КЛАСИФІКАЦІЯ НОРМ ПРАВА

Складність суспільних відносин, що регулюються правом, та багатоаспектність самої категорії „право” визначає можливість класифікації норм за різноманітними критеріями.

Класифікація норм – це їх розподіл на окремі види по певним суттєвим ознакам, які визначають специфічну роль кожного із різновидів норм у регулюванні суспільних відносин.

Класифікація норм – це їх розподіл на окремі види по певним суттєвим ознакам, які визначають специфічну роль кожного з різновидів норм у регулюванні суспільних відносин.

Класифікація надає можливість:

1) чітко визначити місце кожної з норм у системі права;

2) охарактеризувати функції норм та їх місце в механізмі правового регулювання;

3) визначити межі регулятивного впливу держави на суспільство за допомогою права;

4) встановити шляхи вдосконалення правотворчої та правозастосовчої практики та підвищити її ефективність;

5) вивчити особливості кожного з різновидів норм та можливості їх взаємодії;

6) визначити призначення кожного з різновидів норм;

7) визначити особливі способи впливу норм на суб’єктів права.

Визначимо основні критерії класифікації норм права.

І. За суб’єктами правотворчості розрізняють норми, що приймаються громадянським суспільством в процесі проведення референдумів, та норми, що приймаються державою шляхом діяльності спеціально створених структур, до повноважень яких належать законотворчі та правотворчі.

ІІ. В залежності від способу об’єктивації розрізняють звичаєві, гетерономні та автономні.

Звичаєві норми не встановлюються певними суб’єктами, виникають поступово, відображаючи суспільні відносини, які формуються та набирають соціально значимого характеру. Після санкціонування з боку держави вони стають правовими та мають форму правового звичаю.

Гетерономні норми встановлюються певним авторитетним суспільним чи державним органом в односторонньому порядку та владно встановлюють суб’єктам певний варіант поведінки. Вони мають форму нормативно-правового акту.

Автономні норми формуються самими суб’єктами права і являють собою результат узгодженості їх інтересів. Мають форму колективних чи міждержавних договорів.

ІІІ. За юридичною силою норми класифікують на законодавчі, що вміщаються у тексті закону та мають вищу юридичну силу, і норми підзаконних актів, які приймаються державно-владними структурами на основі, на виконання і у відповідності до закону (норми, вміщені у Постанові Кабінету Міністрів чи Указі Президента).

IV. За предметом правового регулювання розрізняють норми конституційного, адміністративного, цивільного, трудового, сімейного, земельного, фінансового, кримінального права та ін.

V. За функціями у механізмі правового регулювання норми поділяють на:

а) вихідні (установчі), що визначають основи та принципи правового регулювання, його мету, завдання.

Норми Конституції України, що закріплюють основи конституційно-правового статусу громадян.

б) загальні, що вміщуються в загальній частині галузі і поширюються на більшу частину її інститутів.

в) спеціальні норми, що належать до окремих інститутів галузі права і регламентують певний вид відносин з урахуванням їх особливостей.

Норми цивільного права, що регламентують інститут інтелектуальної власності.

VI. За функціями в процесі впливу на суспільство:

а) регулятивні, що регулюють поведінку суб’єктів права шляхом надання їм певних прав чи покладення обов’язків.

Право на укладення трудового договору на одному чи декількох підприємствах.

На основі цих норм за наявності певних умов виникають регулятивні правовідносини, націлені на реалізацію прав та обов’язків суб’єктів.

б) охоронні норми націлені на регламентацію засобів юридичної відповідальності та засобів захисту суб’єктивних прав (норма кримінального права, що встановлює відповідальність за вбивство).

Їх роль в регулюванні суспільних відносин зводиться до виникнення на їх основі охоронних правовідносин, які враховують особливості правопорушень.

в) спеціалізовані норми мають доповнюючий характер, не є підставою виникнення правовідносин і забезпечують дію регулятивних і охоронних норм (норма кримінального права, що дає дефініцію злочину).

VII. За способом правового регулювання регулятивні норми класифікують на:

1) уповноважуючі, що підкреслюють наявність певних можливостей у суб’єкта вчиняти позитивні дії у власних інтересах (норма трудового права, що встановлює право на відпустку).

2) зобов’язуючі, які покладають активні обов’язки як необхідність вчиняти певні позитивні дії, що забезпечують реалізацію суб’єктивних прав (норма Конституції, що встановлює обов’язок платити податки).

3) забороняючі норми, що встановлюють пасивні обов’язки утриматись від певних дій, які порушують суб’єктивні права (норма трудового права, що встановлює заборону порушувати Правила внутрішнього трудового розпорядку).

VIII. За характером норми класифікують на:

– норми матеріального права, що визначають права та обов’язки суб’єктів у різноманітних сферах (Конституційна норма, що встановлює правило про охорону приватної власності законом);

– норми процесуального права, які визначають порядок дій суб’єктів у випадку порушення норм права, регламентують процедурні та організаційні питання (норми Регламенту Верховної Ради України, що встановлюють порядок розгляду та прийняття законопроекту).

ІХ. За ступенем визначеності прав і свобод суб’єктів розрізняють:

а) абсолютно-визначені норми, які вичерпно визначають умови дії норми права та обов’язки суб’єктів; наслідки, що настають в результаті порушення норми. Ці норми не потребують конкретизації правозастосовчими актами.

Позов, поданий недієздатною особою, суд залишає без розгляду.

б) відносно-визначені норми, що не вміщають вичерпних вказівок на умови дії норми, права та обов’язки суб’єктів і наслідки їх невиконання чи порушення і потребують прийняття правозастосовчого акту. Вони, у свою чергу, поділяються на:

1) ситуаційні, що передбачають можливості безпосереднього регулювання відносин актом правозастосування (норма, що встановлює порядок здійснення нотаріальних дій);

2) альтернативні, що встановлюють можливість регулювання відносин шляхом вибору одного з варіантів поведінки (норма, що встановлює можливість укладення трудового договору на одному чи декількох підприємствах);

3) факультативні норми, які поряд з основним варіантом вирішення питання вміщають факультативний, який має доповнюючий характер (норма, що встановлює правило, у відповідності з яким нотаріально не засвідчена угода є недійсною, якщо вона не виконана фактично).

Х. Важливим критерієм класифікації норм є можливість розподілу спеціалізованих норм. При цьому необхідно зазначити, що деякі автори не визнають можливість виокремлення спеціалізованих норм як правових, оскільки вони не встановлюють прав і обов’язків суб’єктів. Їх відносять до когнитивних норм, що мають не правовий, а інтелектуальний характер[8].

Однак, більшість вчених визнають самостійне значення спеціалізованих норм, виділяючи в їх складі:

– загальні норми, які визначають елементи регульованих відносин у загальному вигляді (норма, що визначає предмет конституційного законодавства; проголошення України республікою (ст. 5 Конституції);

– дефінітивні норми, що націлені на закріплення юридичних понять (норма, що визначає поняття злочину, трудового договору, юридичної особи);

– декларативні норми, що закріплюють правові принципи (норма конституційного права, що закріплює принцип законності, розподілу влади);

– оперативні, які визначають момент набрання чинності акту чи втрати юридичної сили (норма про вступ у юридичну силу Закону України „Про пенсії”);

– колізійні норми, що встановлюють правила застосування норм у випадку їх протиріч.

Деякі автори серед спеціалізованих норм виділяють норми-презумпції, що закріплюють припущення щодо певного юридичного стану; норми-строки, що вказують на час настання певних юридичних наслідків; норми-преюдиції, які виключають будь-яке оспорення існування вже доведеного факту, який закріплений у юридичному акті; норми-конструкції, що узагальнюють складні за своїм складом юридичні явища[9].

ХІ. За методом правового регулювання розрізняють:

– імперативні норми – категоричні приписи, що мають чітко обов’язковий характер та безпосередньо визначають поведінку суб’єктів суспільних відносин, не надаючи можливості обрати варіант поведінки (норма конституційного права, що визнає права і свободи особи вищою соціальною цінністю);

– диспозитивні норми надають можливість суб’єктам права самостійно встановлювати для себе певні взаємні права і обов’язки (норма, що встановлює можливість працювати на одному чи декількох підприємствах).

ХІІ. За сферою дії розрізняють норми:

– загальної дії, що поширюються на всю територію держави і на всіх суб’єктів (норми Конституції та законів);

– обмеженої дії, що мають певні межі, обумовлені територіальними (закон Автономної Республіки Крим), часовими та суб’єктивними факторами норми закону „Про пенсії”);

– локальні норми, що діють в межах окремих державних, громадських чи приватних структур (норми Статуту Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України).

Поиск по сайту: