Універсальні міжнародно-правові джерела про загальні і спеціальні права меншин

Універсальні документи - Статут ООН, так само як і Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., - відображають позицію багатьох багатонаціональних держав, у першу чергу латиноамериканських, які не бажали встановлювати спеціальний режим захисту національних меншин на своїх територіях, і не містять спеціальних положень про захист меншин. Держави побоювалися негативних наслідків офіційного виділення етнічних і національних груп, що, на їхню думку, загрожувало політиці національної і територіальної цілісності, непорушності державних кордонів, внутрішньому конституційному порядку. Однак колективні рішення ООН з часу її виникнення свідчили про те, що проблема захисту меншин є її стратегічною метою. У Резолюції 217 (III) від 10 грудня 1948 р. під назвою "Доля меншин" Генеральна Асамблея проголосила, що ООН не може залишатися байдужою до долі меншин, проте важко прийняти загальне рішення з цього складного і болючого питання, яке має свою специфіку у кожній країні, де воно виникає. У Резолюції 532В (VI) від 4 лютого 1952 p. Генеральна

Асамблея заявила, що заборона дискримінації та захист меншин є двома найважливішими напрямами її діяльності.

Доказом того, що держави - члени ООН розуміють важливість проблеми захисту меншин для підтримки міжнародного миру й безпеки, стало створення в 1946 р. на підставі ст. 68 Статуту ООН одним із її головних органів - Економічною і соціальною радою - Комісії з прав людини, до кола компетенції якої ввійшла зокрема підготовка пропозицій і рекомендацій з питань захисту меншин. На своїй першій сесії Комісія з прав людини заснувала Підкомісію з питань запобігання дискримінації та захисту меншин, визначивши серед основних її завдань такі: «а) проводити дослідження, особливо на підставі Загальної декларації прав людини, та робити рекомендації Комісії з прав людини про запобігання дискримінації будь-якого ґатунку стосовно прав людини та основних свобод і захисту расових, національних, релігійних і мовних меншин». Основна діяльність підкомісії зосереджена на запобіганні дискримінації, проте значна увага була приділена визначенню концепції прав меншин і поняттю меншин. Стосовно останнього, то членами підкомісії були укладені матеріали щодо стратегічного розвитку проблеми, наприклад підготовлений проект тексту ст. 31 Загальної декларації прав людини та ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У 1994 р. основні положення ст. 27 знайшли відображення в офіційному коментарі Комітету з прав людини, створеного відповідно до частини IV Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. У коментарі цього органу ООН, що має для держав-учасниць рекомендаційний характер, відзначається, що стаття стосується індивідуальних прав людини, захищає права осіб, які належать до меншин як групи осіб, що мають свою культуру й мову та відрізняються від решти населення країни. Комітет вважає, що дія ст. 27 поширюється також і на негромадян, що перебувають на території даної держави на законній підставі. Існування етнічних або мовних меншин не залежить від рішення конкретної держави, воно підтверджується наявністю об'єктивних критеріїв.

Необхідно відзначити, що під час обговорення Комісією з прав людини та її підкомісією проекту ст. 27 пакту не було також єдності поглядів на характер і сутність передбачених у ній зобов'язань держав. На відміну від формулювань більшості статей пакту, де «держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються...» або «кожна людина має право...», у результаті обговорення питання про те, чи повинні держави утримуватися від втручання в справи меншин або ж мати стосовно них якісь зобов'язання, було прийняте компромісне і, з правового погляду, нечітке формулювання «...особам, що належать до таких меншин, не може бути відмовлено в праві...». З цього випливає, що держави не беруть на себе чітких зобов'язань щодо осіб, які належать до меншин, але погоджуються визнавати культурні, релігійні та мовні права таких осіб. І це максимум того, з чим спромоглися погодитися держави на час прийняття пакту.

Таким чином, ст. 27 МПГПП містить тільки загальне стандартне положення про поводження з етнічними, релігійними і мовними меншинами, але не торкається питання, як саме вона має застосовуватись державами-учасницями. Не визначаються засоби її національно-правової імплементації, не йдеться про прийняття національних норм на її виконання. Стаття має зміст не позитивного, а пасивного зобов'язання держав, що не передбачає обов'язкової, активної і тривалої роботи для забезпечення її виконання в державах-учасницях. На таку ситуацію певним чином відреагувала, наприклад, Франція. Приєднуючись до пакту, вона зробила застереження, що ст. 27 не відповідає ст. 2 Конституції Республіки Франція, яка передбачає неподільність французької нації.

Поиск по сайту: