XVI. «Як все просто і як все складно»

Дивна штука це життя. Прості речі здаються напрочуд складними і нереальними, складні – навпаки. Не розумію я цього. А життя мене. Песиміст.

Кохання. Абсолютна абстракція. Її я не розумію найбільше. Ну не може бути все одночасно і погано, і добре. Не може цього бути.

Я намагався її зрозуміти... Але це дало мені лише одну відповідь: це так же безглуздо, як і намагання зрозуміти жінку. Потім, я просто їй піддався і... ай, боляче, дуже... Думаю, ви розумієте, що спроби викинути її з голови, і що значно важливіше – з серця, також не увінчалися лаврами переможців. Я не відкрию нічого нового. Можливо, я просто нічого в цьому не тямлю. Можливо, все можливо...

Говорять, що час лікує. Нічого вони в цьому не тямлять. Час тільки калічить. Дає змогу переосмислити все: своє життя, погляди, думки, ідеали... Так само як і смерть.

Пів року. Лише пів року. Де взяти ще стільки ж? Досі жевріє... ні палає.... біль. Мука. Але ось в чому проблема. Нічого ж не було, а стільки страждань. Ради чого? Ради кого? І останнім часом думки наповнилися сумнівами: а чи справді я кохав? Іноді, дивлячись на біль інших, починаєш розуміти, що твоя нічого не варта в порівнянні. Люди кохали, були щасливі, втрачали і страждали. Біль сподвигала їх на "подвиги", відкривала сплячі таланти, давала натхнення... А що я? Хто я? І чого я вартий? Смішно, я навіть прощального листа не зміг написати. Чи боровся я? Чи достатньо приклав сили і зусиль? Не знаю. Ні з чим зрівнювати. Я змирився і просто тихо скулив у своєму кутку, щоб ніхто не бачив...

І тут постає цілком логічне питання: а чи вартий я кохання? Справді? Та невже? А звідки вам це знати?

Ні, вже не боляче, не так сильно... До сьогоднішнього дня я готувався заздалегідь, і все одно... Я думав, що це буде останній крок, який я мушу зробити. Хоч і безглуздий, позбавлений сенсу, абсолютно нелогічний, але щось підказувало, що я мушу це зробити, крізь біль, сльози і образи. Я думав, що він останній. Я думав... «Fatal Error»... Нічого не змінилось. Я його зробив, вона все зрозуміла (я так думаю), але нічогісінько не змінилось. Абсолютно. Зустрітись? Як? Хіба ти не розумієш? Я сто раз на день намагаюсь почати життя з початку, але мене наче заклинило. Знову «Fatal Error»... І, обертаючись назад, я нічого не розумію. Чого так?

Пробач мене за те, що так вийшло. Я хотів зовсім іншого фіналу.

Все. Я себе вичерпав. Занавіс. Зал не аплодував, не було овацій.

Як все просто і як все складно.

XVII. “Нежить»

Чудно, надворі кінець березня, а мете як в січні. Відчиняю вікно, набираю повні легені чистого, трохи морозного повітря. Чудовий день. Стою біля вікна, дивлюсь на куполи храму. Подумки вже дуже далеко. Різкий порив вітру повертає до жорстокої реальності. Дивно все.

А ви часто задумуєтесь про своє життя? Напевне, не дуже. Ці думки наштовхують вас на певні висновки, але ви не хочете їх зробити, ви їх женете з голови, наповнюєтесь чимось іншим, незначним, не таким сумним. А я їх роблю, висновки, тільки від цього не легше. Сумно. В останній час доволі часто. Чому? Просто. Хм, а з чого радіти, коли твоє життя позбавлене сенсу?

Дивлюся в далечінь, подумки поряд з нею. Як вона? Ні, саме такі думки і треба гнати від себе. Забути. Але як? Знизу шмигають туди сюди студенти, в них свої клопоти, кудись спішать, бояться запізнитися кудись… Ось двоє. Він стоїть біля входу, читає. Вона тихенько підкрадається позаду, закриває долонями йому очі і кричить на вухо: «Хто?» Звісно ж він знає, але не видає радощів, а жартівливо відповідає: «Сергій Петрович?». Вони разом вибухають сміхом і тонуть в обіймах один одного. Нестерпно. Різко відводжу погляд в інший бік. Тону в вирі думок. Де ж вони були, коли все тільки починалось? Спали, напевне, як убиті.

Ви про що-небудь жалієте? Про якийсь скоєний чи, навпаки, не скоєний вчинок? Про сказані слова… Про… Та про будь-що. Думаю, що у кожного є такий грішок, тільки він приходить дуже рідко. В мене ж він, напевне, закохався. Як божевільний, мене переслідує. Як багато мені шкода. Шкода, що так і не знайшов потрібних слів, щоб втішити. Шкода, що не знайшов у собі хоробрості заступитися. Шкода, що не зміг переступити через навіяні пусті забобони в допомозі тому ж жебраку чи п’яниці. Їх доля обділила менше, ніж мене. Шкода, що не знайшов сміливості сказати важливі слова… Шкода, що не знайшов сил все припинити, доки не стало пізно, занадто пізно. Шкода, що так і не познайомився з тією дівчиною в кафе. Їй було так погано, що це просто читалось у неї на обличчі. Самотня і, напевно, необхідна підтримка. А я так і не переборов свою боязливість і сором’язливість, щоб це зробити. Просто пішов. Ні, втік. Мені так шкода.

Коли думаєш про життя, песимістичних думок уникнути неможливо. Тим паче, думати позитивно ще більш безглуздо, ніж намагання змінити світ. Не потрібно бути великим мудрецем, щоб зрозуміти це. Хто з цим не згоден… Що ж. Ваше право. От тільки всі ми керуємося народною приказкою: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». У тій чи іншій мірі. Така наша природа. Поки не сталося лиха з нами – нас це не стосується. Японія – це ж так далеко, з нами таке точно не трапиться, ми ж у Бога за пазухою.

Повільно перетворююся із флегматика в меланхоліка. Хто б сказав, мені 5 років тому, що в мене поїде дах, ніколи б не повірив. Чомусь раніше думалось інакше. Я про щось мріяв, у щось вірив, когось кохав, уявляв світ кольоровим і добрим. Ні, світ не злий. Зла немає. Є відсутність добра. А зла нема… Де ж ті «рожеві» окуляри з викривленими діоптріями, коли вони так потрібні? Що ж зі мною коїться? Рідні хвилюються, бабусю ледве до сліз не довів своєю німотою. Я б радий розповісти, але від цього мені стає ще гірше. Вже мало що допомагає. Музика вже не рятує, як раніше. Сльози горя не прогонять, та й немає їх давно вже. І навіть те, що я про це пишу, вивертаю свою душу навиворіт цій груді металу, не … Відчуваю скоро й цього не стане. Вся ця писанина, все це скиглення втрачає сенс. Все втрачає сенс. Я розумію, що потрібно щось робити, щось міняти, але як? Де взяти сили?

Це моя боротьба. Моя смертельна битва. Мене зі мною. І нічия інша. Я просто не маю права перекладати свої проблеми на когось. Я мушу знайти рішення своїх проблем сам. Але так важко вилізти із цієї трясини. Шукаю легких шляхів. Я смішний. Я жалюгідний. А ж самому гидко. Багато ж щепок застряло в мене в оці.

Поиск по сайту: