Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ НОРМИ ПРАВА



НОРМА ПРАВА

П Л А Н:

1. Поняття та ознаки норми права.

2. Структура правової норми.

3. Норма права та стаття нормативно-правового акту.

4. Класифікація правових норм.

5. Характеристика колізійних норм.

 

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ НОРМИ ПРАВА

Поняття норми права належить до числа найважливіших категорій теорії права. Будь-яке правове явище розкривається і виявляє себе лише у взаємозв’язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб’єктивні права. Норма права є первинною клітинкою права та вихідним структурним елементом системи права.

Значну увагу розробці вчення про правову норму було приділено науковцями у дореволюційний період (М.М.Коркунов, Ф.В.Тарановський, Г.Ф.Шершеневич та ін.). Свій подальший розвиток воно отримало в роботах радянських вчених (М.К.Александров, М.І.Байтін, П.О.Недбайло). Сучасний етап розвитку вчення про правову норму потребує не лише подальшого вдосконалення, а і переосмислення важливих її ознак та властивостей.

Правова норма є відносно самостійним явищем, що має специфічні особливості, які поглиблюють наші уявлення про право, його зміст і сутність, механізм правового впливу, юридичну відповідальність.

Норма права як особливий засіб регулятивного впливу на суспільство характеризується певними ознаками, які надають цій категорії самостійного значення та відрізняють від інших засобів соціального впливу.

1. Правова норма пов’язана з державою. Вона являє собою владний припис, що встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю. Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування являє собою державне затвердження існуючих вже у суспільстві приписів та надання їм певного ступеню обов’язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати, змінювати та відміняти норми права. З іншої сторони, норми права визначають межі впливу держави на суспільство, а також встановлюють коло повноважень державних структур. В демократичному суспільстві правова норма приймається державою від імені суспільства (народу), однак і в цьому випадку вона являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб’єктів суспільних відносин.

2. Норма права має владний характер. Вона визначає необхідні державі та суспільству відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і в тому, що вона регулює такі відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути перетворені у соціальну систему. Норма права завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.

3. Це правило поведінки, що визначає мораль можливої та необхідної поведінки суб’єктів, яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки нормі суб’єкти можуть визначити правомірність чи протиправність своєї поведінки. Зміст норми складають права як можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів, обов’язки як необхідність виконання необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій певного роду.

4. Це загальнообов’язкове правило поведінки, оскільки має загальний характер, поширюючись на невизначену кількість випадків та невстановлене число суб’єктів. Правова норма є рівним масштабом поведінки кожного суб’єкта, який знаходиться в сфері правового регулювання. В юридичній практиці не існує виключень, що надають можливість невиконання норми чи ухилення від відповідальності у випадку її порушення. Саме ця ознака норми потребує виконання наступних вимог. Правова норма повинна моделювати поведінку чітко і повно, повинна реалізуватися у практичному житті і бути найдоцільнішим засобом реалізації суб’єктивних інтересів, вона повинна чітко визначати характер поведінки суб’єктів та передбачати у повному обсязі умови, настання яких зумовлює дію норми.

5. Формальна визначеністьнорми виявляється у її зовнішньому прояві шляхом закріплення в тексті певного правового документу. Формальна визначеність норми повною мірою забезпечує її юридичний характер. Завдяки письмовому характеру норми, вона стає зрозумілою адресатам та володіє певним ступенем обов’язковості, що і визначає її юридичну силу. При цьому основною формою закріплення норм в межах романо-германської правової системи є стаття чи чистина статті нормативно-правового акту. Англо-американська правова система характеризується формальним виразом норм у судовому прецеденті.

6. Це елемент системи норм, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням, структурною будовою та спеціалізацією, яка виявляється в особливостях сфери суспільних відносин, що регулюється нормою.

7. Гарантованість державою означає можливість створення системи гарантій реалізації норми, забезпечення необхідних умов для добровільного виконання приписів суб’єктами, а також застосування державного примусу до суб’єктів, що порушують нормативні установлення. При цьому необхідно зазначити, що засоби примусового впливу повинні мати вичерпний характер та вміщатися у правових приписах.

