Сутність принципу свободи договору та його прояви в цивільному та господарському законодавстві

Стаття 627 ЦК України названа «Свобода договору», проте в ній не повністю розкривається зміст договірної свободи в цивільному праві. Крім можливості вибору контрагента та визначення змісту догово­ру, свобода договору включає також: а) вільний вияв волі особи на вступ у договірні відносини; б) свободу договору у виборі сторонами форм договору; в) право сторін укладати як договори, передбачені законом, так і договори, які законом не передбачені, але йому не суперечать; г) право сторін за своєю згодою змінювати, розривати або подовжувати дію укладеного ними договору; ґ) право визна­чати способи забезпечення договірних зобов'язань; д) право встановлювати форми (міри) відповідальності за порушення договірних зобов'язань тощо. Зазначені аспекти договірної свободи закріплені іншими положеннями цивільного законодавства, але в узагальнено­му вигляді мають розкривати зміст поняття свободи договору.

Деякі автори визначають більш широко зміст приципу свободи договору: 1) право учасників цивільного обороту самостійно вирішувати, чи слід їм укладати договір, чи ні; 2) громадяни та юридичні особи є вільними у виборі контрагента за договором; 3) у процесі досягнення згоди сторони є юридично рівноправними одна щодо одної; 4) самостійність сторін у ході укладення договору визначати вид (різновид) договору, якому вони хочуть підпорядковувати свої пра­вовідносини; 5) право сторін укласти договір, в якому є елементи різних договорів, передбачених законом або іншими правовими ак­тами (змішані договори); 6) право сторін вести переговори з метою досягнення згоди будь-якими правовими способами і без обмежень у часі, а також вирішувати, продовжувати їм переговори чи ні; 7) регу­лювання відносин суб'єктів за зобов'язанням переважно диспози­тивними нормами, які діють тільки у випадках, коли інше не пе­редбачено в самому договорі, розробленому сторонами; 8) істотне розширення сфери застосування договору, включаючи питання інтелектуальної влас­ності, біржової та банківської діяльності, обігу цінних паперів, стра­хування, використання застави тощо; 9) розширення кола об'єктів, з приводу яких можливе укладення договору (нерухомість, майнові права, інформація тощо).

Абзац перший частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з яким сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, слід застосовувати разом із абзацом другим, де сказано, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд не тільки тоді, коли в нормі сказано “сторони в договорі не можуть відступити від положень...” або міститься подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦК України), а і тоді, коли обов'язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту – тобто тоді, коли зі змісту норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Зокрема, якщо законом встановлені істотні умови договору, то недосягнення згоди з усіх істотних умов означає, що права та обов’язки за договором не виникли, оскільки договір є неукладеним в силу імперативної вказівки закону (частини першої статті 638 ЦК України).

Якщо ж, навпаки, в нормі сказано “якщо інше не встановлено договором” або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Часто в нормі не сказано прямо ні “сторони в договорі не можуть відступити від положень...”, ні “якщо інше не встановлено договором”, та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.

Отже, зміст частини третьої статті 6 ЦК України полягає у законодавчому закріпленні співвідношення між диспозитивними та імперативними нормами: імперативна норма встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, а диспозитивна норма дозволяє таку зміну. До набрання чинності ЦК України це співвідношення відображалося лише у теорії права.

У ст. 183 ГК України дещо деталізовано особливості укладен­ня господарських договорів за державним замовленням. Так, за ст. 183 ГК України договори за державним замовленням укладають­ся між визначеними законом суб'єктами господарювання – вико­навцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні кон­тракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення. Отже, наведеною нормою однозначно утверджується обмежене коло контрагентів господарських договорів за державним замовленням. Частина 4 ст. 183 ГК України посилює цю тезу, оскільки ухилення від укладення договору за державним замовлен­ням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами. Спори з цих питань вирішуються у судовому порядку. Звісно ж, суд не позбавлений права визнати відмову контрагента від укладення договору безпідставною, а врешті й змусити виконавця державного замовлення укласти договір відповідно до умов державного замов­лення. За таких обставин є усі підстави стверджувати про відсутність дії принципу свободи договору у наведеній ситуації.

Крім того, затвердження типових договорів є формою державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання, яке полягає у прийнятті відповідним органом нормативно-правового акта. Згідно з ч. 2 ст. 179 ГК України типові договори затверджуються Кабінетом Міністрів України, уповноваженими ним органами виконавчої влади у визначених законом випадках.

Згідно з абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови. При цьому слід враховувати, що укладення договору спрямоване на набуття, зміну або припинення прав та обов'язків. Тому викладення умов договору у спосіб, відмінний від застосованого у типовому договорі (приміром, викладення умов договору іншими словами), не є відступом від змісту типового договору. Під таким відступом слід розуміти включення сторонами до господарського договору умов, які створюють регулювання, що за змістом прав і обов’язків сторін суперечить відповідному регулюванню, передбаченому типовим договором.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 630 ЦК України, якщо в договорі не міститься посилання на типові умови, то такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту в разі їх відповідності вимогам ст. 7 ЦК України. Оскільки типові умови розробляються, як правило, на підставі узагальненої практики ділового обороту у певній сфері договірних відносин, то можливість їх застосування не обмежується випадками, коли про це прямо зазначено в договорі. Такі типові умови можуть застосовуватись як звичаї ділового обороту, зокрема з метою усунення прогалин, які виникають в процесі правового регулювання взаємовідносин сторін, для тлумачення договору тощо, але за умови їх відповідності положенням ст. 7 ЦК України.

Співвідношення понять “підприємницькі товариства” та “непідприємницькі товариства”, наведених у ЦК України, з поняттями “комерційні підприємства” та “некомерційні підприємства”, що застосовуються в ГК України

ЦК України згідно зі статтею 83 поділяє поняття “юридична особа” на два поняття за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичної особи: якщо юридична особа має учасників (тобто якщо є особа або особи, яким належать правомочності на участь в управлінні даною юридичною особою), то це – товариство, якщо юридична особа не має учасників – то це установа.

Поняття “товариство”, в свою чергу, ЦК України (статті 84, 85) поділяє на два поняття за ознакою наявності чи відсутності у учасників товариства корпоративного права на отримання певної частки прибутку (дивідендів): товариство, яке здійснює підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками, є підприємницьким товариством, товариство, яке не має на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками, є непідприємницьким товариством.

Оскільки установа не має учасників, то вона не може розподіляти прибуток між учасниками, але за загальним правилом статті 86 ЦК України може, як і непідприємницьке товариство, здійснювати підприємницьку діяльність.

ГК України (частина перша статті 167) містить невичерпний перелік корпоративних прав: правомочність на участь в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Разом з тим ГК України, на відміну від ЦК України, не використовує корпоративних прав як ознак для поділу поняття “підприємство” на комерційні та некомерційні.

Натомість ГК України містить визначення поняття господарської комерційної діяльності (підприємництва) у главі 4 та поняття некомерційної господарської діяльності (некомерційного господарювання) у главі 5. Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Згідно з частиною першою статті 52 ГК України некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Таким чином, ГК України використовує в якості ознаки для поділу вказаних вище понять наявність чи відсутність мети одержання прибутку (який, звичайно, може бути одержаний і без наявності такої мети, як побічний результат), а не наявності чи відсутності можливості розподіляти прибуток між учасниками (чи сплати суми прибутку або його частини єдиному учаснику).

Тому поняття “комерційні підприємства” та “некомерційні підприємства” не є тотожними поняттям “підприємницькі товариства” та “непідприємницькі товариства”.

Поиск по сайту: