ВАЛЮТНИЙ РИНОК. ВИДИ ОПЕРАЦІЙ НА ВАЛЮТНОМУ РИНКУ

Успішний розвиток валютних відносин можливий за умови існування особливого ринку, на якому можна вільно продати та купити валюту. Без такої можливості економічні контрагенти просто не змогли б реалізувати свої валютні відносини — не ма­ли б іноземної валюти для здійснення своїх зовнішніх зобов'я­зань, не могли б перетворити одержану інвалютну виручку в на­ціональні гроші для виконання своїх внутрішніх зобов'язань. Та­кий ринок заведено називати валютним.

Проте на валютному ринку купують і продають валюту не тільки для здійснення платежів, а й для інших цілей: для спеку­лятивних операцій, операцій хеджування валютних ризиків тощо. Причому ці операції набувають все ширшого розмаху, що виво­дить валютний ринок за межі простого придатка до міжнародних розрахунково-платіжних відносин і надає йому статусу відносно самостійної економічної структури.

За своїм економічним змістом валютний ринок — це сектор грошового ринку, на якому урівноважуються попит і пропозиція на такий специфічний товар, як валюта.

За своїм призначенням і організаційною формою валютний ринок— це сукупність спеціальних Інститутів та механізмів, які у взаємодії забезпечують можливість вільно продати-купити на­ціональну та іноземну валюту на основі попиту та пропозиції.

Валютний ринок має всі атрибути звичайного ринку: об'єкти І суб'єкти, попит і пропозицію, ціну, особливу інфраструктуру та комунікації тощо.

Об'єктом купІвлі-продажу на цьому ринку е валютні цінності, іноземні — для резидентів, коли вони купують чи продають їх за національну валюту, та національні — для нерезидентів, коли вони купують чи продають ці цінності за Іноземну валюту. Оскільки на ринку одночасно здійснюють операції обох цих видів, то об'єктом купІвлі-продажу водночас виступають національні та іноземні ва­лютні цінності.

Суб'єктами валютного ринку можуть бути будь-які економі­чні агенти (юридичні та фізичні особи, резиденти і нерезиденти) та посередники, насамперед банки, брокерські компанії, валютні біржі, які «зводять» продавців і покупців валюти та організаційно забезпечують операції купівлі-продажу,

Спільним для всіх суб'єктів валютного ринку є бажання одержати прибуток від своїх операцій. Одні з них одержують прибуток (або збиток) безпосередньо після завершення відпо­відної операції, наприклад спекулянти; інші прибуток одержу­ють згодом, після завершення подальших господарських опе­рацій, оплачених купленою на ринку валютою, наприклад під­приємці.

За характером виконуваних операцій І ступенем їх ризику суб'єктами валютного ринку є:

— підприємці, які купують і продають валюту для забезпе­
чення своєї комерційної діяльності (імпортери, експортери);

— інвестори, які вкладають свій чи позичений капітал у валю­
тні цінності з метою одержання процентного доходу;

— спекулянти, які постійно купують-продають валюту задля
одержання доходу від різниці в її курсі; професійними спекулянта­
ми є валютні дилери. Ними можуть бути юридичні та фізичні особи;

— хеджери, які здійснюють операції на валютному ринку для
захисту від несприятливої зміни валютного курсу;

— посередники: банки, брокерські контори, біржі тощо.

Провідне місце серед посередників валютного ризику за­ймають банки. Оскільки вони ведуть рахунки (національні й Ін­валютні) та мають розвинуті системи телекомунікацій, їм дуже зручно виконувати доручення клієнтів з купівлі-продажу валю-

ти. Тому банки постійно торгують валютою всередині країни і за її межами як безпосередньо один з одним, так і через валютні біржі. Торгівлю вони ведуть за свої кошти і за кошти клієнтів. Для цього банки повинні одержати ліцензію від свого централь­ного банку.

Попит і пропозиція на валютному ринку мають ту особли­вість, що об'єктом та інструментом купівлі-продажу тут є гроші різної національної належності. Тому попит на іноземну валюту одночасно є пропозицією національної валюти, а пропозиція Іно­земної валюти є одночасно попитом на національну валюту. Про­те коли мова йде про національні валютні ринки, то під попитом мається на увазі попит на іноземну валюту як бажання купити певну її суму, а під пропозицією — пропозиція іноземної валюти як бажання продати певну її суму.

Ціною на валютному ринку є валютний курс. Він являє со­бою ціну грошової одиниці даної валюти в грошових одиницях іншої валюти. Більш детально питання валютного курсу розгля­даються в підрозділі 6.3.

Валютний ринок має власну інфраструктуру і широко роз­винуту систему сучасних комунікацій, що забезпечують опе­ративний зв'язок між усіма суб'єктами ринку не тільки в межах окремих країн, а й у світовому масштабі. Залежно від організа­ції торгівлі валютний ринок поділяється на біржовий і позабі-ржовий. На біржовому ринку торгівля валютою здійснюється організовано на спеціальному «майданчику», який називається валютною біржею. Хоч біржі звичайно не є комерційними під­приємствами, проте за свої послуги вони стягують вагомі комі­сійні. Тому суб'єкти валютного ринку все менше звертаються до послуг традиційних бірж, і вони поступово згортають свою

ДІЯЛЬНІСТЬ.

Прискоренорозвивається позабІржовавалютна торгівля, коли продавці і покупцівалюти вступають у прямі зв'язки між собою. Сучасні засоби зв'язку й електронні інформаційні технологіїда­ють змогу зробити це значно швидше й дешевше, ніжчерез біржу. Ці тенденціїзахопили вже й Україну. Зпочатку 2000 р. перестала здійснювати операції з торгівлівалютою Українська мїжбанкІвсь-ка валютна біржа. Усяторгівля здійснюється через міжбанківсь-кий валютний ринок, на якому комерційні банки безпосередньоодин в одногокупують І продають валюту за свій рахунок чи за дорученнями клієнтів, які вцьому разі є кінцевими покупцямиі продавцями валюти. Яксвідчить світова практика,на секторі бір­жового ринкупоступово зосереджуються переважно окремі ва-

лютні операції, технологія здійснення яких передбачає централі­зоване виконання через біржу (ф'ючерсні, опціонні та ін.)¹.

Валютний ринок має свою структуру, яка включає національні (місцеві) ринки, міжнародні ринки та світовий ринок. Вони розрі­зняються за масштабами і характером валютних операцій, кількі­стю валют, що продаються-купуються, рівнем правового регулю­вання тощо.

Національні валютні ринки Існують у більшості країн світу, вони обмежуються економічним простором конкретної країни і регулюються ЇЇ національним валютним законодавством.

