Конструктивні особливості дерево-земляних

Найпоширенішим елементом земляних укріплень були ескарпи (від фр. eskarp – крутий, від італ. scarpa – укіс, схил) природних схилів (уступів, обривів). Для утруднення підступу ворога до городища край пологої частини схилу стісувався. Це надавало йому більшої крутизни. Пологі схили великого розміру часто терасували ескарпом, завдяки чому збільшувався кут нахилу схилу, розташованого вище.

Рисунок 3.1. Ескарп. Рисунок (за С. Гербановським)

Рів

Більшість дослідників сходяться на думці, що найдавнішими оборонним укріпленням є рів – рукотворна глибока канава, викопана з метою перешкодити просуванню ворога. Про ефективність ровів у системі оборони свідчить той факт, що вони використовувалися незмінно аж до 20 ст. Розрізняють два види валів: сухі та заповнені водою. [2]

Рисунок 3.2. Рів. Рисунок (за С. Гербановським)

Рови руських городищ мали, як правило, симетричний трикутний (в розрізі) профіль з ескарпом (боком зверненимдо противника), контрескарпом (боком зверненим до оборонців) і дещо скругленим ровом. Укіс стінок (ескарпу і констрескарпу) сягав приблизно 30-45° до горизонту. Глибина ровів зазвичай дорівнювала висоті валів. В багатьох випадках для побудови оборонних об’єктів використовували природні яри, і тоді їх глибина значно перебільшувала висоту валів.[3]

Рисунок 3.3. Розріз оборонного валу і рову. Схема З. Федунківа

Вал

Основним компонентом рукотворних укріплень городищ, починаючи з 10 ст., стали вали, якими обносили укріплення по периметру. Широке поширення вони отримали у 11-12 ст. Розміри і кількість валів давньоруських городищ залежали від таких чинників:

– рельєфу місцевості, на якій вони розташовувались;

– ролі, яку укріплений пункт відігравав в оборонній системі князівств;

– економічного і політичного значення поселення.

Вал складався з переднього схилу, гребеня, тильного схилу і берми. Як правило, напільна і внутрішня частина валу були несиметричними, передній схил робили крутішим (30-45° до горизонту), а тильний – пологішим (25-30° до горизонту).

Передній схил, щоб уберегти від осипання, часто обмазували глиною. В підошві валу залишали горизонтальну площадку - берму шириною близько 1 м.

Рисунок 3.4. Земляні укоси на бермі.

Рисунок (за Б. Тимощуком)

Гребінь мав характер вузької горизонтальної площадки, на якій стояла дерев’яна оборонна стіна.

На тильному схилі, майже на середині його висоти, інколи робили бойовий хід – вимощену каменем горизонтальну терасу, яка дозволяла пересуватися захисникам вздовж по валу. Піднімалися на бойові площадки з допомогою дерев’яних драбин або сходинок, зроблених у ґрунті.

Вали не завжди мали тільки просту земляну будову. Іноді вони зв’язувалися складними в інженерному плані дерев’яними конструкціями, що зміцнювали насип і зупиняли сповзання.

Археолог М. Кучера запропонував поділити вали на такі різновиди:

– земляні вали без спеціальних внутрішньовальних конструкцій;

– земляні вали, що мають стовпові внутрішньовальні конструкції;

– земляні вали, що мають зрубні внутрішньовальні конструкції. [4]

Вали без спеціальних внутрішньовальних конструкцій– різновид укріплень, які складалися тільки з земляного, глиняного, піщаного насипу, який іноді укріплювався камінням.

Вали зі стовповими конструкціями– різновид деревоземляних укріплень, які складалися з земляного, глиняного, піщаного насипу, накиданого на забиті стовпи.

Вали зі зрубними конструкціями– різновид деревоземляних укріплень, які складалися з земляного, глиняного, піщаного насипу, зміцненого зрубними вертикальними конструкціями. Вали зі зрубними конструкціями поділяються на три підвиди:

– комбіновані вали з городнями і решітчастою каркасною конструкцією;

– вали зі зрубами в тильній частині;

– вали з городнями.

Внутрішня конструкція комбінованих валів розділялася на дві частини поздовжньою лінією гребеня. З напільного боку влаштовували дерев’яну решітчасту каркасну конструкцію з колод, сполучених залізними костилями, яку заповнювали кладкою з цегли. З тильного боку вал зміцнювали зрубами, поставленими впритул один до одного, з’єднаними «в обло» (кінці зрубів виступали назовні від кутів зрубів на 1-2 м). Зруби і каркаси конструктивно з’єднували під самим гребенем валу. Зверху обидві частини засипалися землею, яка формувала схил валу. Комбіновані конструкції траплялися в Білгороді, Переяславі і Заріччі, градах споруджених в кінці 10 ст. за князя Володимира Святославовича.

Рисунок 3.5. Комбіновані вали з Рисунок 3.6. Вали зі зрубами в

городнями і решітчастою каркасною тильній частині (за Б. Тимощуком)

конструкцією. Х ст. (за Б. Рибаковим і

М. Городцовим)

Така методика спорудження валів вимагала великих затрат праці і себе не виправдала. Вже в 1-й пол 11 ст. її значно спростили, внаслідок чого з’явились вали зі зрубами в тильній частині. Лицеву сторону валів поча

Рисунок 3.7. Городні (за О. Ополовниковим)

ли робити земляною, а в тильній ставили зруби і засипали їх землею. Іноді на гребені влаштовували ще один зруб. Спрощені конструкції відомі в багатьох градах 11-12 ст.: на Волині (в Чорторийську), в Київській землі (на городищі Старі Безрадичі), у Північно-Східній Русі (в Новгороді).

В стольних градах цю конструкцію удосконалили, розмістивши в лицевій і тильній частині тіла валу кілька камер зрубів зі стороною 4-4,5 м внаслідок чого з’явився третій різновид валів. Низка дерев’яних зрубів, що заповнювалися землею і камінням, отримали назву – городні. Завдяки різній висоті клітей вони підніма­лися уступами з внутрішнього і напіль­ного боку. Таким чином, вал поступо­во звужувався догори. Лише центральні городні здіймалися над валом, мали дах і служили основою для надвальних укріплень. Нижні внутрішні городні перекривалися помостом, а в напiль­нiй стiнi влаштовували бiйницi.

Уже наприкiнцi Х ст. будiвничi Київської Русi, як засвiдчують матерiали ар­хеологiчних дослiджень, мали значний досвiд зведення дерев'яно-зем­ляних валiв з надбрамними баштами. Прикладом такої конструкції є вали «города Ярослава» в Києві, побудовані в 30-х роках 11 ст. при Ярославі Мудрому. Дубові зруби мали 7 м у висоту і 19 м у ширину.[5] В 12 ст. зруби почали зв’язувати між собою за системою врубки «в обло» разом з приміщеннями над валом.

В подальшому внутрішньовальні зруби-городні стали конструк-тивною основою для дерев'яних надвальних приміщень. Відомі випадки, коли з тильного боку городні не засипали землею, влаштовуючи у них склади, сховища або й житла.

Рисунок 3.8. Система врубок в «обло» (за словником архітектурно-реставраційних термінів)

Додатковим укріпленням городищ вважалисяпідземні ходи (тайники), яких було декілька на кожному оборонному об’єкті. У градах зазвичай часто робили кілька таємних виходів. Вони мали вигляд обшитих деревом проходів крізь земляний вал. Ззовні закривалися тонкою стінкою і прикривалися шаром землі. Тайники призначалися для постачання води у випадку відсутності її на городищі і для здійснення «вилазок» під час облоги.

Дерев’яні укріплення

Важливу роль у фортифікації 8-13 ст. відігравали дерев’яні укріплення і конструктивні елементи. Вони розташовувалися на краю укосу або валу й призначалися для перешкоди проникненню противника на двір оборонної споруди.

Залежно від складності оборонної системи дерев’яні укріплення використовували як самостійно, так і в поєднанні з земляними елементами. Більшість із них мають подвійну, а то й потрійну назву. Автентичні первісні назви встановлено за літописами та іншими історичними джерелами. В наступні періоди ці назви зазнали транслітерації у відповідності до вимог мови пануючої нації. Втретє оборонні укріплення отримали назви від дослідників за особливостями будови.

Конструктивними складовими дерев’яної військово-оборонної архітектури є прості (1-2) та складні (3-5) укріплення та їх елементи:

1). Засіка («осіка»).

2) Частокіл (палісад, острог).

3) «Стєна» (паланка).