8. Логічність норми виявляється у встановленні нею логічно завершеної моделі поведінки суб’єктів та наявності логічного змісту і структури. Форму логічності норми права можливо визначити тезами:

– якщо суб’єкт права діє в ситуації, що регулюється правом, він повинен вчиняти поведінку, яка вимагається;

– якщо суб’єкт не вчиняє поведінку, що вимагається нормою права, він повинен нести відповідальність.

Узагальнюючи вищезгадані ознаки, ми можемо визначити норму права як загальнообов’язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване державою (народом) правило поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на суспільство шляхом надання суб’єктам певних прав та покладення обов’язків, охороняється та гарантується державою можливістю примусового впливу.

Правовими вважаються норми, які:

1. Склалися історично у вигляді звичаїв, традицій, прецедентів і визнані державою як такі, що відповідають загальнолюдським ідеалам.

2. Виходять безпосередньо від суспільства (народу), відображають волю спільності і є результатом референдуму.

3. Прийняті уповноваженими органами держави в межах правотворчого (законотворчого) процесу.

4. Вміщені у договорах, укладених між колективними суб’єктами у відповідності до чинного законодавства та принципів і норм міжнародного права.

 

СТРУКТУРА НОРМИ ПРАВА

Однією з характерних ознак норми права є наявність особливої внутрішньої будови (структури).

Структура норми права визначається як сукупність чітко визначених елементів, які в процесі взаємодії забезпечують функціональну самостійність норми.

Структура норми:

– це ідеальна логічна конструкція, що забезпечує процес регулювання відносин між людьми;

– це модель можливої поведінки, яка сформувалась в процесі суспільного розвитку;

– це засіб пізнання та використання правової дійсності;

– це об’єктивований результат відображення в правовій нормі певного суспільного відношення з точки зору особливостей його типу, виду, суб’єктів, об’єктів, поширеності і повторюваності;

– це єдність ідеальної (відображає набір логічно взаємодіючих елементів) та реальної (як результат правового опосередкування суспільних відносин) структури;

– це система взаємопов’язаних елементів, що взаємодіють між собою;

– це категорія, що залежить від законодавця з точки зору формування структурних елементів та їх залежності від системи юридичних фактів;

– це динамічна категорія, що забезпечує прояв різноманітних властивостей структурних елементів у залежності від зміни фактичних обставин, різновиду суб’єктів та мети регулювання;

– це категорія, що забезпечує стійкість правових норм як єдиного державно-владного засобу упорядкування відносин в межах суспільства.

Традиційно вважається, що правова норма складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції. Що складають ідеальну структуру норми.

Гіпотеза – це структурний елемент норми права, який вказує на певні життєві обставини, наявність чи відсутність яких надає можливість реалізувати закріплені в нормі права та обов’язки.

Даний структурний елемент має наступне значення:

– вона визначає коло відносин, які регулюються правом;

– встановлює умови дії норми;

– вміщає факти, необхідні для виникнення чи зміни правовідносин;

– конкретизує абстрактний варіант поведінки, вміщений в нормі до певного випадку чи суб’єкта;

– визначає межі та сферу регулятивної дії диспозиції норми.

Складність умов та обставин, що викликають дію норми та їх різноманітний характер, надають можливість класифікувати гіпотези за наступними підставами:

І. За кількістю обставин, передбачених нормою, гіпотези розподіляють на:

а) прості, які називають одну обставину, наявність якої викликає реалізацію прав, передбачених гіпотезою норми.

Умови договорів про працю, які порушують становище працівників, є недійсними (ст. 9 КЗпП України).

Саме таке визначення надає можливість охарактеризувати норму як логічно завершену категорію з точки зору визначення умов реалізації наданих суб’єктам прав та обов’язків, змісту можливої та необхідної поведінки, а також відповідальності, яка настає в результаті невиконання обов’язків чи порушення прав інших суб’єктів. Прикладом може служити норма КПК, що встановлює правило, згідно з яким

Якщо адвокату у зв’язку з виконанням ним своїх професійних обов’язків стали відомі дані попереднього слідства, то він зобов’язаний не розголошувати їх без згоди слідчого чи прокурора, інакше адвокати, винні у розголошенні даних попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Кожен з названих елементів займає у структурі правової норми особливе місце та призначення, внаслідок чого без гіпотези норма неможлива, без диспозиції – немислима, без санкції безсильна. Таким чином, структура юридичної норми як логічна взаємодія гіпотези, диспозиції та санкції в найбільш загальному вигляді може бути відображена формулою „якщо... то ... інакше”.