Міжнародні валютні ринки сформувалися у країнах, в яких до мінімуму зведені обмеження на валютні операції (валютні обме­ження). Такі ринки регулюються скоріше за все міждержавними угодами, домовленостями самих учасників цих ринків, традиціями. Розміщуються вони переважно у містах Із вдалим географічним по­ложенням та з великою концентрацією транснаціональних банків, небанкІвських фінансових структур, комерційних компаній, яким потрібно здійснювати платежі на широких просторах світового ринку. Це, зокрема, Лондон, Нью-Йорк, Париж, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Сан-Франциско, Торонто, Токіо, Сінгапур, Гонконг та Ін.

Розвиток новітніх засобів телекомунікацій та інформаційних технологій дає можливість поєднати окремі міжнародні ринки в єдиний світовий валютний ринок, який здатний функціонувати практично цілодобово. Це забезпечується географічним розмі­щенням окремих ринків: з початком доби відкриваються азіатські ринки Токіо, Гонконгу, Сінгапура, після їх закриття починають працювати ринки європейські — Франкфурте, Парижа, Лондона, а під кінець їх роботи відкриваються ринки американського кон­тиненту — Нью-Йорка, Лос-Анджелеса тощо. Завдяки цьому будь-який суб'єкт валютного ринку може в будь-який час доби купити-продати валюту, оперативно зв'язавшись з відповідним міжнародним центром валютної торгівлі. Щоденні обороти сві­тового валютного ринку перевищують декілька трильйонів дола­рів США і швидко збільшуються, що свідчить про величезні роз­махи валютних потоків на світовому ринку.

Валютний ринок можна класифікувати і за іншими критеріями:

— за характером операцій: ринок конверсійних операцій; ри­нок депозитно-кредитних операцій;

Тільки в Європі існує й інтенсивно розвивається цілий ряд бірж, що спеціалізу-ютьсяна строковій торгівлі, — Лондонська міжнародна біржа фінансових ф'ючерсів (21РЇ-Е), Європейська опціоша біржа в Амстердамі (ЕОЄ), Німецька строкова біржа у Франкфурті (ДІВ), Австрійська строкова опціонна біржа у Відні (ОеТОВ).

— за територіальним розміщенням: європейський, північно­
американський, азіатський та ін.;

— за видами конверсійних операцій: ринок ф'ючерсів, ринок
опціонів тощо;

— за формою валюти, якою торгують: ринок безготівкових
операцій, ринок готівки.

Ринок конверсійних операцій є найтиповішим для валютного ринку взагалі, його ключовим елементом. На цьому ринку купівля-продаж здійснюється в традиційній формі, переважно на еквівален­тних засадах шляхом обміну рівновеликих цінностей, представле­них різними валютами. Якраз на цьому ринку складаються умови для формування зовнішньої ціни грошей — їх валютного курсу.

Ринок депозитно-кредитних операцій -— це досить специфі­чний сектор валютного ринку, на якому купівля-продаж валюти має умовний характер, що проявляється в залученні банками ін­валюти на депозитні вклади на узгоджені строки та в наданні банками Інвалютних позичок на різні строки. На відміну від рин­ку конверсійних операцій на цьому ринку ціна валюти формуєть­ся у вигляді процента.

Функції та операції валютного ринку. Валютний ринок ви­конує певні функції, в яких виявляється його призначення й еко­номічна роль. Основними його функціями є:

— забезпечення умов та механізмів для реалізації валютної
політики держави;

—створення суб'єктам валютних відносин передумов для своєчасного здійснення міжнародних платежів за поточними і капітальними розрахунками та сприяння завдяки цьому розвитку зовнішньої торгівлі;

— забезпечення прибутку учасникам валютних відносин;

— формування та урівноваження попиту і пропозиції валюти і
регулювання валютного курсу;

— страхування валютних ризиків;

— диверсифікація валютних резервів.

Названі функції реалізуються через виконання суб'єктами ринку широкого кола валютних операцій. Під валютними операціями звичайно розуміють будь-які платежі, пов'язані з переміщенням валютних цінностей між суб'єктами валютного ринку¹.

У літературі до ознак валютних операцій інколивідносять зміну власності на валютні цінності. Проте ряд операцій на валютному ринку не пов'язаний зі зміною власника, наприклад депозитні, кредитні. Тому, якщо ці операції визнавати операці­ями валютного ринку, то від вказаної ознаки валютних операцій слід відмовитися.

Ці операції класифікуються за кількома критеріями.

1. За терміном здійснення платежу з купївлі-продажу валюти;

— касові, або операції з негайною поставкою;

— строкові.

2. За механізмом здійснення операцій:

— операції спот;

— форвардні операції;

— ф 'ючерснї операції;

— опціонні операції.

3. За цільовим призначенням:

— операції з метою одержання валюти для здійснення плате­
жів за міжнародними розрахунками;

— операції з метою страхування від валютних ризиків (опера­
ції хеджування);

— операції з метою одержання прибутку або спекулятивні
операції.

4. За формою здійснення:

— безготівкові;

— готівкові.

5. За масштабами операцій:

— оптові (здійснюються між банками);

— роздрібні (здійснюються між банками та їх клієнтами).
Схема класифікації операцій валютного ринку наведена на

рис. 6.1.

Касові операції полягають у купівлі-продажу валюти на умо­вах поставки її не пізніше другого робочого дня з дня укладання угоди за курсом, узгодженим у момент її підписання. Такі угоди можуть передбачати поставку валюти в той же день, на наступ­ний робочий день, проте найчастіше — на другий робочий день. Ця остання угода називається «спот», а касові операції на цій умові — «операції спот». Операції спот дають можливість їх уча­сникам оперативно задовольнити свої потреби у валюті на вигід­них умовах.

Учасники касових операцій мають можливість:

— терміново одержати валюту для погашення своїх зовніш­
ньоекономічних зобов'язань;

— уникнути втрат від зміни валютних курсів: Імпортер не­
гайною купівлею інвалюти страхує себе від можливих втрат
унаслідок підвищення ЇЇ курсу, а експортер негайним прода­
жем інвалюти страхується від втрат, пов'язаних з падінням її
курсу;

Рис. 6.1. Схема класифікації операцій валютногоринку

— оперативно диверсиф І кувати свої валютні запаси, а бан­кам — ще й оперативно відрегулювати свою валютну позицію¹.

Строкові валютні операції полягають у купІвлІ-продажу валю­тних цінностей з відстрочкою поставки їх на термін, що переви­щує два робочі дні. Ці операції, у свою чергу, підрозділяються на кілька видів залежно від механізму їх здійснення: форвардні, ф'ючерсні, опціонні та їх похідні.

Валютна позиція банку — це співвідношення між обсягами купленої і проданої банком іноземної валюти за певний період. Розмір цього співвідно­шення перебуває під контролем центрального банку (більш детально це питан­ня розглядається в розділі 6.4).

Характерною особливістю строкових операцій є те, що вони оформляються стандартизованими документами (контрактами), які мають юридичну силу протягом певного часу (від підписан­ня до оплати) і самі стають об'єктом купівлі-продажу на валют­них ринках. Ці документи називаються валютними деривати-вами. До них належать передусім форвардні та ф'ючерснІ конт­ракти, ОПЦІОНИ.

Строкові операції на валютних ринках з'явилися відносно не­давно (в 70—80-ті роки XX ст.) і розвиваються дуже швидко. Це обумовлено насамперед частими І значними коливаннями валют­них курсів і пов'язаними з ними суттєвими валютними ризиками. Строкові операції дають можливість, з одного боку, застрахува­тися від валютних ризиків, а з іншого — одержати додатковий дохід спекулятивними діями.

Форвардні операції—це різновид строкових операцій, що поля­гає в купівлі-продажу валюти між двома суб'єктами з наступною передачею валюти в обумовлений строк і за курсом, визначеним у момент укладання контракту. У форвардних контрактах строки пе­редачі валюти звичайно визначаються в 1, 2, 3, 6 та 12 місяців. При їх підписанні ніякі аванси, задатки тощо не допускаються.

Найскладнішим моментом такого контракту є визначення курсу майбутнього платежу, тобто форвардного курсу. Цей курс складається з курсу спот, тобто фактично діючого на момент укладання контракту, і надбавок чи знижок, пов'язаних з різни­цею в банківських процентних ставках у країнах, валюти яких обмінюються. Ця різниця називається форвардною маржею, І пов'язана вона з тим, що якби учасники контракту поклали від­повідні суми валюти у свої банки, то до моменту використання їх для платежу за контрактом вони одержали б різні суми доходів. Щоб вирівняти умови для кожного учасника форвардного конт­ракту, валюта країни з вищим рівнем процента буде продаватися за форвардним курсом, нижчим від курсу спот (продаж з дискон­том), а валюта з нижчим рівнем процента — за вищим від курсу спот (продаж з премією).

Відмова від виконання форвардних контрактів не допускаєть­ся. Ці операції широко використовуються насамперед для стра­хування валютних ризиків. Характерними рисами цих операцій є те, що вони здійснюються на мїжбанківському (позабІржовому) ринку, умови форвардного контракту не є строго формалізовани­ми І визначаються сторонами досить довільно. Тому ці умови й особливо ціни.таких контрактів не є «прозорими» для Інших уча­сників ринку.

Ф'ючерсні операції— це теж різновид строкових операцій, в яких два контрагенти зобов'язуються купити або продати певну суму валюти в певний час за курсом, установленим у момент укладання угоди (купівлі-продажу ф'ючерсного контракту). Від­мінності їх від форвардних операцій зводяться до такого: вони здійснюються тільки на біржах, під їх контролем, а форма і умови контрактів чітко уніфіковані (біржа строго визначає вид валюти, що продається, обсяг операції, строк оплати, курс). Розрахунки щодо купівлі-продажу ф'ючерсних контрактів здійснюються через розрахункову палату біржі, яка гарантує своєчасність і повноту платежів. До остаточної оплати ф'ючерсного контракту він може перепродаватися на біржі, тобто сам є об'єктом валютних опера­цій. З кожним наступним продажем ціна його буде уточнятися І наближатися до реальної ціни, за якою продаватиметься дана ва­люта в момент погашення ф'ючерсу. Завдяки цим особливостям ціна та Інші умови ф'ючерсних контрактів є прозорими для всіх учасників ринку. Кожна біржа встановлює свій перелік валют, які продаються-купуються, і стандартні суми контрактів, які визнача­ються десятками І сотнями тисяч, а то й мільйонами одиниць від­повідної валюти. Тому в торгівлі валютними ф'ючерсами звичай­но беруть участь великі банки, інші потужні фінансові структури.

Ціна валютного ф'ючерсу визначається за тією ж схемою, що й ціна форвардного контракту, тобто з урахуванням різниці в процен­тних ставках двох валют, що обмінюються, Ф'ючерсні операції ши­роко застосовуються з метою страхування від валютних ризиків, тобто для хеджування, а також з метою одержання додаткового при­бутку, тобто для спекуляції. Купуючи валютний ф'ючерс, учасники попередньо сплачують комісійні брокеру та роблять у розрахунко­вій палаті біржі фіксований внесок на депозит за кожний контракт.

ОпцІоннї операції — це різновид строкових операцій, за яких між учасниками укладається особлива угода, що надає одному з них право (але не обов'язок) купити чи продати другому певну суму валюти в установлений строк (чи протягом певного строку) і за узгодженим сторонами курсом. Така угода називається опціон.

У цій операції важливо розрізняти продавця опціону і покупця (власника), оскільки останньому належить право реалізації опці­ону. Якщо при настанні строку опціону власнику буде вигідно його реалізувати, то він вимагатиме від продавця опціону купити чи продати відповідну суму валюти¹, і останній зобов'язаний це зробити. Якщо власникові опціону не вигідно його реалізувати

Валютні опціони бувають двох видів — на купівлю валюти в установле­ний строк (опціон «кол») і на продаж валюти (опціон «пут»).

(наприклад поточний курс спот на ринку вищий від передбачено­го в опціонІ «пут»), то він відмовиться від реалізації опціону, про що повинен повідомити продавця, і останній зобов'язаний пого­дитися з цим рішенням.

При купівлі опціона покупець (власник) сплачує продавцю премію (вартість опціону), яка визначається за домовленістю сто­рін у відсотках до суми угоди чи в абсолютній сумі. Ця премія є гарантованим доходом для продавця опціону, який він одержує незалежно від того, буде реалізований опціон чи ні. Для покупця премія є чистою витратою, яку він може відшкодувати, якщо реа­лізує згодом опціон з вигодою. Якщо ж він відмовляється від реа­лізації опціону, то сплачена премія стає для нього чистою втратою.

ОпціоннІ операції широко застосовуються для хеджування ри­зиків та одержання спекулятивного доходу.

Крім цих операцій, на практиці застосовується цілий ряд похі­дних від них валютних операцій. До таких операцій можна відне­сти валютні свопи, арбітражні операції та ін.

Валютний своп — це комбінація двох конверсійних операцій з валютами на умовах спот і форвард, які здійснюються одночасно і розраховані на одну і ту ж валюту. Наприклад, на умовах спот долари США негайно продаються, а на умовах форварду у того ж контрагента долари купуються з поставкою через певний строк і за домовленим курсом. Валютний своп забезпечує зворотний рух валютного потоку, що дає можливість ефективно використовува­ти його в спекулятивних цілях, для хеджування валютними ризи­ками та управління валютною позицією банку.

Валютний арбітраж — це комбінація з кількох операцій з ку­півлі та продажу двох чи кількох валют за різними курсами з ме­тою одержання додаткового доходу. Це типова спекулятивна операція, що розрахована на дохід завдяки різниці в курсах на одному І тому ж ринку, але в різні строки (часовий арбітраж), або в один і той же час, але на різних ринках (просторовий арбітраж). У міру розвитку сучасних систем телекомунікацій створюються передумови для вирівнювання курсів валют на різних міжнарод­них ринках, завдяки чому зменшуються можливості для просто­рового арбітражу. Зате перехід більшості країн до плаваючих ва­лютних курсів, які часто змінюються в часі, створює сприятливі умови для розвитку часового арбітражу.¹

До операцій валютного ринку належать також депозитні та кредитні операції в інвалюті. Вони здійснюються між окремими банками, а також між банками та їх клієнтами однієї кра'ши та різних країн. Ці операції здійснюються на загальних під­ставах, які будуть розглянуті в наступних розділах цього підручника.

Широкий асортимент валютних операцій, високе технологіч­не й організаційне забезпечення їх виконання створюють усім суб'єктам валютного ринку сприятливі умови для досягнення та­ких цілей — забезпечення ліквідності, прибутковості і керовано­сті валютними ризиками. Тому прискорений розвиток валютного ринку — одне з актуальних завдань країн з перехідними економі­ками, у тому числі й України. Проте в Україні валютний ринок формується надто повільно, асортимент валютних операцій на ньому обмежений переважно касовими операціями. Після припи­нення в 2000 р. діяльності Української міжбанківської валютної біржі розвиток більшості строкових валютних операцій втратив поки що перспективу.

Чинники, що визначають кон'юнктуру валютного ринку.Стан кон'юнктури валютного ринку виявляється у зміні співвід­ношення між попитом і пропозицією окремих валют, що, у свою чергу, є ключовим чинником впливу на валютний курс. Тому чинники, що визначають кон'юнктуру валютного ринку, одноча­сно є І чинниками зміни валютного курсу.

Як свідчить світовий та вітчизняний досвід, на стан та динаміку попиту і пропозиції на валютному ринку впливає велика кількість (десятки) чинників економічного, політичного, правового, психо­логічного характеру. Усі їх можна розділити на три такі групи:

1. Курсоутворюючі чинники:

— стан платіжного балансу країни;

— обсяги ВНП, які виробляються в країні;

— внутрішня і зовнішня пропозиція грошей;

— процентні ставки в країнах, валюти яких порівнюються;

— співвідношення внутрішніх цін країни з зовнішніми.

Ці чинники можна назвати базовими, тобто такими, що визна­чають такий стан співвідношення попиту та пропозиції на валю­тному ринку, який схильний до стабільності чи поступової, внут­рішньо зумовленої та передбачуваної зміни.

При купівлі опціону покупець (власник) сплачує продавцю премію (вартість опціону), яка визначається за домовленістю сто­рін у відсотках до суми угоди чи в абсолютній сумі. Ця премія є гарантованим доходом для продавця опціону, який він одержує незалежно від того, буде реалізований опціон чи ні. Для покупця премія є чистою витратою, яку він може відшкодувати, якщо реа­лізує згодом опціон з вигодою. Якщо ж він відмовляється від реа­лізації опціону, то сплачена премія стає для нього чистою втратою.

ОпціоннІ операції широко застосовуються для хеджування ри­зиків та одержання спекулятивного доходу.

Крім цих операцій, на практиці застосовується цілий ряд похід­них від них валютних операцій. До таких операцій можна віднес­ти валютні свопи, арбітражні операції та ін.

Валютний своп — це комбінація двох конверсійних операцій з валютами на умовах спот І форвард, які здійснюються одночас­но і розраховані на одну і ту ж саму валюту. Наприклад, на умо­вах спот долари США негайно продаються, а на умовах форварду у того ж контрагента долари купуються з поставкою через пев­ний строк І за домовленим курсом. Валютний своп забезпечує зворотний рух валютного потоку, що дає можливість ефективно використовувати його для спекуляцій, хеджування валютними ризиками та управління валютною позицією банку.

Валютний арбітраж — це комбінація з кількох операцій з купівлі та продажу двох чи кількох валют за різними курсами з метою одержання додаткового доходу. Це типова спекулятивна операція, що розрахована на дохід завдяки різниці в курсах на одному і тому ж самому ринку, але в різні строки (часовий арбіт­раж) або в один і той же час, але на різних ринках (просторовий арбітраж). У міру розвитку сучасних систем телекомунікацій створюються передумови для вирівнювання курсів валют на різ­них міжнародних ринках, завдяки чому зменшуються можливості для просторового арбітражу. Зате перехід більшості країн до пла­ваючих валютних курсів, які часто змінюються в часі, створює сприятливі умови для розвитку часового арбітражу¹.

2. Регулюючі чинники:

— заходи прямого державного регулювання (фінансово-
бюджетна політика, квотування та ліцензування, грошово-
кредитна політика, регулювання цін, інтервенційна політика,
розподіл валюти тощо);

— структурні чинники.

Ці чинники впливають на кон'юнктуру ринку через зміну кур-соутворюючих чинників. Вони вводяться в дію державою свідо­мо для досягнення певних цілей в її економічній політиці і мо­жуть давати значний ефект в умовах, коли економіка країни перебуває у стані тривалої рівноваги.

3. Чинники кризового характеру:

— дефіцит державного бюджету;

— безконтрольна емісія та інфляція;

До операцій валютного ринку належать також депозитні та кредитні опера­ції в інвалюті. Вони здійснюються між окремими банками, а також між банками та їх клієнтами однієї країни і різних країн. ЦІ операції здійснюються на загаль­них підставах, які будуть розглянуті в наступних розділах цього підручника.

— штучне і надмірне регулювання цін;

— висока монополізація виробництва.

Ці чинники виникають при порушенні динамічної рівноваги економіки, послабляють дію курсоутворюючих чинників та зни­жують результативність регулятивних заходів держави.

У всій цій сукупності чинників вирішальною (базовою) є пер­ша група (курсоутворююча). У свою чергу, у базовій групі клю­чове місце займає платіжний баланс, його стан та динаміка. Він має комплексний характер і акумулює в собі певною мірою дію всіх інших чинників.

ВАЛЮТНИЙ КУРС

Сутність валютного курсу. Зовнішньоекономічні операції у більшості випадків пов'язані з обміном однієї національної валю­ти на іншу, У цьому зв'язку виникає необхідність у встановленні співвідношення обміну між валютами — валютного курсу.

Валютний курс — це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або «ціна» грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошовій одиниці іншої країни.

Установлення курсу називається котируванням валюти.

