Поселення первісних людей на території України з'явилися близько 1 млн років до н.е., за так званої кам'яної доби, найдавнішим періодом якої був палеоліт — понад 1 млн — 10 тис. років до н.е.
За палеоліту відбулися процеси розселення первісних людей та формування людини сучасного типу, з'явилися перші примітивні знаряддя праці.
Схема появи та розвитку людини на території України така ж, як і в інших регіонах Землі від пітекантропа та неандертальця у період раннього палеоліту до людини сучасного типу (гомо сапієнс —людина розумна, період пізнього палеоліту бл. 40-35 тис. років до н.е.).
Клімат на той час був досить теплим, люди селилися невеликими групами (стадами), головними їхнім заняттями були мисливство, збирання їстівних рослин та викопування коренів, які вживали в їжу. Неабияку роль у житті первісних людей відігравало використання вогню, який вони навчилися штучно видобувати 100 тис, років до н.е.
Існуючий на той час вид людського соціального устрою — стадо, яке проіснувало протягом сотень тисяч років, в пізньому палеоліті поступається місцем вищій формі організації людей — родовій общині із загальною власністю на засоби побуту та полювання. Рід стає основою організації людського життя.
У розвиткові первіснообщинного устрою епоха, що характеризувалася керівною роллю жінки в родині, побуті, суспільних відносинах між членами общини, дістала назву матріархат. У пізньому палеоліті відбулися значні зміни в господарській діяльності первісних людей, удосконалювались засоби праці, полювання; на зміну загостреному каменю прийшли метальний спис та списометалка — попередники лука. З'явилися предмети побуту з кісток, у тому числі й голки. З часом люди почали займатися рибальством. Свідченням тому є риб'ячі кістки, знайдені археологами на стоянках первісних людей. Виникають перші релігійні уявлення та вірування, пов'язані з анімізмом, тотемізмом, фетишизмом, магією тощо. Найдавнішими археологічними пам'ятками тих часів вважаються стоянка біля с. Королеве (Закарпаття), печери Кіїк-Коба, Чокурча, Вовчий Грот, Старосілля (Крим), стоянки біля с. Шзин, Пушкарі, Чулатів (р. Десна) й поблизу сіл Круглик, Кодак, Кирилівка (р, Дніпро) тощо.
Важливі зміни в житті людського суспільства відбулися за мезоліту, перехідного періоду, який датується 10-7 тис. років до н.е. Внаслідок поступового потепління сформувалися кліматичні й ландшафтно-географічні умови, близькі до сучасних. Провідне місце в господарстві первісних людей поряд з полюванням і збиральництвом посіла нова галузь — рибальство. Почали застосовуватися лук і стріли. Тривало вдосконалення знарядь мисливства» Серед найпоширеніших були мікроліти — дрібні крем'яні знаряддя геометричних форм; їх застосовували як наконечники стріл, списів, дротиків, гарпунів або леза ножів у дерев'яних чи кістяних оправах. Наприкінці мезолітичної епохи виникла нова форма людського устрою: об'єднання споріднених родів у племена. Найвідоміші тогочасні поселення — Буран-Кая, Шан-Коба та Мурзак-Коба (Крим), Гривеники (Дністер), Осокорівка (Надпоріжжя), Рогалик-Якимівка (р. Срвар), Білолісся, Грижеве, Мирне (Одещина).
Заключним періодом кам'яної доби був неоліт . Це період від 7 до 3 тис. років до н.е., який характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил. Людина переходить від привласнюючих способів існування — збиральництва, мисливства, рибальства, до відтворюючих форм господарства — землеробства й скотарства. Відбувається також подальший розвиток обробки дерева, каменю і кістки, застосовуються шліфування й свердління. Широко використовуються сокири, тесла, серпи, пили тощо. Виникають ткацтво, гончарство. У межах України виявлено близько 500 неолітичних поселень.
Перехідним періодом від неоліту до бронзового віку був енеоліт (від грец. aeneus —мідь та камінь), початок якого датується IV - III тис. до н.е. Найяскравішою археологічною знахідкою цього періоду є трипільськакультура, пам'ятки якої вперше було досліджено біля с.Трипілля на Київщині наприкінці XIX ст. та на території, що простяглася від річок Прут і Дунай до Дніпра. Провідними галузями господарства носіїв цієї культури були землеробство і скотарство. Поселення розташовувалися поблизу річок і складалися з кількох десятків наземних будівель, розміщених рядами або колом одне біля одного. До них, крім житлових, належали й господарські будівлі. Основні знаряддя, праці — мотики, скребачки, ножі, різці, свердла, тесла та ін. — виготовлялися з каменю (кременю) та кісток тварин. Використовувались і металеві вироби — мідні шила, рибальські гачки, прикраси. Пізньотрипільські поселення укріплювалися ровами та оборонними валами. Найвідоміші трипільські поселення — Майданецьке, Таланки, Доброводи, Халеп'я. Деякі вчені вважають трипільців предтечами українського народу. ІІ-І тис, до н.е. — бронзова доба, яка характеризується появою металів. Спочатку застосовували вироби з міді та бронзи (сплав міді з оловом) та інші, а в І тис. до н.е. — із заліза. Внаслідок удосконалення знарядь праці й подальшого розвитку господарства провідну роль у житті тогочасного суспільства починають відігравати чоловіки. Відбувається поступовий перехід від матріархату до патріархату. У IX ст. до н.е. в українських степах з'являються племена кіммерійців які, були вихідцями з Поволжя. Вони населяли межиріччя Дону й Дністра, їздили верхи на конях, обробляли залізо. Кіммерійці утворили великі племінні союзи, що очолювались царями. У VI ст. до н.е. відбулася часткова асиміляція кіммерійців з іраномовними кочовими племенами скіфів, які осіли в Причорноморських степах і утворили тут велику державу -Скіфію. На правому березі Дніпра жили скіфи-орачі, а в Причорноморських степах — так звані "царські скіфи", яким корилися свої й чужі племена. Важливим джерелом їхнього прибутку, крім завойовницьких походів, була торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на збіжжя, хутро, віск, мед, а також рабів скіфи отримували вина, тканини, зброю, предмети розкоші.
У III ст. до н.е. в українські степи прийшли сармати, етнічно споріднені зі скіфами. До складу сарматського об'єднання входили такі військово-політичні союзи племен: язичи, роксолани, сіраки, аорси, а з I ст. до н.е. — алани. Кінець пануванню сарматів у степах Північного Причорномор'я поклала навала готів (середина III ст.).
В українських землях готи перебували до IV-V ст., створивши так звану державу Германаріха — нет ривке політичне об'єднання підкорених слов ' янських, пізньоскіфських, дакійських та сарматських груп. Археологічним відповідником готів на території України є вельбарська(поширена на Волині, Поділлі, частково на Лівобережжі та в Криму) та частина черняхівськоїкультур.
Кінець готів наприкінці IV ст. поклали гуни, поява яких відкрила епоху Великого переселення народів. Гуни створили у Північному Причорномор ' ї власну досить сильну державу, визначним керівником якої був полководець Аттіла. З часом гуни асимілювали з іншими народами.
II ст. до н.е. — час, коли в лісостепових і лісових областях Середнього Придністров'я, на Волині, у Південній Білорусі набула поширення так звана трубинецька культура. Голов ним заняттям племен цієї культури було землеробство. Займалися вони також скотарством, полюванням, рибальством та збиральництвом. Глиняний посуд ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору, існували обмінні зв'язки з античними містами, римськими провінціями і сарматами. У II ст. н.е. ця культура перестала існувати. У II ст, н.е, зарубинецька культура в південній, лісостеповій частині змінюється черняхівською.Залишки цієї культури можна Зустріти від Карпат до Сіверського Донця. Особливістю її є застосування гончарного круга для виготовлення глиняного посуду. Трапляються залізні наральники, серпи, сокири, струги, пилки, долота, свердла, ножі тощо. Головними заняттями племен черняхівської культури були орне землеробство та скотарство. Розвивалися гончарне ремесло, виготовлення ювелірних прикрас. Поселення були досить великими й нараховували іноді до 70 наземних будівель. Племена черняхівської культури вклонялися явищам природи, були язичниками. Вони входили до військово-політичного союзу на чолі з готами, до якого належали і слов'яни. Припинили своє існування наприкінці IV — у V ст. н.е. Дедалі важливішу роль у житті людей, які населяли землі України, відігравали торгові й культурні зв'язки з античними містами-державами на узбережжі Чорного моря. Час їхнього існування відповідав скіфському періодові в степах Північного Причорномор'я. Засновані вихідцями з Греції як торгові факторії, ці міста — Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (в гирлі Південного Бугу), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосія, Херсонес (на території м. Севастополя) — згодом перетворилися на самостійні поліси з високорозвиненими ремеслами, архітектурою та мистецтвом. Вони здійснювали великий торговельний обмін з Грецією, постачаючй їй збіжжя, худобу, шкіру, хутро, рабів тощо; а звідти завозили вина, оливкову олію, зброю, тканини, мармур, кераміку, ювелірні вироби та предмети розкоші. У політичному аспекті античні міста відрізнялася за формою правління. В республіках Ольвія, Тіра, Херсонес та деяких інших законодавча влада належала народним зборам, до яких входили всі вільні громадяни — чоловіки, а в монархічній Боспорській державі зі столицею Пантікапей влада царя поєднувалась із самоуправлінням міст.
Загальна криза рабовласницької системи торкнулася й античних міст-держав Північного Причорномор'я. Економічний занепад посилився внаслідок навали готів у III ст.
Перші відомості про слов'ян, які мешкали на і великій за обсягом території між Дніпром та Віолою, від степів Північного Причорномор'я до берегів Балтики, належать до І ст. н.е. Слов'яни - автохонне населення сучасної України. Воно не прийшле, сформувалося на цій території, освоювало й розвивало пустельні колись землі. Від трипільських часів існують в Україні хліборобство, використання волів, відповідний реманент і упряж, хати, обмазані глиною, розписані яскравими фарбами ззовні і всередині, мотиви вишиванок. дві великі групи слов'ян, мешканців півдня Європи — склавінів і антів. Останні створили східну гілку слов'янства і населяли територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. Анти заклали підвалини етносів східних і південних слов'ян і були найбільшою племінною групою давніх слов'ян в IV-VII ст. Їхнім археологічним відповідником є пеньківськакультура, поширена від Пруту до Оскола .Вони мешкали в напівземлянках з вогнищами, пізніше — кам'яними печами з лежанками, підвалами для зберігання харчових припасів. Поруч із житлами будувались господарські приміщення та майстерні. У землеробстві застосовували перелогову систему та парову з двопільною і привільною сівозмінами. Значного розвитку набули ремесла. Споруджували укріплені городища. Політичний устрій антів народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, основні питання вирішували народні збори — віче. Анти вели різні війни, зокрема проти Візантії, брали активну участь у колонізації Балкавеького півострова. До нас дійшли імена антських князів — Божа, Ардагаста, Пирагоста, дипломата Мезамира. На початку VII ст. назва антів зникла із джерел, а їхній племінний союз розпався.
5. Особливості культури Кукутень-Трипілля В III тисячолітті до н.е. на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена культура, яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Форма селищ. властивою особливістю селищ трипільських часів було те, що житла були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який був для розташування великої рогатої худоби. Житла. Техніка будівництва. У в селищі було біля 30 жител, житла - великі (до 4-5 м у ширину і до 15-20 м у довжину). Українська селянська хата - це піч з добудованим до печі простором, що охоплює піл (місце для спання), який прилягає до печі та стіл поставлений на площі, де порається господиня. Ця хата - однопокоєва або двопокоєва, розподілена сіньми. Також для трипільських часів мають місце хати багатопокоєв. Хата має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев'яними перегородками; в кожному покої піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками), місцями для спання. Іноді у покої розташовували дві печі. Трипільську хату будували з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні, і зсередини грубим шаром глини. На півдні (Уманьщині), де бракувало дерева, хату будовали, як і нині, із саманну. Моделі трипільських хат знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися, як ззовні, так із середини. Родинний лад. у трипільській хаті жили родичі, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Родинний лад трипільців становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Україна трипільських часів - суцільно хліборобська країна. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство - великохудобне. Віл і корова визначали склад стада. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля. Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов'язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, це вказує, що худоба була спільною власністю цілої громади і стадо було громадським. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським. Села були відкриті, збудовані на відкритих місцях, без топографічного пристосовування до рельєфу місцевості, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хліборобське і мирне. Трипільці могли мешкати на берегах річок зовсім невеликими оселями, незважаючи на те, що це може становити для них якусь небезпеку. Якщо припустити, що в кожному помешканні селища, розкопаного на Коломийщині під Трипіллям, мешкало 10-15 осіб, то у 30-х роках у цьому помешканні повинно б було жити 300- 500 людей. Такі, мабуть, були середні розміри селищ трипільських часів. Також були менші, але були й більші. Отже, можна казати про Трипілля, як високорозвинену культуру ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. Відповідно до цього, трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки.
6. Особливості скіфської культури, її вплив на культуру давніх слов’ян Культура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря (з VIII ст. до Н. X.), коли були засновані міста-поліси. Від скіфів українці успадкували керамічне і декоративне мистецтво, низку слів (собака, топір та ін.), елементи одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталі озброєння (сагайдак, пернач). Українська жива мова виразно зберегла сліди цієї первісної, архаїчної тотожності багатства і худоби в подвійному значенні слова товар. Товар - це одночасно худоба і крам. Хліборобська культура трипілля III тисячоліття до н.е., пов'язана з передньоазійським культурним світом, територіально консолідується у межах Наддніпров'я - Наддунав'я. Це культура замкнених теренів. Державництво скіфів - це імперія вершників з центром, що знаходиться на Україні, і з безмежно розтяглою територією. Вершницька імперія скіфів - могутня, специфічно "варварська". Скарби Чортомлика, золото Куль-Оби кажуть про накопичувані багатства. Відстань від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю вказує на її теренові простори. Вали, обсяг і висота скіфських городищ свідчать про міцність. Науковці знаходять на Обі - могили; на Полтавщині, Київщині й Поділлі - городища. Щодо поселень скіфів, то вони були городищами. Геродот, який побував у Скіфії в V ст. до н.е., описав їх звичаї у своєму творі “Історія”. Він сповіщає, що біля Меотіди (Азовське море) жили царські скіфи, а трохи північніше від Борисфена (Дніпро) і на схід – скіфи_кочівники. Скіфи ділилися на племена, але влада над ними належала одному родові скіфських царів, які ділили Скіфію між собою, пересуваючись за своїми численними стадами худоби з місця на місце у пошуках гарних пасовищ. У скіфському суспільстві була багата верхівка і маса бідніших, які пасли стада багатих скіфів, стригли овець, обробляли шкіри, хутра. Захоплених під час воєнних походів полонених скіфи перетворювали на рабів і використовували їх працю у сільському господарстві. Основу господарської діяльності скіфів становило скотарство. Скіфська релігійно_міфологічна система сполучала у собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропо_морфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології. Одяг скіфів, який був пристосований до верхової їзди, прикрашався хутром, оздоблювався золотими нашивними платівками. У скіфських похованнях знаходили іноді велику кількість таких платівок. Основою скіфського мистецтва був так званий звіриний стиль. Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду, предмети побуту. Традиції скіфського звіриного стилю надовго пережили своїх творців і простежуються у мотивах давньоруського мистецтва. Про міцність і велич Скіфської держави свідчать скіфські кургани. Померлих знатних скіфів ховали під курганами, висота деяких із них досягала 20 м. У поховальну камеру клали тіло померлого, вбитих з цього приводу рабів, служниць, коней, а також предмети розкоші, зброю. У великих камерах_катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та 11 бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, мечі, сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг з золотими і срібними прикрасами, золотий, срібний посуд та інші предмети. Для скіфів золото не було дорогоцінним металом чи символом знатності. Цей дуже пластичний матеріал використовувався для прикрас, творчості, мистецтва. На всіх знахідках — витончені композиції, багаті сюжети, що ніколи не повторюються. На весь світ відомі такі шедеври мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха, на якому зображений бій скіфів з греками, золота оббивка горита з кургану Чортомлик, деталі кінської упряжі , одягу, головних уборів, металевий посуд. Шедевром скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили.