В літературі ми можемо знайти і інші погляди на структуру норми права. Так, П.Сорокін розрізняв у кожній нормі 7 основних елементів. Це суб’єкт права; суб’єкт обов’язку; об’єкт права; об’єкт обов’язку; посилання на джерело права; умови часу, місяця і способу дії; адресата правових дій[1]. Ця структура, на нашу думку, характерна більше до норми права, ніж до правового тексту.

б) складні, що вміщають дві чи більше обставин, наявність яких є необхідним для дії норми.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник не вправі звільнити його за раніше поданою заявою.

ІІ. За ступенем визначеності змісту гіпотези розподіляють на:

а) абсолютно-визначені, які вичерпно визначають обставини, наявність чи відсутність яких викликає дію норми.

При направленні працівників для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва за ними зберігається місце роботи і проводяться виплати, передбачені законом (ст. 122 КЗпП України).

б) відносно-визначені, які не містять достатньо повних даних про обставини дії норми, обмежуючи умови застосування норми колом формальних вимог.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не піддано новому стягненню, він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення (ст. 151 КЗпП України).

в) альтернативні, що ставлять дію норми у залежність від одного чи декількох фактичних обставин.

Відсторонення працівника від роботи власником допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння, відмови або ухилення від медичних оглядів та навчання (ст. 46 КЗпП України).

Диспозиція – це частина норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка суб’єктів при настанні умов, передбачених гіпотезою.

Її значення в структурі права полягає у наступному:

– вона визначає вид відносин, що регулюються правом;

– визначає коло суб’єктів, які підпадають під дію права;

– характеризує зміст суб’єктивного права як варіанту можливої поведінки. Що забезпечує інтереси певного суб’єкту права;

– визначає зміст юридичного обов”язку як виду необхідної поведінки, що вчиняється в інтересах уповноваженої сторони;

– характеризує вид правової норми (регулятивна, уповноважуюча, зобов’язуюча чи забороняюча).

Як правило, диспозиції класифікуються за:

І. Ступенем визначеності прав і обов’язків суб’єктів поділяються на:

а) визначені, що чітко визначають права та обов’язки учасників правових відносин, точно називаючи варіант поведінки.

Жінці, яка працює і має двох і більше дітей до 15 років, за її бажанням надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 7 календарних днів (ст. 1821 КЗпП України).

б) відносно-визначені, що містять загальні ознаки поведінки, в межах якої можуть діяти суб’єкти.

Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни, стягнення може бути зняте до закінчення одного року (ст. 151 КЗпП України).

в) альтернативні, що вказують на декілька правових наслідків, припускаючи настання одного з них.

Жінки, що мають дітей віком від 3 до 14 років, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (ст. 177 КЗпП України).

ІІ. За характером вміщених прав і обов’язків диспозиції класифікують на:

а) уповноважуючі, що надають суб’єктам можливість на вчинення передбачених у них позитивних дій, вказуючи на варіант їх можливої, дозволеної поведінки. Як правило, в якості варіантів дозволеної поведінки виступають слова „вправі”, „може”, „має право”.

За згодою одного із батьків можуть прийматися на роботу особи, які не досягли 15 років (ст. 188 КЗпП України).

б) зобов’язуючі, що вміщають наказ на вчинення певних позитивних дій, встановлюючи для суб’єктів певний варіант необхідної поведінки. В якості виразників вольової поведінки використовуються терміни „зобов’язаний”, „повинен”, „належить”.

Власник або уповноважений ним орган повинен проводити розслідування та вести облік нещасних випадків і аварій на виробництві (ст. 171 КЗпП України).

в) забороняючі диспозиції вміщають заборону вчинення певних протиправних дій. Її змістом є вимога утриматися від вчинення негативної поведінки, що визнається правопорушенням. Вказівкою на наявність забороняючої диспозиції є слова „Забороняється”, „не вправі”, „не може”, „не допускається”.

При прийомі на роботу забороняється вимагати документи, не передбачені законодавством (ст. 19 КЗпП України).

ІІІ. За характером вміщених прав і обов’язків диспозиції класифікують на:

а) прості, що передбачають лише один варіант поведінки.

У разі укладення трудового договору між працівником та фізичною особою фізична особа повинна в тижневий строк зареєструвати укладений договір у державній службі зайнятості (ст. 24е КЗпП України).

б) складні, що передбачають декілька варіантів поведінки.

Покупець неякісного товару може або обміняти його, або повернути продавцю і отримати гроші.

IV. За наявністю зв’язку з іншими елементами норми:

а) умовні, що настають за наявності певних життєвих обставин, що відображаються в гіпотезі.

б) безумовні, що не передбачають залежності прав та обов’язків суб’єктів від настання певних життєвих обставин.

Норма Конституції, що закріпляє право кожного на життя, не має гіпотези. Вона не передбачає умови наявності певних ознак і характеристик „кожного”, вбачаючи в ньому будь-яку людину.

в) захищені диспозиції, права та обов’язки в яких гарантовані негативними наслідками, передбаченими санкцією норми.

 

г) незахищені, що не мають безпосереднього зв’язку із санкцією норми, яка, як правило, відсутня.

Норма Конституції України про те, що Президент держави здійснює помилування засуджених за кримінальні злочини, не має санкції і не забезпечується засобами примусового характеру.

Санкція – це частина норми, що передбачає засоби примусового впливу як результат невиконання чи порушення норми.

Санкція:

– забезпечує реалізацію диспозиції;

– визначає негативне ставлення суспільства до правопорушення;

– забезпечує повноваження порушених прав;

– забезпечує покарання винних у порушенні чи невиконанні норм;

– має доповнюючий характер, оскільки не застосовується при нормальному функціонуванні права.

Необхідно зазначити, що в сучасній літературі існує визначення санкції у вузькому та широкому значенні. У вузькому санкція має каральний характер і націлена на покладення на правопорушника нових обмежуючих зобов’язань. Санкція в широкому значенні доповнюючи включає і державні засоби захисту права, що мають правопоновлюючий характер[2].

Необхідно наголосити і на тому, що у сучасній літературі сформувалась концепція позитивних санкцій. Вони мають місце не у випадку порушення норми, а при її дотриманні[3]. Однак, сам смисл категорії санкція визначає несумісність позитивного і негативного її аспекту. Тому ця позиція не безпідставно піддається критиці[4].

Існуючі санкції класифікують за наступними критеріями:

І. За призначенням:

а) охоронні, націлені на покарання винних у скоєнні правопорушення (позбавлення волі, штраф).

б) відновлювальні, націлені на поновлення порушеного права.

Договір, укладений недієздатним, визнається недійсним.

в) попереджувальні, що забезпечують запобігання правопорушенню та сприяють перевихованню (затримання підозрюваного, арешт майна).

ІІ. За ступенем визначеності:

а) абсолютно-визначені, в яких точно зазначені вид та міра юридичної відповідальності за порушення норми права.

Вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку тягне розірвання трудового договору (ст. 41 КЗпП України).

б) відносно-визначені, де межі юридичної відповідальності зазначені від мінімальної до максимальної.

Погроза вбивством працівникові міліції організованою групою карається позбавленням волі на строк від 7 до 14 років (ч.IV ст. 345 КК України).

в) альтернативні, у яких названі або перелічені кілька видів юридичної відповідальності, з яких правозастосовчий орган обирає найдоцільніший до випадку, що розглядається.

Погроза вбивством працівникові правоохоронного органу карається виправними роботами на строк до 2-х років або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3-х років, або позбавленням волі на той самий строк (ч.І ст. 345 КК України.

ІІІ. За сферою застосування розрізняють конституційно-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові, дисциплінарні, кримінальні санкції.

IV. За складом санкції поділяють на:

а) прості, що визначають одну міру державного стягнення до порушника норми.

Відсторонення працівника від роботи власником допускається у разі появи на роботі у нетверезому стані (ст. 46 КЗпП України).

б) складні, що визначають одночасно декілька заходів державного впливу до порушника припису (позбавлення волі з конфіскацією майна).




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.