4) Зрубна стіна (з тристінних, чотиристінних клітей або тарасів).

5) Вежа.

6) «Столпіє» («столпостєніє»).

Засіка (осіка)

Засіка була тимчасовою примітивною оборонною спорудою. Це велика кількість зрубаних дерев з обрубаними і загостреними гілками, повернутими в напрямку противника. Іноді такі дерева укладали в певному порядку і засипали землею. Будувалися у важкодоступних місцях, на перевалах і призначалися для зупинки руху кінноти ворога.

Рисунок 3.9. Зміцнення частоколу Рисунок 3.10. Зміцнення частоколу

короткими палями (за Н. Крадіним) брусом-пажилком (за Б. Рибаковим)

З цими укріпленнями довелося зіткнутися Дарію в Причорномор’ї в поході проти скіфів (512 р. до н.е.), Кортесу в мексиканському місті Табаско (1525 р.), капітанові Куку в Новій Зеландії (1769). Найдовше, до кінця 18 ст., його використовували турки. [6]

У 14-17 ст. частокіл називали палісадом (від словосполучення садити палі, тобто вкопувати загострені колоди), або острогом (від гострих рогів). Техніка спорудження частоколів на всіх слов'янських і давньоруських городищах була однаковою. Спочатку викопували вузьку траншею-канаву, в яку на глибину до ма­терикової стінки щільно прикладали ряд загострених стовпів (діметром бл. 0,3 м) приблизно на третину їхньої висоти. Для їх укріплення в канаву забивали короткі колоди (як в Новгороді) або вкидали камені (як в Грозинцях на Буковині), засипали траншею землею і щіль­но утрамбовували. Високий палісад потребував додаткових кріплень, оскільки нижня частина колод швидко загнивала і стіна розхитувалась. На деяких городищах колоди кріпили між собою наскрізним брусом-пажилком, просунутим через отвори. Іноді з внутрішнього боку до стіни ставили похилі підпорні стовпці. Конструктивну міцність додавав також поміст-бойовий хід. Та найнадійніше укріплювали лінію частоколу дерев'яні зруби напівземлянки, що примикали до нього з внутрішнього боку. Приміщення зрубів використовували як житла, а їхній засипаний землею дах – як бойові площадки для захисників. Ззовні для стійкості частокіл підсипали глиною на висоту 0,5 м, утворюючи укіс, що іноді був продовженням рову (Грознинське городище на Буковині). [7]

Залежно від оборонної системи частокіл розміщувався перед валом, на валі, в рові, на краю укосу по периметру городища або на окремій його частині. Місце розташування частоколу впливало на його висоту. Найбільшою вона була в укріпленнях, розташованих на рівнині, найменшою – на високому земляному валі. Висота частоколів коливалася від 1,5 до 5-6 м. Високий частокіл мав стрільниці –прорізи, видовбані у двох суміжних колодах. Низький палісад бійниць не мав. Стріляли з-за нього висуваючись над верхньою частиною. Серед різновидів палісаду найбільш поширеними є стоячий (з вертикально вкопаними колодами) і «косий острог», в якому загострені зверху колоди вкопувалися в землю під гострим кутом до напільного боку. Такий різновид укріпленої стіни на деяких ділянках виявлено у Змієвих валах. Ще одним різновидом частоколу є надовб– невисокий палісад, що ставився у рові (посередині, або на внутрішньому укосі), призначений для утруднення підходу до стіни укріплення. Кілки розташовувалися в ряд або в шаховому порядку.

Рисунок 3.11. Розріз валу і часто- Рисунок 3.12. Конструкція частоколу

колу й спосіб організації підпірних з помостом-бойовим ходом

конструкцій (за О. Тумкіною)

Рисунок 3.13. Надовб на укосі у Рисунок 3.14. Надовб у рові. (за енцикло-

с. Ревному (Чернівецька область). педичним словником Ф. Брокгауза й

Схема (за Б. Тимощуком) І. Ефрона

Дерев'яними на­довбами був укріплений земляний укіс на буковинському городищі Ревне І. Гострі кілки заважали противнику наближатися до оборонних стін, затримуючи його на певній відстані від бойової платформи.[8] Різновидом частоколу вважалися: частик – невеликі кілки, що забивалися на бермі між стіною і ровом, та часник – частик із залізних кілків.

Рисунок 3.15. Вертикальний частокіл (на передньому плані) та косий острог (на задньому плані) на Змієвих валах. Рисунок (за В. Яколєвим)

Стєна» (паланка)

Ще одним розповсюдженим типом дерев’яних укріплень була літописна «стєна». Її робили з горизонтальних колод або протесів діаметром 0,4 м, укріплених двома видами зв’язок: поздовжніми пазами стовпів, у які вставлялися протеси-сунці,абопарою стовпчиків, з’єднаних у верхній частині дерев’яним замком. Щоб уберегти таке укріплення від вогню, його часто обліплювали глиною. «Стєна» вимагала більшої затрати сил і майстерності від теслярів. Техніка спорудження «стєни» була дещо іншою ніж техніка спорудження частоколів. Спочатку виконувалися всі теслярські роботи: готувалися пари стовпів-стояків (якщо стєна зводилася за першим видом зв’язки) чи стовпи з пазами (якщо за другим), далі затісувалися колоди-сунці. На наступному етапі вкопувалися стовпи. Лише після цього власне монтувалася стіна.

Розташування і методика додаткових кріплень частково були аналогічними до частоколів. Крім того, до «стєни» могли примикати наземні довгі будівлі стовпової конструкції.

Рисунок 3.16. «Стєна» з протесів-сунців Рисунок 3.17. «Стєна», утримувана па-

(за П. Раппопортом) рою стовчиків (за Б. Тимощуком)

Рисунок 3.18. «Стєна» у с. Ленківцях (Чернівецька обл.). Схема-реконструкція (за Б. Тимощуком)

Зрубна стіна

Досконалішим, міцнішим і надійнішим укріпленням, ніж прості загорожі (частокіл, «стєна») вважалася зрубна стіна. На Галичині і Буковині її почали використовувати у 9 ст., в інших місцях - в 2-й пол. 10 ст. Встановлювали зрубні стіни над укосами природних ярів чи долин, або на насипаних на рівній місцевості плоских гребенях валів.

Відомо три типи оборонних стін зрубної конструкції: з чотиристінних клітей і городень, з тристінних клітей, з тарасів.

Рисунок 3.19. Типи зрубних стін. Схема З. Федунківа

Стіна на основі чотиристінних зрубів. Окремі, щільно припасовані одна до одної зрубні камери, викладені з дубових колод діаметром 0,2-0,4м, утворювали оборонну стіну. Зруби (кліті) вважалися раціональною конструкцією, оскільки кожна кліть не залежала від сусідньої і опускання її по рельєфу або усадка разом з валом не руйнували стіну загалом. З’єднані короткими поперечними стінками «в обло» зруби чергувалися за розміром – довгі (3-4 м) та короткі (бл. 1 м). Система перев’язки колод дозволяла створювати криволінійний профіль стіни. Заповнені землею зруби називалися городнями(в Росії 16-17ст. – биками),порожні всередині - клітями. Дерев’яний дах зрубів засипався землею і служив бойовою площадкою, яку ззовні прикривала дерев’яна стіна забороло.

Рисунок 3.18. Двоярусний бойовий хід на зрубах (за П. Раппопортом)

Рисунок 3.19. Типи заборол:

а) пряме, б) з підсябиттям

Від тарас городні й кліті відрізнялися тим, що утворювали ланки окремих зрубів, а не суцільну стіну. Майже по всій території України зрубні кліті стали найважливішим компонентом деревоземляних укріплень. Вони виконували роль резерв­них приміщень на випадок військових дій і нерідко використовувалися для господарських потреб; їх пристосовували також під житла.[9] Щоб запобігти пожежі кліті обмазували глиною товщиною до 20 см. (Тустань).

Рисунок 3.20. Різновиди Рисунок 3.21. Зруб із підсябиттям

підсябиття (за В. Яковлєвим)

У верхній частині зруби оснащували бойовим ходом для захисників. Він мав вигляд відкритої галереї, що проходила вздовж стіни з її внутрішнього боку (іноді галерею називали мостом). Зовнішня напільна стінка бойового ходу творила бруствер – елемент, призначений для прикриття захисників. З 11 ст. кількаярусні кліті з бруствером і бойовим ходом називали заборолами (від слова «борони­ти»). Захисники міста під час облоги могли вільно пересуватися ними від одного вузла оборони до іншого. Деякі дослідники припускають, що у 12 ст. верхні кліті зрубної стіни стали конструктивно зміщувати в напільний бік. Такі нависаючі над укосами кліті підтримувані консольними випустами вінців, називали підсябиттям (від словосполучення «бити під себе»).

У заборолах влаштовували стрільниці для фронтального обстрілу території перед укріпленням. У підсябитті, крім стрільниць, робилися отвори у підлозі для ведення вертикальної оборони валу від ворога, що наблизився впритул до стін.

Стіна з тристінних клітей. З напільного бокускладена з тристінних клітей стіна нічим не відрізняється від стіни з чотиристінних зрубів. З внутрішнього боку всі її кліті були відкритими, тобто не мали внутрішньої стіни. Міцності конструкції надавало попарне з’єднання поперечних стінок, короткими колодами «в обло».

Рисунок 3.22. Стіна з тристінних клітей 12 ст. Рисунок-реконструкція

П. Раппопорта

Стіна з тарасів. Тарасою в давньоруській оборонній архітектурі називалисистему дерев’яних укріплень, при якій дві паралельні стіни через деякі проміжки (6-8 м) з’єднувалися врубленими «в обло» поперечними стінками з колод чи напівколод. Утворені при цьому приміщення (кліті) також називали тарасами. Для міцності вузькі з них засипали землею або камінням. Широкі кліті служили для охоронців житлом. Вхід до них закривався дверима. У напільних стінах робили вузькі вікна-бійниці, через які вівся обстріл противника. Деякі кліті використовували як склади і сховища. Зверху тараси перекривалися двоскатним дашком або накатником (горизонтально покладеними брусами), поверх якого насипалася глина. Конструкція даху трималася на зовнішній стіні і на стовпах з внутрішнього боку. Такий дах використовували як бойову площадку під час оборони. З напільного боку тараси укріплювали кам'яною стіною або земляним (глиняним) валом.[10] Залишки цих оборонних ліній виявлено Б. Тимощуком в Ревнянському (кн. 9- поч. 10 ст.) і Ломачинському (9 ст.) городищах, що на Буковині.[11] У 15-16 ст. тарасами називали підкатні зруби на колесах, що призначалися для захисту воїнів штурмуючих фортецю.

Рисунок 3.23. Тараса в Свислочи. 17 ст.

Реконструкція С. А. Сергачева.

Вежа (столп, башта)

Перші вежі побудовано приблизно у кінці ІІ тисячоліття до н. е. Однак на Русі їх споруджували в процесі еволюції оборонного зрубу. У 10-12 ст. зодчі-городники запропонували новий вид будівлі – вежу, яка в народній мові й у літописах отримала назву столп. З 16 ст. ці оборонні об’єкти стали називати баштамиабо чугами.

Столп (вежа) – це зрубна, каркасна або комбінована оборонна споруда, висота якої є набагато більшою за горизонтальні розміри (сторони основи). Першими вежами в оборонних лініях, утворених частоколом або «стєною», були звичайні зруби зі з’єднанням «в обло». Робили їх вищими за інші огорожі та висували з напільного боку за оборонну лінію. Виявилося, що такі споруди є набагато ефективнішими за підсябиття, бо давали можливість захищати не тільки фронтальну сторону, а й вести фланкуючий вогонь вздовж стін. Зводили вежі переважно у найменш укріплених місцях.[12] Більшість веж були чотирикутними в плані – тобто «рублені в чотири стіни». Часто на них прилаштовували дзвін для подання сигналу про небезпеку. У 12-13 ст. з’являються кількаярусні вежі з обламами-підсябиттям – нависаючими випусками верхньої частини зрубу, що призначалися для стрільби по противнику, який впритул підійшов до стіни. Нависаюча частина веж виступала з площини стіни на 15-25 см, утворюючи щілину для стрільби. Ще однією сходинкою в еволюції веж було влашування у них стрільниць.

У процесі удосконалення веж конструювалася різна система виходу на верхній ярус. Спочатку на верхні площадки вибиралися за допомогою драбин, пізніше робили сходинки.

За призначенням у слов’янський і давньоруський періоди вежі поділялися на три види: спостережні, надбрамні й оборонні. Слід зауважити, що лише окремі вежі мали вузьке призначення. Більшість з них були універсальними: використовувалися як укріплення, сторожові пункти, пивниці, дзвіниці, житло, караульні приміщення, склади тощо.

Спостережні вежіз’явилися, вірогідно, ще в добупанування тактики «изъезду»(рос.)–раптовогойнесподівананого захоплення городища. В той час важливо було вчасно попередити оборонців та населення про ворожий набіг. Уже в 8-10 ст. на високих курганах, пагорбах і горах будуються столпи-вишки для спостереження за навколишньою місцевістю. Такі вежі були позбавлені будь-яких оборонних елементів й мали виключно стовпову або стовпово-каркасну конструкцію. Складалися вони з опорних стовпів, балок і невеликого за площею горизонтального помосту для вартових.

Рисунок 3.24. Спостережна вежа. Сучасне фото

Рисунок 3.25. Зрубна спостережно-оборонна надбрамна вежа.

Надбрамні (надворотні) вежі. Найвразливішим місцем давньоруських укріплених були в’їзні ворота, тому в 11-12 ст. їх вирішили додатково укріплювати надворотними вежами. Первісно це були вузькі зрубні коридори завдовжки до 3 м, які захищалися при вході і при виході окремими дверима. В процесі вдосконалення надбрамних веж коридори-тунелі встановлювали у тіло валів або оборонних стін, тому вони видовжувалися до 12 м і сягали у висоту до 3 м. Для ускладнення доступу до воріт використовували яри, звані глибокими узвозами (прообрази майбутніх захабів), які перебували під прицільним відкритим вогнем зі стін чи веж оборонців.

Надбрамні вежі складалися зі: зрубу, наскрізного пройому воріт й моста.

Зруб надбрамної вежінагадував зруби надвальних клітей і конструктивно пов’язувався з городнями валу й складав одне ціле з примикаючими валами і стінами. Іноді до нього прилягав ще один зруб чи вежі. Брама здіймалася у висоту на кілька ярусів, мала потужне забороло, облами, стрільниці і отвори для шнурів, що піднімали міст. У стольних градах брами

Рисунок 3.26-3.27. Прибрамні і надбрамні вежі.

Макетні та графічні реконструкції І. Базарника та М. Рожка

споруджували з каменю й розміщували над проїзним отвором церкву (Золоті ворота 1037 р. в Києві, Єпископські ворота 1097 р. в Переяславі, ворота у Володимирі, Новгороді). Така оборонно-сакральна споруда, починаючи з кінця 11 ст., служила урочистою аркою й уособлювала багатство і велич міста. Згодом і малі міста перехоплюють ініціативу Києва і також будують над проїздами храми. Одночасно надбрамні вежі збагачували силует міста, вносили різноманітність у монотонні й одноманітні лінії оборони.

Наскрізний пройом воріт влаштовували на нульовій відмітці основи валів, посередині надбрамної вежі. Рідко воро­та встановлювали між двома вежами (Любеч). Пройом мав прямокутну або півциркульну форму. Його головною складовою була дерев’яна брама (ворота) на завісах, загорожа у вигляді перевернутого частоколу або дерев’яної герси (решітки на брамі). Конструктивним елементом надбрамної вежі вважався міст. У літописах мости згадуються вже з 10 ст. Первісно в момент небезпеки їх знищували: спалювали або підрубували опори. Лише в кн. 12 ст. появилися підйомні мости. Вони складалися з двох частин: вузького дерев’яного помосту-пандусу балкової конструкції на зрубних (заповнених каменем) або стовпових опорах і власне підйомного моста, що піднімався за допомогою спеціальних устаткувань – воротів та жерваців і служив додатковим укріпленням для в’їзного отвору.

Починаючи з 10 ст., спостережні і надбрамні вежі починають пристосовувати до ведення оборонних бойових дій і вони швидко стають основними вузлами оборони. Так з’являється суто оборонна (бойова) вежа – квадратне, прямокутне або шестикутне у плані багатоярусне (в 1,5-2 рази вище за основу) укріплення, сполучене зі стінами та іншими оборонними елементами укріплень. Від інших такі вежі відрізняються потужнішими і міцнішими заборолами і більшою кількістю стрільниць. Форма стрільниць робилася такою, щоб можна було вести круговий обстріл: фронтальний, долішній і фланкуючий вогонь.

Рисунок 3.28. Оборонні вежі на схемі-реконструкції замку Трускавця (за О. Мацюком)

Поиск по сайту: