одного будинку до іншого, щоб він міг вибрати кращі. Він питав, де живе найгарніша жінка, яка будь‑коли існувала на землі, і всі матері вели його до своїх дочок. Він блукав ущелинами неясності, заповідниками часу, викресленого з пам'яті, лабіринтами розчарувань. Він перейшов жовту пустелю, де луна повторювала його думки, а туга породжувала примарні видива. Після багатьох тижнів марних пошуків він потрапив до невідомого міста, де всі дзвони калатали, як за небіжчиком. Він одразу впізнав, – хоч ніколи доти їх не бачив і нічого про них не чув, – і стіни, роз'їдені сіллю північних вітрів, і старезні балкони з порохнявого почорнілого дерева, і прибитий біля вхідних дверей шматочок картону з розмитим дощами надписом: «Продаються похоронні вінки». Від цієї хвилини й до того крижаного ранку, коли Фернанда під охороною ігумені назавжди покинула батьківський дім, минуло так мало часу, що черниці ледве встигли пошити посаг і повкладати в скрині канделябри, срібний сервіз, золотий горщик та незліченні й непотрібні уламки родинної катастрофи, що затяглася аж на два століття. Дон Фернандо не схотів супроводжувати молодих. Він пообіцяв приїхати до Макондо пізніше, коли розквитається зі своїми боргами, і, благословивши дочку, знову замкнувся в кабінеті, звідки почав посилати Фернанді коротенькі листи з жалобними віньєтками й родовим гербом, – листи ці започаткували певне духовне спілкування між батьком і дочкою. Для Фернанди день від'їзду був днем її справжнього народження. Для Ауреліано Другого він став майже водночас і початком і кінцем щастя.

Фернанда привезла з собою прегарний календарик, оздоблений позолоченими квіточками, де її духівник позначив фіолетовим чорнилом дати утримання від виконання подружнього обов'язку. Сюди входили страсний тиждень, неділі, перша п'ятниця кожного місяця, дні, обов'язкові для відвідування мес, дні постів та обітниць стриманості, а також і числа, що випадали через періодичні нездужання. Таким чином, у календарі залишалося лише два придатні дні, розкидані де‑не‑де серед густого лісу фіолетових хрестів. Певен того, що час повалить на землю цю колючу загорожу, Ауреліано Другий затягнув весільне свято далі, ніж було передбачено.

Стомившись від сили‑силенної порожніх пляшок з‑під шампанського та бренді, які їй знай доводилося відвозити на смітник, щоб вони не забили весь будинок, і водночас заінтригована тим, що молодята лягають спати в різний час і в різних кімнатах, а фанфари та музика не стихають і худобу ріжуть далі, Урсула згадала свій Власний досвід і спитала Фернанду, чи немає бува й у неї пояса цнотливості, адже рано або пізно він викличе в місті кепкування, а це може погано скінчитися. Але Фернанда зізналася, що просто чекає, поки минуть два тижні після весілля, й тоді вже дозволить собі перше зближення з чоловіком. Коли минув цей термін, вона справді розчинила двері своєї спальні, наготувавшись принести себе в жертву для спокутування гріхів, і Ауреліано Другий побачив найпрекраснішу в світі жінку з очима зляканої лані й довгим волоссям мідяного кольору, розсипаним на подушці. Зачарований цим видовищем, він не відразу зауважив, що Фернанда вбралася в білу сорочку аж до кісточок, з довгими рукавами й великим круглим, майстерно обкиданим отвором на рійні живота. Ауреліано Другий не міг утриматись від сміху.

– Зроду не бачив нічого непристойнішого! – вигукнув він, зареготавши на весь будинок. – Я взяв за себе черницю.

Через місяць, так і не домігшись від дружини, щоб вона скинула з себе білу сорочку, він подався фотографувати Петру Котес в уборі королеви. Згодом, коли йому вдалося повернути Фернанду в дім, вона в запалі примирення поступилася його бажанню, але не зуміла дати йому того заспокоєння, про яке він мріяв, вирушаючи шукати її до міста тридцяти двох дзвіниць. З нею він знайшов тільки почуття глибокого розпачу. Якось уночі, незадовго перед тим як народився їхній первісток, Фернанда зрозуміла, що її чоловік потай від неї повернувся до ліжка Петри Котес.

Це правда, – зізнався він. І пояснив тоном цілковитого самозречення: – Я змушений так учинити, щоб і далі плодилася худоба.

Звісно, минув якийсь час, перш ніж вона повірила такому незвичайному поясненню, та коли Ауреліано Другий врешті домігся цього, подавши їй докази, які здавалися неспростовними, Фернанда зажадала від нього тільки одного – обіцянки, що він не дозволить Собі померти в коханчиному ліжку. І вони жили далі втрьох, не заважаючи одне одному: Ауреліано Другий буй послужливий і ніжний з обома, Петра Котеіс тішшііася своєю перемогою, а Фернанда вдавала, що не ішає правди.

Та хоч із чоловіком Фернанда й уклала угоду, це не допомогло їй увійти в родину Буендіа. Марно Урсула просила її викинути чорний вовняний капот, який Фернанда надягала кожен раз уранці, якщо вночі їй доводилося виконувати подружній обов'язок. Про цей капот уже перешіптувалися сусіди. Так само не змогла Урсула примусити Фернанду користуватися купальнею та вбиральнею й умовити її продати золотий горщик полковникові Ауреліано Буендіа на матеріал для золотих рибок. Амаранту дратували неправильна Фернандина вимова та звичка вживати евфемізми, і вона завжди розмовляла з нею якоюсь незрозумілою мовою.

Вофонафа ізфі тихфи, щофо гифидуфуютьфа власфанимфи лайфаномфо.

Якось, розсердившись за явну насмішку, Фернанда захотіла достеменно знати, що ж усе таки Амаранта каже, й та відповіла їй без евфемізмів:

Та кажу, що ти з тих, хто плутає зад із великим постом.

Відтоді вони більше не перемовилися й словом. А в разі крайньої необхідності спілкувалися за допомогою цидулок або через когось. Незважаючи на одверту ворожість до неї чоловікової родини, Фернанда не відмовилася від наміру прищепити Буендіа благородні традиції своїх предків. Вона покінчила зі звичкою їсти на кухні, коли кому заманеться, і зобов'язала з'являтися в суворо визначений час до їдальні за великий стіл, накритий білою скатертиною й заставлений канделябрами та сріблом. Нововведена урочистість процесу їжі, який Урсула завжди вважала однією з найзвичайнісіньких справ повсякденного життя, створила в будинку таку нестерпно добропристойну атмосферу, що проти неї повстав навіть мовчазний Хосе Аркадіо Другий. Однак новий порядок переміг, як і друге нововведення – обов'язково молитися перед вечерею; це привернуло увагу сусідів, і невдовзі поширилася чутка, що Буендіа сідають за стіл не як інші смертні і перетворили трапезу у відправу. Навіть Урсулині забобони, породжені радше миттєвим натхненням, аніж традиціями, увійшли в суперечність із назавжди визначеними й твердо розписаними для кожного окремого випадку забобонами, успадкованими Фернандою від батьків. Поки Урсула добре володіла своїми п'ятьма чуттями, деякі давні звичаї ще зберігали силу, й на життя родини впливали її сміливі рішення, але коли Урсула осліпла й тягар років змусив її відійти від справ, стіна суворості, яку Фернанда почала зводити навколо дому, щойно ввійшовши до нього, замкнулася, і вже ніхто, крім Фернанди, не мав права вирішувати долю родини. Торгівлю кондитерськими виробами й льодяниками, яку й далі провадила, за Урсулиним бажанням, Санта Софія де ла П'єдад, Фернанда розцінила як негідне заняття й не забарилася покласти цьому кінець. Двері будинку, доти розчинені навстіж від світання й аж до часу, коли пора було спати, спершу почали зачинятися на час сієсти під тим приводом, що сонце нагріває спальні, а потім зачинилися назавжди. Жмутик алое й колосків, який від часів заснування Макондо висів на верхньому одвірку, було замінено нішею з серцем Ісусовим. Полковник Ауреліано Буендіа помітив ці зміни й зрозумів, які будуть наслідки. «Ми стаємо аристократами, – протестував він. – Так ми врешті‑решт знову почнемо війну проти консерваторів, тільки тепер для того, щоб посадовити на їхнє місце короля». Фернанда дуже тактовно намагалася уникнути сутички з ним. Глибоко в душі вона, звісно, обурювалася його незалежністю й опором, який він чинив запроваджуваним нею суворим правилам. Її доводили до розпачу його чашки кави о п'ятій годині ранку, безлад у майстерні, зношений до дірок плащ, звичай сидіти вечорами на вулиці біля дверей будинку. Але Фернанда була змушена миритися з цією розхитаною деталлю родинного механізму, бо добре знала, що полковник – приборканий віком та зневірою дикий звір і в нападі старечого обурення може вирвати з коренем усе, на чому тримається дім. Коли її чоловік вирішив дати їхньому первісткові прадідове ім'я, вона не насмілилася перечити, на той час вона прожила в родині всього рік. Та коли в них народилася дочка, Фернанда рішуче заявила, що назве її Ренатою, на честь своєї матері. Урсула зажадала, щоб дитину назвали Ремедіос. Після запеклої суперечки, в якій Ауреліано Другий виконував роль посередника, дочку зрештою охрестили Ренатою‑Ремедіос. Але мати називала її Ренатою, а всі інші Меме – скороченим ім'ям від Ремедіос.

Спершу Фернанда мовчала про своїх батьків, але згодом почала створювати ідеалізований образ тата. В їдальні вона повсякчас заводила мову про нього, називаючи винятковою людиною, що зреклася суєти земної й поступово перетворилася на святого. Ауреліано Другий, здивований таким непомірним звеличуванням тестя, не міг утриматися від спокуси й за спиною у жінки підпускав на його адресу різні жарти. Інші наслідували його приклад. Навіть сама Урсула, що так ревно оберігала родинний мир і потай страждала від домашніх чвар, дозволила собі якось сказати, що її маленькому внукові забезпечено папський престол, бо він «онук святого і син королеви та крадія худоби». Незважаючи на всю цю веселу змову, діти Ауреліано Другого звикли думати про свого дідуся, як про легендарну істоту, яка шле їм листи з благочестивими віршами, а на Різдво – ящик подарунків, такий великий, що його кожного разу ледве заносять у двері. Насправді дон Фернандо відсилав своїм онукам рештки родового майна. З них у дитячій кімнаті спорудили вівтар із святими людських розмірів; скляні очі надавали їм застрашливого живого вигляду, а майстерно розшиті убори були кращі за всяку одежу, що її носили будь‑коли в Макондо. Помалу‑малу похоронна пишнота старосвітських і похмурих панських покоїв переїхала в світлий будинок Буендіа. «Нам переслано уже весь родинний цвинтар, – зауважив якось Ауреліано Другий. – Бракує тільки плакучих верб і надгробків». І хоча в дідових ящиках діти ніколи не знаходили нічого такого, чим можна було б погратися, вони однаково цілий рік нетерпляче чекали грудня, бо ж хай там як, а поява старовинних і завжди несподіваних речей вносила пожвавлення у їхнє життя. На десяте Різдво, коли маленького Хосе Аркадіо вже ладнались виряджати до семінарії, прибув – трохи раніше, ніж завжди, – міцно збитий і просмолений по швах, щоб не проникло вологи, велетенський дідів ящик;на ньому ґотичними літерами було зазначено адресу: високородній сеньйорі Фернанді дель Карпіо де Буендіа. Поки Фернанда читала в спальні листа, діти кинулися розкривати ящик. їм, як звичайно, допомагав Ауреліано Другий. Вони зішкребли смолу, повитягали цвяхи, зняли захисний шар тирси й виявили під ним довгу скриню, закручену мідними гвинтами. Відкрутивши всі вісім Гвинтів, Ауреліано Другий скрикнув і ледве встиг відштовхнути дітей убік: під свинцевим віком, звідки вдарив жахливий сморід, він побачив дона Фернандо, вбраного в чорне й з розп'яттям на грудях; він тушкувався на повільному вогні в пінявому клекотінні соусу з черви, і шкіра на ньому лопалася від тління.

Невдовзі після народження Ренати уряд несподівано дав розпорядження: з нагоди нової річниці Неєрландського перемир'я відсвяткувати ювілей полковника Ауреліано Буендіа. Це рішення так не в'язалося з усією офіційною політикою, що полковник, не вагаючись, запротестував і відмовився від ушанування. «Я вперше чую слово «ювілей», – сказав він. – Та хоч би що воно означало, це явне знущання». З тісної майстерні ювеліра не вибували різного ґатунку посланці. Знову з'явилися, цього разу куди старіші й набагато урочистіші, ніж колись, адвокати в чорних сурдутах – ті самі, які в минулому, ніби ворони, кружляли довкола полковника. Забачивши їх, він згадав той час, коли вони приїжджали до нього, щоб завести війну в глухий кут, і не зміг витримати цинізму їхнього славослів'я. Полковник зажадав, щоб йому дали спокій, заявивши, що він не борець за свободу нації, як вони запевняють, а простий ремісник без минулого, чия єдина мрія – померти від утоми, забутим і вбогим, серед своїх золотих рибок. Та найбільше його обурило повідомлення, що президент республіки збирається бути на святкування в Макондо й вручити йому орден Пошани. Полковник Ауреліано Буендіа звелів переказати президентові слово в слово таке: він нетерпляче дожидатиме цієї пізньої, але заслуженої нагоди, щоб всадити в нього кулю – і то не за всі зловживання та беззаконня уряду, а за неповагу до старої людини, яка нікому не чинить зла. Він вирік свою погрозу з таким запалом, що президент республіки в останню хвилину відмінив поїздку і послав йому орден з особистим представником. Полковник Герінельдо Маркес, на якого тиснули з усіх боків, поступився проханням та вимогам і залишив ложе паралітика, сподіваючись переконати давнього товариша по зброї. Коли полковник угледів крісло‑гойдалку, яку несли чотири чоловіки, й свого друга, що сидів серед великих подушок, то ані на мить не засумнівався в тому, що полковник Герінельдо Маркес, котрий замолоду ділив з ним усі перемоги та поразки, переборов свої немочі з єдиною метою – підтримати його в прийнятому рішенні. Але, дізнавшись про справжню причину відвідин, наказав винести крісло‑гойдалку з майстерні разом із полковником Герінельдо Маркесом.

Я надто пізно переконуюсь, – кинув він йому, – що зробив би тобі велике добро, якби був дозволив розстріляти тебе.

Таким чином, ювілей провели без участі будь‑кого з полковникової родини. Він зовсім випадково збігся в часі з карнавальним тижнем, але нікому не вдалося вибити з голови полковника Ауреліано Буендіа вперту думку, що уряд передбачав і цей збіг, щоб іще жорстокіше поглумитися з нього. В своїй самітній майстерні він чув військову музику, залпи артилерійського салюту, бамкання дзвонів і уривки фраз із промов, виголошуваних перед будинком з нагоди присвоєння вулиці його імені. Очі полковника Ауреліано Буендіа налилися сльозами від обурення й безсилого гніву, і вперше після своєї поразки він пожалкував, що вже не має молодечої відваги, щоб розпочати кровопролитну війну й не залишити й сліду від влади консерваторів. Ще не встигла влягтися луна ушанування, як у двері майстерні постукала Урсула.

Не заважайте мені, – сказав полковник Ауреліано Буендіа. – Я працюю.

– Відчини, – мовила Урсула спокійно, але наполегливо. – Це свята не стосується.

Тоді він відсунув засув і побачив у коридорі сімнадцятеро чоловіків різної зовнішності, типу й кольору, але з однаковим у всіх самотнім виглядом, за яким їх відразу можна було впізнати будь‑де на земній кулі. То були його сини. Не змовляючись заздалегідь, навіть доти не знавши один одного, вони з'їхались із найдальших закутків узбережжя, приваблені чутками про ювілей. Усі вони з гордістю носили ім'я Ауреліано і прізвища матерів. За ті три дні, які сини прогостювали – на радість Урсулі та на обурення Фернанді, – вони перевернули в домі все догори дном, неначе там пройшла війна. Амаранта розшукала серед старих паперів записника, де Урсула свого часу занотувала дати їхніх народжень та хрестин і проти кожного імені відзначила адресу. З допомогою цього списку можна було поновити в пам'яті всі двадцять років війни, простежити всі нічні походи полковника від того ранку, коли він вирушив з Макондо на чолі загону, який складався з двадцяти одного чоловіка, – вирушив, щоб наздогнати химеру повстання, – й аж до його останнього повернення додому в зашкарублому від крові плащі. Ауреліано Другий не пропустив нагоди відсвяткувати приїзд новоспечених родичів бенкетом, де рікою лилося шампанське і грав акордеон; це свято визнали запізнілою відповіддю на злощасний карнавал, організований до ювілею. Гості побили на друзки половину всіх ваз у будинку, поламали трояндові кущі, ганяючись за биком, якому збиралися дати чосу, перестріляли всіх курей, примусили Амаранту танцювати з ними сумні вальси П'єтро Креспі, а Ремедіос – надягти штани й видертися на стовп по приз, а потім упустили до їдальні обмазану жиром свиню, яка звалила з ніг Фернанду; проте ніхто не скаржився на ці напасті, бо землетрус, що перевернув увесь дім, виявився цілющим. Полковника Ауреліано Буендіа, який спочатку зустрів своїх синів з недовірою і навіть узяв під сумнів походження декого з них, потішили їхні Витівки, і перед від'їздом він подарував кожному по золотій рибці. А відлюдькуватий Хосе Аркадіо Другий запросив їх на півнячі бої, і це мало не скінчилося трагедією, бо ж багато хто з Ауреліано був великим знавцем різних махінацій, до яких вдаються півнярі, і зразу ж виявив шахрайства падре Антоніо Ісабеля. Побачивши, які можливості для гульні та веселощів відкриває така численна рідня, Ауреліано Другий вирішив, що всі вони повинні залишитися працювати в нього. На цю пропозицію пристав тільки Ауреліано сумний, здоровенний мулат, який вирізнявся завзяттям і дослідницькими нахилами свого діда: він об'їздив півсвіту в пошуках щастя, і йому було байдужісінько, де жити. Інші, хоч іще парубкували, вважали свою долю визначеною. Всі вони були вправними ремісниками, господарями в своїх оселях і мирними людьми. В середу, коли почався великий піст, перед тим як полковникові сини мали роз'їхатися по всьому узбережжю, Амаранта примусила їх убратися понедільному й піти з нею до церкви. Радше для розваги, аніж через побожність брати погодилися підійти до сповідальні, де падре Антоніо Ісабель намалював кожному попелом хрест на лобі. Коли вони повернулися додому, наймолодший з них хотів був зітерти хрест, та виявилося, що знак цей незгладний, як і знаки на лобах решти його братів. Вдалися до води, мила та піску й нарешті до пемзи та жавелю, але так і не змогли постирати хрестів. Навпаки, Амаранта й усі інші, хто був у церкві, легко постирали свої. «Тим краще, – сказала Урсула, прощаючись з онуками. – Віднині вас уже ніхто ні з ким не сплутає». Вони від'їхали гуртом, з оркестром попереду, пускаючи в повітря ракети, й залишили в місті враження, що рід Буендіа має сім'я ще на багато віків. Ауреліано Сумний вибудував на околиці міста фабрику льоду, про яку мріяв божевільний винахідник Хосе Аркадіо Буендіа.

Через місяць після свого прибуття до Макондо, коли всі вже його пізнали й полюбили, Ауреліано Сумний ходив по місту, шукаючи підхоже житло для матері й незаміжньої сестри (вона не була полковниковою дочкою), й зацікавився великим, незграбним і старим будинком на розі площі, який здавався незаселеним. Він спитав у людей, де його господар, і хтось йому відповів, що будинок нічий, а раніше в ньому мешкала одна самотня вдова, яка живилася землею й вапном зі стін; за останні роки перед смертю її бачили на вулиці тільки двічі: в капелюшку з дрібненьких штучних квітів і черевиках кольору старого срібла вона щоразу йшла через площу до поштової контори, щоб відіслати листа єпископові. Ауреліано Сумному розповіли, що з нею жила тільки жорстока служниця, яка вбивала собак, котів та всіх інших тварин, які забігали на подвір'я, і викидала трупи на вулицю, щоб дозолити всьому місту смородом падпа. Минуло хтозна‑скільки часу, відколи сонце перетворило на мумію останню викинуту тварину, і всі були певні, що господиня будинку й служниця померли задовго до закінчення війни, а сам будинок стоїть лише тому, що вже давно не було ні лютої зими, ні урагану. Двері з поїденими іржею завісами трималися, здавалось, тільки на густому павутинні, яке геть пообсновувало їх, віконні рами понабрякали від вогкості, у тріщинах, на цементній підлозі ґалереї, росла трава і польові квіти, шастали ящірки та різне гаддя – все ніби підтверджувало ту думку, що тут принаймні років п'ятдесят уже ніхто не живе. Нетерплячому Ауреліано Сумному вистачило б куди менше доказів, щоб наважитися увійти в дім. Він штовхнув плечем парадні двері, й трухляве дерево безшумно впало додолу купою пороху та землі, яку понаносили терміти, що влаштували в дошках свої гнізда. Ауреліано Сумний постояв на порозі, очікуючи, поки розвіється хмара пилу, й невдовзі побачив посеред вітальні худу‑худющу жінку, вбрану за модою минулого сторіччя, з голим черепом, де стирчало кілька жовтавих волосин, з великими, все ще прекрасними очима, в яких позгасали останні зорі надії, зі зморщеним, висушеним самотністю обличчям.

Приголомшений цією появою з потойбічного світу, Ауреліано Сумний насилу усвідомив, що жінка цілиться в нього зі старого пістолета військового зразка.

Вибачте, – прошепотів він.

Жінка все ще стояла непорушно серед захаращеної старим мотлохом кімнати, уважно розглядаючи цього велета з квадратними плечима й хрестом із попелу на чолі, і крізь імлу з пилу він постав перед її очима в імлі минувшини, з двостволкою за спиною й в'язкою кроликів у руці.

На Бога! – вигукнула вона хрипким голосом. – Як жорстоко нагадувати мені про це тепер!

Я хотів ви винайняти будинок, – сказав Ауреліано Сумний.

Тоді жінка знову підняла пістолет, твердою рукою навела його на хрест із попелу й з непохитною рішучістю звела курок.

– Ідіть геть, – звеліла вона.

Увечері за столом Ауреліано Сумний розповів про свою пригоду родині, Урсула аж розплакалася, так їй зробилося тяжко на душі. «Боже праведний! – вигукнула вона, схопившись руками за голову. – Вона й досі жива!» Час, війни, незліченні щоденні нещастя змусили її забути про Ребеку. Єдиною людиною, яка ані на мить не переставала усвідомлювати, що Ребека жива, хоч і гниє живцем у своїй юшці з личинок, була невблаганна й постаріла Амаранта. Вона думала про Ребеку щоранку, коли пробуджувалася від крижаного холоду в серці на своїй самітній постелі, думала, коли намилювала зів'ялі груди й запалий живіт, коли надягала на себе спідниці та ліфи з білого полотна – тканини старих бабів – і коли міняла на руці чорну пов'язку страшної покути. Завжди, щогодини, спала вона чи не спала, в найпіднесеніші й у найниціші хвилини Амаранта думала про Ребеку; самотність упорядкувала її спогади – спопелила злежані купи сміття, що наганяло тугу, сміття, накопиченого життям у її серці, очистила, звеличила й зробила безсмертними інші, найгіркіші спогади. Від Амаранти дізналася про існування Ребеки Ремедіос Прекрасна. Щоразу, коли вони вдвох проходили повз старезний будинок, Амаранта розповідала дівчині про який‑небудь неприємний або ганебний випадок, пов'язаний з іменем суперниці, намагаючись у такий спосіб примусити Ремедіос поділити з нею її виснажливу злобу, щоб ця злоба зосталася жити й після смерті самої Амаранти; проте її намагання скінчилися невдачею, бо Ремедіос Прекрасна була далека від усіляких пристрастей, а надто пристрастей, які хвилювали інших. Урсула перейнялася почуттям, протилежним тим, що повнили Амаранту: Ребека явилася їй як спогад, звільнений від усього поганого; образ бідолашного маленького створіння, привезеного до Макондо разом з кістками його батьків, з кістками, що постукували в мішку, взяв гору над пам'яттю про ганебний вчинок, який зробив Ребеку недостойною належати до роду Буендіа. Ауреліано Другий вирішив, що треба вернути Ребеку в родину і піклуватися про неї, але його доброму намірові не судилося здійснитися через непохитну впертість Ребеки: надто багато років вона страждала й бідувала, завойовуючи собі привілеї самотності, і аж ніяк не була схильна міняти їх на неспокійну старість із фальшивим чаром милосердя.

У лютому, коли до Макондо знов приїхали шістнадцятеро синів полковника Ауреліано Буендіа, все ще позначені хрестами з попелу, Ауреліано Сумний під шум гульні розповів їм про Ребеку, і вони за якісь півдня відновили колишній вигляд її будинку: позаміняли двері та віконні рами, пофарбували фасад у світлі, веселі кольори, попідпирали стіни й заново зацементували підлогу ґалереї; але вони не дістали дозволу продовжити перебудову всередині оселі. Ребека навіть не підійшла до дверей. Дочекалася, поки брати скінчать свій квапливий ремонт, підрахувала його вартість і передала їм через Археніду, стару служницю, яка ще жила в неї, пригорщу монет – ці гроші вийшли з обігу за часів останньої війни, але Ребека й далі вважала їх дійсними. І тільки тоді всі усвідомили, яка страшна прірва відокремлює її від світу, і зрозуміли, що Ребеку годі витягти з її впертого затворництва, поки в ній жевріє бодай іскорка життя.

Після другого приїзду до Макондо синів полковника Ауреліано Буендіа, ще один з них – Ауреліано Житній – залишився в місті й став працювати разом з Ауреліано Сумним. Ауреліано Житній був одним із перших дітей полковника, привезених для хрещення, і Урсула з Амарантою дуже добре запам'ятали його, бо він за кілька годин перебив усі крихкі речі, які тільки трапилися йому під руку. Час поменшив його колишнє бажання рости вгору, і нині це був чоловік середнього зросту з подзьобаним віспою обличчям, однак притаманне йому дивне прагнення все руйнувати зосталося, як і раніше. Він побив стільки тарілок, навіть тих, до яких не доторкався, що Фернанда швиденько купила йому олов'яний посуд, перш ніж він знищить останні рештки дорогих сервізів, але й на міцних олов'яних тарілках невдовзі поз'являлися прим'ятини та щербини. Ця невиліковна властивість, що вкидала в розпач навіть самого Ауреліано Житнього, надолужувалася щиросердям, яке викликало довіру до нього з першого погляду, та гідною подиву працьовитістю. За короткий час він так розширив виробництво льоду, що перевищив купівельну спроможність місцевог о ринку, і Ауреліано Сумному довелося поміркувати над питанням, як збувати продукцію в інших поселеннях долини. Саме тоді він і намислив захід, який став вирішальним не тільки для модернізації виробництва на його фабриці, а й для встановлення зв'язку Макондо з рештою світу.

Треба прокласти залізницю, – сказав він.

Уперше слово «залізниця» пролунало в Макондо. Побачивши на столі зроблене Ауреліано Сумним креслення, що було прямим продовженням схем, які Хосе Аркадіо Буендіа подав колись до посібника з сонячної зброї, Урсула впевнилася в своїй підозрі, що час рухається по колу. Але, на відміну від свого діда, Ауреліано Сумний не втрачав ані сну, ні апетиту і не мучив нікого нападами чорної меланхолії. Навпаки, задумуючи найнеймовірніші проекти, він твердо вірив, що незабаром здійснить їх, робив реальні розрахунки вартості й термінів, а тоді виконував свій задум, ні на мить не піддаючись сумнівам і розпачу.

Якщо Ауреліано Другий і був чимось схожий на прадіда й не схожий на полковника Ауреліано Буендіа, то це передусім своєю цілковитою несприйнятливістю до набутого гіркого досвіду – він дав гроші на залізницю так само легко, як дав колись на безглузде навігаційне починання Хосе Аркадіо Другого. Ауреліано Сумний подивився на календар і поїхав у середу, пообіцявши вернутися, коли закінчаться дощі. Відтоді про нього нічого не чули. Ауреліано Житній, задихаючись від лишків продукції, став провадити досліди з виробництва льоду на основі фруктових соків замість води й несподівано‑негадано започаткував виробництво морозива, сподіваючись у такий спосіб урізноманітнити продукцію фабрики, яку він уже вважав своєю, бо його брат безслідно зник: закінчилися дощі, минуло літо, а від Ауреліано Сумного не було жодної звістки. І лише на початку зими, в найжаркішу пору дня, одна жінка, яка прала на річці білизну, вибігла вкрай збуджена з дикими зойками на центральну вулицю міста.

Там їде щось жахливе, – нарешті спромоглася пояснити вона. – Ніби кухня на колесах, і тягне за собою ціле місто.

В ту ж мить Макондо здригнулося від страшного гучного свисту і якогось пихкотіння, що нагадувало задишку. Кілька тижнів перед тим багато хто бачив, як артілі робітників укладали шпали та рейки, але ніхто не звернув уваги на ці роботи, сприйнявши їх за новий фокус циган, котрі знов повернулися, закликаючи народ, як і сто років тому, своїми тамбуринами та свищиками, що вже не вселяли ніякої довіри, та вихваляючи незрівнянні властивості хтозна‑якої дурної мікстури, буцімто винайденої корисливими єрусалимськими мудрецями. Та коли страх і замішання, викликані пронизливими свистками та пихкотінням, розвіялися, всі жителі Макондо висипали на вулицю й побачили Ауреліано Сумного, який вітально махав їм рукою з паровоза, побачили прикрашений квітами поїзд, що на перший раз прибув із запізненням аж на вісім місяців. Той безневинний на вигляд жовтий поїзд, якому судилося привезти до Макондо стільки сумнівного й очевидного, стільки доброго й поганого, стільки змін, нещасть і туги.

Засліплені силою чудесних винаходів, жителі Макондо вже не знали, з чого їм найбільше дивуватися. Вони не спали цілісінькі ночі, споглядаючи бліді електричні лампочки, які діставали струм від машини, привезеної Ауреліано Сумним після його другої подорожі на поїзді, – було потрібно чимало часу й зусиль, щоб звикнути до її невідчепного «тум‑тум». Вони обурювалися рухомими малюнками, які показував у театрі, де були каси у вигляді лев'ячих пащ, вдатний комерсант Бруно Креспі, а обурювалися тому, що гірко оплаканий глядачами герой, умерлий і похований в одному фільмі, виявлявся живим, та ще й арабом, у другому. Публіка, яка платила два сентаво за те, щоб поділити разом із героями примхи їхньої долі, не стерпіла такого нечуваного знущання й потрощила всі стільці. За вимогою дона Бруно Креспі, алькальд у спеціальному декреті розтлумачив, що кінематограф – це всього тільки пристрій, щоб створювати ілюзії, й тому аж ніяк на заслуговує на такі вияви шаленства з боку публіки. Після цього пояснення багато людей подумали, що вони стали жертвами нової хитромудрої вигадки циган, і вирішили більше не ходити в кіно, розміркувавши, то в них удосталь своїх власних нещасть, тож немас чого лити сльози над вигаданими лихими пригодами уявних персонажів. Щось схоже сталося й з грамофонами, які були привезені веселими французькими жіночками на зміну застарілим органчикам і на якийсь час серйозно підірвали прибутки місцевого оркестру. Спершу загальна цікавість сприяла зросту клієнтури забороненої вулиці, і навіть подейкували, що деякі шановні дами перевдягалися чоловіками, аби тільки подивитися зблизька на загадкову новинку; але вони розглядали грамофон так довго й з такої близької відстані, що досить швидко дійшли висновку: це не чарівний млинок, як усі гадали і як запевняли оті жіночки, а просто заводна цяцька, і її музика не витримує ніякого порівняння з бентежною, людяною, повною життєвої правди музикою оркестру. Розчарування було страшенно глибоке, і дарма що невдовзі грамофони стали дуже поширеними й з'явилися майже в кожному будинку, їх усе ж тримали не для розваги дорослих, а передусім для дітей, як річ, найкраще придатну для того, щоб її випатрошити. Та коли комусь із городян випала нагода впевнитися в суворій реальності встановленого на залізничній станції телефону (апарату з ручкою, яку треба було крутити, через що його попервах сприйняли як примітивний варіант грамофона), тут уже збентежилися й найупертіші скептики. Здавалося, ніби Господь вирішив перевірити, якого ступеня може сягнути подив жителів Макондо, й тримав їх у постійному ваганні між захватом і розчаруванням, сумнівом і визнанням, поки нарешті не лишилося нікого, хто міг би з певністю сказати, де ж усе таки проходять межі реальності. Відбувалося таке сумбурне змішання дійсного і ілюзорного, аж потривожений під своїм каштаном привид Хосе Аркадіо Буендіа почав блукати кімнатами серед білого дня. Після офіційного відкриття залізниці, коли щосереди об одинадцятій годині став регулярно прибувати поїзд і було споруджено станцію – непоказний дерев'яний будиночок зі столом, телефоном та віконцем для продажу квитків, на вулицях Макондо з'явилися чоловіки й жінки, які видавали себе за простих людей, зайнятих найбуденнішими справами, але дуже скидалися на циркових артистів. У місті, де народ уже не раз обпікся на циганських штучках, ці еквілібристи вуличної торгівлі, які з однаковим красномовством могли всучити вам чайник зі свистком і правила стриманості для спасіння душі на сьомий день посту, – не могли сподіватися на успіх, проте добряче заробляли на тих, хто, стомившись від їхнього базікання, здавався на умовляння; наживалися вони також і за рахунок усіляких невігласів. Разом із цими шарлатанами однієї середи прибув до Макондо, а потім з'явився на обід у дім Буендіа усміхнений товстун містер Герберт. На ньому були штани для верхової їзди, ґетри, корковий шолом та окуляри в сталевій оправі, за якими, мов два топази, жовтіли очі, а шкіру мав достоту півнячу.

Поиск по сайту: