Принцип самовизначення народів

Виникнення принципу самовизначення народів пов'язане з епохою буржуазних революцій, становленням національних держав, хоча через відомі історичні й соціально-економічні причини право народів на самовизначення не могло стати принципом буржуазного права. Капіталістичний спосіб виробництва на початковому етапі свого розвитку потребував колоній та інших форм залежності слабких держав від сильних.

Російські більшовики, здобувши владу в 1917 р., оголосили себе прихильниками права націй на самовизначення. Однак це виявилося однією з їх багатьох декларацій, по суті лише ріа desideria (благий намір).

Як юридично обов'язковий цей принцип був закріплений у Статуті ООН. Так, у п. 2 ст. 1 встановлюється, що ООН "розвиватиме дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів...".

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. дається тлумачення цього принципу і, зокрема, зазначається: "Через принцип рівноправності і самовизначення народів, закріплений у Статуті, всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право відповідно до положень Статуту".

Після Другої світової війни багато народів Африки й Азії перебували в колоніальній залежності від європейських держав. Закріплення принципу самовизначення народів у Статуті ООН сприяло активізації їх боротьби за визволення і створення незалежних держав. З метою зміцнення цього принципу і його практичного здійснення в 1960 р. на 15-й сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Під час гострих дискусій у 1966 р. вдалося закріпити в ст. 1 Пактів із прав людини право народів на самовизначення і розкрити його зміст. Все це свідчить про те, що право народів на самовизначення є загальновизнаною імперативною нормою сучасного міжнародного права.

Слід ще раз звернути увагу, що в актах ООН проголошується право народів, а не націй на самовизначення, на відміну від більшовицьких документів. Це зроблено для того, щоб не ускладнювати реалізацію цього права для поліетнічних народів. Тому в преамбулі Конституції України - багатонаціональної держави - проголошено, що Основний Закон країни прийнятий на основі реалізації українською нацією, всім українським народом права на самовизначення.

Необхідно також зазначити, що право народів на самовизначення є саме право, а не обов'язок. Від доброї і вільно висловленої волі народу залежить вибір його подальшої долі: створювати свою незалежну державу (або приєднатися до вже існуючої держави) чи ні. А ось обов'язок кожної держави сприяти індивідуально або колективно реалізації принципу самовизначення народів існує. І народ, якому будь-яка держава перешкоджає реалізувати відповідно до міжнародно-правових норм принцип самовизначення, має право звертатися в ООН і одержувати з її боку підтримку на використання засобів впливу на таку державу аж до вживання збройної сили.

У науці міжнародного права деякі вчені виокремлюють два аспекти принципу самовизначення народів: зовнішній і внутрішній. Перший означає право народу створювати свою суверенну державу, приєднуватися до іншої держави або об'єднуватися з нею. Другий аспект полягає в тому, що з досягненням самостійності нації і народи, що входять до складу суверенної держави, зберігають право на свої природні багатства і ресурси, на культурний і релігійний розвиток та створення національно-територіальних автономій.

Здійснення принципу самовизначення народів, як уже наголошувалося, має відбуватися в контексті дотримання всіх основних принципів міжнародного права в їх єдності і взаємозв'язку. В Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. проголошується, що ніщо в цій Декларації не "повинне тлумачитися як санкціонуюче або заохочуюче будь-які дії, які вели б до розчленовування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, діючих з дотриманням принципу рівноправності і самовизначення народів...; і, внаслідок цього, мають уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без розрізнення раси, віросповідання або кольору шкіри.

Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, направлених на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави або країни"1.

Доктрина і практика міжнародного права поки не дають однозначної відповіді на питання - як забезпечити гармонійну єдність здійснення принципу самовизначення народів і принципу територіальної цілісності держав? На цьому ґрунті виникають гострі конфліктні ситуації, як, наприклад, з курдським і чеченським народами. У їх вирішенні сторонам конфлікту необхідно проявляти добру волю, взаємну повагу інтересів і бажання знаходити компроміси на основі норм міжнародного права.

Поиск по сайту: