Романтизм та його особливості в Україні

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського(«Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Романтизм в літературі

Харківський осередок

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» (1833–1838), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842–1843),О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковськийі О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила),М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах»(1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство. Одночасно зхарківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Київський осередок

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України.Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи:
«Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича;
«Ластівка» (1841) Є. Гребінки;
«Сніп» (1841) О. Корсуна;
«Молодик» (1843, 1844) І. Бецького;
«Южный русский сборник» (1848) А. Метлинського.Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до київського осередку були українські романтики з інших міст України й Росії. У «Ластівці» друкувалися поезії чернігівців В. Забіли, в «Молодику» виступив полтавець О. Афанасьєв-Чужбинський, у Москві жив і працював видавець історичних українських матеріалів і одночасно автор романтичних віршів О. Бодянський.

Журнал «Основа»

Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861–1862) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого історичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половині XIX століття.

Течії

В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.Відкриваючи значення й вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам'яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючися здебільша жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських і українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.Ідеї, теми й сюжети як і мистецькі засоби романтизму мали великий вплив на образотворче мистецтво кінця XVIII і початку XIX століть Західної Європи і сусідніх з Україною слов'янських народів, зокрема тих митців, що були народжені або жили в Україні: з росіян В. Тропінін, з вірмен І. Айвазовський, з польських Ю. Коссак, А. Ґроттґер та інші. Елементи романтизму наявні в ранніх творах Т. Шевченка і К. Трутовського, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького, згодом у О. Сластіона, М. Івасюка, С. Васильківського, М. Пимоненка, А. Ждахи та ін.

Романтизм у музиці

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883–1884), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Романтизм у театрі

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

83.Внесок Лесі Українки у розвиток української культури

Сьогодні в духовному житті нашого народу період активного пізнання історії, відкриття нових і повернення до життя призабутих імен. Ми бачимо нові навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та педагогіці, пов'язані з іменами Івана Франка, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших діячів української культури. Особливу дослідницьку цікавість становить період кінця ХІХ - початку ХХ ст., коли в педагогічній практиці України були сформульовані концептуальні засади національної освіти і виховання, висунуті ґрунтовні ідеї щодо виховного ідеалу українця, зроблено вагомий внесок до розвитку вітчизняної педагогічної думки.Серед постатей цього часу, що продовжують нести в собі значний конструктивний для нашого суспільства потенціал, однією з найбільш значущих є Леся Українка. Багатогранний талант Лесі Українки виявився у найрізноманітніших сферах літературної праці - вона була ліриком, драматургом, прозаїком, літературним критиком і публіцистом, перекладачем і фольклористом. Але найважливішим є те, що в літературному процесі своєї доби вона не лише могутній і різносторонній талант, а й активний і непримиренний борець, з чітко визначено соціальною позицією, а також просвітниця, що глибоко розуміла гуманістичні засади педагогічного процесу і залишила власні міркування та практичні спроби, спрямовані на його оптимальну організацію. Продовжуючи традиції революційно-демократичної літератури, поетеса одночасно стала видатним новатором - внесла свої ідеї, теми, образи в українську літературу, розширюючи її обрії, а разом з тим дала їй нові жанри, послідовно утверджувала народження нового творчого методу, основні принципи якого намагалась обґрунтувати і теоретично. Сучасні дослідники О. Бабишкін [1], А.Диба [2], М. Кармазина [3], В. Струманський [4], Н. Шевченко [5], І. Шиманська [6] високо поціновують творчі здобутки Лесі Українки, розкриваючи все нові риси її таланту. Проте ця непересічна людина викликає інтерес ще й такою мало розкритою гранню своєї життєвої позиції, як погляди на долю рідного народу, зокрема, на перспективи розвитку його освіченості, а відтак - на педагогічні аспекти формування особистості. Провідним чинником формування педагогічних ідей Лесі Українки вважаємо родинне середовище Косачів-Драгоманових - української еліти, що інтегрувала найбільш характерні для тогочасного суспільства гуманістичні погляди на виховання українця - гідного представника свого етносу. Леся Українка була справжнім гуманістом, але водночас ставила високі вимоги до особистості як суб'єкта історичного процесу (і водночас як члена суспільства).Письменниця вважала, що якість особистості має поціновуватися насамперед з того, яку реальну користь ця особистість приносить своєму народові. Співвідношення «особа - народ» загалом становить для письменниці морально-етичну проблему, яка художніми засобами вирішується нею подвійно: особа має приносити користь народу, проте аби бути корисною, сама вона має бути гідною свого народу. Леся Українка є автором першого українського підручника з історії стародавнього сходу. Історія його створення пов'язана з ім'ям Ольги Косач-Кривинюк, молодшої сестри письменниці, заради якої він творився. Підручник „Стародавня історія східних народів" виступає практичним відображення дидактичних позицій Лесі Українки і кардинально відрізнявся від тих, котрі тоді використовувалися у школах. Основною відмінністю підручника було те, що в ньому не просто декламувалися і нав'язувалися певні догми. Він спонукав дитину до мисленевої діяльності: самостійно робити висновки, аналізувати прочитане, порівнювати та зіставляти певні факти та події. У цьому літературно-педагогічному творі письменниця і педагог прагнула донести до читача думку про те, що не може бути пріоритету певної нації. І хоча «всі народи уважали свою країну серединою світу, а себе - найкращим народом», ця позиція є хибною. [6, с. 21] Такий підхід був протидією одночасно двом силам, що мали значення на тогочасній політичній арені Російської імперії: великодержавному шовінізму та ухилу в націоналістичну самозакоханість. Важливо, що Леся Українка - одна з найбільш патріотичних постатей вітчизняної культури - всією своєю творчістю, і зокрема - перекладацькою діяльністю стверджувала ідею взаємозв'язків між народами на паритетних засадах, ніскільки не впадаючи в крайнощі націоналістичних пріоритетів. Непересічним, на думку письменниці, є значення рідної мови, яка не лише повинна бути в національній школі засобом комунікації, а і виконує значну виховну роль. Леся Українка широко займалася громадсько-просвітницькою діяльністю. Її прагненням було перш за все підвищити загальну грамотність населення України. Архівні матеріали розкривають багато фактів безпосереднього зв'язку письменниці з соціа-демократичними та іскрівськими організаціями. Була членом українського товариства „Просвіта", які створювалися задля допомоги розвитку української культури і просвіти українського народу рідною мовою. Письменниця була активною учасницею гуртка молодих літераторів „Плеяда", де вона займалася активною перекладацькою діяльністю. Серед морально-етичних якостей, що становлять основу виховного ідеалу українця, Леся Українка виокремлює ті, що характеризують його як чесну, порядну людину, свідому свого обов'язку перед рідним народом. Засуджується агресивність, продажність таланту, соціальна пасивність. Педагогічну цінність становить розкриття в напрямку, що вивчається, таких морально-етичних понять, як справедливість, гідність, здатність до самопожертви, особиста мужність і цілеспрямованість. Вимоги до особистості вчителя, що їх висловлює Леся Українка, є відображенням виховних традицій, прийнятих у рідному їй колі передової української інтелігенції кінця ХІХ століття і базуються на уявленні про дитину як повноправну особистість, рівноправного суб'єкта міжособистісних взаємин, а навчання та виховання - як розвиток кращих природних якостей дитини на засадах гуманізму. Педагогічний процес у сучасній загальноосвітній та вищій школі може спиратися на погляди Лесі Українки щодо: поєднання у змісті освіти національного та загальнолюдського; ствердження пріоритету гуманістичних цінностей загальнолюдського плану без приниження значення національних цінностей українського народу, насамперед його мова; формування взаємин у сім'ї як виховному середовищі, що поєднує ознаки мікро середовища (родина) та макросередовища (суспільство); формування уміння конструктивної життєтворчості особистості в умовах, які є для неї несприятливими з об'єктивних причин (хвороба, обмеженість соціальних можливостей тощо). Життєвий шлях Лесі Українки та вивчення її творчого спадку являють собою потужне джерело ідей, що сприяють побудові педагогічного впливу на гуманістичних засадах.

84.Розвиток книгодрукування в ХVI-XVII ст

Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких у другій пол. XVII ст. в Україні діяло одинадцять: у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сівсрському, Чернігові, Львові та ін. Провідне місце в розвитку книгодрукування посідали Галичина і Волинь. У Львові й Острозі працював першодрукар Іван Федоров. Вже наприкінці XVI ст. Львів став значним осередком книгодрукування. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки(1638 — 1667), Арсена Желиборського (1644 — 1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра (1687 — 1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городець-' кий, відомий як друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, у 1700 р. випустив «Ірмологіон» — перший у східних слов'ян нотний друк. Але друкарство розвивалося й поза Львовом. Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стра-тин і Крилос), відомі мандрівні друкарні. Від друкарні Луцького братства, яке користувалось обладнанням Домжива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від Кременецької друкарні — три (1638). Перемишльське братство отримало королівський дозвіл на заснування друкарні, проте не змогло видати жодної книги. Незважаючи на зумовлені об'єктивними причинами невдачі, чисельність спроб у галузі книгодрукування переконливо свідчить про інтенсивність культурного життя і наявність широкого кола людей, які розуміли значення друкованого слова. Львівська братська друкарня вже з перших років свого існування почала реформу кирилиці. Книжкова продукція західноукраїнських друкарень служила посібником для навчання грамоти не тільки в Галичині, на Волині і Холмщині, а й на Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня населення, книги стали важливим засобом розвитку української культури і зміцнення її міжнародних зв'язків. На Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча на Західній Україні (Галичина, Волинь) воно зародилося в кін. XVI — на поч. XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відповідала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Оскільки тягар цієї боротьби припав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літератури. У 1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорізьке козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львівської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі. Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея Плетенецького. Тут побачили світ два невеликі видання — «Часослов» і віршований панегірик «Образ доброчинностей». У 1619 р. була видана монументальна книга «Анфологіон» — збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені і письменники того часу Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. «Лексикон» Памва Беринди — одне з найвизначніших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопедичного змісту. Це — первісток східнослов'янської лексикографії. Крім лаврської, у 20-х роках XVII ст. в Києві працювали ще дві приватні друкарні — Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя. Після переможного закінчення Національно-визвольної революції під проводом Б.Хмельницького почався новий період в історії українського народу, української культури, зокрема київського книгодрукування, пов'язаний з іменем Інокентія Гізеля, який керував Лаврою та її друкарнею понад чверть століття (1656—1683). У 1659 р. лаврська друкарня видала тодішньою українською літературною мовою пам'ятку епохи — «Ключ разуменія...» Іоаникія Галятовського. Того ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольностях войска Запорожского» — видання документів, що стосуються гетьманства Ю.Хмельницького. Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль «Мир с Богом человеку», найвизначніше видання «Синопсис» — ши-рокодоступний, літературно опрацьований посібник з рідної історії. Київські вчені підготували й видали багато навчальної, полемічної, а також історичної і художньої літератури: панегіриків і драм. Випускаючи книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноблення, київські вчені заявили на весь світ, що народ український не скорився, що існує його мова.
У XVIII ст. в різних містах України: Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та інших — виникають друкарні. Проте царський уряд, здійснюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої справи українською мовою поступово припинився.

85.Культура запорізького козацтва, її самобутні риси

Початки козаччини припадають на ХV ст., коли козацтво заявило про себе боротьбою з турками і татарами. У ХVІ ст. козаки починають об’єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об’єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на о. Мала Хортиця – Запорізьку Січ. З часом формувалася структура козацтво, відбувалось перетворення його на вагому політичну силу. Саме козацтву судилося взяти на себе місію оборони віри і прав, культури українського народу. З козацького середовища вийшла нова провідна суспільна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе здобуття і утвердження власної державності, розвиток освіти, зведення і реставрацію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка формувалася у русі українських генетичних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на культуру цієї спільноти. Січ формувалася із втікачів від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури та мистецтва свого народу. Унаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалася оригінальна, яскрава, різнобарвна, самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури усієї України. Козацтво брало дієву участь в опозиційному русі проти політики національно-релігійних утисків. 1620 р. двадцятитисячне військо запорізьке, на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним записалося до Київського братства. Ставши ктитором (покровителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. Значна грошова сума була витрачена ним і на Львівську братську школу. Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства, надала йому особливої сили й політичної ваги, перетворила його на могутній осередок національно-визвольного і культурного руху. За прикладом гетьмана козацькі воєначальники ставали покровителями монастирів, церков, дарували кошти на будівництво іконописних та релігійних майстерень. Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Вже у 1576 р. на землях Війська Запорізького була заснована перша школа. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можна виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов’язково поєднувалось з вихованням. У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги за спину, виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах. Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. У січовій музичній школі, в якій навчались «вокальної музики і церковного співу», були створенні групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою «Вертеп». З діяльністю козацтва і Запорізької Січі безпосередньо пов’язана поява таких оригінальних жанрів народної творчості як думи та історичні пісні.

86.Значення творчості Г.Сковороди

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін. Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджує філософ. Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї. (див. також ноосфера як продовження ідей Сковороди).

87.М.Лисенко-основоположник української класичної музики
М.Лисенко, він заклав основи української музичної фольклористики.
Важливу національно-просвітницьку роль відіграла опера. Прикладом поєднання народної та професійної творчості є опера «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.
^ Микола Лисенко – музично-громадський діяч, композитор, хоровий диригент, фольклорист, піаніст і педагог. Створив національну композиторську школу. Свої сили спробував майже у всіх музичних жанрах. Його творчість типова для романтичного мистецтва.

Оперна спадщина:

Поиск по сайту: