Особистісні теорії права інтелектуальної власності

подальший розвиток права інтелектуальної власності виявляв усе більше й більше відмінностей та суперечливостей між правом власності та правами на результати інтелектуальної діяльності. З часом з’явилися філософські концепції, які розглядали авторське право як продовження та відображення особистості самого автора, основоположником яких став І. Кант. Саме на цих концепціях була пізніше побудована теорія особистих прав. Її розробники вважали, що авторське право належить до категорії особистих, та не розрізняли майнові права, а вважали, що всі авторські права є особистими, тому що пов’язані безпосередньо з автором. Саме внаслідок цього у романо-германській правовій системі виокремилася група особистих немайнових прав.

Крім того, існувала ще й інша концепція – концепція інтелектуальних прав, яка була вперше сформульована Є. Пікаром. Зокрема, він стверджував, що права інтелектуальної власності істотним чином відрізняються від права власності на речі, а тому є правом особливого роду, чого не передбачає традиційний поділ прав на речові, особисті та зобов’язальні. Треба відзначити, що багато прихильників цієї концепції взагалі виступають проти використання самого терміна „інтелектуальна власність”, пропонуючи використовувати термін – „інтелектуальні права”, які пізніше лягли в основу теорії „виключних прав” [3, 18– 23].

Розроблені теорії щодо природи прав на результати творчої діяльності відображали об’єктивні процеси, які проходили з уведенням їх у цивільний обіг та отримуваним ефектом. Суб’єктивно ж ці теорії відображали загальний стан науки та розуміння сутності прав на результати творчої діяльності. Це стосувалося проблеми встановлення природи прав, які виникають із факту створення результатів творчої діяльності та визначення їх місця серед інших правових категорій. Тому ця проблема й спричинила тривалі дискусії, що ведуться дотепер.

Як слушно зазначає проф. Р. Б. Шишка, “якщо проаналізувати загалом наведені у літературі класифікації, то можна визначити, що вони проводяться на підставі ознаки публічно-правового або приватноправового підходу до прав на результати творчості”. Виходячи із запропонованої ним схеми поділу цих теорій, до публічно-правових можна віднести такі теорії: а) виключних прав, головним положенням якої є можливість законодавчо наділити виключними правами автора чи його правонаступника як певним привілеєм за створення результату творчої діяльності; б) праці чи творчості як особливого внеску в суспільне надбання гідної винагороди; в) виявлення або збагачення. В основі захисту прав автора чи іншого володільця визнається не сама творча праця, а її результати у вигляді виявлення інтелектуальної думки чи досягнення, завдяки чому збагачується суспільне надбання. Приватноправовими теоріями відповідно вважаються такі: а) концепція інтелектуальної власності (пропрієтарний підхід, який виходить із визнання прав на витвори мистецтва, літератури і технічні новинки різновидом прав речової власності (права власності на нематеріальні об’єкти); б) концепція особистості, що виходить із визнання права на результати творчості невід’ємною частиною особистості її автора; в) концепція привілею, що виходить із надання такого права на певний термін за виявлене старання при створенні результату творчої діяльності [4, 123– 128].

Хоча й необхідно відзначити теоретичну цінність наведеної вище класифікації, слід сказати, що використання критерію поділу ознаки публічно-правового або приватноправового характеру, однак, повною мірою не відображає, яким чином відповідна доктрина визначає місце прав на результати творчої діяльності в системі цивільних прав. Так, наприклад, теорія праці й теорія збагачення лише відображають соціально-економічні причини виникнення цих прав. Тобто вони можуть розглядатись як певне доповнення до доктрини виключних прав, але ж не пояснюють юридичну природу прав на результати творчості. Тому кращим, на думку того ж Р. Б. Шишки, є поділ згаданих вище теорій на певні групи суб’єктивних прав: 1) теорія виключних прав, яка базується на ідеї прав автора як виключно суб’єктивних, що надають йому можливість використовувати будь-яким не забороненим законом способом результат інтелектуальної діяльності, які розглядаються у тісному зв’язку з специфічними особистими немайновими правами; 2) концепція інтелектуальної власності, що заснована на віднесенні майнових та немайнових прав до речових; 3) теорія особистості, яка заснована на віднесені згаданих прав до особистих; 4) теорія інтелектуальних прав, що виходить із віднесення авторських та патентних прав до прав особливого роду, які розміщені поза межами класичного поділу цивільних прав на речові, зобов’язальні й особові.

Необхідно сказати, що англо-американська система більш схильна розглядати право інтелектуальної власності як право власності, а в романо-германській системі більшого поширення набуло визнання його специфічним правом на об’єкт інтелектуальної праці, який охоплює майнові та особисті немайнові права. У Російській Федерації достатньо сильною є традиція визнання прав інтелектуальної власності особливими, виключними правами.

Сьогодні в Україні щодо цієї проблеми домінують дві основні концепції: виключних прав і пропрієтарний підхід. Серед українських учених-юристів не існує єдиної думки з приводу розуміння прав інтелектуальної власності. Так, одні науковці розглядають права на результати інтелектуальної діяльності як право власності, інші ж вважають, що термін „інтелектуальна власність” є не більш ніж логічною абстракцією щодо сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, а також прирівняних до них засобів індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг.

Поиск по сайту: