Норма права: поняття та ознаки

Норма права є самостійним явищем та має свої специфічні оз­наки, які відрізняють її від усіх інших соціальних норм:

1. Єдина у системі соціальних норм, створена(санкціонована або видана) державою, є офіційним виразником державної волі суспільства.

2. Являє собою владне загальнообов'язкове право відносно дозволеної та забороненої поведінки людей(є правилом ре­гулятивного характеру).

3. Є формально визначеною- санкціонується або видається державою у конкретній, визначеній правовій формі, яка є документальною, наприклад, у формі закону. Крім того, формальна визначеність пов'язується зі специфічною структурою норми права.

4. Видається уповноваженими суб'єктами в межах їх компетенції та відповідно до визначеної процедури, тобто ство­рюється у суворо встановленому порядку.

5. Єдина у системі соціальних норм, виконання якої забезпечується силою державного примусу.

6. Норма права є не просто соціальним регулятором суспільних відносин, а державним регуляторомсуспільних відносин.

7. Є єдиною серед соціальних норм, впливякої на суспільні відносини викликає юридичні наслідки,гарантом яких є держава.

8. Офіційно закріплює рівень свободита справедливості від­повідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів населення держави.

9.Має чітко виражену логічну структуру,складається з елементів (диспозиція, гіпотеза, санкція).

Норма права- загальнообов'язкове, формально визначене, ви­дане або санкціоноване державою правило поведінки, що охороня­ється нею та є державним регулятором суспільних відносин.

Структура норми права

Хоча норма права є первинним елементом системи права, вона, власне, є доволі складним утворенням, що має свою структуру. Специфічна структура норми права є одним з напрямів втілення такої ознаки норм права, як формальна вираженість.

Структура правової норми— внутрішня будова правової норми, її розподіл на складові елементи та зв'язок цих елементів між собою.

За наявністю або відсутністю юридичних фактів гіпотези поділяються на позитивніта негативні. Позитивні пов'язують реалізацію правового припису з настанням певних умов. Так, для укладення шлюбу необхідними умовами є досягнення шлюбного віку та інші умови. Негативніпередбачають, що застосування норми права здійснюється у разі відсутності зазначених у гіпотезі умов (ненадання допомоги хворому особою, яка була зобов'язана надати таку допомогу).

За ступенем визначеності гіпотези бувають визначенимита відносно визначеними.У визначенихвичерпно називається умо­ва, з настанням якої правило поведінки вступає в дію (договір зай­му на певну суму - письмова форма). (якщо позов поданий недієздатною особою, то суд залишає його без розгляду).

Відносно визначенімістять формулювання у загальній формі, наприклад: «з причин, що виз­нані судом незадовільними». (усиновлення, що проводилось без згоди батьків, у випадку якщо таке було необхідне, може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам).

(усиновлення, що проводилось без згоди батьків у випадку якщо таке було необхідне - визначена гіпотеза.

може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам) – невизначена гіпотеза.

За формою виразу гіпотези поділяються на абстрактні (за­гальні)та казуїстичні (конкретні). Абстрактні - умови застосу­вання норми визначаються загальними, родовими ознаками. Ця гіпотеза пов'язує дію норми з настанням конкретних обставин певного виду, абстрагуючись від окремих випадків. Це дозволяє охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків Норми з абстрактною гіпотезою є стабільними внаслідок того, що родові ознаки, які містить у собі гіпотеза, є стійкими явищами.

Казуїстична(з лат. «казус» - випадок) гіпотеза визначає умови дії норми, використовуючи більш вузькі, видові ознаки. Тому нор­ма поширює свою дію на більш вузьке коло відносин, внаслідок чого є менш стабільною. Історично казуїстична гіпотеза виникла раніше, але у сьогоденні практично зникла з нормотворчості, її зас­тосування призводить до збільшення кількості юридичних складів і одночасно не дає можливості досягти повноти юридичного визна­чення.

Диспозиція- структурний елемент норми права, який визна­чає правило поведінки, згідно з яким повинні діяти учасники пра­вовідносин, закріплює права та обов'язки сторін, визначаючи ме­жу дозволеної поведінки.Диспозиція є центральним структурним компонентом норми права регулятивного характеру, що дозволяє при настанні умов, передбачених гіпотезою, врегульовувати суспільні відносини. Саме диспозиція містить у собі модель право­вої поведінки.

За характером приписів диспозиції бувають уповноважуючи­ми(надають право, визначають варіант дозволеної поведінки) зо­бов’язуючими(визначають обов'язок суб'єкта, варіант належної по­ведінки), забороняючими(містять у собі заборону скоєння певних протиправних дій або бездіяльності).

За ступенем визначеності виділяють визначені(закріплю­ють однозначне правило поведінки, можливість вибору іншого варіанта поведінки не надається) та відносно визначені(вказують на певні ознаки поведінки, у межах яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки) диспозиції.

Розрізняють наступні види диспозицій:

1.Визначені диспозиції – ті, які чітко та вичерпно визначають права та обов’язки суб’єктів ( при встановленні душевного захворювання, “то” особа визнається неосудною).

2.Альтернативні диспозиції – ті, які надають суб’єктам можливість вибору того чи іншого варіанту поведінки, з встановлених нормою, який найбільш повно відповідає їх інтересам (у випадку відміни усиновлення, суд визначає - чи дитина підлягає поверненню батькам чи передається до органів опіки та піклування).

3.Прості діспозиції – ті, які лише формулюють правила поведінки не конкретизуючи деталей (ст. КК про ненадання лікарем допомоги потерпілому ).

4.Розвернуті диспозиції – ті, які детально характеризують правило поведінки визначаючи його риси.

За формою виразу розрізняють абстрактніта казуальнідиспо­зиції, при цьому під абстрактною мають на увазі ту, яка розкриває тип поведінки, а казуальна перераховує конкретні дозволи та забо­рони. Так, російське «Уложення про покарання» містило казуальні гіпотези та мало 2034 статті.

За способом викладення правил поведінки диспозиції поділя­ються на прості, описові, відсильні та бланкетні.

Простадиспозиція називає варіант поведінки (дозвіл чи заборо­ну), не деталізуючи його.

Описовадиспозиція описує всі основні ознаки правил поведінки.

Відсильнадиспозиція не містить повного описання правила по­ведінки, а відсилає для ознайомлення з ним до іншої статті певного нормативно-правового акта.

Бланкетнадиспозиція для ознайомлення з правилами по­ведінки відсилає до інших нормативно-правових актів (інструкцій, правил) тієї або ж іншої галузі.

Санкція- заключний елемент норми права, який передбачає певні небажані наслідки матеріального, фізичного, психічного ха­рактеру, що настають для особи, яка порушила диспозицію норми.

За характером наслідківсанкції бувають правовідновлюючі - пов'язані з відновленням порушених прав та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, не мають на меті покарати особу-правопорушника (відшкодування збитків, сплата аліментів, спла­та пені тощо), застосовуються у цивільному, господарському праві; штрафні (каральні)- активний примусовий засіб, спрямо­ваний на покарання правопорушника (позбавлення волі, штраф, виправні роботи), застосовуються у кримінальному, адміністра­тивному праві; превентивні(догана, попередження, привід, арешт майна, примусове лікування) - спрямовані на подальше не­допущення протиправної поведінки після скоєння особою право­порушення, а також на забезпечення можливості подальшого відшкодування завданих збитків. Застосовуються у кримінально­му, адміністративному, трудовому праві.

За ступенем визначеностісанкції поділяються на: абсолютно визначені - вказують вид державного впливу, який застосовується у разі порушення норми (штраф за проїзд, у цивільному праві — пов­не відшкодування збитків); відносно визначені - встановлюють нижчу та вищу межу державного впливу на правопорушника (від-до); альтернативні - правозастосовець обирає з двох або більше варіантів державного впливу один, який застосовується до правопо­рушника (у санкції декілька видів несприятливих наслідків, перера­хованих з використанням сполучника «або»); кумулятивні - ті, які передбачають одночасне настання декількох наслідків несприятли­вого характеру (у санкції декілька видів несприятливих наслідків, перерахованих з використанням сполучника «та»).

Структура норми права — це логічно узгоджена внутрішня будова правової норми, що характеризується на­явністю взаємопов'язаних логічно елементів.

За функціональним призначенням норми права поділяються на норми відправні танорми-правила поведінки. Цей критерій дає відповідь на питання: які завдання перед собою ставив нормотворець, якими є завдання норми, яким має бути соціальний ефект її дії.

Відправні - це норми найбільш загального характеру, що визначають основи правового регулювання, закріплюють ба­зові категорії, принципи та поняття. Безпосередніх правил поведінки вони не містять, на права та обов'язки суб'єктів не вказують. Вони опосередковано визначають напрями та зміст правової діяльності. Відправні норми поділяються на чотири групи.

Норми-правила поведінки, тобто ті, що безпосередньо закріп­люють варіанти можливої, належної та забороненої поведінки (права та обов'язки суб'єктів права), поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивнінорми встановлюють права та обов'язки суб'єктів права, спрямовані на врегулювання правомірної поведінки, фор­мулюють позитивні приписи у праві (наприклад, норми цивіль­ного права).

Охороннінорми передбачають негативну реакцію держави на неправомірну поведінку учасників правовідносин. Передбачають застосування до порушника норм негативних заходів у формі дер­жавного примусу (наприклад, норми кримінального права).

Система більшості галузей права передбачає існування загаль­ної та особливої частини. Норми загальної частини встановлюють ті положення, які властиві певній галузі права в цілому (загальні засади, завдання, основні поняття, принципи), переважно ці нор­ми є відправними.

Норми особливої частини деталізують положення окремих інсти­тутів права, встановлюють правила поведінки, права та обов'язки суб'єктів. Це норми-правила поведінки.

За предметом правового регулювання, тобто за галузевою належністю, норми поділяються на норми конституційного, кримінального, цивільного, фінансового, трудового, банківсько­го права тощо.

Усі галузеві норми поділяються на норми матеріального тапроцесуального права. Норми матеріального прававідповідають на питання «що регулюється?», встановлюють межі правовідно­син, закріплюючи права та обов'язки суб'єктів права, їх правовий статус (цивільне, кримінальне, трудове). Норми процесуального права відповідають на питання «яким чином регулюється?», вони врегульовують організаційні відносини, мають процедурний, уп­равлінський характер, регламентують порядок, форми та методи реалізації норм матеріального права, діяльність правозастосовців, порядок ведення ними юридичних справ і стосуються не всіх суб'єктів, а лише учасників юридичного процесу (позивача, відповідача, підозрюваного, обвинуваченого, суду, судді, адвока­та, прокурора тощо).

За методом правового регулювання норми права поділяють­ся на чотири групи.

Імперативні (категоричні)- змістом цих норм є застосування владних наказів щодо виконання державних приписів. Вони є за­гальнообов'язковими, не допускають іншого трактування при­писів. Такі норми є характерними для тих галузей права, які передбачають відносини нерівності - влади та підпорядкування – галузей публічного права (конституційне, кримінальне, адміністра­тивне право).

Диспозитивні- змістом цих норм є надання суб'єктам певного простору для волевиявлення, тобто вони передбачають варіант по­ведінки, але дозволяють суб'єктам у межах правової норми на власний розсуд корегувати обсяг прав та обов'язків. Передбачене нормою правило починає діяти лише у разі відсутності згоди сторін. Ці норми належать до сфери приватного права (норми цивільного, шлюбно-сімейного, торговельного права).

Рекомендаційні - норми, що встановлюють варіанти бажаної, на думку держави, але не обов'язкової поведінки. Для забезпечен­ня реалізації цих норм адресати вживають заходів у межах власної компетенції з урахуванням місцевих умов та можливостей. Суб'єктами-адресатами цих норм переважно є колективні органі­зації з державною формою власності.

Заохочувальні - норми, що встановлюють заходи заохочення за здійснення бажаних та корисних для держави та суспільства діянь (сумлінне виконання своїх державних та громадських обов'язків).

За характером регулятивних приписів норми права поділя­ються на три групи.

За суб'єктом нормотворчості або юридичною силою, яка за­лежить від органу, що видав норму, норми права поділяються на:

1. Законодавчі— отримали відображення в законах, основним
серед яких є конституція. Мають вищу юридичну силу.

2. Підзаконні- відображені у підзаконних нормативно-право­вих актах, мають відповідати нормам законів, можуть деталізувати їх положення.

За ступенем визначеностівиокремлюються абсолютно ви­значеніта відносно визначенінорми.

Абсолютно визначенимивважають норми, в яких конкретно та вичерпно визначені умови, за яких норма права вступає в дію (гіпотеза), чітко виписане правило поведінки суб'єктів пра­вовідносин (диспозиція), чітко вказано на наслідки порушення вимог норми (санкція).

Відносно визначенінорми дають лише загальні ознаки умов, за яких норма права вступає в дію, суб'єкти діють у межах диспо­зиції, обираючи власний варіант поведінки, санкція передбачає лише можливі межі відповідальності або передбачає альтерна­тивні варіанти відповідальності.

По степени определенности изложения элементов правовой нормы в статьях нормативно-правовых актов нормы права подразделяются на:

абсолютно определенные – это нормы, которые с абсолютной точностью определяют условия их действия, права и обязанности участников отношений или меры юридической ответственности за их нарушение. При этом конкретизация предписания, предусмотренного нормой права, не допускается.

относительно определенные – это нормы, которые не содержат достаточно полных сведений об условиях их действия, правах и обязанностях участников общественных отношений или мерах юридической ответственности и предоставляют правоприменительным органам воз­можность решать дело с учетом конкретных обстоятельств. Относительно определенный характер имеет большинство санкций уголовного права, которые устанавливают низший и высший пределы наказания (например, лишение свободы от 1 до 5 лет).

альтернативные – это нормы, предусматривающие несколько вариантов, условий их действия, поведения сторон или мер, санкций за их нарушение. Альтернативные санкции содержат несколько вариантов наказаний, одно из которых может быть применено к право­нарушителю.

За юридичною дієюіснує три різновиди норм: за дією у часі, дією у просторі та дією за колом осіб.

Поиск по сайту: