УСНЕ ЛІТЕРАТУРНЕ МОВЛЕННЯ

Уіюа Vоx йосеі — живе (усне) слово вчить

Головні різновиди мовлення — усне і письмове. Усне мов-іення — це звучне мовлення, це спілкування, втілене у звуках і а на вербальних засобах комунікації. Воно сприймається ін­шими за допомогою слуху. Відповідно обмін інформацією від­бувається через діалог чи монолог. Тому усне мовлення буває діалогічне та монологічне²⁹.

Діалогічним називається мовлення між двома чи кількома с іііпрозмовниками, один з яких говорить, а другий слухає, і Шишаки. Рівень знання мови, її лексичного багатства, граматич­ної будови та фразеології відіграє важливу роль у функціону-іі.піні діалогічного мовлення. Діалогічне мовлення чітко пов'я-іане зі ситуацією, в якій ведеться розмова, тому його називають ніг ситуативним. Водночас воно є й контекстуальним, оскільки Кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням. Діалогічне мовлення недостатньо організова­не граматично і лексично. Як правило, воно здійснюється про­стими мовними конструкціями, які зумовлені контекстом, попе­реднім висловлюванням, а також ситуацією мовлення. Сфера ііїн■<) застосування — побутове спілкування, опосередкована теле-

* Марун М. Чи тотожні поняття мова і мовлення // Дивослово. — І!)!)!). - № 6. - С. 12.

71

і радіокомунікація (діалог між глядачами та учасниками пере­дачі у формі "питання — відповідь").

Монологічне мовлення — це мовлення, коли говорить одна особа, а решта слухає, сприймає її мову. Це мовлення не розра­ховане на безпосередню словесну реакцію слухача. Приклада­ми монологічного мовлення є розповідь, міркування, сповідь мовця, його роздум. Може втілюватися у доповіді, лекції, ви­ступах на зборах, під час пояснення нового матеріалу. Це від­носно розгорнутий різновид мовлення.

Усна форма літературної мови обслуговує всі верстви суспі­льства у найрізноманітніших ситуаціях — від вузькопобутових до виступів на форумах, конгресах тощо. Усне літературне мов­лення як одна із форм літературної мови виконує найважливі­шу — комунікативну функцію.

Культура усного мовлення пов'язана з умінням вільно воло­діти словом, відчувати його значення, граматично правильно будувати фразу, розрізняти стилі кожного спілкування. Висо­кій культурі усного мовлення сприяють також вимова звуків, із яких складаються слова, дотримання норм наголошування слів і властивих кожній національній мові фразових інтонацій.

Вимоги до правильності мови усного її варіанта — не особи­ста справа кожного, а суспільна потреба і необхідність³⁰. Адже культура мовлення є невід'ємним елементом загальної культу­ри народу.

Професор О.Сербенська визначає такі особливості усного мовлення:

/ для усного мовлення мусить бути реальна життєва си­туація;

/ звукове мовлення сприймається на слух як цілісний від­різок мовленнєвого потоку, де є своя гра темпоритмів, темброві забарвлення, модуляції голосу;

/ надзвичайно важливою для усного мовлення є інтонація. У ній серце і розум живої мови, її музика, ритмомелодика;

У усне мовлення діє на слухача не лише своїм змістом, але й усією манерою виступу;

/ для усного мовлення характерна непідготовленість, спон­танність; людина, як правило, думає не про те, як вона гово­рить, а про те, що скаже; гнучкість думки при цьому більша, ніж коли людина пише;

/ в усному мовленні користуються багатьма готовими фор­мулами;

/ в усному мовленні буває забагато слів, вони повторюють-, нерідко є зайвими³'.

За своїм змістом і призначенням володіння словом і красно-вство виконують роль суспільно-політичного інструмента впли-V на свідомість індивідуумів. За своєю роллю і високим рів­нем аргументації наближається до академічного красномовства. 1.1 психологічними та соціальними елементами відображає ха-рвктер особи та спосіб її життя, тому має багато спільного із РОЦІ;ільно-побутовим красномовством.

Найважливішими рисами мови правника має бути точність, Виразність, арґументованість, доступність викладу думок.

Слово — це зброя. Нейтральне саме по собі слово стає не-ідоланним і беззаперечним, сильним і потужним, якщо воно іунає з уст людини розумної, інтелігентної і високоосвіченої. У Кожній сфері діяльності, а в правоохоронній особливо, фахі­вець повинен уміти користуватися словом цілеспрямовано, пе­реконливо, не допускаючи двоякого тлумачення вислову. Про­фесійна майстерність правника залежить від його відданості Вправі, від його ерудиції, професійної і загальної культури.

Культура мови правника — якісний показник загальної куль-Гури особистості, її ділових якостей. З перших сказаних слів Можна встановити, який рівень культури, інтелекту, професіо-Налізму в особи, з якою ми спілкуємося. Недарма існує вислів, ЯКИЙ приписують Сократові: "Заговори, щоб я тебе побачив..."

9.1. Мовленнєвий етикет

Вироблені суспільством норми поведінки і форми поводжен­ня об'єднуються в цілій системі, яку прийнято називати ети­кетом (з фр. ярлик, етикетка). Ці норми становлять собою і-.пегорію історичну і змінну. У кожному суспільстві вони за-цежать від характеру суспільних відносин.

Людське спілкування — це складне явище, в якому перепле­тені соціальні, психологічні і мовні чинники. Особливу роль у мкідському спілкуванні відіграє мова, мовний контакт, необхід­ним для досягнення комунікації, що реалізується спеціальними Мовними засобами, скерованими на зав'язування, підтримуван­ня, припинення комунікації. Щоб встановити і підтримати кон-такт, обов'язково треба дотримуватися певних норм поведінки (міміного етикету) співрозмовниками. Мовна поведінка повинна Виявляти глибоку, справжню повагу до інших людей.

³⁰ Див.: Осташ Н.Л. Виховання культури усного літературного мовлення // Українська мова і література в школі. — 1980. — № 11. — С. 63.

72

'■" Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв'ю з мовознавцем. — К„ 2001. - С. 32.

73

Мовленнєвий етикет - це сукупність словесних форм увічливості, прийнятих у певному колі людей певного суспільст­ва, певної країни, але без яких не обходиться жоден народ. Це значний у кожній мові спектр висловлювань, що охоплює форму­ли привертання уваги до мовного контакту.

Різні мови світу виробили спеціальні (лексичні, морфологіч­ні, синтаксичні) засоби вираження ввічливості, спеціальні ети­кетні мовленнєві формули, що, власне, і становлять мовленнє­вий етикет. Це насамперед такі усталені мовленнєві формули, що вживаються для зав'язування контакту між комуніканта-ми - формули вітань і звертань, для підтримання контак­ту - формули вибачення, прохання, подяки тощо, для припи­нення контакту - формули прощання, побажання, тобто влас­не етикетні мовленнєві формули. Сам же мовленнєвий етикет, крім цих формул, включає ще й соціально-мовні символи ети­кетного рівня, напр., етикетні форми заперечення (незгоди) і ствердження (згоди), форми питань, що використовуються в певних соціально-культурних групах.

Відбором етикетних мовленнєвих формул у кожній ланці мовленнєвого етикету створюється та чи інша тональність спіл­кування, яку можна визначити як ступінь дотримання етичних норм взаємодії комунікантів, як показник культурності, інтелі­гентності співрозмовників³².

У європейському культурному ареалі виділяють п'ять то­нальностей спілкування: високу, нейтральну, звичайну, фамі­льярну (дружню), вульгарну.

Висока тональність уживається на урочистостях, диплома­тичних прийомах, брифінгах тощо. Нейтральна - в офіцій­них установах, звичайна - характерна для спілкування в сфері побуту (магазини, транспорт, поліклініка, заклади культури), фамільярна - властива для спілкування в колі друзів, сім'ї'! вульгарна - функціонує у сфері неконтрольованих ситуацій!

Українському мовленнєвому етикетові властиві лише три тональності: висока, звичайна, дружня.

Поиск по сайту: