Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Архітектура України ХІХ ст



В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів.

Створення великих ансамблів, а в архітектурі – застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.

Поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів.

Відомі зодчі першої половини ХІХ ст такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулу класицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд.

Найвеличнішій будівлі за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури.

Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському.

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Миколаїв, Одеса.

Найбільшого розвитку серед міст кінця ХVІІІ-ХІХ ст досягла Одеса.ЇЇ збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Хаджибей. В 1804 р. градоначальник Одеси А.Е. Ришельє замовив проект театру відомому архітекторові Тома де Томану.

Театр збудований у 1809 р. поблизу моря добре виділявся серед навколишньої забудови і кожен хто приїжджав до Одеси морем, першою бачив цю споруду. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, вона збудована двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам’ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь бульвару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов – садиба Воронова та будинок Старої біржі.

Серед нових міст найбурхливіше розвивався Севастополь.В 1804 р. Севастополь оголосили головним військовим портом Чорноморського флоту, а згодом фортецею.

Особливу діяльність по забудові Севастополя розвинув М. Лазарєв. В архітектурі Севастополя переважали давньогрецькі форми. В греко доричному ордері збудовано в 1843 р. Петропавлівський собор, що являє собою периптер з сорока чотирьма колонами. При Морській бібліотеці було споруджено так звану башту вітрів.

Миленський за короткий час перетворив патріархальний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й слави на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, також визначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. На Хрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць. У 1810 р. на Аскольдовій могилі споруджено церкву-Ротонду у вигляді мовзолею-пам’ятника Аскольдові. Після нищівної пожежі Подолу у 1811 р. Миленському довелося багато попрацювати над забудовою цієї частини міста. У Фролівському монастирі Миленський спорудив Воскресенську. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну боротьбу російського й українського народу протии іноземних загарбників.

Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

45.Українська драматургія і театр в Україні ХІХ ст. Театр корифеїв
До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка»в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі.

За жанром «Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма, глибоко національна характерами й естетичною формою, перший твір нової української драматургії, у якому поєдналися ознаки сентименталізму та просвітницького реалізму.

Професійна українська трупа була створена на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії.

Історію українського театру з другого десятиліття ХIХ ст. до другого десятиліття ХХ ст. можна розділити на дві доби: до 1881 року, коли український театр не відокремився ще від польського та російського, й від 1881 року, коли український вийшов на свій самостійний шлях.

1882 року було створено перший Український професійний театр — Театр корифеїв. Його засновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький. Він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи.

Сім’я Тобілевичів - корифеї національного театрального мистецтва: драматург і актор Іван Карпенко- Карий, актори Микола Садовський і Панас Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка Марія Садовська-Барілотті.

Найдіяльнішим після Марка Кропивницького був Микола Карпович Садовський

Він зустрівся з Марією Костянтинівною Заньковецькою і поряд з нею пішов шляхом, який для обох був єдиним у житті покликанням — обоє випили з одного келиха чарівне зілля театру і ніщо вже не могло розлучити їх на сцені, незважаючи на тимчасові незлагоди та розлуки у житті.

Садовський-Тобілевич порівняно легко й вільно пішов шляхом артиста, вступивши до трупи М.Л.Кропивницького, створеної у рідному Єлисаветграді 1881 року.
За кілька років трупа Кропивницього зміцніла і добилася права гастролювати в Києві, Петербурзі, Москві; зачаровувала своєю грою тисячі глядачів. Кропивницький, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський були неповторними артистичними індивідуальностями. Самий стиль синтетичного театру, який поєднував драматичне й комедійне дiйство з музичними і вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав чисто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.
46. Українське музичне мистецтво ХІХ ст.
У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка.

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894).

У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Будучи світським композитором, Лисенко усе ж написав декілька творів на духовну тематику: "Камо пойду от лиця Твоєго", "Херувимська" та молитву "Боже великий, єдиний" (сл. О. Кониського), а також здійснив обробки трьох побожних пісень - "Пречиста Діво, мати Руського краю", "Хресним древом", "Діва днесь пресущественного раждаєт".

Отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних творів великих та малих форм - це "Українські рапсодії", "Героїчне скерцо", "Епічний фрагмент", "Українська сюїта". Фортепіанні мініатюри М. Лисенко об'єднував у невеликі цикли - "Альбом літа 1900", "Альбом особистий" тощо.

47. Українська культура на початку ХХ ст. (1900−1920). Феномен українського авангарду
Традиційні тенденції в царині літератури - романтизм і неореалізм поєднувалися з

розвитком футуризму, символізму. виділяють «нову школу» української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська).

Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М.Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913р.)

На початку століття в українській літературі помітне місце займали

Письменники В.Винниченко , твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп).

Популярністю користувався В.Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою "Золоті ворота", де підкреслювалася національна ідея, В.Пачовський працював декілька десятиріч.

Початок минулого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної

культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної

виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість

М.Леонтовича, К.Стеценка, Я.Степового, які по-новаторському осмислили творчу

спадщину М.Лисенка.

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як

О.Мурашко, О.Новаківський, І.Трут, П.Ковжун, М.Сосенко, М.Бойчук.

Міжнародного визнання досяг український скульптор О.Архипенко - творець нового напряму в мистецтві.

У 1904 р. М.Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р.

там же функціонував український стаціонарний театр М.Садовського, у 1915 р.

І.Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа

Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Л.Українки, О.Олеся,

В.Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів

європейських авангардистських авторів. У 1916 р. Л.Курбас став організатором

"Молодого театру" у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися

завдання оновлення українського сценічного мистецтва.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми

були відзняті у Харкові. Там же актор О.Олексієнко ставить фільми за творами

І.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького. Перший український постановник і

оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка",

"Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські

актори - М.Садовський, М.Заньковецька, Л.Лінницька.

В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-

визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д.І.Яворницький

пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини - І.Крип'якевич, ряд

визначних праць зі сходознавства – А.Кримський. Наукове товариство ім.

Т.Шевченка, яке очолив М.Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад

100 томів "Записок наукового товариства", 35 томів "Етнографічного збірника",

15 томів "Матеріалів з української етнології", 15 томів були підготовлені

історико-філософською секцією.

Початок ХХ ст. – час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів,

перші кроки авіації.

киянин Ігор Сікорський,

автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 р у Києві.

У Черкасах і Києві брати Євген та Андрій Касяненки

в 1911-1913 рр. будують першу в країні авієтку – малопотужний літак широкого

використання, яку випробовує відомий льотчик того часу Петро Нестеров.

Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології,

загальної патології, інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з

роботою І.Мечникова та його учнів - Г.Мінха, В.Високовича, Д.Заболотного,

М.Гамалії, В.Субботіна, Л.Гіршмана, С.Ігумнова.

Вже в березні 1917 р. у Києві були відкриті дві українські гімназії.

здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання.

У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний

український вчений В.Вернадський; восени 1918 р. стала функціонувати

Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші

післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Вже на початку XX ст. українська культура відзначалась прагненням вирвати людину з "рамок біологічного існування" і ввести її до широкої часової й просторової перспективи, до єдності зі Всесвітом.
"авангардного" мистецтва, зокрема українського авангарду 1900—1910-х рр.
Втрата віри в красу, ідеально-духовні первини особистості, матеріалізація туги, поетизація суму, страждання, болю оповиті традиційними мотивами фольклорно-поетичпої тематики, що набули вселенського звучання. Вопи окреслюють характер творчості молодих талантів галицької України (Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карман-ський, С. Чарнецький, О. Луцький, В. Бирчак, М. Яцків, О. Турмін-ський), які входили до угруповання "Молода Муза" (1906). Остаппя не була організацією, це був радше клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді, яка творила в різних галузях мистецтва: композитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук, живописець І. Ссверин, скрипаль і маляр І. Косинип. В атмосфері гарячих дискусій та суперечок у відомій тоді кав'ярні "Монополь" на площі Бернардинів у Львові зріло намагання визволитись як від неоромантичного ілюзіонізму, пантеїзму та гедонізму, так і прагнення шукати в мистецтві нових шляхів через включення в русло загальноєвропейського культурного процесу. "Молода Муза" була однією з ланок в ланцюзі літературних організацій багатьох країн Європи — "Молода Бельгія", "Молода Німеччина", "Молода Франція", "Молода Польща" та інші, що проголосили своїм гаслом "мистецтво заради мистецтва".
Акцептом їхньої творчості стала неповторна, самоцінна індивідуальність, яка вбирає в себе різні часові й географічні простори, містичним зв'язком з'єднує давнину і сучасність, переплавляє в горнилі душі своєї розмаїті культурні світи. Другою особливістю було прагнення збагатити поетичну мову, арсенал засобів художнього зображення, позбутися узвичаєних образів-формул, творчо трансформувати здобутки модерних європейських течій (М. Ільпиць-кий).
Осередками авангардних пошуків ставали не лише молоді акторські групи або журнали, а й мистецькі виставки, яких на той час було чимало й які набували іноді епатуючого характеру: одеські "Салопи" скульптора В. Іздсбського, київське "Звено", харківська "Голубая лилия" студії Є. Агафонова, приголомшуючі "Будяк" та "Вьїкусь". Вони сприяли активній європеїзації українського малярства й пластики, формуванню нової художньої свідомості.

 

 

48. Школа бойчукістів: особливості художнього стилю
Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під началом Михайла Бойчука (М. Касперович, С. Бодуен-де-Куртене, С. Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. Серед його послідовників — брат Тимофій Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, О.Бізюков, М.Рокицький. Активну участь у розвиткові монументально-декоративного мистецтва брали учні В. Кричевського, М. Бойчука, Л. Крамаренка — О. Павленко, І. Падалка, В. Седляр, О. Саєнко, М. Шехтман та ін. Михайло Бойчук практично впроваджував у життя концепцію української школи фрескового живопису, зверненого до сучасних проблем життя, до боротьби за нову Україну. Школа ця отримала назву «бойчукізм», а її послідовників називають «бойчукістами».
Коли бойчукісти об'єдналися в Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), то розвивали концепцію національної своєрідності українського мистецтва. Головним принципом заснованого М. Бойчуком мистецького напрямку став відхід від безпосереднього натурного відтворення світу, що поєднувало його пошуки сучасного стилю українського мистецтва із загальноєвропейським авангардним рухом. Служачи людству, а не матерії, відновлюючи високе духовне начало в мистецтві, прорив на нові рубежі світосприйняття він здійснює не шляхом звернення до абстракцій, як це робили безпредметники, а шляхом збереження образотворчості. Розв’язуючи проблему нового героя, бойчукісти наповнюють його образ узагальненим, символічним змістом. В умовах 1920-х рр. серед складових їхнього синтетичного стилю переважає фольклорна традиція в її поетичному або ж грубувато-гротескному вислові. Вона поєднується зі спорідненими за характером формальних умовностей принципами візантійської художньої системи, що відбилися в мистецтві Київської Русі та ранньоренесансної доби. Надання переваги таким стильовим проявам у минулому ставало основою кардинальних розходжень бойчукістів та деяких інших представників авангардного руху в Україні. Орієнтація на традиції, їх відбір та синтез в поєднанні з найновішими можливостями художньої форми, якими збагатилося тогочасне європейське мистецтво, стали основою неповторного національного стилю школи М. Бойчука.
Потужну усну традицію, не закріплену в жодних письмових джерелах, передали авторові учні М.Бойчука – М. Трубецька, В. Кутинська, А. Іванова (її розповіді нотував М. Кутинський, рідний брат художниці), С. Колос, М. Холодна, О. Бізюков, О. Кравченко, М. Юнак, С. Янушівський.
Саме завдяки бойчукістам Україна у 20-30-х роках вийшла на широкий обшир світової культури, про що свідчать численні виставки, у яких брали участь послідовники й учні Михайла Бойчука, велика кількість публікацій, присвячена бойчукізму як мистецькому явищу.
Бойчукізм як концепція розвитку українського мистецтва протистояв сталінській концепції «соціалістичної культури», через що школа «українських монументалістів» і була знищена тоталітарною системою.
Бойчукізм поширився в українських мистецьких центрах — Львові, Києві, Харкові, Одесі.
Своїх послідовників, а потім i учнів Бойчук переконував: "Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятися запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Iндивiдуальнiсть сама виявиться, коли майстер визріє". Загалом слід зазначити, що бойчукісти свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. М. Бойчук як професор став не тільки корифеєм монументального стилю, а й фундатором вищої художньої освіти в Україні.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.