Розвиток культури національних меншин в сучасній Україні

В добу становлення незалежної Української держави проблема надійного захисту національних меншин стала пріоритетною. Усвідомлюючи, що культура є одним з найбільших надбань будь-якої нації, що вона – сутність нашої національної індивідуальності, своєрідності національного світобачення й світосприйняття, що це ключ до наших духовних таємниць, живлячий сік наших генетичних пракоренів, в Україні розроблено і створено законодавство в питаннях збереження ідентичності і культурної самобутності національних меншин, що відповідає світовим стандартам. На цих засадах побудовано Декларацію прав національностей України, прийняту в листопаді 1991р. А в статті 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” зазначено, що держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації. Пам’ятки історії і культури національних меншин в Україні охороняються законом.
З часу проголошення незалежності Україна прагне створити умови для рівноправного розвитку та активної участі в соціально-економічному, політичному та духовно-культурному житті держави представників всіх національностей, котрі разом з українцями складають єдину етнонаціональну структуру суспільства. У країні послідовно розбудовується культурно мистецьке життя національних меншин, йдуть пошуки вирішення проблем їхньої освіти, дозвілля, відродження національних традицій. Здійснюється ряд інших заходів, спрямованих на гарантоване забезпечення політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, розвитку національної самосвідомості та самовиявлення етносів України. На сьогодні в Україні створені та активно діють понад 780 національно-культурних товариств. Найчисельніші з них: російське, єврейське, польське, угорське, грецьке, болгарське. Всі вони входять до Асоціації національно-культурних об’єднань України, Президентом якої є народний депутат України О. Фельдман. Мета діяльності асоціації – забезпечення прав національних меншин на рівні європейських та міжнародних стандартів. Прикладом плідної діяльності національно-культурних товариств в Україні може стати угорське культурне товариство у Львові, що нещодавно відсвяткувало свій 15-річний ювілей. За ці роки угорська громада створила власну недільну школу, кілька самодіяльних колективів, налагоджено постійні наукові і творчі обміни з історичною батьківщиною. Або ж Федерація грецьких товариств України координує діяльність 95 місцевих організацій. Десятиріччя відзначило Херсонське національне товариство “Еллада”.( воно об’єднує греків). Діяльність великої кількості національно-культурних товариств суттєво впливає на міжнаціональні відносини в Автономній Республіці Крим. З метою завершення формування німецької діаспори на півострові й створення умови для її життя й розвитку засновано Союз німців Криму. До його складу ввійшли німецькі громадські організації: земляцтво депортованих німців Криму, об’єднання німецької молоді краю “Югенд”, сімферопольське міське товариство кримських німців “Відергебурт” і культурний центр “Дойчклуб”. На півострові працюють сімферопольські міські громадські організації “Польський культурно-просвітницький центр ім. Адама Міцкевича в Криму”, “Єврейський дім”, Кримська республіканська громадська організація “Білоруська діаспора Криму” тощо. Діяльність у Криму значної кількості національно-культурних товариств є віддзеркаленням поліетнічного складу населення автономії. Закарпатській та Одеській областях. В ромському середовищі діють близько 80 громадських організацій, дві з яких мають загальнодержавний статус. Держава в різний спосіб допомагає народу Рома інтегруватися в українське суспільство. Широко популяризується яскраве і самобутнє ромське мистецтво. Значною подією в культурно-мистецькому житті українського суспільства став щорічний Міжнародний фестиваль циганського мистецтва “Амала”. Цього року у фестивалі взяли участь Г. Пєтухова, Дніпропетровський дитячий театр “Міро Їло”, гостя з Норвегії, володарка Оскара, Р. Удовикова, народна артистка Росії І. Морозова, М. Лєкарєв. Вийшов на сцену і оркестр Аушева з Македонії. Українських ромів представляли артисти театру “Романс”, переможець циганського фестивалю в Полтаві В. Жадан та популярні співаки Л. Сандуленко, П. Чорний, Д. Клімашенко. Голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Г. Удовенко зазначив, що цей фестиваль має велике значення для єдності, духовного та економічного відродження ромського етносу, котрий багато вистраждав, пережив страшну війну, геноцид.

^ 63. Сучасна музика в Україні: стан та перспективи

Сучасна українська музика є новітнім доповненням українського фольклору, який представляє собою складний, і водночас унікальний, історично-культурний феномен. Пам'ять всіх минулих епох виражена пісенними мотивами та поетичними строфами. Україна славиться та пишається багатою національною пісенною скарбницею, яка є символом та душею талановитого українського народу. Любов та шана до народних видів мистецтв передавалась, в усному або письмовому вигляді, від покоління до покоління. З надзвичайною майстерністю та виваженістю музичних форм, створювались найкращі пісенні твори. Розмаїття пісенних жанрів є не лише свідченням мистецтва, але й акцентує увагу на тому, що пісня застосовувалась та примінялась в усіх сферах життя.
Сучасна українська музика в деяких окремих жанрах підтримує обрядово-національний характер пісень. Велика мережа класичних музичних закладів, таких як: Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державний естрадно-симфонічний оркестр України, Державний академічний духовний оркестр України і багато інших продовжують свою творчість. Відповідно до сьогоденних умов життя, а саме політична, економічна, екологічна ситуація та власне, суспільні відносини людей, знаходять відображення в сучасній творчості. Це проявляється в усіх видах мистецтва: музика, література, театр тощо. Пісня є своєрідним відображенням дійсності або ж реакцією на події, що відбуваються. Сучасна українська музика є багатогранним, різностороннім явищем, яке увібрало в себе, як багатовіковий, національний характер, історію, філософію, так і світові музичні тенденції. З'являється все більше і більше різних гуртів та фольк ансамблів, які на сучасний лад виконують українські народні пісні. Даний жанр пісень користується нині популярністю, та є досить актуальним, в епоху відродження прадавніх національних традицій. Україна успадкувала від СРСР розгалужену систему освітніх і концертних музичних організацій, що перебувають у віданні Міністерства культури і туризму. Станом на 2008 рік в Україні діють 9 національних і 2 державних колективи. З них 10 базуються у Києві, один — в Житомирі та в Одесі:

Академічна музика
Значна кількість сучасних українських композиторів є членами Національної спілки композиторів, серед них — 17 народних артистів України, 54 заслужених діяча мистецтв України, 16 лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, 6 академіків та 3 члена-кореспондента Академії мистецтв України, 35 докторів наук, 59 професорів тощо. За особливі досягнення 10 митців нагороджені Відзнакою Президента України Орденом «За заслуги» ІІступеня, 1 — орденом Ярослава Мудрого, 1 — орденом Княгині Ольги.
Твори сучасних українських композиторів виконуються головним чином на фестивалях «КиївМузикФест», «Прем'єри сезону», «Форум музики молодих» (Київ), «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса), «Контрасти» (Львів) та «Дніпровські зорі» (Дніпропетровськ), а також у концертах серії Нова музика в Україні. У театральному репертуарі — опери «Мойсей» М.Скорика, «Лісова пісня» В.Кирейка та «Палата № 6» В.Зубицького, балет «Різдвяна ніч» Є.Станковича, ряд балетів О.Костіна. Репертуар хорових колективів поповнюється також творами Л. Дичко та Г. Гаврилець, інструменталістів — також творами Ж.та Л. Колобудів, В.Рунчака тощо. Експериментальна електронна музика представлена у творчості Алли Загайкевич, Івана Небесного та інших.
Історичні традиції продовжують сучасні оперні співаки України — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Валентин Пивоваров, Роман Майборода, Тарас Штонда,Михайло Дідик, Марія Стефюк.Стефан П'ятничко
В Україні також проводяться численні міжнародні музичні конкурси виконавців-інструменталістів (фортепіанні — пам'яті В.Горовиця та на Батьківщині Прокоф'єва), диригентів — ім. С.Турчака, хорових колективів — ім. М.Леонтовича, вокалістів — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, багатопрофільний конкурс імені М.Лисенка та інші.
Популярна музика
На сучасній українській сцені представленні майже всі музичні напрями: від фолку до acid джазу. Активно розвивається клубна культура. Популярність багатьох українських поп-виконавців — Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, ВІА Гра, Ані Лорак, Вєрки Сердючки — давно перетнула кордони України і утвердилася в країнах СНД. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чайка» та інших. Виконавці з України достойно представляли Україну на конкурсах Євробачення, зокрема Руслана, яка синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, виборовши для України право на проведення наступного конкурсу — Євробачення-2005. НаЄвробаченні-2007 відзначилась Вєрка Сердючка, посівши другу сходинку. Поруч з тим розвивається українська рок-музика. Серед найвідоміших гуртів — «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка Цахес», «Скрябін», «Тартак», «Плач Єремії», «Кому Вниз». Регулярно проводяться українські рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та інші. Серед музичних гуртів здобувають популярність суто вокальні ансамблі, такі як «Піккардійська терція» та «Менсаунд». Представлено в Україні також і мистецтводжазу — міжнародні фестивалі джазової музики проходять у різних містах країни, серед найвідоміших — Jazz Bez та Jazz Koktebel. Значний внесок у популяризацію джазового руху в Україні зробили Володимир Симоненко та Олексій Коган. Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музикантами стає дедалі виразнішою. Одним з перших почав використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х рр. уже легендарний гурт «Воплі Відоплясова». Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню українську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марійка Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням росту інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох двох фестивалів етнічної музики — «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині.

^ 64.Мистецтво бароко в кульних процесах України 17-18 ст.

Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.
Архітектура. В українській архітектурі на другу половину XVII ст. припадає розквіт бароко. Будинки прикрашаються розкішними декоративними фронтонами, порталами, брами оформляються вигнутими деталями, буйною орнаментикою. На землях України цей італійський стиль набирає нових мистецьких форм та національного колориту. Утвердженню його сприяла козацька старшина, а також міські багатії та вище духовенство. Особливо значні заслуги гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Тільки в Києві за наказом І. Мазепи було побудовано та відновлено шість великих споруд.

Дух епохи бароко на Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску. Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури - архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства. Українське бароко 17 ст. називають "козацьким", тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку – європейського бароко, з другого - народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

^ 65.Романтизм в культурі України

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними дляромантизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захопленняфольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. У добу романтизму розквітла творчість Шевченка, суголосна ідеям і почуттям європейських романтиків Байрона, Гюго, Мюссе, Шатобріана, Міцкевича, Лермонтова, Козлова, романтичним мотивам Пушкіна. Шевченко виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку, як і його сучасники-романтики. Елементи усної народної творчості органічно впліталися у власні думи й слова поета, інколи він запозичував з народної пісні навіть окремі рядки. У художній прозі переважає етнографічно-побутова традиція, близька романтизмові, представлена творами П. Куліша (роман “Чорна рада”, поезії “Досвітки”), Ганни Барвінок (“Сирітський жаль”, “Нещаслива доля”), Олексія Стороженка (“Закоханий чорт”), Марка Вовчка (оповідання-казки “Кармелюк”, “Невільничка”, побутові оповідання “Козачка”, “Горпина”, “Сестра”), Ю. Федьковича (“Люба-згуба”).
В образотворчому мистецтві український романтизм найпослідовніше проявився у портретному живописі, у народних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист” з їх настроєм елегійного суму. Картини В. Тропініна і В. Бутовича зобразили просту людину, побут України змалювали К. Павлов, Штернберг. У живописі і графічній творчості Т. Шевченка поєдналися елементи класицизму, реалізму й романтизму, особливо в альбомі офортів “Живописна Україна” (“У Києві”, “Видубицький монастир”, “Дари в Чигирині”).
В музиці романтизму особливого значення набуває жанр пісні. У перші десятиліття ХІХ ст. відбувалося становлення романтичної народної пісні-романсу авторського походження з переважанням любовно-ліричної тематики, мотивів зради, розлуки, поетизація туги і смутку (“Ой і зрада, карі очі, зрада”, “Сидить голуб на березі”, “Сонце низенько”), пісні-романси з опер Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, Г. Квітки-Основ’яненка “Хусточко ж моя шовковая” зі “Сватання на Гончарівці”, п’єс С Писаревського (“Де ти бродиш, моя доле”). В інструментальній музиці романтичний стиль проявляє себе у більшій емоційній чуттєвості, індивідуалізації мелодизму, народній образності, що проростає фольклорними елементами і інтонаціями пісні-романсу. Це фортепіанні твори О. Лизогуба – романтичні мініатюри – ноктюрни, мазурка, а також варіації “Ой не ходи, Грицю”, твори Й. Витвицького, зокрема його варіації “Україна”, мініатюри для фортепіано знаменитого вченого Михайла Маркевича (наприклад, обробка “Ой чия ти, серденько”), “Полонез” А. Данилевського. В українській музиці ХІХ ст. романтизм був провідним стилем, який набув найяскравішого вияву й нової якості у творчості М, Лисенка. Загальнокультурні тенденції національного відродження кінця ХУІІІ і впродовж майже цілого ХІХ ст. пов’язані з притаманним романтизмові розвитком національної літературної мови, втіленням народної образності, використанням народно-пісенних джерел, увиразненням національної специфіки у всіх ділянках і жанрах літератури і мистецтва. Виникнення й розвиток романтизму зумовлений як суспільно-історичними чинниками, так і еволюцією художнього мислення та образної системи. Світ постав перед романтиками в динаміці у безперервному русі та боротьбі суперечностей. Світогляд романтизму, вважаючи людину втіленням духовного начала, створив образ митця, який ставав пророком, а його поезія – божим одкровенням. Романтики надавали пріоритету інтуїції та почуттям над розумом, в них укріпилося нове розуміння мистецтва, відмінне від класичного принципу “наслідування природи”. Вони висунули концепцію мистецтва як сфери, що не відображає природу, а творить поруч з нею і в згоді з нею, підпорядковуючись тим же універсальним законам життя.

^ 66.Реалізм в літературі 19 ст.

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а такожфілософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання. У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.
^ Визначальні риси реалізму •раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
•принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
•характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
•конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
•вільна побудова творів;
•превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

^ 67.Політика українізації, її суть та наслідки

Москва мала намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вона хотіла розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 р. XII з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив політику «коренізаціі» партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації». Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. З серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. Якщо у 1922 р. українською велося лише 20% усього діловодства, то у 1927 р. цей показник досяг 70%. Паралельно зростала кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926-І927 р. - уже 52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним із найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт їхній кістяк складали т.зв. національні комуністи. Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'язкове чотирикласне, а у 1931 р. - семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Частка вищих навчальних закладів з українською мовою викладання зросла. Різко збільшилась кількість української преси. У 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. Виникли україномовні стаціонарні театри. У 1931 р. вони складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п'єси не лише з національного репертуару, а й світова класика у перекладі на українську мову. Українською мовою стало можливо описувати найскладніші наукові поняття. Період «українізації» був часом розквіту різних літературних угруповань, до них входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський, особливо високою майстерністю вирізнялася група неокласиків — Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Юрій Клен (Бург-гардт), Павло Филипович. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру «Березіль» порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі. Поставлені Курбасом п'єси молодого драматурга Миколи Куліша «Комуна в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло» були так само яскравим явищем українського мистецтва. Фільми Олександра Довженка створили йому славу «першого поета кінематографа». Наслідки «українізації» виходили за межі виключно культурної сфери. Вона викликала серйозні зміни в соціальній і національній структурі суспільства, наявність розвинутої україномовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня. Хоча «українізація» мала характер офіційної лінії, вона проходила не зовсім гладко. Центральне партійне керівництво намагалося звести її до на півзаходів. Його ставлення було двоїстим: формально воно підтримувало розширення сфери вживання української мови, але боротьба з виявами щирого українського почуття. Українців не поспішали допускати до найвищих урядових ланок. Наприкінці 1920-х років їхня частка серед членів Центрального комітету КП(б)У не перевищувала 25%. Українці не призначалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрархії. Партійне керівництво особливо недовіряло українській інтелігенції. «Українізація» мала скромні успіхи серед працівників вищої освіти, робітників Донбасу, чиновників всесоюзних наркоматів та комсомольської номенклатури. У державних організаціях, показники впровадження української мови часто були фіктивними. Обов'язкові складання іспитів для державних чиновників раз по раз переносилися. Але, навіть склавши іспит зі знання української мови, значна частина чиновників продовжувала користуватися у важливіших справах російською. «Українізація» спричинила сильний опір з боку російських і російськомовних партійних та державних бюрократів, військових керівників, технічної інтелігенції, священиків Російської православної церкви. Вони сприймали її як тимчасове явище.

2 вариант

Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:
1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.
2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.
3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].
4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.
5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національноїавтономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.
У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:
1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.
2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].
3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.
4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.
5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).
6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.
7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.
8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).
9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.

^ 68. Усна народна творчість в культурі України

Усна народна творчість — словесна час­тина складних явищ народної культури, які нерідко поєднують у цілісному комплексі різні види й форми творчої діяльності (слово, музику, хореографію тощо). На означення таких явищ європейська наукова традиція пропонує термін фольклор, що в перекладі з англійської означає «народні знання, на­родна мудрість». Науку про усну народну творчість називають фольклористикою. Усна народна творчість — важлива час­тина національної культури. Вона є джере­лом пізнання історії народу, його суспільної свідомості, етичних норм та естетичних уяв­лень. Фольклор здійснив відчутний вплив на становлення й розвиток літератури. Народ­нопоетичні мотиви відіграли помітну роль у формуванні літературних сюжетів, а фольк­лорні теми, образи, персонажі використову­валися й переосмислювалися літературою упродовж всього її існування. Письменники завжди запозичували з народної творчості символіку, використовували і модифікували фольклорні жанри. У цілому народна творчість — явище багатовимірне. Важко переоцінити її пізна­вальне та виховне значення. Зберігаючи у сконцентрованій формі інформацію про різноманітні прояви життя етнічного колек­тиву, вона є яскравою і своєрідною версією духовної історії народу.
Народні думи
Українські народні думи відомі в скарбниці світової культури як оригінальні, самобутні музично-поетичні твори високого ідейного звучання. їх виконують соло в супроводі бандури, кобзи, ліри. Звідси й назва мандрівних народних співаків - бандуристи, кобзарі, лірники. Вони виконують думи речитативним заспівом, дещо подібним до художньої декламації.
Народні перекази та легенди
Серед прозових жанрів фольклору легенди та перекази дуже продуктивні, особливо їхні усні варіанти, де фігурують події й факти громадського значення. Обидва жанри призначені для збереження в народній пам'яті й передачі майбутнім поколінням даних про історичне минуле.
Народні казки
Неоціненне значення для розвитку фантазії та виховання у молоді ще з дитячих років таких рис, як чесність, справедливість, товариськість, гуманність, сміливість, мужність, мали здавна усні оповідання соціально-побутового, морально-етичного та героїчно-фантастичного змісту. Такі розповіді з часом отримали назву казок (від слова казати). За визначенням науковців, це один з основних і найпоширеніших жанрів усної народно-оповідальної творчості.
Народні байки
Байка - невеликий алегоричний епічний твір повчального змісту, героями якого виступають звірі, люди, рослини чи предмети. Цей літературний жанр добре прислужився в алегоричному освоєнні культурно-побутової й етичної практики людей в різні періоди розвитку суспільства.
Пісні-балади
Баладна скарбниця українського народу - одна з найбільших у світовому фольклорі. Сьогодні в ній відомі понад 300 сюжетних типів, не враховуючи великої кількості регіональних варіантів їх оприлюднення

Історичні пісні
Історичні пісні належать до найкоштовніших перлин поезії українського народу. В них знайшли відображення всі перипетії вітчизняної історії, вони розкрили перед світом кращі риси характеру наших людей: їхню працьовитість, безмежну відданість батьківщині, волелюбність, мужність і стійкість у боротьбі проти соціального і національного гніту.
Соціально-побутові пісні
Соціально-побутові пісні - це великий масив епічних народно-пісенних творів про економічні та політичні умови життя різних соціальних груп населення, про їхню історичну роль у становленні та розвитку українського суспільства, у формуванні національних норм етики й моралі.
Чумацькі пісні
Чумацтво - своєрідний романтичний промисел українців, самобутнє явище світової соціально-економічної практики народу. Чумаками називали людей, що їздили волами у Крим по сіль, а на Дон і до моря за рибою, які потім продавали в містах і селах середньої смуги України та в Поліссі.
Пісні січових стрільців
Пісні січових стрільців - різновид українських народних козацьких пісень патріотичного звучання, виникнення і розвиток яких пов'язані з історією січового стрілецтва. За жанровими ознаками і системою образів вони майже ідентичні козацьким пісням. відмінність зумовили лише часові межі появи цих творів.
Пісні та романси невідомих авторів
Поезія і пісня супроводжували наш народ впродовж усього історичного шляху. І слова, і мелодія народжувалися з одного джереиа - з душі людської, з безмежного світу її почуттів. На думку українського фольклориста Олександра Потебні, народнопісенна лірика з'явилася «внаслідок органічної потреби народу виповісти свої думи і сподівання, виплеснути наипалкіші емоції, мажорні й щасливі настрої, болючі відчуття соціальної несправедливості, передбачення розлук і фатальних втрат, непові орно щасливі миті втішних побачень і насолод».
Обрядові пісні
Обрядові пісні - народнопоетичні вокальні твори, що супроводять побутові обряди в житті людей. Як і самі обряди, обрядові пісні відповідно до функціонального призначення мають свою класифікацію. Вони поділяються на календарно-обрядові, що виконуються у певні періоди року або під час певних трудових процесів, і па родинно-обрядові.
Народна драма
Народні драми в Україні зародилися в надрах національних обрядів, де трудова діяльність, міфи, релігійні таїнства й елементи художньої творчості були злиті воєдино. Це був вид народного словесного й театрального мистецтва, в якому різні форми драматичного дійства виконувалися самодіяльними акторами чи масами ентузіастів і передавалися від покоління до покоління
Пісні про кохання
Сповнені особливої чарівності, пісні про кохання є вершиною народної поезії. Вони ввібрали в себе всю розмаїтість почуттів, усю і лисину людської душі.
Своєю самобутньою мелодикою, природним гуманізмом українська народна пісня здобула симпатії практично у всьому світі.
Колядки і щедрівки
Новий рік завжди пов'язаний з мріями про краще майбутнє. Ці мрії та бажання здавна викристалізовувались у чудові поетизовані обряди - колядування, щедрування і засівання. У народних календарних обрядових величальних піснях - колядках і щедрівках -втілився одвічний потяг людей до статків, щастя, добра, краси, високої моралі.
Веснянки
Веснянки - вид календарно-обрядової поезії у східних слов'ян, присвячений приходу весни. У Галичині їх називають гаївками. В Україні вони склалися як весняні ігри з хоровим співом і танцями, де органічно поєднані слово, мелодія і рух.

^ 69.НТР та її вплив на сферу культури

Наприкінці 50-х рр. у індустріальних країнах розпочалася науково-технічна революція (НТР), яка означає поєднання науки з технікою і виробництвом; використання комп'ютерної техніки та перехід від машинного виробництва до автоматизованого, від механічних технологій до хімічних, біохімічних, фізичних; створення штучних синтетичних матеріалів; стирання граней між розумовою і фізичною працею. Суттєво підвищується у суспільстві статус кваліфікованих робітників, рівень їхньої соціальної захищеності. В зв'язку з цим в 60-80-х рр. розвинуті країни Заходу перейшли до якісно нового стану економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Наука стала продуктивною силою. У результаті політики ресурсо - та енергозбережень скоротилися суспільні витрати на виробництво сировини та електроенергії. Одночасно запроваджувалася комплексна механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва, використати їх у сфері обслуговування. На тлі структурних змін у виробництві спостерігається підвищення життєвого рівня населення. Радянський Союз випереджав інші країни у деяких провідних галузях науки і техніки, зокрема, у атомній енергетиці та космонавтиці. На кінець 60-х рр. впровадження комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів завершилося більш як на 300 промислових підприємствах України. Однак у цілому технічний рівень наших підприємств, продуктивність праці у промисловості та сільському господарстві відставали від деяких країн світу, що було обумовлено, перш за все, відсутністю на виробництві економічних стимулів до запровадження досягнень НТР. Нове керівництво, продовжуючи реформаторський пошук М. С. Хрущова, вирішило вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Газета "Правда" ще 1962 р. опублікувала статтю професора Є. Лібермана "План, прибуток і премія", яка була написана на основі аналізу досвіду роботи економічної лабораторії Харківського раднаргоспу. На сторінках газети під час дискусії, розгорнутої навколо пропозиції вченого, поступово викристалізувалася модель нового механізму господарювання. Ця модель і стала стрижнем проголошеної у вересні 1965р. на пленумі ЦК КПРС економічної реформи (Косигінської). Суть реформи полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін, матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці, оцінці діяльності підприємств. Головними економічними показниками мали стати рентабельність і прибуток. Реформа розпочалась у січні 1966 р. На нові методи планування та стимулювання підприємства переводилися поступово. В Україні у 1966 р. їх запровадили на 100 підприємствах (1,5% від загальної кількості), які виробляли 8% валової продукції промисловості. У 1970 р. кількість заводів і фабрик зросла до 8,2 тис. (83% загальної кількості), на них припадало 92 % обсягу промислової продукції. Однак реформа 1965 р. не виправдала надій своїх творців. Основна причина полягала в тому, що владні структури намагалися водночас інтенсифікувати два взаємовиключаючих процеси: посилити централізм в економіці (відновлення галузевих міністерств, ліквідація раднаргоспів ) та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток, тощо). Ця причина значною мірою відбивала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувало певне розходження між консервативною лінією Брежнєва і реформаційною – Косигіна. Демократичну суть реформи знищив диктат міністерств, чисельність яких постійно зростала. Отже, під час косигінської реформи правлячі кола зрозуміли, що неможливо прищепити окремі елементи ринку (рентабельність і прибуток) директивній економіці сталінського типу. Економічна реформа повинна була здійснюватися паралельно з політичною. Але це ніяк не влаштовувало компартійно-радянську олігархію. У 1971 р. проголошено гасло переводу радянської економіки переважно з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Якщо раніше, мовляв, ми будували безліч підприємств, то віднині повинні збільшувати випуск якісної продукції за рахунок високої продуктивності суспільної праці і економії ресурсів. У руслі цієї політики партійне керівництво країни підтримало чимало корисних винаходів трудових колективів щодо організації праці, зокрема, атестацію і раціоналізацію робочих місць на Дніпропетровському комбайновому заводі. Однак у цілому брежнєвське керівництво не спромоглося оцінити певним чином значення не тільки НТР, а й економічних методів управління економікою. Воно обрало шлях дальшого зміцнення командно-адміністративної системи і екстенсивного розвитку економіки. За участю України та інших радянських республік на Сході створюються величезні територіально-виробничі комплекси (ТВК): Тюменський, Кансько-Ачинський, Саяно-Шушенський, БАМ та ін. Сотні промислових гігантів були збудовані в Україні, серед них: домна № 9 на Криворіжжі, киснево-конверторний цех Дніпровського металургійного комбінату, Криворізька і Придніпровська ГРЕС, декілька атомних електростанцій, у т. ч. Чорнобильська АЕС. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (в % ): видобуток вугілля – 27.5, залізної руди 51.3, виробництво сталі –36.3, доменного та сталеплавильного обладнання – 52.1, магістральних тепловозів – 95.1, цукру піску -52.4. В зв'язку з тим, що командно-адміністративна система не змогла пристосуватись до вимог та змін, продиктованих НТР, можливості дальшого інтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства були обмеженими. Величезні ресурси, що направлялися в економіку, давали щодалі меншу віддачу. У 60-х рр. темпи середньорічного приросту валового суспільного продукту в Україні становили 6,9-6,7%, у 1976-1980-х рр. – 3,4%. У 1960- 1985 рр. капіталовкладення у сільське-господарство республіки зросло більше як у 3 рази, а валовий збір його продукції лише в 1,6 рази. До цього слід додати безгосподарське використання земельного багатства України. Посівні площі республіки за 1965-1985 рр. зменшилися більше як на 1 млн. га. Необґрунтовано здійснювали хімізацію, антинаукові плани меліорації. Багатющі чорноземи часто відводили під індустріальне будівництво. На селі занедбаними залишалися соціальна й духовна сфера. З українського села протягом 1965-1985 рр. виїхало 4,6 млн. чол. Як "неперспективні " припинили своє існування сотні сіл республіки. У селах і в містах трудящі спіткалися з низкою проблем (нестача житла, продуктів харчування, одягу тощо). Тим часом зростала мережа закритих спецмагазинів, у яких за помірними цінами певні групи номенклатурних осіб з партійного і державного апарату мали змогу придбати високоякісні продукти харчування, вирощені без застосування хімічних добрив, а також одяг, взуття тощо. Отже, характерними ознаками соціально-економічного розвитку УРСР з 1965 по 1985 р. були диспропорційність, затухання, тенденція до стагнацій. Дедалі більше кризові явища поглиблювались під впливом особливостей функціонування господарства республіки. Правда про негативні тенденції у розвитку радянської економіки приховувалася від народу. Ілюзія благополуччя та певний рівень життя людей підтримувались лише за рахунок величезних валютних надходжень від продажу за кордон тюменської нафти.

70. Розвиток системи освіти в сучасній Україні.

Як відомо, освіта – один з найдавніших соціальних інститутів, що викликана потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навички, готувати нові покоління до життя, суб‘єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що постають перед людством. Сучасний стан освіти в Україні віддзеркалює соціально-економічний і культурно-історичний стан держави. Основним орієнтиром на шляху розвитку національної освітньої системи були й залишаються якість освіти і рівний доступ до неї для всіх громадян України, підвищення освітнього рівня молоді у нашій державі. Для досягнення цієї мети органам державної влади необхідно вдатися до змін у сучасній системі освіти, залучивши для надання серйозної допомоги в її реформуванні людей, які зацікавлені у здобутті освіти, здебільшого - це молодь.Змін у системі освіти, до яких вдалася б я, було б не багато, але вони допомогли б зорієнтувати учнів на правильний, більш свідомий вибір професії. На мою думку, необхідно змінити процес вивчення предметів, зробити його більш невимушеним, легким для сприйняття, використовуючи для цього різні психологічні прийоми та педагогічні методики ведення занять. Школи мають тісно співпрацювати з дошкільними закладами, адже саме з них починається процес свідомого становлення та формування дитини як особистості, яка займає певне місце у колективі. Для учнів молодшої школи заняття мають проводитися в ігровій формі, підготовлюючи дитину для засвоєння матеріалу. Для школярів другого ступеню було б доцільним створити експериментальні класи з індивідуально-колективним розкладом занять та окремим предметним листком для кожного учня. Сенс такого експерименту в нашій країні полягав би у вивченні декількох загальнообов’язкових предметів для всіх учнів певного віку, але основна маса знань здобувалася б школярами згідно з власними вподобаннями і планами щодо майбутньої професійної діяльності. Актуальним зараз є питання випускних іспитів, а саме нової форми їх проведення у вигляді зовнішнього тестування. На мою думку, необхідно провести дослідження тих предметів, які є основою для вступу у ВНЗ, згідно з результатами якого розробити тестові завдання для всіх напрямків навчального процесу, що вивчався у школі. Наприклад, для вступу на юридичний факультет доцільно розробити необхідні варіанти завдань з правознавства, за якими школярі складатимуть випускні іспити, адже саме цей предмет є основою професії юриста, а не історія, фізика чи математика. Окрім тестування з української мови я пропоную ввести ще один загальнообов’язковий вид завдань, що складатиметься з питань загального характеру, який визначить коло знань учня. Таке нововведення допоможе оцінити рівень знань за багатьма критеріями, зробити правильні висновки щодо здібностей і навичок школярів. Користуючись отриманою інформацією, педагог зможе належними чином організувати навчальний процес, зробивши зручним його засвоєння для всіх учасників.Ефективною є методика обміну навчальним досвідом, людьми, що вчаться, як між країнами, так і між навчальними колективами – класами, групами тощо. Мета таких заходів – розвиток навичок спілкування та вміння користуватися новою інформацією, навчити людину існувати у колективі, швидко пристосовуватись до змін, мобілізувати свої сили для нелегкого завдання - засвоєння знань.У процесі реформування навчальної системи необхідно враховувати попередній досвід як нашої, так і зарубіжних країн у вирішенні цієї проблеми. В Україні можна запровадити практику окремої системи освіти для кожної адміністративно-територіальної одиниці. Наслідком такого неординарного рішення стане розв’язок питання швидкості реагування органів влади на проблеми та нововведення, що є постійними атрибутами навчального процесу. Я вважаю, що органи державної влади мають враховувати думку молоді, адже саме майбутні покоління фахівців забезпечать Україні стабільний розвиток і визнання рівня якості нашої освіти у світовому науковому просторі. Беручи до уваги зауваження та пропозиції, висунуті небайдужими радниками, влада зможе реконструювати національну систему освіти, зробивши в ній акценти та виділивши головні аспекти, що задовольнять потреби найвибагливіших представників гільдії тих, хто навчається; окрім здобуття нових предметних знань, навчальний процес підвищить культурний рівень нації. Саме тому забезпечення високоякісної освіти в регіоні на всіх її етапах і рівнях, рівний доступ до неї всіх мешканців України розглядались і розглядаються нами як приорітетне завдання сьогодення.Освіта й наука мають стати двигуном динамічного розвитку, основою престижу й безпеки України. Для цього органам державної влади необхідно зупинити руйнівні процеси в цих сферах духовного життя суспільства, надати серйозну допомогу в їхньому реформуванні.

71.Українські вчені та їх діяльність в ХХ-ХХІ ст (на вибір)
Лебєдєв Олег Миколайович – з 1977 по 1981 рр. - Головний конструктор , а з 1981 по 2001рр. Генеральний директор ВО «Київприлад». За роботу в галузі космічної техніки Лебєдєв О.М. у 1985 році отримав державну премію СРСР. Він – Заслужений машинобудівник УРСР, кавалер орденів Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора та орденів України «За заслуги» II та III ступенів, нагороджений багатьма медалями.

Патон Борис Євгенович
Президент Національної Академії наук України Генеральний директор НТК "Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона". Двічі Герой Соціалістичної Праці, Герой України. Заслужений діяч науки і техніки України. Доктор технічних наук, професор. Видатний вчений в області зварювання, металургії і технології металів, має світову відомість і визнання. Автор багатьох основних досліджень і створених на їхній основі високих технологій, талановитий організатор науки, видний державний і суспільний діяч.

Каденюк Леонід Костянтинович
Народився 28.01.1951 р. у с. Клишковці (Хотинского р-ну Чернівецької обл., Україна). Закінчив Чернігівське ВВАУЛ (1971) і МАІ за фахом «інженер-механік» (1988). Генерал-майор ВВС України (1998). Служив у ВВС. Проходив підготовку до космічних польотів у ЦПК ВВС і ГКНДІ (1976), потім (після розвалу СРСР) готувався до польоту в Космічному центрі ім. Джонсона в США як фахівець з корисного навантаження. Здійснив космічний політ на МТКК «Колумбія» за програмою STS-87 (19.11 – 5.12.1997). Під час польоту виконував біологічні експерименти з рослинами та експерименти Інституту системних досліджень за тематикою “Людина і стан невагомості”. Після вибуття з загону космонавтів (1983) на керівних посадах вУкраїні. Перший космонавт незалежної України. Герой України. Заслужений майстер спорту України.