Валютний курс відбиває взаємодію сфер національної та сві­тової економік. Якщо основні характеристики кожної валюти формуються у межах національних господарств, то їх кількісне порівняння відбувається у зовнішньоекономічних операціях. Ва­лютний курс порівнює національні вартості не прямо, а опосе­редковано — через їх відносну купівельну спроможність. Це за­безпечує наявність вартісних критеріїв при проведенні міжнарод­них розрахунків, да^ змогу вимірювати ефективність зовнішньо­економічних операцій.

Валютний курс необхідний для

— обміну валютами при торгівлі товарами, послугами, при
русі капіталів та кредитів;

— порівняння цін світових та національних ринків, а також
вартісних показників різних країн, виражених у національних або
іноземних валютах;

— періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті фірм
та банків.

Валютний курс учасники обміну розглядають як коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу, який визначається співвідно­шенням попиту та пропозиції на валютному ринку. Однак вартІс-

ною основою валютного курсу є паритет купівельних спроможно­стей валют, який виражає співвідношення середніх рівнів націо­нальних цін на товари, послуги, інвестиції. Ця економічна (вартіс­на) категорія є атрибутом товарного виробництва і відображає виробничі відносини між товаровиробниками та світовим ринком. Під час продажу товарів на світовому ринку продукт національної праці дістає суспільне визнання на основі інтернаціональної міри вартості. Отже, валютний курс опосередковує абсолютну обміню­ваність товарів у межах світового господарства. Вартісна основа валютного курсу обумовлена тим, що в кінцевому підсумку Інтер­національна ціна виробництва як база світових цін будується на національних цінах виробництва в країнах, що е головними поста­чальниками товарів на світовий ринок.

Фактори, які впливають на валютний курс. Як будь-яка ціна, валютний курс відхиляється від вартісної основи —- парите­ту купівельної спроможності валют — під впливом попиту та пропозиції валюти. Співвідношення такого попиту та пропозиції залежить від багатьох чинників, які відображають зв'язок валют­ного курсу з Іншими економічними категоріями — вартістю, ці­ною, грошима, процентом, платіжним балансом та Ін,

Розрізняють кон'юнктурні та структурні (довгострокові) чин­ники, які впливають на валютний курс.

Кон'юнктурні чинника пов'язані з коливаннями ділової ак­тивності, політичної та військово-політичної обстановки, з чут­ками (іноді ажіотажними), здогадками та прогнозами.

Поряд з кон'юнктурними чинниками, вплив яких важко перед­бачити, на попит та пропозицію валюти, тобто на динаміку її курсу, впливають і відносно довгострокові тенденції., які визна­чають стан тієї чи Іншої національної грошової одиниці у валют­ній ієрархії. Серед цих чинників можна назвали такі:

1. Зростання національного доходу. Цей чинник зумовлює
підвищений попит на іноземні товари, водночас товарний імпорт
може збільшувати відплив іноземної валюти.

2. Темни інфляції. Співвідношення валют за їх купівельною
спроможністю (паритет купівельної спроможності) є своєрідною
віссю валютного курсу, тому на валютний курс впливають темпи
Інфляції. Чим вищі темпи інфляції в країні, тим нижчий курс її
валюти, якщо не протидіють Інші фактори. Таку тенденцію зви­
чайно можна простежити в середньо- та довгостроковому плані.
Вирівнювання валютного курсу, приведення його у відповідність
з паритетом купівельної спроможності відбуваються в середньо­
му протягом двох років.

3. Стан платіжного балансу. Активний платіжний баланс
сприяє підвищенню курсу національної валюти, бо при цьому
збільшується попит на неї з боку зовнішніх боржників. Пасивний
платіжний баланс породжує тенденцію до зниження курсу націо­
нальної валюти, тому що боржники продають її на Іноземну ва­
люту для погашення своїх зовнішніх зобов'язань. У сучасних
умовах зріс вплив міжнародного руху капіталів на платіжний ба­
ланс і відповідно на валютний курс, оскільки конкурентом валю­
тного ринку є ринок цінних паперів — акцій, облігацій, векселів,
короткострокових депозитів.

У країнах, що розвиваються, ринок цінних паперів може галь­мувати зростання курсу іноземної валюти, відволікаючи вільну грошову готівку від обміну на ВКВ.

4. Різниця процентних ставок у різних країнах. Вплив цього
фактора на валютний курс зумовлюється двома основними об­
ставинами. По-перше, зміна процентних ставок у країні впливає
за інших рівних умов на міжнародний рух капіталів, насамперед
короткострокових. Підвищення процентної ставки стимулює
приплив іноземних капіталів, а її зниження заохочує відплив ка­
піталів, у тому числі і національних, за кордон. По-друге, про­
центні ставки впливають на операції валютних ринків та ринків
позичкових капіталів.

5. Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні
операції. Якщо курс якої-небудь валюти має тенденції до зни­
ження, то фірми та банки завчасно продають її на більш стійкі
валюти, що погіршує позиції ослабленої валюти. Валютні рин­
ки швидко реагують на зміни в економіці та політиці, на коли­
вання курсових співвідношень. Тим самим вони розширюють
можливості валютної спекуляції та стихійного руху «гарячих»
грошей.

6. Ступінь використання певної валюти на євроринку і в
міжнародних розрахунках. Наприклад, той факт, що 60—70%
операцій євробанків виконується в доларах, визначає масштаби
попиту на цю валюту та її пропозицію. На курс валюти впливає І
ступінь її використання в міжнародних розрахунках.

7. Ступінь довіри до валюти на національному та світово­
му ринках. Вона визначається станом економіки та політичною
обстановкою в країні, а також розглянутими вище чинниками, які
впливають на валютний курс, причому дилери враховують не
лише темпи економічного зростання, Інфляції, рівень купівельної
спроможності валюти, співвідношення попиту та пропозиції ва­
люти, а й перспективи їх динаміки.

8. Валютна політика. Співвідношення ринкового та державно­
го регулювання валютного курсу впливає на його динаміку. Форму­
вання валютного курсу на валютних ринках через механізм попиту
та пропозиції валюти, як правило, супроводжується різкими коли­
ваннями курсових співвідношень. На ринку складається реальний
валютний курс — показник стану економіки, грошового обігу, фі­
нансів, кредиту та ступеня довіри до певної валюти. Державне регу­
лювання валютного курсу спрямоване на його підвищення або зни­
ження виходячи з завдань валютно-економічної політики.

9. Ступінь розвитку фондового ринку, який є конкурентом
валютному ринку. Фондовий ринок може залучати Іноземну ва­
люту безпосередньо, а також «відтягувати» кошти в національній
валюті, які могли б бути використані на валютному ринку для
купівлі іноземної валюти.

Вплив валютного курсу на міжнародні економічні відноси­ни. Коливання валютного курсу впливають на співвідношення експортних та імпортних цін, конкурентоспроможність фірм, при­буток підприємств. Різкі коливання валютного курсу посилюють нестабільність міжнародних економічних, зокрема валютно-кре­дитних та фінансових, відносин, викликають негативні соціально-економічні наслідки, втрати одних та виграші інших країн.

При зниженні курсу національної валюти, якщо не протидіють інші чинники, експортери або отримують експортну премію при обміні вирученої іноземної валюти, яка подорожчала, на націо­нальну валюту, яка подешевшала, або мають можливість прода­вати товари за цінами, нижчими від середньосвітових. Але одно­часно зниження курсу національної валюти впливає на подорож­чання імпорту, що стимулює зростання цін у країні, скорочення ввезення товарів та споживання або розвиток національного ви­робництва товарів замість імпортних. Зниження валютного курсу скорочує реальну заборгованість у національній валюті та збіль­шує тягар зовнішніх боргів, виражених в іноземній валюті. Неви­гідним стає вивезення прибутків, процентів, дивідендів, які одержують іноземні інвестори у валюті кра'Гн перебування. Ці прибутки реІнвестуються або використовуються для закупівлі товарів за внутрішніми цінами і наступного їх експорту.

При підвищенні курсу національної валюти внутрішні ціни стають менш конкурентоспроможними, ефективність експорту знижується, що може призвести до стагнації експортних галузей національного виробництва. Імпорт, навпаки, розширюється. Сти­мулюється приплив у країну Іноземних та національних капіта­лів, збільшується вивезення прибутків на іноземні капіталовкла-

дення. Зменшується реальна сума зовнішнього боргу, вираженого-в обезцІненІй іноземній валюті.

Розходження динаміки курсу та купівельної спроможності ва­люти впливає на розвиток міжнародних економічних відносин. Якщо внутрішнє інфляційне знецінення грошей випереджає зни­ження курсу валюти, то за інших рівних умов заохочується ім­порт товарів з метою їх продажу на національному ринку за ви­сокими цінами. Якщо зовнішнє знецінення валюти випереджає внутрішнє, яке викликається інфляцією, то виникають умови для валютного демпінгу — масового експорту товарів за цінами, ни­жчими від середньосвітових з метою витіснення конкурентів на зовнішніх ринках.

Таким чином, зміни курсу валют впливають на перерозподіл між країнами частини сукупного суспільного продукту, яка реа­лізується на зовнішніх ринках. За підрахунками, зниження на 20% курсу валюти країни, що має експортну квоту 25%, викликає підвищення цін товарів, які експортуються, на 16% і внаслідок цього зростання загального рівня цін у країні на 4—6%.

В умовах плаваючих валютних курсів посилився вплив їх змін на рух капіталів, особливо короткострокових, що позначається на валютно-економічному стані окремих держав. У результаті при­плив спекулятивних іноземних капіталів у країну, курс валюти якої підвищується, може тимчасово підвищити обсяг позичкових капіталів та капіталовкладень, що використовується для розвитку економіки та покриття дефіциту державного бюджету. Відплив капіталів з країни призводить до їх нестачі, зменшення Інвести­цій, зростання безробіття.

Наслідки коливань валютного курсу залежать від валютно-економічного потенціалу країни, її експортної квоти, позиції в міжнародних економічних відносинах. Валютний курс є об'єктом боротьби між країнами, національними експортерами та імпорте­рами, джерелом міждержавних незгод.

Економічні основи валютних курсів. При золотому стандар­ті в основі валютного курсу лежав золотий паритет — відно­шення вагової кількості чистого золота, що містилося в двох грошових одиницях, які обмінювалися одна на одну. Валютний курс, як правило, не збігався з валютним паритетом, бо він зале­жить від попиту та пропозиції інвалюти, які визначаються станом платіжного балансу країни. Якщо платіжний баланс пасивний, попит на інвалюту більший, ніж ЇЇ пропозиція, курс національної валюти буде нижчим за паритет. Протилежне явище виникне у випадку, коли країна має активний платіжний баланс.

В умовах золотого стандарту відхилення валютного курсу від валютного паритету не могло бути значним. Воно обмежувалося витратами, пов'язаними із транспортуванням золота за кордон з метою обміну його на необхідну валюту або здійснення прямих платежів. Це відхилення фактично не перевищувало 1% від пари­тету у кожний бік. Межі такого відхилення називаються золоти­ми точками.

Нижча межа відхилення валютного курсу від валютного пари­тету дорівнювала валютному паритету мінус витрати на переве­зення золота. Вона відповідала мінімальному курсу валюти і на­зивалася нижньою золотою точкою.

При зниженні курсу валюти даної країни до її нижчої точки починався вивіз (експорт) золота. Це пояснюється тим, що попит на інвалюту перевищував пропозицію, І він не міг бути повністю задоволеним навіть за мінімального курсу. Частина платежів, яка відповідала незадоволеному при такому курсі попиту на інвалюту, могла бути здійснена золотом. Платникам за кордоном ставало ви­гіднішим купити у своїй країні золото за ціною паритету, вивезти його для платежів за зобов'язаннями, ніж переплачувати на купівлі інвалюти. Нижня золота точка називалася ще експортною.

Верхня межа відхилення валютного курсу від валютного па­ритету дорівнювала валютному паритету плюс витрати на пере­везення золота. Вона відповідала максимальному курсу валюти І називалася верхньою золотою точкою.

При підвищенні курсу валюти до верхньої золотої точки по­чинався ввіз (імпорт) золота до країни. У зв'язку з цим верхня зо­лота точка називалася ще імпоріною. За цих умов валютний курс характеризувався відносною сталістю, яка гарантувалася вільним обміном банкнот на золото та можливістю вільного вивозу золота з однієї країни до іншої.

Базою валютного курсу до середини 70-х років був офіційний золотий паритет валют. Унаслідок Ямайської валютної реформи 1976—1978 рр. юридичне була оформлена відмова країн від золо­тих паритетів як основи валютних курсів, 3 1975 р. Міжнародний валютний фонд не публікує даних про золотий вміст валют. Це пов'язано з тим, що офіційний золотий паритет утратив реальне економічне значення. Нині основою визначення валютних курсів є співвідношення купівельних спроможностей національних валют.

Купівельна спроможність валюти — це сума товарів та послуг за їх цінами, які можна придбати за національну грошову одиницю. Співвідношення купівельної сили валют визначається стосовно певної групи товарів та послуг у двох країнах. Зміна валютного

курсу відповідає динаміці рівнів цін у різних країнах. При зрос­танні курсу національної валюти товари, які експортовані з цієї країни, стають дорожчими за кордоном, а імпортовані товари — дешевшими. І навпаки.

Режими валютних курсів.Сучасні типи режимів валютних курсів у світовій валютній системі включають фіксований та пла­ваючий режими. При фіксованому режимі (ГІхесІ гаїе) валютний курс фіксується до однієї валюти або «кошика» валют. Плаваючі курси (ЯоаІІп§ гаіе) змінюються залежно від попиту та пропозиції на валютному ринку.

Після Другої світової війни відповідно до Бреттон-вудської угоди було введено режим фіксованих золотих паритетів та курсів. Центральні банки були зобов'язані підтримувати курс національ­ної валюти до долара в межах 1% від паритету за допомогою ва­лютної інтервенції та дисконтної політики. Якщо при цьому бра­кувало золотовалютних резервів, проводилася девальвація валюти.

Унаслідок краху Бреттон-вудської валютної системи золоті паритети та фіксовані на них валютні курси були скасовані та встановлено режим гнучких курсів валют.

Рис. 6.2. Схема сучасних типів режимів валютних курсів

У сучасних умовах за фіксованого курсу центральний банк

підтримує валютний курс у визначених межах до однієї валюти або до «кошика» валют. Зміни співвідношення попиту та пропо­зиції іноземної валюти впливають на обсяг золотовалютних ре­зервів країни, та відповідно й на грошову базу (корекція платіж-

ного балансу здійснюється шляхом змін у рівні золотовалютних резервів). Режим вільного плавання передбачає встановлення ва­лютних курсів тільки на підставі співвідношення попиту та про­позиції на іноземну валюту. У міру зміни цього співвідношення змінюється валютний курс, що сприяє автоматичному вирівню­ванню платіжного балансу, і немає потреби витрачати золото­валютні резерви.

Плаваючий курс дає змогу нівелювати (певний час) зовнішній вплив та оперативно досягти рівноваги платіжного балансу, за­безпечити автономність монетарної політики, але не обмежує Ін­фляцію. Режим «плавання» знімає з уряду відповідальність за ре­гулювання валютного курсу, але водночас не залишає можливос­ті підтримання окремих галузей національної економіки.

Між вказаними режимами валютних курсів є й інші відмінно­сті. Зокрема, дестабілізуюча спекуляція валютою ймовірніша у випадку плаваючих, а не фіксованих валютних курсів. Плаваючі валютні курси послабляють «дисципліну» цін і посилюють ін­фляцію, а фіксований курс позбавлений цих вад. Водночас при дефіциті платіжного балансу найбільша свобода маневру зберіга­ється за плаваючого курсу.

Симптоматичною є помічена останнім часом тенденція до відмови від застосування фіксованих режимів валютних курсів і переходу до більш гнучких її варіантів. Передусім це стосується країн із перехідною економікою, зокрема держав, які сподівають­ся у майбутньому приєднатися до Європейського економічного і валютного Союзу (Чехія, Польща, Угорщина), Плаваючі обмінні курси дають змогу долати наслідки кризи, пов'язаної із зовніш­ньою заборгованістю, та протидіяти зовнішнім «шокам».

Статутом МВФ передбачено, що в сучасних умовах «валют­ний режим може включати підтримку державою-членом вартості своєї валюти у СДР або, за вибором держави-члена, в іншому еталоні вартості, крім золота; або спільні заходи регулювання вартості своїх валют відносно вартості однієї валюти або валют інших держав-членІв; або Інші валютні режими за вибором дер­жави-члена» (Стаття IV, розділ 2 (в)).

За станом на кінець вересня 1998 р. 47 держав мали валютний курс «фіксований» відносно однієї валюти, 4 — відносно СПЗ, 13 — відносно інших «кошиків валют». Решта країн користуєть­ся гнучкими валютними курсами. У 56 країн —• керовані плаваю­чі курси, у 45 — незалежно (вільно) плаваючі курси.

Україна, як і більшість держав СНД, входить до групи країн із керованими плаваючими курсами. Режим керованого плавання

означає, що уряд виходить на ринки Іноземної валюти, щоб вплинути на валютний курс, але не зобов'язується підтримувати його на стабільному (незмінному) рівні. Прикладом може бути так званий «валютний коридор», запроваджений в Україні з 1 вересня 1997 р. «Валютний коридор» —- це такий режим курсу національної валюти, коли на визначений термін установлюють­ся мінімальна та максимальна межі офіційного курсу валюти, а центральний банк бере на себе зобов'язання підтримувати курс у встановлених межах.

Регулювання валютних курсів.Стирання об'єктивних меж коливань валютних курсів не означає, що відпала потреба утри­мувати їх на певному рівні. З крахом золотого стандарту була лі­квідована основа, на якій грунтувалася свобода валютного обмі­ну, сталість валютних курсів. Різкі коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризиковими зовнішньоекономічні та кредитні операції.

Негативний вплив коливання валютних курсів на розвиток зо­внішньоекономічних зв'язків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити ці коливання через операції центральних банків.

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством ін­валюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, І продає, коли курс інвалюти висо­кий. Таким способом обмежуються коливання курсу національ­ної валюти,

Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврі­вноваженість платіжного балансу є незначною та характеризує­ться поступовою зміною пасивного сальдо на активне, і навпаки. Адже резерви інвалюти для Інтервенції обмежені, І продаж пови­нен поєднуватися з купівлею.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу національної валюти на зниженому рівні для здійснення валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з ме­тою нарощування експорту товарів за цінами, нижчими за світо­ві. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу національної валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку,

Для валютного демпінгу характерне:

1) експортер, купуючи товари на внутрішньому ринку за наці­
ональну валюту, куплену за поточним курсом, продає їх на зов­
нішньому ринку за іноземну валюту за цінами, нижчими за серед-
ньосвІтові;

2) джерелом зниження експортних цін є курсова різниця, яка
виникає при обміні вирученої іноземної валюти на національну
за курсом, який за цей час зросте;

3) вивіз товарів у масовому масштабі забезпечує надприбутки
експортерів. Демпінгова ціна може бути навіть нижчою за ціну
виробництва або собівартості. Однак експортерам невигідна ду­
же занижена ціна, оскільки може виникнути конкуренція з націо­
нальними товарами в результаті їх реекспорту Іноземними конт­
рагентами.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з ме­тою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищуючи дисконтну ставку у періоди погіршення стану пла­тіжного балансу, центральний банк стимулює приплив капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча, тобто сприяє поліпшенню ста­ну платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ста­вок та курсу долара, що сприяло припливу у країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло без­робіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише за умови, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш при­буткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капі­талів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання креди­ту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підви­щення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівнова­женість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможні­стю грошових одиниць.

Мета девальвації — зниження офіційного курсу для стимулю­вання експорту та стримування Імпорту. Наприклад, девальвації 30-х років були спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх зне­цінювання з метою створення умов для валютного демпінгу. Піс­ля Другої світової війни протягом 1946—1973 рр. було проведено

понад 500 девальвація і тільки 10 ревальвацій. Практикуються також масові девальвації валют, що були, наприклад, у 1949 р., наприкінці 60-х — початку 70-х років.

До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальва­ція супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація — підвищенням. За умов «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на ва­лютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розу­мінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти. У межах ЄВС з початку 80-х років 11 разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської ліри) і ревальвації (марки ФРН, голландського гульдена та Ін.).

У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з дійс­ним, що склався на ринку.

Режим валютного курсу в Україні. Курсова політика є не­від'ємною складовою урядової програми економічного розвитку держави і має враховувати весь комплекс інструментів та реальні можливості щодо її реалізації. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контро­лю» від 17 лютого 1993р. установлення валютного курсу націо­нальної валюти належить до спільної компетенції НБУ та Кабміну.

Питання про визначення режиму валютного курсу є складни­ми та дискусійними, бо валютному курсу належить основне міс­це у всьому комплексі інтернаціоналізації економічних зв'язків. З його допомогою рівні національних товарних цін, оплати праці, а також багато Інших вартісних показників зіставляються з анало­гічними показниками зарубіжних країн. На цій основі визначаю­ться ефективність експортно-імпортних операцій, доцільність виробництва тих чи інших товарів та ін.

Україна використовувала кілька режимів валютного курсу — від плаваючого до фіксованого з подальшим переходом до керо­ваного плаваючого курсу.

Згідно з Декретом, прийнятим Кабінетом Міністрів у грудні 1992 р., було визначено ринковий (плаваючий) режим валютного курсу українського карбованця. На практиці така система озна­чала фактичне введення режиму конвертованості валюти без по­переднього забезпечення відповідних економічних умов: конку­рентоспроможної структури економіки, гнучкої системи цін, роз­винутої банківської інфраструктури та ін. Результатом такого підходу стала хронічна нерІвновага на валютному ринку (дефіцит

пропозиції), доларизація внутрішнього обороту та бартеризація зовнішньоторговельного обороту.

У 1993 р. уряд наполіг на прийнятті НБУ адміністративне фік­сованого курсу карбованця, який призвів до зниження ефектив­ності експорту, збільшення частки бартерних операцій, зменшен­ня надходжень Іноземної валюти на внутрішній ринок, зростання зовнішнього боргу, «втечі» капіталів за кордон.

З часом все більше уваги стали приділяти ринковим методам стабілізації валютного курсу, І фіксований валютний курс було замінено на так званий регульований (плаваючий). З 1994 р. було запроваджено ринковий механізм визначення курсу на основі по­питу і пропозиції. У наступні роки динаміка курсу гривні визна­чалася коливанням попиту і пропозиції на валютному ринку, що зумовлювало поступове падіння курсу гривні. Протягом 1996 та першої половини 1997р. НБУ підтримував плаваючий (ринко­вий) курс на відносно стабільному рівні в межах установленого валютного коридору.

Наприкінці 1997р. змінилася міжнародна кон'юнктура, почав­ся відплив короткострокових капіталів із нових ринків, до яких належить і Україна. Нерезиденти України стали активно продава­ти ОВДП. Це значно зменшило пропозицію І водночас збільшило попит на валюту. Так, якщо протягом 1997р. приплив порт­фельних інвестицій (в ОВДП, облігації місцевих позик та деякі Ін.) становив понад 30% від загальної пропозиції іноземної валюти на внутрішньому ринку України, то починаючи з кінця 1997р. та впродовж 1998 р. на цей обсяг — еквівалентний припливу коштів у попередні роки плюс нараховані проценти — зріс сукупний по­пит. Крім того, у 1998 р. від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі това­рами та послугами становило 1207 млн дол., на 25% зросло фінан­сування зовнішнього державного боргу, а сукупна пропозиція зменшилась приблизно на 40%. Ситуацію дещо виправили креди­ти МВФ, Світового банку та ряд міждержавних позик уряду. Для утримання стабільності курсу гривні НБУ був змушений викорис­тати власні резерви, накопичені раніше, неодноразово перегляда­лися межі валютного коридору з 1,7—1,9грн./дол. до кінця 1997р. до 3,3—3,6 грн./дол. протягом 1999 р. З листопада 1999р. НБУ відмовився від валютного коридору та проголосив про пере­хід до гнучкого валютного курсу при збереженні деяких адмініст­ративних обмежень ринку, що визначалося умовами, які склалися на ринку після фінансової кризи 1998 р.

З огляду на них з 19 березня 1999 р. в Україні було здійснено лібералізацію валютного ринку, а саме: відновлено операції на

міжбанківськрму ринку, скасовано обмеження на граничні відхи­лення від офіційного курсу, введено нові правила встановлення офіційного валютного курсу та ін.

НБУ установлює офіційний валютний курс за двома групами валют: перша група — це переважно вільно конвертовані валюти. ЦІ валюти присутні у міжнародних розрахунках, котируються на міжнародних ринках або щоденно використовуються у розрахун­ках між центральними банками країн СНД. За цими валютами курс установлюється щоденно. Друга група — це валюти, за яки­ми торговельні операції та неторговельні розрахунки відбувають­ся рідше. За цими валютами курс установлюється раз на місяць.

Офіційний валютний курс гривні до іноземних валют викорис­товується у розрахункових операціях; для аналізу зовнішньо­економічної діяльності; бухгалтерського обліку операцій. З 1994р. в Україні офіційний валютний курс до долара СІП А встановлюва­вся за результатами торгів на Українській міжбанкївській валют­ній біржі. З 19 березня 1999р. НБУ встановлює офіційний обмін­ний курс гривні відносно долара СІЛА як середньозважений між курсами за операціями уповноважених комерційних банків на міжбанківському валютному ринку. У межах своєї загальної від­повідальності за забезпечення стабільності національної валюти НБУ впливає на формування офіційного обмінного курсу шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютному ринку.

Установлюючи офіційний курс інших світових вільно конвер­тованих валют до гривні, НБУ використовує котирування Фран­кфуртської біржі — однієї з найпотужніших у Європі — за кур­сами цих валют до німецької марки. При встановленні офіцій­ного курсу валют країн СНД та БалтІЇ до гривні НБУ використо­вує інформацію, яку він отримує від центральних банків країн СНД (курс їх національних валют до долара). При встановленні офіційного курсу валют другої групи НБУ використовує котиру­вання, що публікує газета «РІпапсІаІ Тітез».

Лібералізація валютного ринку призвела до того, що гривня втратила 21% своєї вартості. Однак девальвація офіційного курсу й була, власне, визнанням фактичного рівня вартості гривні. Офіційно встановлений валютний курс повинен кореспондувати з його реальним значенням. Невідповідність може призвести до подальшого накопичення диспропорцій в економіці та позбавить монетарну політику адекватного показника стану грошово-кре­дитної сфери. У цьому зв'язку курсовий режим як такий не є ви­значальним чинником динаміки курсу. Ним є ефективність та адекватність економічної і валютної політики.

Поиск по сайту: