Права людини згідно з Конституцією України. Захист прав людини і громадянина. Механізм реалізації цих прав.

Відповідно до Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії виз­начають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Конституції України).

Права людини представляють собою певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, які об'єктивно визнача­ються досягнутим людством рівнем розвитку і мають бути рівними для усіх людей.

В юридичній науці розглядається питання співвідношення понять «свободи» і «права». Відмінність між правами і свободами людини є не абсолютною, а віднос­ною. І поняття прав людини, і поняття свобод людини відображають людські мож­ливості. У цьому — принципова спільність цих понять. Та все ж права і свободи лю­дини не є цілком тотожними явищами: вони розрізняються головним чином за шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення. Права людини можуть бути здійсненими, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, права на працю, на освіту, на соціальне забезпечення неможливо реалізувати, якщо не встановлено відповідної юридичної процедури). А свободи людини у багатьох випадках можуть бути здійсненими і без такого втручання дер­жави; її місія щодо них полягає в охороні, непорушуванні й захисті відповідних можливостей людини (наприклад, свободи слова, сповідування будь-якого віровчення, вибору місця проживання).

Гарантії прав і свобод людини — це такі засоби і механізми, які сприяють здійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх охорону й захист. Згадка про такі гарантії зобов'язує державу не тільки проголошувати, декларувати у Конституції та інших законах права і свободи, а й дбати, піклуватися про їх здійсненність (схему див. на наст. стор.).

1. Однією з головних ознак прав і свобод людини є їх природний характер. Права людини є соціально-історичним, а не біологічним або фізіологічним яви

4. Конституційне законодавство

щем, а це означає, що природний характер є ознакою прав людини у тому розумінні, що саме від народження люди вважаються рівними у своїй гідності та правах. Реалізація особистістю прав людини має своєю основною метою «забез­печення свого нормального існування, розвитку, задоволення потреб, що сформувалися».

Таким чином, природний характер прав людини знаходить свій прояв у тому, що вони надаються від народження і їх виникнення не обумовлене волевиявлен­ням якоїсь особи, в тому числі держави. Крім того, людина не може бути позбав­лена її прав або свавільно обмежена в них.

2. З цією тезою пов'язана наступна ознака прав людини — їх невід'ємний ха­рактер. Позбавлена прав людина не може бути повноцінним суб'єктом не тільки у вузькому, юридичному сенсі, як суб'єкт права, а й у більш широкому розумінні, як особистість, оскільки не має гарантованих можливостей брати участь у вирішенні питань суспільного й свого власного життя. Права людини окреслю­ють той простір, який забезпечує кожній людині умови її самореалізації.

3. Права людини мають визнаватися державою й закріплюватися у законо­давстві. Визнання державою прав людини шляхом закріплення їх у Конституції чи в іншому законі є не тільки формальним (процедурним) моментом, але також має досить конкретну соціальну цінність для їх реалізації. Річ у тім, що хоча пра­ва людині не «даруються» державою і їх виникнення не залежить від її волевияв­лення, але визнання, забезпечення й захист прав і свобод людини є однією з основних функцій демократичної держави, що потребує їх формулювання на законодавчому рівні.

4. Однією з важливих рис прав людини є їх рівність.

5. Універсальний характер прав людини, їх «всезагальність», вони не обмежені територією держави (є позатериторіальними) і не залежать від національної при­належності людини (наднаціональні): вони належать людині вже тому, що вона людина.

Усі права і свободи можна також поділити на дві групи: