Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

XXI. «Метелик і мошка»



- Що ви в ньому знайшли? – допитувалась мошка.

Але метелик нічого не відповів. Він лише сидів на краю листка лободи і сумно зітхав, не відриваючи погляду від далечини. Мошка замовкла і прослідкувала за очима друга. Ліхтар, який горів на веранді дерев’яного будинку. Вона придивилась, трішки прищурилась, повернула маленьку голівку то в один бік, то в інший, і врешті-решт відмовилась від своєї затії побачити щось нове. Ліхтар як ліхтар. Навколо нього кружляло декілька метеликів, описуючи своїми тендітними крильцями незрозумілі і, здавалось, асинхронні, без жодної закономірності, унікальні піруети.

- Що такого бачиш ти і твої брати, чого не бачимо ми?

- Світло.

Мошка закотила очі і ледь не зірвалася з вузького листка.

- І як я не здогадалась раніше?

Раптом один з крилатих розвернусь і чим дужче скерував в самий центр ліхтаря. Мить – і від комахи залишились лиш обвуглені крильця.

- Ти це бачив?! – скрикнула мошка, – ти цього хочеш? Та не мовчи ти вже, бісиш, розкажи мені.

- Ти не зрозумієш, – спокійно відповів мовчазний і сумний метелик.

- А ти спробуй. Підбери слова. Вже постарайся, можливо я тебе бачу востаннє.

Нависло мовчання. Ще один, змахнувши крилами, повторив самогубство попереднього.

- Там вона. – раптом почав метелик.

- Що? Хто вона? – зраділа мошка, що все таки він все розповість.

- Вона. Я бачив її там.

- Хто це вона?

- Та, що змушує і радіти, і сумувати. Та, яка показала, що таке кохання, але не навчила ним користуватись.

- Твоя дівчина? Там?

- Так.

- А вони тоді чому знайомляться з потойбічним світом?

- Вони також бачать.

- Ви чи подуріли там? Йти з життя через нерозділене кохання?

- Ти певне забула. Ми живемо лише три дні.

- І що? Це ж не привід робити харакірі. У вас є цілих три дні. Не так багато, як у нас, але це цілих три дні.

- Я ж говорив, що ти не зрозумієш.

- Так, спокійно, розкажи все по порядку.

- У світлі наш порятунок. Він єдиний для наших розбитих сердець. Неважливо, скільки ти прожив. Якщо ти пізнав справжнє кохання, то все життя міняється кардинально, ти весь змінюєшся. Кохання, як ейфорія від чудового, не запиленого нектару ромашки або конвалії. Це як піднятися високо ввись, вище дерев, до самого сонця, скласти крила і падати, як листок вишні, донизу, поки тебе не підхопить теплий подих вітру. Ти знову розправляєш крила і розумієш – ось воно – щастя, ось він – сенс буття – кохати… Шкода, не всім так щастить. Не всі в силах його прийняти. Кожен може дати, але прийняти – ні. Вона і сама не помітила, як вручила мені цей безцінний дар, але прийняти відповідний дарунок так і не змогла. Вона віддала перевагу легкому життю, без кохання і свободи. Коли я зрозумів це, то було вже запізно що-небудь змінювати. На цьому наші шляхи розійшлись. Але її образ залишився зі мною, в цьому світлі. Вона у ньому, частина його і в той же час... Кличе мене, зве до себе. Чим ближче до неї, тим важче дихати, але тоді кожен подих сповнений легкості і спокою. Ти вже не просто літаєш з одного місця на інше. Ти париш, як той тополиний пух по ніжному подиху вітру, розвіваючи довкола солодкий аромат, аромат кохання. В ньому життя, в ньому сенс, в ньому вона. Без неї нема мене. Все втрачає сенс без кохання.

- Невже вона варта таких жертв?

- Вона – ні, кохання – безумовно так.

- Але ж це – дурість, та й кохання це ваше – вигадка. То ти не того нектару відпив. Ходімо, відіспишся, дія цього дурману скінчиться і все стане на свої місця.

- Ти напевне не помітила, що то – не просто кружляння навколо світла. Це танок, прощальний і в той же час відкриваючий всю повноту життя і смерті. Це танок кохання. І якщо ти віддався йому повністю, до останньої краплі соку, що тече в наших тілах, воно піднесе тебе ще вище. Це лише здається, що ми згораємо.

- Невже телепортуєтесь? – з іронією скривилася мошка.

- Возз’єднуємося. Наші тіла – лише оболонка. І щоб перейти цю межу, потрібно повірити в кохання. Лише воно може спалити дотла і знову дати тобі нове життя. Це лише випробування. Випробування наших душ. Ніщо не вічне.

- Дивні ви створіння, однак. Пожертвувати життям заради якогось кохання – це безглуздо. Може, ти передумаєш? Знайдемо тобі ще сто таких дівчат.

Але метелик вже не чув дурної мошки. Він розправив свої крила, змах крил – і вже він танцює свій танок, вимальовуючи в повітрі причудливі візерунки. Так, тепер мошка помітила. Це був не просто політ – віражі божевільного, але щасливого, пізнавшого солодкий смак кохання, метелика.

- Прощавай друже, надіюсь, ти був правий і отримаєш те, у що віриш. Прощавай.

Метелик раптом змив високо вверх, склав крила і, як осіннє вогняне листя, впав в обійми смертоносного ліхтаря.

3 сеанс

Життя йшло своїм звичним курсом. Наступну зустріч довелось перенести. Літо в самому розпалі, сезон бікіні, оголені тіла, нестерпна спека. Зустріч відбулась в призначений час в затишному кабінеті професора.

- О, ти прийшов, будеш лимонад?

- «Не думав, що ще колись спробую лимонад»,подумав він,не відмовлюсь.

- Наша остання зустріч була, настільки я пам’ятаю, місяць тому.

Гувернантка принесла напої, професор ввімкнув кондиціонер.

- Десь так,як завжди коротко відповів він.

- І що цікавого ти можеш мені повідати? Де був?

- В таборі.

- Які враження?

- Двоякі.

- І що саме тобі не сподобалось?

- Я і те, що я знову нічого не зміг зробити.

- Не зміг змінитися?

- Так.

- А ти думав, що це просто? Раз і змінився?

- Ні, я чудово розумію, що змінитися в один момент можливо лише в екстреній ситуації з ризиком для життя.

- Тоді в чому проблема?

Нависло мовчання. Він зробив ковток. Задумався, підбираючи потрібні слова.

- Я знову зустрів її.

- Так в чому проблема? – ніби не почувши, перепитав професор.

- Яка проблема?

- Що сталося в літньому таборі?

Знову пауза. Він дивився прозорим поглядом крізь фужер з лимонадом.

- Я був чужим серед своїх.

- Там були твої друзі?

- Не друзі, скоріше знайомі. В табір поїхало пів нашого факультету, більшість з них я знаю. Табір є власністю університету. Там по бажанню можна пройти літню практику. Були студенти і з інших факультетів. Для мене це був шанс проявити себе, розкритись, знайти друзів, дівчину, повернути смак життя. Нічого із запланованого в мене не вийшло. Як я не старався, перебороти себе в мене не вийшло.

- Зовсім?

- Ну як зовсім. Єдине, що вийшло, хоч і не було в планах, почати танцювати. Фактично я вперше по-справжньому відвідав дискотеку. Аж смішно, декілька разів брав титул танцюриста вечора. Спасибі і на тому.

- Але ж є якесь але?

- Номінації було дві: для хлопця і дівчини. Тобто обиралась пара вечора. І коли я прийняв цей титул, до пари мені обрали одногрупницю. І все б нічого, але ценаша модель, дівчина доволі вродлива, незалежна, самодостатня, але пуста. Один тільки фантик. І оскільки себе вона уявляє принцесою, то і її відношення до простих смертних відповідне. Ви б бачили вираз її обличчя. Ніхто цього не помітив, крім мене, але ті, хто її знають, все зрозуміли. У її прихованій за долонями посмішці злились в єдине презирство і насмішка. Краще б я цього не бачив.

- Ти вів щоденник.

- Так, а звідки ви знаєте?

- Припущення.

- Це єдиний раз, коли я писав, що відбувається навколо мене кожного дня, зберігаючи хронологію.

- Ти цього соромишся?

- Та ні, мені завжди здавалось, що це заняття дівчат чи сильно закомплексованих юнаків. А прирівнювати себе до них не хочеться.

- І не потрібно. Це справа чисто індивідуальна і тут немає часових рамок.

- А ви?

- Перші два зошити списав у школі, потім ще два після університету і ось нещодавно почав знову.

- І яка тому причина?

- Ти.

- Тобто?

- Твої замітки нагадали про них, і я вирішив знову вести хронологію життя і думок.

- Невже?

- Це не має ніякого значення. Тобто з усього запланованого нічого не вдалось. Невже там не було гарних дівчат?

- Були звичайно і багато. Я виділив трьох з них, але нічого путнього не вийшло.

- Подробиці?

- Двох з них я вже знав. Ми були на підготовчих курсах, але майже не спілкувались. Привіт і все. У новому колективі я майже весь час мовчав. Був зосереджений на роботі. Дівчата дуже талановиті. Як зрозумів потім, вони вчаться там, де і планували, і схоже, це їм подобається. Третю міледі я бачив уперше. Вона була з іншого факультету. Всі троє були різними, але до кожної мене тягнуло по своєму.

Перша – художниця – скоріш за все, скорпіон. Струнке тіло, нічого зайвого, коротке біле волосся, модні окуляри. Вонаголовна в свої групі, міс факультету, одна з кращих на потоці. Я ще з нею здавав вступний іспит в університеті. Вона намалювала краще всіх. Дівчина з тих, хто бере від життя не просто все, а більше. На простаків, таких як я, дивиться зверхньо, хоч і не подає виду. Така ні до кого не прив’язується, навпаки – компанія збирається навколо неї. Це вона разом з подругами витанцьовувала навколо мене, показуючи всю красу жіночого тіла еротичними рухами. І потім весь вечір танцювала зі мною повільний танець. Не знаю чому, але я назвав її «бурею в склянці», і вона з цим погодилась. Я знав, що все це не спроста, але не міг до кінця зрозуміти, у чому ж тут підвох.

- З чого ти взяв, що повинен бути якийсь підвох? Можливо, вона просто захотіла з тобою потанцювати.

- Це було програне бажання в карти. Це мені розповів наш мажор наступного дня. Він його і загадав. І тут все стало на свої місця. Раніше я б сильно образився, але чомусь не цього разу. Я нічого не відчував. Мені було якось все одно. Що було, те було. Як з’їсти цукерку. Після цього вона вже і не дивилася в мій бік. Можна було набратися сміливості і почати атакувати, завойовувати її, але не захотів. І сміливості не вистачить, та й нічого б з цього не вийшло.

- Чому ти так вирішив?

- Такі з слабаками не гуляють. Я до сильних особистостей себе віднести не можу. Таким потрібні впевнені, зухвалі, компанійські хлопці. З якими не потрібно показувати, яка вона сильна, про все це повинен свідчити її вибір. Навіть найсильніші жінки хочуть почувати себе слабкими.

- Які в тебе пізнання,посміхнувся професор.

- В моїй голові багато чого накопичується, залишилось придумати, як це використати.

- Яка була друга?

- Вона теж художниця. Середнього зросту, каштанове волосся до лопаток, приємна зовнішність, прості наряди. Сама скромність. Завжди привітна, ввічлива, добра. Доволі мовчазна. Спілкувалась і проводила весь час з подругами. Вона була повна протилежність першій. Як янгол і демон. Вона теж мене знала, віталась. На танцях вона завжди була від початку до кінця, плавні, вишукані, нестандартні рухи. Вона вподобалась моєму сусіду по кімнаті. Хлопець ніби адекватний, як мені здавалось. Я вирішив не заважати, не хотів конфліктів.

- Чому здавалось?

- Одного вечора, коли почався повільний танець, він її запросив. Але отримав відмову. Вона, не дочекавшись кінця, пішла до себе в кімнату. Це його засмутило. Я вирішив підтримати його, висловив співчуття, за що у відповідь почув ввічливу погрозу отримати по обличчю. Я впав у ступор. Стільки переживань через таку дурницю. Наступного вечора, коли я танцював з першою, йому також посміхнулась доля. Історія повторилася через день. Він тільки запросив її до танцю, як інший зухвало відбив її. Він намагався щось довести, але згодом плюнув на все і пішов на лавку. І треба ж було мені знову втрясти. Та ж сама погроза прозвучала ще раз. В передостанній день я якось прогулювався на самоті зі своїми думками, вона спитала, чому я такий засмучений. Не знаю чому, але я сказав їй правду.

- І що саме?

- Що я почуваю себе чужим, що так і не зміг пристати до якої-небудь компанії. Вона вислухала і сказала, що наступного разу мені пощастить більше. Я подякував і на цьому покінчили.

- Чому ж ти не розвивав події з нею?

- Та ж сама причина, важко зітхнув він. – Третя була мила дівчина з іншого факультету. Ми з нею не спілкувались. Вона весь час проводила з подругою. Вони перекладали пісні, іноді складали свої. Ростом з мене, довге чорняве волосся і невимовно великі очі. Таких я ще не бачив. Трималась завжди осторонь, в іграх участі не приймала, лише спостерігала. Я почав збирати по крихтам сміливість, все вичікував вдалого випадку, щоб почати, замість того, щоб самому його створити.

- Що завадило?

- Я спізнився. Того вечора, коли я вирішив до неї підійти на танцях, мене випередили. Наш мажор. Митьі вони вже обмінюються номерами телефонів, мить – спілкуються на лавці неподалік, мить – їх повільний танець. Я знав, що з почуттям гідності у нього проблеми, але не став заважати. Хотів побачити, що з цього вийде. І вийшло, принаймні в нього. Пізніше він проговорився, що для нього це була лише забава. І судячи з його слів, дівчина в нього закохалась. Шкода, тепер на ще одне розбите серце стане більше. Якби я не був таким боягузом, все склалося б інакше.

- Які ти уроки виніс з усього цього?

- Якщо чесно – ніякі. Я лише зайвий раз переконався у тому, що мої недоліки сильніші мене. І я не знаю, що робити. Що б їх подолати, необхідний суттєвий стимул. У мене його немає. Можливо, якби мені сказали, що в мене залишилось обмаль часу, я змусив би себе щось змінити. А так мої стимули в’ялі, як моя сміливість і впевненість.

- Ну от, бачиш. А говориш, що ніякого уроку не засвоїв. Я не буду тебе втішати і говорити що все не так погано, нав’язувати міражі. Ти доволі тверезо дивишся на світ, але занадто кардинально його оцінюєш. Ти сам знаєш, що робити. Потрібно лише робити. Перші кроки завжди важкі і ти це знаєш. Але не зробивши їх, ти нічого не досягнеш.

- Знаю,понуро відповів він, відвівши погляд у вікно,це загальні речі.

- А стимул тобі ще потрібно повернути, над цим ми і працюємо.

- Чи потрібно прощати зраду? – раптом запитав він. Професора це дещо здивувало.

- Все залежить від низки факторів. А чому це тебе хвилює?

- Не знаю, давно думаю над цим питанням. Коли зраджує хтось один в парі. Чи потрібно прощати? Коли зраджують батьківщину, чи потрібно прощати? Коли зраджує кращий друг чи потрібно прощати? Коли тебе зраджує кохання, чи потрібно прощати? Адже зрадаце один із смертних гріхів.

- Що ти маєш на увазі під «зрадою кохання»?

- Кохання не може бути одностороннім. Воно повинно охоплювати обидві душі, а не лише одну. Якщо цього не стається, то воно зраджує. Це значить, що то не твоя доля.

- Якщо вірити твоїм словам, то ти не кохаєш її. Чи не так?

- Можливо, так і є. І все це я лише вигадав. Чим більше я намагаюсь щось зрозуміти, тим більше переконуюсь, що ця затія марна. Я взагалі нічого не розумію.

- Життя не піддається логіці. Як не крути. Було б гірше, якби ти щось зрозумів. Це вірна брехня. Ніхто нічого не знає точно. Таке життя. Ти просто живи.

- Як можна жити, коли в світі такий безлад і хаос?! Коли люди гинуть задарма! З голоду, від хвороб чи війни. Світ котиться в прірву і ніхто нічого не прагне змінити! – ледь не закричав він і відвернувся.

Сльози закапали на рукав. Нависло незручне мовчання. Професор задів його за живе і він не зміг стримати емоцій.

- «Краще зараз його не чіпати»подумав професор і замовив дві чашки чорного чаю. Хлопчина, не обертаючись, майже залпом, випив чашку і обережно поставив на піднос.

- «Такий юний, а такі думки. Невже все це через нерозділене кохання?»

- Мене це давно гнітить. Я безсилий щось змінити. У мене немає цілі в житті, немає сенсу самого життя.

- Це тимчасово. Скоро зрозумієш. Неможливо відповідати і піклуватися за весь світ. На це ніхто не здатен. Ти навчись піклуватися про себе, бо такими темпами заробиш багацько болячок.

Останні два слова він промовив з комічною старістю. Хлопець посміхнувся.

- Ви говорите, як моя бабуся.

- Значить, твоя бабуся недарма прожила свій вік.

- Я думаю, дарма.

- Чому?

