Театральне мистецтво в античному світі

В епоху еллінізму театральне мистецтво стало одним з провідників грецької культури на Сході. Нова антична комедія, першими представниками якої були Філемон, Діфіл, найбільшим відоми був Менандр, відтворювала сучасне життя тільки в плані сімейно-побутових відносин і особистих переживань людини. Побутові тенденції нової комедії вимагали відповідної зміни стилю гри акторів: збільшилося число уживаних масок для більшої індивідуалізації традиційних характерів комедії. В епоху еллінізму вперше з'явилися актори-професіонали, а також акторські товариства, членами яких були тільки чоловіки і причому вільнонароджені. Серед театрів епохи еллінізму відомі театри в Епідаврі, Мегалополі (Пелопоннес), Прієні, Ефесі (Мала Азія), Оропа (північний схід Аттики).

Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане зі святами збору урожаю. Походження театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса. Учасники ритуальних процесій зображали повагу Діонісу, одягали козячі шкури, співали і танцювали (слово “трагедія” в перекладі з грецького – “пісня козлів”). Про історичне коріння театру свідчить обов'язкова участь у давньогрецьких трагедіях хору, з яким спочатку вів діалоги один актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Поєднання з літературною традицією в класичну епоху перетворило театр з релігійних, народних вистав на самостійний вид мистецтва.

Театральні вистави стали невід'ємною складовою державних свят – Діонісій і Ліней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі глядачів (збереглися театр Діоніса в Афінах, амфітеатр в Епідаврі). Керівники міста знаходили хорега (людину, яка забезпечувала фінансування), за жеребом визначали порядок показу комедій, трагедій. Бідні люди отримували гроші на вхідний квиток. Акторами були тільки чоловіки, вони грали в особливих масках. Постановником був сам поет.

Найуславленішими драматургами є трагіки Есхіл, Софокл і Евріпід. На превеликий жаль, більшість драматичних творів втрачено. Перший з них, Есхіл (525—456 pp. до Хр.), був афінянин, брав участь у боях із персами під Марафоном і Саламіном, але потім перенісся на Сицилію. Він написав 90 драм, з яких залишилося сім: «Прометей закутий», «Семеро проти Фів», «Перси», «Агамемнон», «Хоефори», «Евменіди», «Молільниці». Найвідоміша його трагедія — "Прометей закутий". Вона розповідає про мужнього титана Прометея, який викрав у богів вогонь і дав його людям, за що був жорстоко покараний Зевсом. Образ Прометея став символом сили духу, незламної мужності. Теми для своїх творів він брав із міфології і давніх переказів. Акція в нього проста, а головна думка та, що боги все опікуються людиною. Есхіл в історичній п'єсі “Перси” прославляє перемогу греків у війні з загарбниками, в якій, до речі, сам брав участь.

Другий драматург — Софокл (496—406 pp.), також афінянин, був урядовцем Морського союзу й мав велику пошану в Афінах. Залишив поверх 100 творів, а в драматичних конкурсах взяв першу нагороду 50 разів. Збереглися його драми: «Аякс», «Електра», «Антігона», «Король Едіп», «Едіп на Колоносі», «Трахішйки», «Філоктет». Його твори відзначалися незвичайною ясністю й гармонією будови. Теми брав із первісних переказів, але вмів чудово передавати психологію своїх героїв і розвивав глибокі етичні ідеї. Софокл привніс психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в “Антігоні” головна героїня приносить себе у жертву, але виконує етичний обов'язок: всупереч забороні царя ховає загиблого брата.

Третій великий драматург — Еврипід (480—406 pp.) народився на острові Саламін, помер при дворі короля Архелая в Македонії. З 90 його драм дійшло до нас 19. Найважливіші з них: «Медея», «Орест», «Андромаха», «Безумний Геракл», «Електра», «Іфігенія в Тавриді», «Іфігенія в Авліді», «Вакханки», «Кіклоп». Еврипід залюбки досліджував таємні відрухи людської душі й майстерно зображував людські пристрасті та конфлікти, що в них виходили. Евріпід, молодший з трьох великих драматургів, жив уже в епоху кризи, громадянських воєн, зовнішньої небезпеки, яка наростала з боку Македонії. Все це і дістало відображення в його творчості (“Медея”, “Іполіт”).

Найвизначнішим автором комедії був Арістофан (450—387 pp.). Він спеціалізувався на політичній комедії й гостро виступав проти від'ємних явищ афінського життя. У «Лицарях» піддав вш безмилосерднШ критиці демагога Клеона та юрбу, що піддавалася під його провід, у «Хмарах» висміював софістів, у «Птахах» — неконсеквентну політику Афін. З 44 його комедіїі уціліло 11.

Самобутнім римським театральним жанром були міми — побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави.

Широке поширення в епоху еллінізму отримала також пантоміма — мімічний танець, зазвичай на міфологійний сюжет. Як правило, актор пантоміми виступав один. Жіночі ролі виконувались переважно чоловіками. У Південній Італії і Сицилії в 4-3 століттях до н. е. виконувалися фліаки — невеликі комедійні сценки, які відрізнялися від міма обов'язковим використанням маски. Фліаки здебільшого пародіювали трагедії, але брали і теми з повсякденного життя.

Поиск по сайту: