Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зломило його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів з борцями за національне і соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.
Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму», афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:
… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характеристичну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». І. Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни»(2 редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за 10 днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.
77.Предмет курсу "Історія укранської культури"
Предметом вивчення навчальної дисципліни «Історія української культури» є історичний, соціальний та культурно-мистецький досвід українського народу від найдавніших часів до сьогодення, тобто український культурний простір, культура українського народу. Метою дисципліни є вивчення основних періодів розвитку української культури, проблеми етногенезу та культурогенезу українського народу, аналіз історичної специфіки української національної культурної традиції, що постає невід’ємною умовою формування сучасного українського соціокультурного простору. Завдання курсу - з’ясувати основні історичні періоди становлення української культури, закономірності її функціонування і розвитку; - вивчити фундаментальні поняття і категорії української культури, зміст основних мистецьких стилів, напрямів, пам’яток (в архітектурі, художньому та образотворчому мистецтві, літературі); - дослідити світоглядні засади визначних представників української культури різних періодів, їх здобутки, досягнення, особливості діяльності в процесі культурно-історичного поступу; - з’ясувати місце та значення української культури в системі світової; - дослідти світоглядні тенденції та новітні соціокультурні трансформації, притаманні сучасній українській культурі. Дисципліна «Історія української культури», як і інших національних культур, має комплексний, міждисциплінарний характер, використовуючи фактичний матеріал і висновки таких наук, як етнографія, археологія, історія, філософія, психологія, соціологія, мистецтвознавство, мовознавство.
78.Періодизація історії української культури
Отже, український народ зумів створити культуру, яка займає гідне місце у світовій, має власне обличчя, самобутня і неординарна. 1. Українська культура належить до євразійського типу, вона формувалася на стику європейської та азійської культур, не протистояла ні європейським, ні азійським духовним цінностям, але й не підпорядковувалася їм. На цій території залишила відбиток антична культура, але разом з тим відчутні віяння кіммерійців, сарматів, скіфів, печенігів, татар. 2. Українська культура є складовою індоєвропейського кола культур, що визначається і походженням мови, спорідненням міфологічного світогляду, уявленням про Всесвіт. 3. Українська культура є відкритою, функціонує і розвивається у світовому культурному просторі. 4. Українська культура є гетерогенна (неодноріна) і в культурно-етнографічному, і в соціально-історичному, і в конфесійному відношенні. 5. Вона є культурою селянською, хліборобською. Причому селянськість – ознака не лише сільського населення, а й інтелігенції. Це певний тип психології, ментальності (обожнення землі, працьовитість)
6. Культурно-етнографічна неоднорідність (наявність різних культурно-сторичних зон, різних субетносів). В історії української культури культурологи виділяють кілька періодів, тісно пов’язаних з історичними умовами формування української нації. 1. Перший період – стародавня культура України (від кам’яного віку, 15 тис. рр. до н. е., до прийняття християнства, Х ст. н. е.). 2. Другий період – культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (Х – ХІІІ ст.). 3. Третій період – українська культура литовсько-польської доби. Український ренесанс (ХІV – ХVІ ст.). 4. Четвертий період - культура українського бароко (ХVІІ – ХVІІІ ст.). 5. П’ятий період – епоха просвітництва й романтизму в Україні (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.). 6. Шостий період – національно-культурне відродження (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Зародження модернізму. 7. Сьомий період - Українська культура в період соцреалізму (30-40 – 80-ті рр ХХ ст.). 8. Восьмий період – культуротворчі процеси в умовах незалежності. Постмодернізм у мистецтві. (90-ті рр.ХХ ст – перше десятиліття ХХІ ст.).
Концепція О.Шпенглера
Німецький філософ, представник філософії життя, один із засновників сучасної філософії культури. У найвідомішій своїй праці “Занепад Європи”, розглядав культуру не як єдину загально-людську, а як розколоту на окремі культури, кожна з яких проявляється на основі власного унікального “прафеномену” – “способу переживання” життя. Таких культур вісім: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, “аполонівська” (греко-римська), “магічна” (візантійсько-арабська), “фаустівська” (західно-європейська) і культура майя. Розвиток культур підпорядковується певному біологічному ритму, який зумовлює основні фази їх розвитку: народження і дитинство, молодість і зрілість, старість і “занепад”. Кожній культурі відведено час існування (близько тисячоліття), який залежить від внутрішнього життєвого циклу. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію. Цивілізація – це “закостеніння” органічного життя культури, її розпад, перетворення праці в механічну роботу, що виключає творчість. Цивілізація супроводжується процесами “омасовлення” всього життя, що означає його розвиток на основі кількісного принципу, який знаходить свій вияв у глобалізації форм і методів людського існування: господарства, політики, техніки тощо. Західний світ, на думку Шпенглера, перейшов до цивілізації у ХІХ ст., і з цього часу розпочинається його занепад. Концепція Шпенглера має фаталістичний характер, адже людина у нього діє відповідно тих вимог, які пред’являє їй той чи інший тип культури.
80.Утвердження універсалізму української культури І.Франком