- Вона тримає доволі велике господарство як для нашого містечка. Велика і мала рогата худоба, дрібна птиця. Весь час і сили в неї йдуть на їх утримання. А роки вже не дозволяють таку працю. Хто з нею вже не говорив, вона і чути нічого не хоче. Каже: «Хто ж вас утримувати буде, як ви проживете на одну лише заробітню плату?» Воно, якщо подумати, то так, але це не привід жертвувати собою ради дочок і їх сімей. Це вже манія, я вважаю. Вона нічого не бачить далі своїх корів. А довго так вона не протягне.

- Вона піклується про вас.

- Я знаю, але все ж. Говорить, що я її улюблений онук. Її засмучує те, що я не бесідую з нею, нічого не розповідаю, на відміну від брата. І я з цим нічого зробити не можу. Я не знаю, що їй розказати. Вся моя буденність вкладається в три речення. Інша справа брат.

- Наскільки він молодший?

- Трохи більше двох років.

- Розкажи про нього.

- Він повна протилежність. Йому дай волю, то він говоритиме, поки язик не відвалиться. Він простий, і це головний його плюс. Завжди може знайти собі друзів, компанію. Комунікабельний. Весь час намагається пожартувати в компанії. Але його характер нестерпний. Рідко може втримати язик за зубами, весь час з батьками дрібні конфлікти і сварки. Йому майже неможливо щось довести. Він радше повірить своїм друзям, ніж мені. Говорив, що соромиться мене. З дитинства ми сварилися. Доки я показував силу, він мене боявся. В мене була важка рука. Але не довго, до 13 років. Він почав жалітись батькам, що я його б’ю. Під тиском мені довелося стримуватись, що б не дати йому гарного стусана. Почувши свободу дій, він тихенько скотився з гарного слухняного хлопчика до «що з нього виросте?». Та й зараз доволі часті конфлікти, але все обмежується лише словами. Я, та і батьки, давно перестали бути для нього авторитетом.

- Що ж, дякую, що ознайомив із частиною своєї родини. Думаю, на сьогодні досить. Коли приходити, ти вже знаєш.

- Бувайте.

- Бувай.

Професор провів його поглядом і закурив трубку.

- Шкода його.

4 сеанс

- Доброго дня, – доволі добродушно привітався юнак.

- І тобі того ж, відповів професор, не відриваючи очей від книжки. – Сідай, я зараз.

Він почав щось бурмотіти собі підноса, потім встав і підійшов до полиці своєї бібліотеки. Довго щось шукав.

- Навіщо вам стільки книжок? Невже ви їх перечитуєте?

- Га? А, звичайно, інколи... Зрідка – розсіяно відповів професор і продовжив копирсатися серед своєї літератури.

- Тоді навіщо вони вам?

- А навіщо тобі малюнки, якщо ти їх не показуєш нікому? – несподівано, але без жодних емоцій запитав він.

- Звідки ви знаєте? – дещо збентежено відповів юнак. – А, ну так, мама пробовталась.

- Чому одразу пробовталась? Наче для тебе це таємниця. Чому ти їх нікому не показуєш?

- Люди лицемірять, називаючи їх шедеврами.

- Ти думаєш, що всі люди брешуть тобі?

- Не в тому справа. Я чудово розумію, що моя мазанина аж ніяк не витвір мистецтва. Тим паче, вони змальовані у невідомих мені художників. І мені ще й говорять, що б я їх продавав. Якось сидіти за порушення авторських прав не дуже хочеться.

- Чому ж ти не пишеш свої картини?

- Не називайте мене художником. Я цього звання не вартий. Це мене і відділяє від них – добре виходить лише плагіат.

- Ти вважаєш, що не маєш таланту?

- Не зовсім. Це скоріше вміння.

- Чому?

- Я потрапив у художню школу ще в дитячому садку. На той час ввечері нікому було мене забирати. От мама і вирішила записати мене на різні гуртки, щоб решту часу я проводив там. Тим паче, керівником була наша сусідка. Фактично, мама обрала за мене, чому я буду навчатися.

- І чому ж ти не покинув, якщо тобі це не подобалось?

- Як наче в тому віці я це розумів. Це ввійшло в звичку.

- Скільки ти навчався?

- Сім років і по закінченню ще декілька років приходив убити час. Лише б дома не змушували працювати.

- Ти просто знаходиш виправдання своїй занадто критичній теорії. Ти зараз обманюєш самого себе. Але, звичайно, діло твоє.

Юнак нічого не відповів. Настрій від цієї розмови в нього зник. Професор це підмітив. Він вже сидів у своєму зручному шкіряному кріслі з вирізьбленими ручками.

- Що ви шукали?

- Думки.

- ???

- Я нещодавно записував розмірковування і поклав їх у якусь книжку, а яку забув.

Він покликав служницю і замовив два келихи фруктового чаю з печивом.

- Я бачу, зіпсував тобі настрій, який, видно, буває не часто.

- Трохи є. Не суттєво. Він би і так зник.

- Чому?

- Вона дала про себе знати.

- Яким чином?

- Вона прочитала листа, який ви рекомендували написати. Він був опублікований у мене на сторінці. Добавила мене в друзі. Я не витримав і написав. Нічого суттєвого. Стандартний ряд словосполучень таких як «привіт», «як справи?», як життя?», «як навчання? Жодного натяку на те, що щось сталось між нами. Ніби ніколи і не сварились.

- І що вона відповіла?

- Коротко, наче неохоче. Знову запитав, чи не пошкодувала вона про вибір професії. Відповіді не прослідувало. Я вичекав деякий час, а потім здуру запитав: «Ти щаслива?». У відповідь – грубість про зіпсовану платівку. І звідси все покотилось під три чорти. Коротка словесна перепалка. Я не витримав і висказав все, що про неї думаю. Без пом’якшень і прикрас. Чисто, грубо і по суті.

- І що?

- Якщо чесно, я очікував, що вона одразу мене видалить. Я був готовий до цього. І, напевне, так би було краще.

- А що сталось?

- Декілька днів потому вона мені написала... Скажіть мені, що це значить, коли дівчина просить вибачення, але з умовою, щоб не відповідали. Що це означає? Який сенс? Вона хоче, щоб відповідь прослідувала, чи навпаки – відповідати і в правду не потрібно?

- Ти все ще намагаєшся зрозуміти жінок? – з легкою іронією в голосі відповів професор і після короткої паузи, – Неможливо точно сказати, що це означає, бо для кожної жінки в залежності від ситуації і обставин це матиме різний сенс. Це цілком залежить від тебе, – трохи помовчавши, додав:

- Чого ти сам хочеш?

- Я не знаю, та ви і самі це розумієте. Навіщо питаєте.

- Можливо, щось змінилось, от і запитую.

- Ні, мені все так же паскудно, коли думаю про неї, і ще гірше, якщо зустріну. Готовий здохнути на місці.

- Напиши їй.

- Як?

- А що тобі заважає? Вона ж тобі не байдужа.

- Ні, звичайно, але навіщо?

- Тоді не пиши. Сиди і далі думай-гадай, що означає її повідомлення.

Хлопчина понурився і відвернувся. Тишу порушував лише хід масивного годинника.

- Справа навіть не в тому, що б написати. Що буде далі? Це є проблемою.

- Боїшся, що все почнеться з початку?

- Так, – тихо відповів юнак.

- І даремно. Ти ж сам знаєш, що це не повториться. Двічі в одну річку не ввійдеш, друже.

- Можливо. Але як мені перенести це? Я ж не те, що говорити з нею, стояти поруч не можу.

- Невже ти знову думаєш, що все дістається так просто? Хочеш чогось – борись.

- Нема за що боротись, зовсім тихо відповів юнак. – Вона не моя і цього не змінити ніяк. Розумієте, ніяк! Звинувачуйте мене в песимізмі, але так я бачу і відчуваю життя. Не все можна отримати. Не всього можна добитися. Не всі можуть змінитися! – ледь не закричав і різко відвернувся. Він знову зірвався. Професор тихо покликав гувернантку і через хвилину піднос з чаєм та печивом був в кімнаті. Юнак, не звертаючи уваги, дивися у вікно.

- Я не кажу, що ти песиміст. Це лише період життя. І він пройде одразу ж, як ти цього захочеш по-справжньому… Ти правий. Не все можна змінити чи добитись. Але спробувати ж можна. Галілею теж говорили, що його теорія неможлива. Але ж він спробував і не відступив. Він довів це.

Ти, напевне, вважаєш, що цей приклад невдалий і ніякого відношення до тебе не має. Але запам’ятай, ти не один такий. Немає одиничного випадку, завжди буде ще хтось...

І навчись боротись. Не заради когось чи чогось. Без мети. Просто борись.

Юнак не відповів. Раніше він це сприйняв би як звичайну нотацію, яку він доволі часто чув від батьків. Але сьогодні було трохи інакше. Він не пропустив слів професора. Він знову задумався. В ньому все так же йшли бойові дії між сумнівами і власним «Я». Сьогодні цей бій залишився нічиєю, що в свою чергу давало шанс рішучості і сміливості зіграти свою партію і переломити хід подій.

- Думаю, на сьогодні досить. – сказав професор. Зустрінемось наступного разу.

Юнак тихо підвівся, закрокував до виходу і затримавшись на мить в дверях, пішов геть.

«Здається, мені вдалося хоч якось його зачепити. Вже прогрес.» подумав професор, п’ючи ароматний чорний чай.

5 сеанс

Тиждень потому відбувся наступний сеанс. Все було як звичайно. Юнак ввійшов

- О, це ти. Я на тебе чекав.

- І вам доброго дня.

- Ой, вибач. Доброго дня юначе. Як самопочуття?

- Та наче не погано.

- Бачу, щось сталося. Розкажи мені.

Юнак пройшовся по кімнаті, роздивляючись навколо, наче тут щось могло змінитись.

- Я написав їй. Вибачився. Трохи поговорили. Потім ще. Як раніше, але трохи інакше. Потім підвернулась можливість зустрітися.

- І ти зробив це?

- Після довгих роздумів, які ні до чого не привели, ми зустрілись. Ми сиділи в неї на кухні, пили чай з власноруч приготованим тортом, мило розмовляли. Вона весь час метушилась. Ніяк не могла всидіти на місці. Очікувала занять по фітнесу. На дворі було ще тепло. Короткі шорти, простора футболка, зібране у хвіст волосся. Все теж струнке бездоганне тіло, все ті ж приємно-незабутні риси милого обличчя і зовсім інша вона. Це вже була інша, зовсім інша людина. Вона змінилась за цей рік. Ми все сиділи, говорили про все підряд, оминаючи теми, що стосувались почуттів, кохання і того, що сталося між нами. Вона все намагалась робити декілька справ одночасно, а я сидів, притулившись до холодної стіни, і, дивлячись на неї, намагався відшукати ту, що знав раніше, запам’ятати її якнайкраще. Хто знає, коли зустрінемось наступного разу.

Чай випитий, торт доконаний, час минув. Ми зібрались, я підвіз її на заняття по фітнесу. По дорозі спливали спогади, як так само, майже рік тому, відвозив її додому. То, здається, була генеральна репетиція випускного. В останній момент ми дізнались, що повинен приїхати якийсь важливий пан. Тому до нас підіслали дамочку з керівництва, щоб прослідкувати і підправити сценарій. У результаті великій «цапе» майже все не сподобалось. Викинула третину номерів, решту – переробляти. Для наших дівчат це стало справжнім шоком. Стрес давав по нервам і вони просто не витримали, розплакались і пішли геть. Вона теж цього не змогла проігнорувати. Я втішав як міг, метушився поруч, намагаючись хоч якось зарадити, але все було марно. Відчував себе безпомічним. Нарешті вона трохи заспокоїлась. Нас відпустили і ми пішли по домівках. Це був єдиний раз, коли вона побувала в мене вдома. Я напоїв її зеленим чаєм, вислухав її знову, так безпорадно, не знаючи, що робити далі. Потім я відвіз її додому на моторолері. Вона прислонилась і обхопила мене руками. Це був один із найяскравіших моментів. Я добре його запам’ятав. І тоді я його пригадав. Але вона вже не трималася за мене. Отже, я її відвіз додому, і ми розпрощались.

- Значить, ви тепер знову як друзі?

- Щось схоже на те. Але справа в тому, що все тепер інакше.

- Тобто?

- Вона інша, я також змінився. Вже не виходить, як раніше. Все по-іншому. Я вже не можу спокійно говорити з нею на будь-яку тему. Наче з чужою людиною спілкуюсь. Обережно підбираю слова, дізнаюсь про її нові інтереси, думки, мрії. Та й спілкування не приносить задоволення.

- Здається, ти змінив ставлення до неї?

- Не тільки. І до того, що між нами сталося, також. Як би сказати правильно? Це не дало відповідей на мої питання, але частина баласту з душі спала і…

- Що і…?

- З’явилась якась вдячність чи щось в тому роді. Не знаю, як сказати.

- Ти вже не відчуваєш, що втратив її, не зміг добитися, і тепер відносишся до цього як до…

- Уроку життя. Саме так. Ніби це було випробування, яке я, здається, провалив.

- Я б так не сказав. Чому ти так вирішив?

- Замість того, щоб пройти його достойно, я скиглив, жалів себе, винуватив у всьому всіх, її і себе.

- Але врешті-решт ти прийшов до цього.

- Так, але змарнував більше року свого життя.

- Навпаки. Ти повинен радіти. Це один із найцінніших досвідів у житті. Ніхто тебе цьому не навчить. Я вважаю, що цей рік пішов тобі на користь, – намагався втішити професор.

- Не перебільшуйте його корисність. Мені чомусь не дуже весело жилось цей рік. Та й зараз також. У мене все так же немає відповідей на питання. Немає сенсу життя. Я не знаю, що таке взаємне кохання. Я не знаю, що таке дружба, Та й мені здається, що я знову наступлю на ті ж самі «граблі».

- Твоя самокритичність, бачу, від’їла собі гарне пузо, – з посмішкою в голосі сказав професор. – Все ще буде. Не поспішай жити. Все ще прийде, головне – не прогав.

- Цього я і боюсь.

- У всіх є страхи. Ти коли-небудь вчиняв геройський вчинок?

- Якщо ви маєте на увазі екстремальні випадки, тоді ні.

- А хотів би?

- Звичайно, але не знаю, чи вистачило б мені сміливості.

- Це вже добре, такий сумнів – це добре. Самовпевненість часто грає з людьми злий жарт.

- Я піду, – трохи невпевнено сказав юнак і підвівся.

- Так, звичайно. Ти ж сам знаєш, ти тут на добровільній основі, – з посмішкою крізь вуса відповів професор.

- Аякже. Ви вже також починаєте входити в звичку, – хмикнув хлопець і причинив за собою двері.

- «Цікаво, цікаво. Прогрес на лице» – подумав професор.

6 Сеанс

Новий сеанс цих «бесід» не змусив себе чекати. Літо закінчилось, але було ще досить тепло. Іноді, холодні вечори, іноді – дощі, але вцілому літо продовжувалось.

Скрип дверей.

- О, це ти? Проходь. – сказав професор. Його пальці активно витанцьовували на клавіатурі. – Як твої справи? – не відриваючись від монітору, запитав він.

- Та наче нічого, – доволі весело відповів юнак, роздивляючись полиці з книгами.

- Навіть не «нормально», а» нічого»? – не відриваючи погляду, знову запитав професор.

- Навіть так. Чому б і ні? – перебираючи кінчиками пальців по корінцям книжок, відсортованих по кольору, відповів юнак.

- Трохи незвично звучить, як для тебе. Щось гарне сталося? – на мить зупинивши своє вистукування запитав старий.

- Та ні, нічого суттєвого. Все по старому. – і він зупинився, як тільки звернув увагу на авторів тих книг.

- Думав, що в психолога не може бути нічого крім професійної літератури? – все так же не відриваючись від монітору, запитав професор. І не дочекавшись відповіді, сказав:

- Вся потрібна мені література в голові. Ці ж книги мені важливі як спогади. З кожною пов’язана своя історія.

- Я багато впізнаю, – відповів юнак, легко водячи долонею по корінцям книжок.

- Справді? То добре. Ці книги варті того, щоб їх прочитали. Їх автори – справжні генії своєї справи, – захоплено продовжив професор. – Яка твоя улюблена?

- Вже не пам’ятаю. Декілька. «Элли и Изумрудный город» пригадую. Прочитав її з надзвичайним задоволенням.

- Я натрапив на неї, до речі, випадково, – професор нарешті відірвався від комп’ютера і покрутившись, як мала дитина, на стільці продовжив

- Це було кілька років тому. Надворі гуляла холодна осінь. У той день було похмуро, під вечір спустилася злива. Я вечеряв з родиною, саме онуки приїхали. Пролунав стук у двері. Я пішов відчиняти. Відкриваю двері, а там нікого. Подивився по сторонам – нікого, гукнув – у відповідь якийсь незрозумілий звук під ногами. Картонний коробок, який час від часу здригався. Відкриваю, а там – двоє цуценят, притулившись один до одного, трусились від холоду. В цей час підоспіла підмога в особі двох малих онуків. Нагледівши цуценят, вони оживились і через мить цуценята вже лекали молоко з моєї улюбленої тарілки. Вся сімя вмить їх обступила, висуваючи версії про їх походження, породу і тих хазяїв, що безжалісно позбулися таких гарних собак. Довелося докласти чимало зусиль, щоб всіх заспокоїти. Робити було нічого, вирішили, що ні до якого притулку для бездомних тварин вони не поїдуть. Не витримавши натиску онуків, було вирішено, що щенята стануть подарунком на новий рік малим.

- А до чого тут книга?

- В ролі підстилки послужили сторінки із цієї книги. Вони були вирвані в роздріб, тому довелось витратити трохи часу, щоб знайти автора тих сторінок. Так мені в руки і потрапила ця книжка. Через дефіцит вільного часу я міг прочитати лише по розділу в день.

- Коли я її прочитав, то плакав. – з посмішкою сказав юнак.

- Чому?

- Це була перша книжка, коли хотілось, щоб вона ніколи не закінчувалась. Хотілось продовження цієї казки, хотілось стати учасником тих неймовірних пригод, які доволі часто мені снились, – з легким жалем в голосі відповів юнак. І трохи помовчавши, запитав:

- А що далі сталося з тими цуценятами?

- Все добре. Вони живуть з онуками. Думаю, їм там добре. Малі в них душі не чають. – посміхнувся професор і змінив тему:

- Як змінилося твоє ставлення до життя? Бачу, ти сьогодні трохи веселіший ніж зазвичай.

- Та ні. Все по старому. Це оптимізм стукає в двері. А так – все, як і було. Доволі легше стало.

- Після чого?

- Як помирився з нею.

- Так, з цього місця детальніше, – лукаво посміхнувся професор.

- Ми інколи спілкуємось. Я вже не думаю про неї. Згадую інколи, але це не суттєво. А як пригадую, то це вже не приносить мені того смутку і болі. Щось все таки змінилось. Здається, я починаю її потроху відпускати. Вже немає того жалю, що не зміг її добитися, що вона мене не покохала. Вже не шкодую, що закохався в неї. Я досі не знаю, чи справді це було кохання. Тепер сприймаю це як урок життя.

Професор відірвав очі від монітору і пронизливо глянув на юнака.

- Ти чогось не договорюєш. Щось не так. – заінтриговано прокоментував професор.

- Ех, не вмію я брехати. В мене все на лобі написано, – посміхнувся юнак.

Ноутбук закрився з легким хлопком, принесли чай з солодощами. Професор пересів у своє крісло, юнак підійшов до вікна.

- Я досі невпевнений… Ні, я надіюсь, що це так… – з довгими паузами промовляв юнак і обернувся до професора і з посмішкою мовив:

- Думаю, я вільний. – посміхнувся він і знову відвернувся до вікна.

- Що ж сталося?

- Якщо чесно, я і сам не знаю. Може, наші сеанси пішли на користь, можливо це чудо, але скоріш за все – мені набридло.

- Набридло? Що саме?

- Таке життя набридло. Нещодавно я проснувся і зрозумів, що згаяв два дорогоцінні роки мого життя. Просто втратив за цими нюнями і депресією. Так, скоріш за все, це і послужило причиною, стимулом до змін, якого так не вистачало. Два роки я засинав і прокидався з думкою, що це життя – повне лайно. І тепер зрозумів, наскільки це мені набридло. Я деякий час спілкувався з троюрідною сестрою. Ми багато говорили. Вона стала однією з небагатьох, кому я вилив душу, вона була в курсі усіх моїх нещасть. Підтримувала як могла, говорила майже те саме, що і ви мені. Всі наші розмови починалися з радісного «Привіт. Як справи?» і мого понурого «Хай, бувало й краще». І ось вчора, просто так, спонтанно, я захотів щось зробити інакше. Я захотів змінитися. Вперше, по-справжньому. Я одразу так і сказав їй: «Мені потрібна твоя допомога. Як мені змінитися?» – юнак повернувся до професора, який зосереджено дивися на нього:

- Не подумайте поганого, але я не можу вам цілком довіритися. Як не дивно, але мені легше відкритися людині, яка далеко сидить по той бік монітору, ніж близькій людині, що зараз поруч. Ви ж знаєте вже, з довірою в мене погано.

- Я тебе чудово розумію, не хвилюйся, продовжуй, – спокійно відповів професор.

- Вона зробила суттєвий вклад. Вона сказала те, що зараз держить мене на плаву. «Думай позитивно, для початку». Спочатку звучало смішно, і я віднісся до них зі звичним скепсисом. Але потім, на безкінечних потоках роздумів я несподівано прийшов до такого висновку. Виправте мене, якщо я не правий, але всі мої проблеми і нещастя, все, що зі мною відбувалося за ці два роки, все це через… думки, – юнак притих чекаючи на заперечення, але професор лише ствердно кивнув.

- Я надто багато думаю. І якщо пригадати все, над чим би я не задумувався, нічим гарним мої роздуми не закінчувалися. Все надто критично, похмуро, песимістично ставало враз. Я зрозумів, що з ними необхідно боротися. Але так як проти своєї природи не попреш, я пішов в обхідну – просто ігнорую такі думки. Будь-які, не залежно від того, яку інформацію вони несуть, я їх просто ігнорую, не чую, кажу їм «бла-бла-бла» як мала дитина. І, здається, допомагає. Тепер я стараюсь у всьому знайти щось позитивне, гарне, добре, повчальне. Якщо я і цього не вигадаю у відповідь думкам, то просто кажу собі «не заморочуватися» і одразу стараюсь переключитись на щось інше, на позитивну хвилю, як на радіо. Раніше я думав, точніше чекав якогось знамення, чуда, яке б відкрило мені той перемикач. Тепер я розумію, що його просто не існує. Якщо чекати, нічого не станеться.

Кожної ночі я засинаю з новою думкою. Думкою, яка стане моїм поводирем і тростиною. Я відчуваю, настільки хиткий і нестабільний такий підвішений стан. Ходжу по лезу ножа, по тонкій грані, побоюючись знову зірватись, впасти в депресію, заритися в норі власного я.

Навіть дивно, раніше я думав, щоб щось змінити, потрібен стимул. Зараз його нема, ніякого. Ні віра, ні надія, ні мрія… Не обіцяю нікому, навіть собі. Але я постараюся змінитися і стати іншим, кращим. Хочеться обламати мого вчителя, який одного разу сказав: «Людина ніколи не зміниться, хіба що в гірший бік». Ще той песиміст.

Я нарешті прийняв себе. Я ні з чим не змирився, я просто на це забив. В моменти сумніву я повторюю собі нещодавно вигаданий девіз: «Я стану краще, я буду краще, я повинен стати кращим». Він рятує мене.

Цікаво те, що мені вже не страшна самотність. Вона скоріше стала мені як приятелька. Раніше я вже похоронив себе в своїй філософії.

- І що вона говорить?

- Щоб бути щасливим, я повинен змінитися. Проте, щоб змінитися, мені потрібна та, яка мені в цьому допоможе, підтримає, стане для мене сенсом. Але це все неможливо лише по одній причині. Щоб знайти таку, мені потрібно змінитися. Таке от замкнуте коло вийшло, з якого я виходу не бачив. Парадокс: щоб в мене з’явилася дівчина я повинен змінитися, але щоб змінитися, мені потрібна дівчина. Трактування «бути самим собою» набуло дещо іншого сенсу.

І останнє, що я засвоїв за такий короткий проміжок… Почну здалека. Не так давно я став дедалі активніше спілкуватися з нею. Все було добре, доки я не потрапив до неї в гості, по її ініціативі. Ми сиділи, розмовляли, голосно сміялися, несли несусвітицю і просто мовчали. Все було чудово, як в старі добрі часи, які залишилися лише в пам’яті. Крім того, сталося те, на що не те що не чекав – я на таке і не розраховував. Справа в тому, коли ми були на випускному в поїздці до Криму, я намагався якось аморфно донести до неї свої почуття. Випадково, серед базарних лавок, я знайшов цікаву диковинку. Подвійний брелок у вигляді закоханих які трималися за руки (магніти в їх долонях притягували їх) і цілувалися. Я одразу його придбав, не роздумуючи. Фактично то було останнє, що я робив для нас двох. В останній день я віддав їй половинку того брилка. Цікаво, що я не можу пригадати її реакцію. Ні, звичайно вона його прийняла, подякувала, але яке тоді в неї було обличчя, що говорили її очі, я не можу пригадати. Невдовзі ми вже не бачилися. Я з розбитими надіями убивався вдома, чудом здаючи на гарні оцінки вступні екзамени до вузу. Вона – почала зустрічатися з новим хлопцем. Багато речей від неї я залишив, багато викинув. Неодноразово повторював собі, що треба позбутися від усього, що нагадує про неї, але руки опускалися від тих спогадів. Свою половину брилка я зберіг. Він ліг в основу нової зв’язки власних ключів – він дістав і показав їх. Професор, перекладаючи з руки в руку, розглядав той незвичний брелок. Насправді, нічого надзвичайного в ньому не було. Патлатий, плоский, металевий хлопчик в профіль зі здоровою непропорційною головою і витягнутими руками.

- Так от, я ненароком витягнув цю зв’язку ключів і поклав на стіл. Вона взяла і з цікавістю прийнялась їх розглядати. Я копошився в комп’ютері і тут вона мовила, що другу половинка цього брилка вона зберегла і також висить на її зв’язці ключів. Сказала, що згадує мене, коли бачить його. Доволі несподівано і приємно. Цього я не очікував. Здавалося б дурниця, але якогось особливого значення вона набула.

Згодом я пішов додому, надворі вже була ніч. Я йшов і ні про що не думав. Не було нічого. Ні жалю, ні співчуття, ні радості, нічого. Я просто йшов. І потім, як буває це в кіно, зійшло озаріння, точніше, осягнення того, що нарешті я вільний. Так, саме вільний. Я нарешті зміг її по-справжньому відпустити із серця і думок. Я вільний! Нарешті. Я йшов і щасливо посміхався. В мене тепер знову є друг. Неможливе стало дійсним. Ні, я не розкохав її, просто це почуття залишилось разом з нею. Я, не усвідомлюючи сам того, подарував їй своє виплекане кохання. В серці тепер залишився лиш теплий слід із спогадів і… здається, пустота. Не та, що роз’їдає душу, але дає вільний простір для нового, і тепер я можу сам вирішити, чим її заповнити. І та злощасна самотність тепер стане мені в пригоді. Прийшов час змін.

Ні про що не жаліти. Жити далі, не зважаючи ні на що. Розвиватись. Насолоджуватися життям. Бути впевненим у своїх силах. Вірити в себе. Сміливість. Відвага. Рішучість. Доброта. Тепер вони будуть моїми супутниками. Вони стануть моїм сенсом життя!

Професор переминав зв’язку ключів у руці, прищурившись, дивився на юнака і широко, по-доброму посміхався. Він підвівся, став поруч з хлопцем і поглянув у вікно. Вечоріло. Сонце було майже на горизонті. Багряне небо, легкі рожеві хмари. Професор повернув ключі.

- Думаю, ми більше не побачимось. – мовив професор, – Ну, принаймні, як лікар і пацієнт. Ти став на правильний шлях, вір в нього, нікуди не звертай і все в тебе вийде. Думаю, ми про тебе ще почуємо.

Професор щасливо посміхався, прищурюючись від ще яскравого сонця. Він також ні про що не думав. Лише радів, що врятував ще одну загублену душу. Вони стояли і дивилися як сідає сонце, закриваю собою цю «епічну» боротьбу себе з собою. Більше нічого. Решта зайве.

весна 2011 – зима 2012

 

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.