Глушко Валентин Петрович 20.08.1908 – 10.01.1989. Народився в м. Одеса. Улітку 1925 року приїхав у Ленінград для вступу до університету, його рукопис «Необхідність міжпланетних повідомлень» викликала великий інтерес у Н.А. Морозова і Я.І. Перельмана. Закінчив Ленінградський університет (1929). Академік АН СРСР (1958). Дійсний член Міжнародної академії астронавтики (1976). Вчений в галузі фізико-технічних проблем енергетики, основоположник радянського ракетного двигунобудування. З 1921 р. Почав цікавитися питаннями космонавтики. Листувався з К.Е. Ціолковським (1923). У шістнадцять років опублікував перші науково-популярні і наукові праці з космонавтиці. Працював у Газодинамичній лабораторії (1929-1933). Сформував підрозділ із розробки електричних реактивних двигунів, рідинних реактивних двигунів і ракет на рідкому паливі, начальник відділення в ГДЛ ИСРД «Ленінград, з 1929 р.). Начальник відділення по розробці ЕРД РРД і ракет на рідкому паливі в РНДІ (1934-1938). З березня 1938 року був ув’язнений, працював на авіазаводі № 82, з 1940 року на казанському авіазаводі № 16 у КБ спецвідділу НКВД. Там же було створено ОКБ-СД і ОКБ-РД, де Глушко з 1941 року працював головним конструктором і створив допоміжні літакові РРД РД-1 (для літаків Пе-2, Ла-7, Як-3, Су-6), РД-1ХЗ (для літаків Пе-2р, Як-3, Ла-7р, Ла-200р, Су-6, Су-7), РД-2, РД-3. У липні 1944 року звільнений з ув’язнення, після чого працював у групі радянських фахівців з ракетної техніки в Німеччині. З липня 1946 року працював головним конструктором ОКБ-456 МАП (з 1966 р. – КБ «Енергомаш»). До 1974 р. – головний конструктор, потім генеральний конструктор. Під його керівництвом розроблені могутні РРД на низькокиплячих і висококиплячих паливах, використовувані на перших і більшості других ступіней усіх радянських РН і бойових ракет. У 1930 р. запропонував як компоненти палива РРД азотну кислоту, розчини чотириокису азоту в азотній кислоті, тетранітрометан, перекис водню, хлорну кислоту, берилій (з воднем і киснем), порох з берилієм, розробив профільоване сопло і теплоізоляцію камери згорання двоокисом цирконію. У 1931 р. запропонував хімічне запалювання і самозаймисте паливо, карданний підвіс РРД для керування польотом ракети. З 1931 по 1933 р. розробив поршневий, турбонасосний і відцентровий агрегати для подачі палива в РРД і багато чого іншого. Конструктор першого у світі електротермічного ракетного двигуна, перших вітчизняних РРД. Під його керівництвом створені РРД БРДД РД-100 (Р-1), РД-101 (Р-2), Р-3 (РД-110), РД-103 (Р-5), РД-103М (Р-5М), МБР Р-7 (РД-107, РД-108), Р-9 (РД (РД-111 – 8Д716), Р-16 (РД-218, РД-219), Р-36 (Р-251, РД-252), УР-500 (РД-253), БРСД Р-12 (РД-211, РД-214), Р-14 (РД-216), МКР «Буря» і «Буран» (РД-212, РД-213), МБР Р-8, РН «Восток», «Союз», «Космос» (РД-119, РД-216М), «Космос-3» (РД-219, 11Д49), «Молнія». Н-1 (8Д710), фторних РРД 8Д21, 11Д13, 11Д16 (з 1954 року), РД-253 для РН «Протон», РД-301. Двічі Герой Соціалістичної праці (1956, 1961). Ленінська премія (1957). Державні премії (1967, 1984). Нагороджений п'ятьма орденами Леніна, орденом Жовтневої революції, орденом Трудового Червоного Прапора й інших нагород. Золота медаль ім. Ціолковського АН СРСР (1958). Диплом ім. Поля Тиссанд’є (ФАІ). Його ім'я носить НВО «Енергомаш».

Савченко Яків Федорович Видатний вчений в області прикладної хімії, великий організатор науки і виробництва, патріарх ракетобудування. Двічі Герой Соціалістичної праці, нагороджений трьома орденами Леніна, багатьма медалями, лауреат Ленінської премії, "заслужений діяч науки і техніки РФ".

Парняков Серафім Платонович Головний конструктор КБ-7, доктор технічних наук (1968), Герой Соціалістичної Праці (1969), лауреат Державної премії СРСР (1970) - Парняков Серафім Платонович, заслуги якого відзначені установкою меморіальної дошки на будинку ЦКБ (у 1998-м року воно перетворено в Казенне підприємство “ЦКБ “Арсенал”).

Лебєдєв Олег Миколайович – з 1977 по 1981 рр. - Головний конструктор , а з 1981 по 2001рр. Генеральний директор ВО «Київприлад». За роботу в галузі космічної техніки Лебєдєв О.М. у 1985 році отримав державну премію СРСР. Він – Заслужений машинобудівник УРСР, кавалер орденів Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора та орденів України «За заслуги» II та III ступенів, нагороджений багатьма медалями.

Поиск по сайту: