Культура і природа: проблема співвідношення в концепціях культурологів

У своїх багатогранних проявах культура так чи інакше торкається природи, її відображення, її розуміння.

Серед ранніх форм релігії існував атотемізм (від слова "ототем", що означає "його рід") — фатальна віра в надприродний зв'язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для первіснообщинного ладу і входили до скла­ду тієї культури, яка відповідала даній стадії розвитку.

У Стародавньому Єгипті, як і в усьому стародавньому світі, обожнювали сили природи.

Значною є роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі слов'ян. У східнослов'янській релігії яскраво відбиті дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різно­манітних формах та культ роду.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувалися на­родна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що закарбувався у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, але були наділені надлюдськими силою і вмінням, можливостями й розумом. Поряд з по­зитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють пер­ших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Пантеон язичницьких богів формується на ґрунті мате­ріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседер­житель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Вла­дика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сон­це було життєдайною силою всього сущого на Землі.

Особливо вшанованим був бог грому, блискавок Перун, ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", з грецької — "вогонь". Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" свідчили про його необмежену силу.

Глибоку шану складали жіночим божествам. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були вельми попу­лярні у віруваннях і відображали материнську першість усього, що живе на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, ви­ноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих бо­жеств: Лель, Диванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кож­ний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювалися всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива увага приділялась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято "Зеленої неділі", коли прак­тично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом життя, чистоти, сили духу, єднання з природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля сприймалася як провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; сова — символ смерті і пітьми. Серед тварин священними були віл і кінь, а серед комах — бджола і "сонечко".

33.Гуманісти та їх ідеї в культурі Русі-України ХV-XVI ст

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвиз­начнішими гуманістами XV — XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах працювали у так званому Руському воєводстві Польської держави, ку­ди входили і такі, нині польські, міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок та ін. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності. Політичне становище на західноукраїнських землях, незва­жаючи на соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких загонів. Тому у той час саме в західноукраїнських містах зосереджувалося наукове культурне життя.

Специфічні соціально-економічні умови в Україні у першій половині XVI ст, сприяли поширенню і розвитку ідей раннього, чи етико- філологічного, гуманізму, пов'язаних з вивченням і викладанням рито­рики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з другої половини XVI ст, у зв'язку з по­силенням національного, соціального і релігійного гніту з боку поль­ської шляхти (Люблінська унія 1569 p.) і католицької церкви (наступ контрреформації на чолі з орденом єзуїтів), українські мислителі-по­лемісти все частіше звертаються до проблем, які хвилювали пред­ставників пізнього Відродження, а також реформаторів, їхні інтереси поширюються в теологію, натурфілософію, природознавство.

Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важ­ливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської імпелігенції, що здо­була широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління — на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придвор­них дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори виклика­ли інтерес у різноманітних колах суспільства.

Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.

У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про поход­ження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми війни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади ду­ховній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чи­ном, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.

Проти втручання церкви у справи держави виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим не папи римського. а короля. Ось чому останнє слово в час його одруження, вважав Ст, Оріховський, повинно належати королеві. «Не з італійцем маєш спра­ву нині, — звертається він до папи, — а з русином; не з папським, а з королівським підданим».

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали комп­ромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком про­тилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і като­лицької церкви. Отож, враховуючи політичну ситуацію в країні, мисли­телі зважали на кон'юнктуру, маневрували і заявляли, що берло де­ржави король отримав з волі Божої та що єпископ під час бого­служіння не є підданим короля. Таким чином, наслідуючи дух рефор­маційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної.

Новий імпульс у своєму розвитку дістає в XVI ст, вчення про по­ходження держави з суспільного договору. Ця ідея, як відомо, зароди­лася ще в античні часи (коли робилися перші спроби природного пояс­нення явищ суспільного життя), але своє класичне завершення знайш­ла у працях ідеологів буржуазії, яка боролася за політичну владу в XVII — XVIII ст. Значний внесок у розвиток теорії суспільного до­говору зробили діячі епохи Відродження, які всупереч богословському вченню твердили, що королівська влада походить не від Бога, виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного короля до­бровільно. Подібні думки властиві українським гуманістам XVI ст., зокрема Оріховському, який виділяє дві причини виникнення держави:

«Насамперед, вроджений нам гандж, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, яка нас немовби клеїть, поєднує і ніби вузлом в'яже».

Центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність — грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст, наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю», і наводить відомий вислів римсь­кого філософа' «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

Подібно до Макіавелі Оріховський вважав, що радники і слуги ко­роля повинні бути не лише відданими правителю, а передусім здатними піклуватися про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Макіавелі, який радить королю бути жорстоким і підступним при досягненні своєї мети, Оріховський пропонує королеві здобувати ласку і прихильність у підданих, дбати про їхню повагу і любов, бо без цього неміцною і непевною буде влада королів.

Найважливіший принцип громадянського гуманізму — це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадяни­на. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, но­стальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV — XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну са­мосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна са­мосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою.

Необхідною умовою існування і розвитку держави Оріховський вва­жав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без освіти:

«Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому ми­стецтві, якщо не буде вчитися».

Важливий здобуток епохи Відродження і філософа Нового часу — розвиток теорії природного права. Елементи цієї теорії є вже у дав­ньогрецьких софістів, стоїків, Арістотеля, у мислителів доби фео­далізму, окремі представники яких (наприклад, Тома Аквінський) роз­глядали природне право як різновид божественного закону. Теорія при­родного права використовувалася в цей час для обгрунтування фео­дального ладу.

Представники нової буржуазної ідеології вкладали у поняття при­родного права інший, ніж античні й середньовічні вчені, зміст: вони вва­жали, що таке право існує незалежно від Божої волі. Ідея природного права використовувалася в XVII — XVIII ст. для критики феодаль­них порядків як таких, що суперечать природній справедливості. На вітчизняному грунті теорію природного права розвивали М. Козачинський і Т. Прокопович. Останній досить своєрідно ототожнював при­родне право (закон) із заповідями Святого Письма. Крім них, у сере­дині XVI ст. ідеї природного права пропагував і розробляв Ст. Оріховський, який написав трактат «Про природне право». На жаль, він до нас не дійшов. Тому сьогодні про погляди мислителя на природ­не право, про значення, якого він йому надавав, можемо судити, вихо­дячи з окремих міркувань, що трапляються в інших працях. Природне право (закон), на думку Оріховського, вище людських законів, які при потребі можна змінювати.

Концепція природного права, що з'явилася в XVI — XVII ст, ста­вила на чільне місце невідомі у докапіталістичні епохи поняття врод­жених для кожного індивіда особистих свобод. На цих позиціях стояли Ст. Оріховський та П. Русин, які вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри, право слідувати вказівкам власного розуму. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості Відсутність або порушен­ня якогось з цих прав, на думку мислителів, свідчать про дикість, вар­варство, деспотизм і суперечать природному праву. Задовго до Лока Оріховський писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який один є мірою їхньої свободи і рабства, прав і обов'язків; цей закон повинен надавати людині можливості користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання законів мислитель розглядає не як обмеження, а як запоруку справжньої сво­боди, як гамівну сорочку для свавільників, які (особливо у провінціях) вирішують судові справи на власний розсуд. Незважаючи на те, що Оріховський загалом стояв вище станових інтересів дрібної шляхти, заслуговують на увагу його декларації про демократію, природне пра­во, свободу тощо, які певною мірою мали буржуазний характер, вира­жали інтереси третього стану і навіть низів суспільства.

Оріховському як гуманістові не були чужі й ідеї класу буржуазії, що зароджувалася в надрах феодального ладу. У питанні, що вище — «талант чи порода», мислитель ставав на бік «таланту». Титули, шляхетство, рід без особистих доброчесностей, писав він, стають по­рожніми символами. Справжньому шляхетству притаманні не стільки велич предків і давності гербів, скільки чеснота.

Посідаючи загалом позиції прихильників станової монархії, деякі вітчизняні мислителі, разом з тим, висловлювали ідеї, які дають підстави вважати їх одними з перших ідеологів освіченої монархії в Європі. Передусім, мислителі хотіли бачити в особі короля «філософа на троні»: мудрого, справедливого, мужнього, ласкавого.

Значне місце в теоретичних міркуваннях українських гуманістів про державу належить проблемі війни і миру. Вона була вельми акту­альна тоді в усій Європі у зв'язку з боротьбою проти турецько-татарської агресії. Антитурецька тема була загальноєвропейською. До неї зверталися С. Брант, Ульріх фон Гутен, М. Сервантес.

У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні по­гляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі. Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного бо­жественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надпри­родні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину рівною Богові. Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступи­лися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб'єктами дії. У працях українських мислителів утверд­жується ідея історичної активності особи і мас, що визначало їх інтерес до народного життя і національної історії, розвитку суспільної свідомості. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту.

Особливу зацікавленість вітчизняні гуманісти виявляли до історіографії. Вони вбачали в істори досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема на подвигах великих особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихова­телів. «Історик, — говорить Оріховський, — нічого не повинен вигаду­вати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю».

Щодо традиції засвоєння античної історії варто відзначити вели­ке знамення античної поезії, яку гуманісти всіляко підносили і навіть ставили вище історії і філософії. Цю традицію продовжили вітчизняні мислителі, а П. Русин написав величальну під назвою «Похвала поезії», де поетичне слово називає даром богів, їхнім дитям, «гомінким і со­лодким».

Коли гуманісти беруться за вирішення конкретних, актуальних політичних завдань, питань сучасного суспільного життя, історія на­буває у їніх творах публіцистичного характеру. Дійовими особами у них виступають живі співвітчизники: князь Костянтин Острозький, рід Одровонжа, «всюди відомий Іван», Ян Тарновський, збирач податків Миколай Лутомирський та ін; оспівуються українські міста, ріки, уро­чища, села.

Як і представники західноєвропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти вважають історію засобом пробудження са­мосвідомості народу, його історичної пам'яті, засобом виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чес­нот була в дусі Ренесансу, оскільки вони спрямовувалися проти серед­ньовічного космополітизму, який проповідувався церквою. Патріотизм мислителів виявлявся у симпатіях до вітчизни України-Pyсі, у тур­боті про її долю, в заклику до відсічі турецько-татарській агресії, що загрожувала передусім українським землям.

Сповнені патріотичного пафосу, громадянськості, історичні твори українських гуманістів першої половини XVI ст. сприяли розвитку патріотичних почуттів у людей, формували національну свідомість та історичну традицію, що мало велике прогресивне значення, бо інтерес до минулого свого народу пізніше, на початку XVII ст., став загальною тенденцією у розвитку духовної культури України. Діяльність українських гуманістів першої половини ХVІ ст. залишили помітний слід в icmoрії української культури, зокрема філософії. Історіософські ідеї цих мислителів, їхні погляди на державу становили певний етап у розвитку філософської думки в Україні.

Починаючи з другої половини XVI ст. на українських землях, що входили тоді до складу Польщі, посилився соціальний, національний і релігійний гніт, про що свідчать і законодавчі акти, передусім політична Люблінська унія 1569 p. і Брестська церковна унія 1596 p. Проте, незважаючи на несприятливі умови, в кінці ХVІ - на початку XVII ст. Україна переживала певне економічне піднесення, зростали міста, в яких були вже досить розвинуті товарно-грошові відносини, підвищувалася спеціалізація і виникали нові ремесла. Розвиток цих еле­ментів буржуазних виробничих відносин сприяв зміцненню «третього стану», який був зацікавлений у розвитку науки й культури. Обгрун­туванням його ідеології і стали ідеї гуманізму епохи Відродження.

У цей час на перший план виступає комплекс думок, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння ("спільне благо"), справедливість, політичні свободи. Деякі ідеї, які мали місце в українській філософській думці першої половини XVI ст. (наприклад, історіософські), продовжу­ють функціонувати уже на якісно вищому рівні. Якщо раніше національне або ототожнювалося з конфесійним, або лише декларува­лося, то тепер пропагується свідомо, цілеспрямовано, наполегливо. Не зменшується інтерес українських гуманістів до етики, проблеми лю­дини, війни і миру тощо. Активно відшукуються шляхи розвитку ук­раїнської національної культури в нових умовах, і віросповідання відіграє уже другорядну роль.

Найменш дослідженим є внесок в українську культуру українців католицького віросповідання, більша частина яких через певний час втратила не тільки віру батьків, а й вітчизну. Доказів цього чимало, як багато й свідчень, що значна їх кількість не забула, «яких батьків, чиї сини» вони є, і теж виступала проти соціального, національного і релігійного гніту в Україні. Bсі українські культурно-освітні діячі дру­гої половини XVI — початку XVII ст. брали активну участь у брат­ствах, писали полемічні твори, засновували друкарні, школи, укладали підручники і словники, проводили диспути. Значний внесок у цьому відношенні зробили й українці-католики. З метою усвідомлення себе у світі вони теж прагнули утвердити гідність і рівноправність ук­раїнського народу серед інших народів, прославляли історію Київської Русі, народу України, її видатних діячів.

Із зростанням національної самосвідомості українського народу все більшого значення набуває ідея згуртованості громадян, їх обов'яз­ку захищати вітчизну, дбати про її безпеку і спокій. Ці питання особ­ливо гостро постали у зв'язку з гегемоністськими претензіями польської шляхти, перманентними спустошливими нападами татарських і турецьких агресорів та внутрішніми соціальними і релігійними пробле­мами. Але якщо pанішe український народ покладався лише на непевну ласку своїх і чужих можновладців, то відтепер з'явився надійний за­хисник його інтересів — запорізьке козацтво, з яким нападники уже мусили рахуватися. Відомий, зокрема, вислів польського гетьмана Жолкевського, цього душителя наливайківського повстання, що з коза­ками «краще розмовляти миром, аніж силою». Все це знайшло відображення й в ідеології. Духовним центром України став знову Київ, який символізував єдність українського народу.

Аналіз спадщини українських мислителів пе­реважно католицького віросповідання засвідчує, що вони, будучи речни­ками певних соціальних сил українського суспільства, зробили свій вне­сок у пробудження у народові почуття національної самосвідомості, патріотизму, громадянського служіння. Разом з творами полемістів інших конфесій вони послужили згуртуванню українського народу у вирішальний період його національного буття.

До українських гуманістів XVI — початку XVII ст. зарахо­вують передусім тих, хто усвідомлював себе українцем (русином, роксоланом, рутенцем, русом, росіянином, руським). Це Станіслав Оріховський-Роксолан, Павло Русин із Кросна та ін. Цей принцип са­моусвідомлення переконливий, але не охоплює ряду діячів, якіхоч і не наголошували на своїй національній приналежності, проте були ук­раїнцями, жили і творили на етнічній українській землі і розвивали її культуру: Це не означає, що вони не могли бути водночас і представниками іншої культури. Треба нарешті, сказати і прo виразно інонаціональних aвторів, які жили на українських землях, розробляли українську проблематику і відповідно вносили вклад у розвиток ук­раїнської культури. Таких авторів також вважають представниками української культури, але називаємо їх польсько-українськими (Матвій Стрийковський), вірменсько-польсько-українськими (Шимон Шимонвич). грецько-російсько-українськими (Максим Грек) та ін. Це справедливо, бо виразної переваги у своїх відвертих симпатіях до пев­ного народу вони часто нічим не виявляли, а принцип зарахування од­ного діяча до двох і більше культур не є чимось незвичним. На нашу думку, він більш справедливий, ніж так званий імперський принцип, за яким представників культури підкорених народів зараховували до куль­тури народу-завойовника.

34. Розвиток наукових знань у Київській Русі. Право.

У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить високому рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античного світу. На Русі були поширені натурфілософські твори таких християнських авторів, як Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін. Ці твори являли собою поєднання наївно-матеріалістичних уявлень з релігійно-ідеалістичними. Викладені в них концепції (популярні в XI-XIII ст.), виходили з визнання Бога як найвищої сили, яка створила Світ і править ним. Це - прямий наслідок панування християнської ідеології, спільної для всього європейського середньовіччя. Наукові знання розвивалися разом із новими досягненнями, що з´явилися в результаті виробничої діяльності людей.Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах. Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та у торгівлі. Записувалися міри довжини, об´єму. Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії. Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним. Давні русичі володіли і хімічними знаннями, а саме — хімічними властивостями матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні — суміші для прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін. Знання з хімії використовувалися також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв. Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов´янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип´ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Індикоплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька література. У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Відомо, що успішно лікував хворих чернець Печерського монастиря Агапій, а внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран. Правова система Київської Русі ґрунтувалася на досить широкій базі загальних та партикулярних (особливих) законів. Джерелами, тобто засобами існування і вираження норм права, були: 1) правовий звичай - одруження, спадкування, кровна помста, перерозподіли землі, її використання, зобов'язальні дії - угоди; 2) княжі угоди -міжнародні та міждержавні (Олега у 907 та 911 pp., Ігоря у 944 p., Святослава у 971 p.), договори князів між собою (у Любечі, наДолобському озері), договори князів з народом; 3) князівські устави(закони) землям, містам, окремим станам; 4)княжий урок,тобто постанови і узаконення фінансового, податкового та штрафного характеру; 5) церковні уставикнязів Володимира і Ярослава про врегулювання правовідносин між церквою та державою і між церквою та віруючими; 6)рецепція візантійського канонічногота цивільного права,що містилися у збірниках "Номоканон", "Прохірон", "Еклога", "Закон судний людям" та в "Кодексі Юстиніана" (Книга законів); 7) судовий (юридичний) прецедент,про що є згадка в збірниках права; 8) "Руська правда " - збірник законів XI-XII ст., вперше кодифікований за Ярослава, a продовжений його синами (Ярославичами) та Володимиром Мономахом. Складався з "Короткої правди" (43 статті) та "Розширеної правди" (121 стаття). У названих джерелах не існувало чіткого розмежування на галузі права, але наявні норми можна розподілити на:цивільно-правовіта кримінально-правові.В перших йдеться про речове (майнове) право, право володіння та користування. Регламентовано досить значну кількість зобов'язальних дій: купівля-продаж, позика (грошей, продуктів, речей, худоби), найм, поклажа (депозит) речей, застава. Родинне право складалося зі шлюбного та спадкового. Існував інститут опіки з боку родичів, "добрих людей" та церкви. Норми карного права передбачали досить розгалужену систему класифікації (проти держави, церкви, особи, майна, моралі, родини). Система покарань ґрунтувалася головним чином на штрафних санкціях (віра та продаж). Офіційно смертної кари, побиття та тюрем не існувало. Але можна було вбити злодія на місці злочину, застосувати принцип таліону (кровну помсту) вбивством чи побиттям. Серед об'єктів правовідносин - рухоме і нерухоме майно, худоба, земля, гроші, раби. Суб'єктами були лише вільні люди - за злочин раба відповідав його пан, а вбивство холопа прирівнювалося до знищення майна.

35. Літературна творчість 10-13 ст. Слово о полку Ігоревім.

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. В XI-XII ст. у Києві існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. Тут перекладалися і переписувалися книги, писалися нові оригінальні твори, творилося літописання. З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов'янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури, значною мірою розвивалась на принципах канонічності, що спричинило появу особливих жанрів сакральної літератури. Неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури є "Слово о полку Ігоревім" (1185-1187рр.). Автор "Слова...", розповідаючи про невдалий похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича у 1185 р. на половців, вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності Руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з великою силою звучить у "Слові..." ідея єдності руських князів, єдності руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатими містами, з повноводими ріками, безкрайніми просторами. "Слово о полку Ігоревім" є перлиною давньоруської художньої літератури.

36.Умови культурного розвитку українських земель у складі ВКЛ

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася Україні — українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого князівства Литовського. Недержавне становище українського населення пізніше негативно позначилося на розвитку культури. У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали дяки-"уставники", яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спіяв. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».

У кінці XV століття в Польщі і Литві починається культурне піднесення. Тут розповсюджуються ідеї гуманізму, вчення Яна Гусата інших діячів Реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і одночасно польська культура збагачувалася завдяки контактам з українською. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У документах паризької Сорбонниімена студентів-українців, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV століття.

Що стосується науки, то в українських землях набули більшого розвитку філософські та політичні погляди. Математичні знання в XIII — XV століття не набули особливого поширення

З поступовим розвитком в XIV — XV століть торгівлі, відновленням дипломатичних зв'язків, відродженням паломництвавідбувалося розширення географічного кругозору людей. До того часу належить складання безлічі рукописних збірок, що містили справжні і докладні описи Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших земель. Найвидатнішою пам'яткою такого роду, що отримав популярність, є «Хождєніє за три моря» тверського купця Афанасія Нікітіна, який здійснив в1466—1472 рр. подорож Волгою і Каспієм до Персії, а потім до Індії.

Суспільні ідеї, пов'язані з осмисленням місця людини в світі і суспільстві, а також політичні теорії з часу утвердженняхристиянства на Русі в основному укладалися в межі релігійного світогляду. У XIV — початку XV століть Русь, сприйнявши в основному філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем філософського мислення, яке в той період і в самій Візантії переживало кризу. На Русі XIV — XV століть було розвинене вчення про неминучість кінця світу і божественного суду над людством. Черезсоціальні потрясіння ці ідеї набували форми реального очікування «другого пришестя» Христа.

Поиск по сайту: