у XVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко.
Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі, Троїцький собор - у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз — територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври (народний зодчий Стефан Ковнір.
Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви
Києво-Печерської лаври. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі.
У XVIII столітті, у Києві архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів (Йоган Шедель –дзвіниця Києво-печерської Лаври; Бартоломео Растреллі збудував Андріївську церкву, Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським).
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).
Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII століття нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.
Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі — палаци вельмож, магістрати, школи, ринки.
КОВНІР Степан (Стефан) Дем’янович У 1720 р. з невідомих причин став кріпаком Києво-Печерської лаври, де навчався будівельній справі й брав участь у відбудові споруд монастиря після великої пожежі 1718 р. Прийнято вважати, що його вчителями - І. Каландін, Д. Дебоскет, Й. Г. Шедель, П. Неєлов, І. Григорович-Барський. У спорудженні Великої лаврської дзвін-ниці та друкарні, Кловського палацу, Андріївської церкви бере участь вже як співавтор. У 1744—1745 рр. майстер збудував Ковнірівський корпус, що органічно завершив ансамбль головної площі Києво-Печерської лаври. Його барочна архітектура доповнювала пишні форми Успенського собору, не дисонуючи з класичною колонадою Великої дзвіниці. Ця споруда засвідчила появу оригінального майстра, який створив неповторний симбіоз народної української архітектури та європейського бароко. Архітектурним шедевром С. Ковніра стала дзвіниця на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври (1754—1761). За оригінальністю силуету, довершеністю архітектурних форм, гармонією з природним та архітектурним середовищем вона не має аналогів у світовій архітектурі. Цією спорудою майстер започаткував своєрідний напрям — спорудження двоярусних дзвіниць. У 1759—1763 рр. зодчий збудував дзвіницю на Ближніх печерах, утворивши таким чином основні архітектурні домінанти ансамблю печер і надавши йому завершеності. Майже водночас споруджено дзвіницю Братського монастиря в Києві (1756—1759), яка не збереглася до нашого часу. Вона була однією з окрас центральної площі київського Подолу. Не збереглася також і церква Антонія та Феодосія у м. Василькові, що на Київщині. Був автором і будівничим Троїцької церкви в Китаївській пустині поблизу Києва (1763—1767).
Іван Григорович Григорович-Барський З 1724 р. Іван навчався в Київській академії.
Наприкінці 40-х рр. Григорович-Барський розпочинає службову кар'єру і водночас — архітектурну діяльність. Першою його роботою стало спорудження міського водогону . Центральною спорудою водогону, що охопив увесь Поділ, був павільйон-фонтан, так званий «Феліціан», на майдані перед будинком магістрату (нині Контрактова площа).
Протягом 1748-1749 рр. архітектор працював у Кирилівському монастирі, зокрема спорудив у трапезній новий для Києва тип двоповерхової церкви — Василя Великого. Поряд з будівництвом у Києві Іван Григорович-Барський бере участь у спорудженні унікального собору в м. Козелець, розпочатого 1766 р. видатним українським архітектором Андрієм Квасовим.
Найвище піднесення творчості майстра припадає приблизно на кінець 60-х — початок 70-х рр. XVIII ст. У цей період він стає найпопулярнішим архітектором Києва. Жодне будівництво на Подолі не обійшлося без його участі. За два десятиріччя Барський спорудив церкву Красногорського монастиря, Набережно-Микільську дзвіницю, галерею Константинівської церкви і ряд цивільних споруд. 1766 р. він будує корпус братських келій Межигірського монастиря і — майже водночас — один з найкращих своїх творів — Покровську церкву в Києві. Вона являла собою видовжений хрест з трьома куполами і втілювала принцип об'ємно-просторового побудування, характерний для української архітектури. 1765 р. було зведено будинок нової бурси, який, за описом сучасника, являв собою «немалого пространства двухэтажные деревянные покои» й мав у нижньому Поверсі «по написанному плану двенадцать изб с горницами и четверо сеней». У ці ж роки Григорович-Барський спорудив будинок гостиного двору навпроти Воскресенської церкви на Подолі.
Найбільше відомостей збереглося про цивільні споруди Григоровича-Барського в Межигірському монастирі. Однією з кращих вважався корпус келій проти Спаської церкви.
До цього періоду належить і будівництво Набережно-Микільської церкви на Подолі, яка являла собою однокупольну споруду на хрестовій основі. Близька за архітектурою церква побудована й у с. Лемеші на Чернігівщині, над могилою батька графа О. Розумовського. Останнім архітектурним твором митця стала дзвіниця Успенського собору (1782) у Києві.