Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Академік Національної Академії Наук України 3 страница



Нікуди ми не підемо, – відказала вона. – Ми зостанемося тут, бо тут у нас народився син.

Але ж у нас тут досі ще ніхто не вмер, – заперечив їй Хосе Аркадіо Буендіа. – Людина не прив'язана до землі, в якій не поховано її небіжчика.

Урсула мовила лагідно, однак рішуче:

Якщо мені треба буде вмерти, щоб ми залишилися тут, я помру.

Хосе Аркадіо Буендіа не повірив, що його дружина може бути такою непоступливою. Він спробував спокусити її чарами своєї фантазії, обіцяючи світ чудес, де досить тільки побризкати землю чарівними сполуками, як усе на ній починає родити за волею людини; де за безцінь можна купити найрізноманітніші ліки проти хвороб. Та Урсула залишилася байдужа до його провіщань.

Як ото тинятися, знай ламаючи голову над своїми дурними вигадками, узявся б краще за дітей, – відказала вона. – Ти тільки глянь, які вони занехаяні, кинуті напризволяще, мов ті цуценята.

Хосе Аркадіо Буендіа сприйняв дружинині слова буквально. Глянув у вікно й побачив на залитому сонячним промінням полі двох босоногих дітлахів; йому здалося, наче вони оце тільки вродилися на світ, викликані Урсулиним закляттям. І тоді щось відбулося у нього всередині, щось таємниче, владне вирвало його з корінням із того часу, в якому він жив, і понесло вплав незвіданими водами спогадів. І поки Урсула мела підлогу в будинку, який, – вона це певно знала – не залишить відтепер повік, Хосе Аркадіо Буендіа і далі здивовано споглядав своїх дітей; врешті його очі затуманилися слізьми, він утер їх тильним боком долоні й глибоко, з покорою, зітхнув.

– Гаразд, – озвався він. – Скажи їм, нехай прийдуть і допоможуть мені повитягати речі зі скриньок.

Старшенькому, Хосе Аркадіо, сповнилося вже чотирнадцять. У нього була квадратна голова, кудлата чуприна і свавільна батькова вдача. Та хоч він був такий же силач і заповідався вирости таким же велетом, як і батько, було очевидно, що йому бракує батькової уяви. Він був зачатий і народився на світ під час важкого переходу через гори, перед заснуванням Макондо, і його батьки дякували Богові, пересвідчившись, шо в дитини немає жодної тваринної ознаки. Ауреліано, першій людині, народженій в Макондо, мало сповнитись у березні шість років. Цей був мовчазний і відлюдькуватий. Він плакав у материному лоні і народився з розплющеними очима. Поки різали пуповину, він крутив головою на всі боки, ніби вивчав речі в кімнаті, і розглядав довкола з цікавістю та без жодного страху. Потім, збайдужівши до тих, що підходили подивитися на нього, зосередив усю свою увагу на покрівлі з пальмового листя, яка, здавалось, от‑от завалиться під могутніми потоками зливи. Урсула згадала цей напружений погляд аж тільки того дня, коли трирічний Ауреліано зайшов на кухню, де вона саме переносила з плити на стіл горщик із киплячим супом. Малюк, нерішуче потоптавшись біля порога, мовив: «Зараз упаде». Горщик твердо стояв на самій середині столу, та, щойно хлопчик вимовив ці слова, почав невпинно посуватися до краю, ніби його штовхала якась внутрішня сила, а потому брязнув на підлогу, розлетівшись на друзки. Занепокоєна Урсула розповіла про цей випадок своєму чоловікові, але той не зауважив у ньому нічого незвичайного. Отак було завжди: він не цікавився життям своїх синів – почасти тому, що вважав дитячий вік порою розумової недозрілості, а почасти через те, що сам з головою поринув у власні химерні задуми.

Але від того вечора, коли він покликав синів, аби вони допомогли йому розпакувати устаткування лабораторії, Хосе Аркадіо Буендіа став присвячувати їм свої найкращі години. У відлюдній кімнатці, де стіни дедалі більше вкривались неймовірними картами й фантастичними кресленнями, він навчав дітей читати, писати, рахувати й розповідав їм про чудеса світу, не тільки в межах справді йому відомих знань, а й якнайширше використовуючи можливості своєї багатющої уяви. Отак діти й запам'ятали, що на крайньому півдні Африки живуть розумні й миролюбні люди, які тільки те й роблять, що сидять і думають, що Егейське море можна перейти пішки, стрибаючи з острова на острів аж до порту Салоніки. Ці обмарливі уроки так незгладно закарбувалися в пам'яті хлопчиків, що через багато років, за секунду перед тим, як офіцер урядових військ скомандує солдатам «вогонь», полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни, знов переживе подумки той теплий березневий вечір, коли його батько урвав лекцію з фізики й застиг, ніби зачарований, з піднятою рукою й нерухомим поглядом, зачувши вдалині флейти, барабани й тамбурини циган, які знову завітали до села, щоб сповістити про останній карколомний винахід мемфіських мудреців.

Це вже були інші цигани. Молоді чоловіки й жінки – чудові представники свого племені, з лискучою від олії шкірою й спритними руками. Прибульці розмовляли тільки своєю мовою і сповнили вулиці музикою, танцями, панікою галасливих веселощів, показуючи різнобарвних папуг, які виконували італійські романси, курку, що під звуки бубона несла золоті яйця (не менше сотні за один раз), вчену мавпу, яка вгадувала людські думки, складну машину, призначену для пришивання ґудзиків, а також для лікування гарячки у хворих, засіб для забування неприємних спогадів, пластир для збування часу і ще силу‑силенну інших винаходів, таких хитромудрих та небуденних, що Хосе Аркадіо Буендіа охоче винайшов би машину пам'яті, аби запам'ятати їх усі. Село змінилося в одну мить. Приголомшені гамірливим ярмарковим стовписьком, мешканці Макондо боялися заблукати на власних вулицях.

Тримаючи за руки дітей, щоб не загубити їх у тисняві, щохвилі наштовхуючись то на лікаря‑шарлатана з укритими золотом зубами, то на шестирукого штукаря, задихаючись від змішаного запаху гною та сандалу, що ним тхнуло від натовпу, Хосе Аркадіо Буендіа кидався туди й сюди, як навіжений, шукаючи скрізь Мелькіадеса, щоб той ознайомив його з незліченними таємницями цього казкового сну. Він запитував про Мелькіадеса у стрічних циган, але ніхто з них не розумів його мови. Нарешті він добувся до місця, де Мелькіадес звичайно напинав своє шатро, й застав там тільки понурого на вигляд вірменського цигана, котрий безперестану торочив іспанською мовою закляття, яке робить людину невидимою. Циган щойно вихилив склянку якогось таємничого напою бурштинового кольору, аж тут Хосе Аркадіо Буендіа проштовхався крізь натовп глядачів, які захоплено споглядали видовисько, й звернувся зі своїм запитанням. Циган окинув його здивованим поглядом і враз перетворився на смердючу паруючу калюжку смоли, над якою ще бриніла відповідь: «Мелькіадес помер». Приголомшений цією новиною, Хосе Аркадіо Буендіа закляк на місці, намагаючись перебороти своє горе, аж доки приваблені іншими фокусами глядачі розійшлися, а калюжка від понурого вірменського цигана випарувалась. Пізніше інші цигани підтвердили, що Мелькіадес помер від пропасниці на болотах Синґапура, і його тіло кинули в море біля Яви, в найглибшому місці. Дітей ця новина не зацікавила. Вони просили, щоб батько повів їх до шатра подивитися на новий незвичайний винахід мудреців Мемфіса, який, як повідомляло оголошення, належав самому цареві Соломону. Діти так наполягали, що Хосе Аркадіо Буендіа заплатив тридцять реалів і завів їх до шатра, де велет із поголеною головою й волохатим тілом, з мідним кільцем у ніздрі й важенним залізним ланцюгом на щиколотці стеріг піратську скриню. Коли велет підняв віко, зі скрині повіяло пронизливим холодом. Всередині лежала сама тільки здоровенна прозора брила, повна безлічі білих голок, об які вечірнє світло розбивалося на міріади різнобарвних зірочок.

Ошелешений, однак знаючи, що діти чекають від нього негайного пояснення, Хосе Аркадіо Буендіа відважився й промимрив:

Це найбільший у світі діамант.

Ні, – поправив його циган. – Це лід.

Нічого не зрозумівши, Хосе Аркадіо Буендіа простяг руку до брили, та велетень відвів її.

П'ять реалів за те, щоб помацати, – мовив він.

Хосе Аркадіо Буендіа заплатив п'ять реалів, поклав руку на лід і потримав її отак хвилинку, а серце йому повнилося страхом і захватом від доторку до таємниці. Не знаючи, як пояснити дітям свої відчуття, заплатив іще десять реалів, щоб помацали й вони. Малий Хосе Аркадіо відмовився мацати брилу. Ауреліано, навпаки, сміливо ступив уперед, поклав руку на лід, але враз відсмикнув її. «Ой, воно кипить!» – перелякано вигукнув він. Та батько навіть не звернув на нього уваги. Сп'янілий від явного дива, він тієї миті геть забув і про крах усіх своїх божевільних задумів, і про кинуте на поживу кальмарам тіло Мелькіадеса. Хосе Аркадіо Буендіа заплатив іще п'ять реалів і, урочисто поклавши руку на брилу, як свідок у суді – на Біблію, вигукнув:

Це найвизначніший винахід нашого часу!

Коли в XVI столітті пірат Дрейк взяв у облогу Ріоачу, прабаба Урсули Іґуаран була так нажахана бамканням дзвонів і гуркотом гармат, що з переляку сіла просто на розпечену плиту. Відтоді через сильні опіки вона зробилася непридатна для подружнього життя. Могла сидіти лише однією половинкою і тільки на м'яких подушках, та й з ходою в неї, видно, було щось негаразд, бо вона вже ніколи не зважувалася ходити при чужих. І взагалі відмовилася від будь‑якого товариства, одержима думкою, що від неї смердить горілим. Щоночі пробувала в дворі аж до світання, боячись спати в будинку: їй знов і знов снилося, ніби в вікно лізуть англійці зі своїми злющими собаками і підцають її ганебним тортурам розпеченим залізом. Її чоловік, араґонський купець, якому вона народила двох синів, витратив половину свого майна на лікарів та ліки, аби хоч трохи полегшити її муки. Врешті він продав крамницю й завіз родину якнайдалі від моря – в мирне індіанське селище на віднозі гірського хребта; там він вибудував для дружини спальню без вікон, щоб пірати з її нічних кошмарів не могли до неї залізти.

У цьому глухому селищі жив тоді один креол‑тютюнник, дон Хосе Аркадіо Буендіа; Урсулин прадід увійшов з ним у дуже прибуткову спілку, й за кілька років кожен з них збив собі гарний статок. А через кілька століть праправнук креола одружився з правнучкою араґонця. Тож щоразу, втрачаючи самовладання через безглузду витівку свого чоловіка, Урсула перестрибувала одним скоком через триста літ, повних усіляких подій, і починала клясти на всі заставки ту годину, коли Френсіс Дрейк узяв в облогу Ріоачу. Однак цим вона просто розважала собі душу, бо насправді протягом усього життя її зв'язували з чоловіком узи, тривкіші за любов: обопільні докори сумління. Вони доводились одне одному братом і сестрою в перших. Виросли вкупі в старому селищі, яке завдяки працьовитості й доброзичливості їхніх предків стало одним із кращих селищ провінції. Хоча їхній шлюб можна було передбачити, щойно вони вродилися на світ, та все ж коли хлопець і дівчина вирішили побратися, батьки спробували зашкодити цьому. Вони боялися, що ці здорові нащадки двох родів, які схрещувалися між собою ось уже декілька століть, можуть зганьбити себе, виплодивши на світ іґуан. Один такий жахливий випадок уже стався. Урсулина тітка вийшла заміж за дядька Аркадіо Буендіа й народила сина, який усе своє життя носив замість вузьких штанів шаровари й помер від кровотечі, проживши на світі сорок два роки дівичем, бо народився й ріс із хвостиком – хрящуватим гачком з китичкою на кінці, справжнім поросячим хвостиком, що його він не дав побачити жодній жінці, і який зрештою коштував йому життя, коли приятель‑різник на його прохання зласкавився й відтяв йому цю карлючку сокирою для розрубування туш. Хосе Аркадіо Буендіа з усією безтурботністю своїх дев'ятнадцяти років розв'язав спірне питання однією‑однісінькою фразою: «Про мене, хай будуть хоч і поросята, аби тільки вміли балакати». Отож вони одружилися, влаштувавши бучне весілля з музикою та феєрверком, і гуляли аж три дні. Відтоді молодята жили б щасливо, якби Урсулина мати не залякала доньку всілякими похмурими пророцтвами щодо майбутнього потомства, і зрештою та рішуче відмовилася завершити одруження в належний спосіб. Побоюючись, що її дужий і твердий на вдачу чоловік може силоміць заволодіти нею сонною, Урсула, перш ніж іти спати, надягала на себе щось на взірець панталонів, що їх мати пошила з товстої парусини, зміцнивши цілою системою перехресних ремінців, які застібалися спереду на масивну залізну пряжку. Отак подружжя й жило багато місяців. Вдень він ходив коло своїх бойових півнів, а вона вишивала на п'яльцях разом зі своєю матір'ю. Вночі вони по кілька годин борюкалися з жагучим завзяттям, яке згодом ніби стало заступати їм любощі; зрештою проникливі односельці здогадалися, що в них щось негаразд, і селищем поповзла чутка, буцімто Урсула, вже рік як одружена, і досі ще дівчина, бо її чоловік неспроможний. Хосе Аркадіо Буендіа дізнався про це останнім.

Чуєш, Урсуло, що подейкують люди, – спокійно мовив він до жінки.

Ну й нехай собі плещуть язиками, – відказала вона. – Адже ми знаємо, що це неправда.

Отак у них велося ще з півроку, аж до тієї нещасної неділі, коли півень Хосе Аркадіо Буендіа побив півня Пруденсіо Аґіляра. Розлючений поразкою й збуджений виглядом крові свого півня, Пруденсіо Аґіляр відійшов від Хосе Аркадіо Буендіа, але лиш настільки, щоб усі присутні чули його слова.

Вітаю тебе, – гукнув він. – Може, діждемось, що нарешті хоч цей півень гарненько попорає твою жінку.

Хосе Аркадіо Буендіа спокійно підняв з долівки свого півня. «Я зараз прийду», – мовив він, звертаючись до всіх. Відтак кинув Пруденсіо Аґілярові:

А ти йди додому й наготуй зброю, бо я прийду тебе вбивати.

Через десять хвилин він повернувся з грубим списом, який належав іще його дідові. На дверях повітки для півнячих боїв, де зібралося майже півселища, стояв Пруденсіо Аґіляр. Він не встиг захиститися. Спис Хосе Аркадіо Буендіа, кинутий зі страшною силою й з тією несхибною влучністю, що завдяки їй перший Ауреліано Буендіа повинищував колись усіх яґуарів в околі, пробив йому горло. Цієї ж ночі, коли в повітці для півнячих боїв родина сиділа біля небіжчика, Хосе Аркадіо Буендіа зайшов до спальні й побачив, що дружина саме надягає свої панталони цнотливості. Потрясаючи перед нею списом, він наказав:

Ану скидай оте.

Урсула не стала випробовувати рішучості свого чоловіка. «Ти будеш винуватий, коли щось трапиться», – тихо зауважила вона.

Хосе Аркадіо Буендіа застромив списа в долівку.

Якщо тобі судилося народжувати ігуан, то будемо ростити іґуан, – сказав він. – Зате в цім селищі більше ніхто не загине через тебе.

Стояла гарна червнева ніч, прохолодна й місячна; вони не спали до ранку, гуцали на ліжку, байдужі до вітру, який линув через спальню, доносячи голосіння родичів Пруденсіо Аґіляра.

Односельці розцінили цей випадок як двобій честі, та в душах подружжя зосталися докори сумління. Якось уночі, не можучи заснути, Урсула вийшла в патіо напитися води і там, біля великого череп'яного глека, уздріла Пруденсіо Аґіляра. Той був смертельно блідий, дуже сумний на виду і все намагався заткнути віхтем із клоччя зяючу рану в горлі. Урсула не злякалася, їй стало тільки жалко його. А коли повернулася до кімнати, розповіла чоловікові про бачене в патіо. Але він не надав її розповіді ніякої ваги. «Мерці не виходять з могил, – сказав він. – Вся річ у тому, що нас гризе сумління». Через дві ночі Урсула наштовхнулася на Пруденсіо Аґіляра в купальні, коли він змивав клоччям закипілу кров із шиї. Ще якоїсь ночі вона побачила, як він походжав під дощем. Хосе Аркадіо Буендіа, якому набридли видіння дружини, вийшов у патіо, озброївшись списом. Мрець стояв там, як завше, сумний на виду.

Забирайся к бісу, – закричав до нього Хосе Аркадіо Буендіа. – Хоч би скільки ти вертався, я тебе однаково щоразу вбиватиму знову.

Пруденсіо Аґіляр не пішов геть, але й Хосе Аркадіо Буендіа не зважився метнути списа в мерця. Та відтоді він уже не міг спати спокійно. Його мучив спогад про невимовний відчай, з яким мрець дивився на нього крізь дощ, про глибоку тугу за живими в його очах, про неспокій, з яким Пруденсіо роззирався довкола в пошуках води, щоб змочити свій віхоть клоччя. «Певно, він тяжко мучиться, – сказав Хосе Аркадіо Буендіа Урсулі. – Видно, який він самотній». Вона перейнялася до мерця таким жалем, що, зауваживши наступного разу, як він заглядає в горщики на плиті, й збагнувши, чого йому треба, розставляла відтоді для нього миски з водою по всьому будинку. А побачивши однієї ночі, що мрець обмиває свої рани в його спальні, Хосе Аркадіо Буендіа врешті здався.

– Гаразд, Пруденсіо, – мовив він. – Ми підемо з цього села якомога далі і більше сюди ніколи не повернемось. А тепер іди собі з миром.

Ось так і вийшло, що вони розпочали перехід через гірський хребет до моря. Кілька друзів Хосе Аркадіо Буендіа, такі ж молоді, як і він, страшенно охочі до пригод, залишили свої домівки й вирушили з жінками й дітьми на землю необітовану. Перше ніж покинути село, Хосе Аркадіо Буендіа закопав у дворі списа і одному за одним повідрубував голови своїм чудовим бойовим півням, сподіваючись у такий спосіб дати хоч якесь заспокоєння Пруденсіо Аґіляру. Урсула забрала з собою тільки валізу з весільним убранням, дещо з домашнього начиння і скриньку зі спадщиною від батька, – золотими монетами. Якогось певного шляху наперед не визначили. Просто вирішили йти в напрямку від Ріоачі, щоб не зустріти знайомих і зникнути безслідно. Безглуздішої подорожі годі було придумати. Через рік і два місяці, зіпсувавши собі шлунок мавпячим м'ясом та юшкою із змій, Урсула народила сина, у якого всі частини тіла були цілком людські. Добру половину дороги вона подолала, лежачи в гамаку, підчепленому до жердини, яку двоє чоловіків несли на плечах: у неї опухли ноги, а вени на них поздувалися, мов пухирі. Діти витримували перехід краще, ніж дорослі, і здебільше гралися, хоч на них боляче було дивитися: очі позападали, животи поздувалися. І ось одного ранку, після майже двох років блукань, їм випало стати першими смертними, які побачили західний схил гірського хребта. З укритої хмарами вершини вони споглядали неосяжний перерізаний ріками обшир – величезну долину, що сягала другого кінця світу. Але до моря вони так і не вийшли. Однієї ночі, проблукавши кілька місяців болотами, забрівши далеко від місць, де востаннє зустріли тубільців, вони стали табором на березі кам'янистої річки, де вода була схожа на застиглий потік рідкого скла. Через багато років, під час Другої світової війни, полковник Ауреліано Буендіа спробував пройти тудою ж, щоб захопити зненацька ґарнізон Ріоачі, та через шість днів зрозумів, що ця спроба – справжнє безумство. Проте хоча тієї ночі, коли отаборились біля річки, супутники його батька й скидалися на людей, що зазнали корабельної аварії, та за час переходу їхнє військо кількісно збільшилось, і всі його солдати мали намір дожити (і таки дожили) до глибокої старості. Вночі Хосе Аркадіо Буендіа бачив сон, ніби на місці їхнього табору виросло гомінке місто, де будинки були із дзеркальними стінами. Він спитав, що це за місто, і йому у відповідь сказали назву, що її він зроду не чув, зовсім беззмістовну, яка, однак, уві сні була надприродно звучною: Макондо. Назавтра він упевнив своїх супутників у тому, що їм ніколи не вдасться вийти до моря. І наказав валити дерева та розчищати в найпрохолоднішому місці біля річки галявину; отут вони й заснували селище.

Хосе Аркадіо Буендіа ніяк не міг витлумачити собі сон про будинки з дзеркальними стінами, аж доки не побачив лід. Відтоді він став вважати, що збагнув глибокий сенс віщого сну. Йому сяйнула в голові думка, що в недалекому майбутньому можна буде налагодити широке виробництво крижаної цегли з такого звичайного матеріалу, як вода, і вибудувати всім нові будинки. Тоді Макондо не буде розжареним пеклом, де від спекоти перекошуються клямки та віконні завіси, а перетвориться на місто вічної прохолоди. І коли він уперто не наполягав на негайному здійсненні свого наміру побудувати фабрику льоду, то тільки через те, що саме в той час був весь захоплений вихованням синів, а надто Ауреліано, котрий із самого початку виявив виняткові здібності до алхімії. Знову закипіла робота в лабораторії. Перечитуючи Мелькіадесові нотатки, тепер уже спокійно, без хвилювання від новизни, батько й син довго й терпляче силкувалися видобути Урсулине золото з прикипілого до казанкового дна осаду. Молодший Хосе Аркадіо майже не брав участі в цій роботі. Поки там батько вкладав у горно усю свою душу й тіло, його норовливий первісток, що й завжди був завеликий, як на свій вік, перетворився на високого й ставного парубійка. Голос йому змінився на чоловічий. На підборідді став пробиватися молодий пушок. Одного вечора Урсула зайшла до кімнати, де він саме роздягався до сну, й перейнялася змішаним почуттям сорому й жалості: після чоловіка син став першим мужчиною, якого вона побачила голим, і був так добряче споряджений для життя, аж це їй здалося чимсь ненормальним. Урсулу, яка була вагітна вже третьою дитиною, знов огорнули страхи, які вона пережила зразу по одруженні.

Саме в ту пору до них частенько навідувалась одна жінка, весела, зачіплива, язиката; вона допомагала Урсулі в усяких домашніх справах, а ще вміла ворожити на картах. Урсула зізналась їй про свою біду з сином. Вона вважала, що його передчасний розвиток – така ж протиприродна річ, як ото був поросячий хвостик у її двоюрідного брата. Жінка зайшлася нестримним сміхом, що бринів по всьому будинку, мов кришталевий дзвіночок. «Навпаки, – відказала вона. – Він буде щасливим».

І щоб потвердити своє провіщення, вона через кілька днів принесла колоду карт і замкнулася з Хосе Аркадіо в комірчині біля кухні. Повагом розкладала карти на старому столярному верстаку, теревенячи про се про те, а хлопець стояв поряд, радше знуджений, ніж зацікавлений усією процедурою. Зненацька вона випростала руку й доторкнулася до нього. «Ог‑го!» – вигукнула вона з невдаваним переляком; ото й усе, що вона спромоглася йому сказати.

Хосе Аркадіо відчув, що його кістки робляться м'які, мов та губка, його пройняв гнітючий страх і страшенно захотілося плакати. Жінка нічим його не заохотила. Та Хосе Аркадіо шукав її всю ніч, відчуваючи запах диму, що йшов від її пахв і, здавалось, усотувався йому в шкіру. Йому хотілося бути з нею весь час, хотілося, щоб вона доводилась йому матір'ю, щоб вони ніколи не виходили з комірчини і щоб вона казала йому «ог‑го!», знов торкалась його і знов казала «ог‑го!». Одного дня він уже не міг далі терпіти таке й подався до неї додому. Відвідини вийшли якісь церемонні й незрозумілі: він сидів у вітальні і мовчав, ніби йому заціпило. Тепер він її не хотів. Вона йому видалась інакшою, зовсім не схожою на той образ, який викликав у ньому її запах, неначе то була якась інша жінка. Він випив каву й пішов геть у страшенно пригніченому настрої. А вночі, мордуючись безсонням, знову запрагнув її брутальною хіттю, однак тепер бажав її не такою, якою вона сиділа з ним у комірчині, а такою, якою вона постала перед ним того надвечір'я.

Через кілька днів, зовсім зненацька, жінка покликала хлопця до себе додому, під тим приводом, що, мовляв, хоче навчити його одного картярського фокуса, й повела з вітальні, де сиділа її мати, просто до спальні. І тут вона доторкнулася до нього з такою безцеремонністю, аж він спершу весь здригнувся, проте був розчарований, відчувши швидше страх, ніж задоволення. Відтак сказала йому, щоб він прийшов до неї вночі. Він пообіцяв, аби тільки хутчіше втекти звідти, знаючи, що буде неспроможний прийти. Та тієї ночі, перевертаючись на своїй жаркій постелі, він зрозумів, що повинен піти, дарма що й неспроможний. Навпомацки вдягався, чуючи в темряві спокійне братове дихання, сухий батьків кашель у сусідній кімнаті, сонне кудкудакання курей у дворі, дзумотіння москітів, барабанний бій свого серця та весь інший безладний шум світу, що ніколи доти не привертав його уваги. Потому вийшов на заснулу вулицю. Всім своїм серцем бажав, щоб двері виявились узятими на засув, а не тільки причиненими, як йому пообіцяно. Та вони були не замкнені. Він штовхнув двері кінчиками пальців, і завіси рипнули тужним протяжним стогоном, який крижаною луною відгукнувся у нього всередині. Тієї ж миті, щойно ступив досередини, рухаючись боком, намагаючись не зчиняти шуму, він відчув той запах. Хосе Аркадіо усе ще був у першій кімнатці, в якій троє братів тієї жінки почепили на ніч свої гамаки, – тільки де і як саме, він не знав і не міг визначити в темряві, тож мав навпомацки перетнути кімнатку, розчинити двері до спальні, а там зорієнтуватися, щоб бува не втрапити на інше ліжко. Він рушив уперед і відразу наштовхнувся на узголів'я одного з гамаків, які висіли нижче, ніж він гадав; чоловік, котрий доти хропів у ньому, перевернувся вві сні на другий бік і промовив дещо розчаровано: «То було в середу». А коли хлопець штовхнув двері спальні, то вони шкрябнули по нерівній долівці, на що не було ніякої ради. Опинившись у непроглядній темряві, перейнятий безнадійною тугою, він зрозумів, що зовсім заблудився. В тісному помешканні спали мати, її друга дочка з чоловіком та двома дітьми і жінка – вона його, видно, і не чекала. Він міг би йти на запах, якби цей запах не витав усюди, такий невловний і т^кий виразний водночас, як отой, що його він тепер завжди чув десь у собі. Він довго стояв непорушно, злякано питаючи себе, яким це побитом він утрапив у цю прірву безпорадності, аж тут чиясь рука, промацуючи випростаними пальцями темряву, наткнулася на його обличчя. Він не здивувався, бо підсвідомо чекав того дотику. А тоді звірився цій руці і в страшній знемозі дозволив довести себе до невидимого ложа, де його роздягли й почали торсати, ніби лантух з картоплею, повертали туди й сюди у непроглядній пітьмі, серед якої його руки вже стали зайві і де пахло вже не жінкою, а аміаком; коли ж він пробував пригадати її обличчя, то перед ним поставало Урсулине; він невиразно усвідомлював, що робить щось таке, що йому вже давно кортіло робити, хоч він і гадки не мав, що справді зможе це робити, він не знав, як саме це робить, не знав, де в нього голова, а де ноги, чия це голова й чиї це ноги, він тільки відчував, що далі неспроможний опиратись владному потягові в крижах та тремтінню живота, і був пойнятий палким запаморочливим бажанням утекти й водночас залишитися навік у цій розпачливій тиші, в цій застрашливій самотності.

Звали жінку Пілар Тернера. Вона теж була учасницею великого виходу, що завершився заснуванням Макондо: її взяли з собою батьки, щоб розлучити з одним чоловіком, котрий зробив її жінкою, коли їй було чотирнадцять, і далі жив з нею, аж поки їй виповнилося двадцять два роки, але ніяк не міг зважитися вступити в законний шлюб, адже був чужаком. Він заприсягся, що піде за нею хоч на край світу, однак дещо пізніше – коли владнає свої справи, і відтоді вона вже й стомилася ждати його, дарма що карти повсякчас випадали на чоловіків, високих і низеньких, білявих і чорнявих, які мали прибути до неї – той суходолом, той морем, той за три дні, той за три місяці, а той за три роки. Поки вона отак чекала, її стегна втратили силу, а груди – пружність, вона відзвичаїлась від пестощів, але зберегла нерозтрачений шал свого серця.

В нестямному захваті від цієї чудесної іграшки Хосе Аркадіо тепер вирушав щоночі шукати її в лабіринті кімнати. Одного разу двері виявилися замкнутими, і він заходився стукати, знаючи, що коли вже набрався відваги стукнути один раз, то стукай до останку. Після нескінченного чекання вона таки відчинила йому. Вдень, падаючи з ніг від недосипання, він потай тішився спогадами про минулу ніч. Та коли Пілар Тернера заходила до них, весела, безтурботна, балакуча, йому не доводилося докладати ніяких зусиль, щоб приховати своє хвилювання: ця жінка, чий дзвінкий сміх полохав голубів у дворі, не мала нічого спільного з тією невидимою силою, яка навчила його тамувати подих і лічити удари свого серця, а також допомогла зрозуміти, чому чоловіки бояться смерті. Він так заглибився в свої переживання, аж навіть не збагнув, чому всі зраділи, коли його батько і брат повідомили, що їм нарешті пощастило розкласти металевий осад і видобути з нього Урсулине золото.

Вони справді досягли цього після багатьох днів упертих і складних дослідів. Урсула була щаслива і навіть склала дяку Богові за те, що він винайшов алхімію; мешканці села натовпились у лабораторію, де їх частували коржиками з гуайявовим варенням з нагоди звершеного чуда, а Хосе Аркадіо Буендіа показував усім тиґель з вивільненим золотом, і вигляд у нього був такий, немовби то він сам створив те золото. Отак, показуючи його по черзі кожному, він зрештою підійшов до свого старшого сина, котрий останнім часом майже не потикався до лабораторії, підніс хлопцеві до очей суху жовту золу й спитав: «Ну, то на що воно схоже?»

Хосе Аркадіо щиро відповів:

– На собаче лайно.

Батько вдарив сина по губах тильним боком долоні та з такою силою, аж у Хосе Аркадіо потекла з рота кров, а з очей – сльози. Тієї ночі, знайшовши навпомацки в темряві пляшечку з ліками й вату, Пілар Тернера приклала до опуху компрес із арніки й зробила все, чого хотілося Хосе Аркадіо, та так, щоб ніщо його не непокоїло, одне слово, кохала уволю, не завдавши болю. Усе це зблизило їх настільки, що за якусь хвильку, самі того не зауваживши, вони вперше стали тихо розмовляти.

Я хочу бути тільки з тобою, – шепотів він. – Цими днями я всім усе розповім і покладу край цим хованкам.

Вона не намагалася відтворити його.

Ото було б добре, – схвально мовила вона. – Коли ми будемо тільки вдвох, то засвітимо лампу, щоб бачити одне одного, і я зможу кричати, що мені заманеться, і нікого це не обходитиме, а ти зможеш шепотіти мені на вухо всілякі дурниці, які тобі тільки навернуться на думку.

Оця розмова, їдуча злоба проти батька і певність того, що незаконне кохання однаково належатиме йому, сповнили Хосе Аркадіо спокійною відвагою. Отож, без усякої підготовки, він розповів про все братові.

Спершу малий Ауреліано зрозумів лише, що любовні пригоди його брата дуже ризиковані й загрожують тому страшною небезпекою, бо не втямив, що саме так невідпорно вабить брата. Та потроху він також перейнявся тривожним братовим хвилюванням. Він примушував Хосе Аркадіо розповідати найменші подробиці, переймався його стражданнями і втіхами, почувався наляканим і щасливим. Тепер він чекав повернення брата, не засинаючи до світання, без кінця перевертаючись на своїй самотній постелі, мов на ложі з розжареного вугілля, а далі вони розмовляли, поки наставала пора вставати, і невдовзі обидва поринули в якийсь напівдрімотний стан, сповнились однаковою відразою і до алхімії, і до батькової вченості, й замкнулися кожен у своїй самотності. «Хлопці ходять, мов оглашенні, – казала Урсила. – Напевно, у них глисти». І вона наколотила огидного пійла з розтертого на порошок мексиканського чаю. Обидва випили ці ліки з несподіваним стоїцизмом і того дня одинадцять разів одночасно сідали на горщики, вивергаючи з себе рожевуватих паразитів, яких вони показували всім з великою радістю, адже дістали можливість заморочити Урсулі голову щодо причини їхньої неуважливості й млявості. Ауреліано не тільки розумів, але й сприймав як свої власні братові турботи й переживання. Якось, коли брат детально описував йому механізм кохання, він урвав його запитання: «А що ти тоді відчуваєш?» Хосе Аркадіо, не довго думаючи, відповів:

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.