Позиція Великобританії

Великобританія сьогодні є однією із провідних країн світу, що визначають принципи формування нового міжнародного порядку. Зовнішня політика Великобританії багато в чому унікальна й виявляє собою приклад класичної дипломатичної гри, заснованої на балансуванні між інтересами двох глобальних лідерів – США і Європейського союзу (ЄС). Тільки при такому підході Лондону вдається відстоювати свої національні інтереси, не сильно поступатися суверенітетом в очах суспільної думки (що важливо для внутрішньої політики) і впливати на світові політичні процеси.

Нова концепція зовнішньої політики, що з'явилася в епоху біполярного протистояння, пролягала у тактиці «трьох окружностей». Відповідно до цієї доктрини, глобальний статус Великобританії міг зберегтися за умови, що вона залишалася б центром трьох пересічних «окружностей» - трансатлантичних відносин, відносин із Західною Європою й відносин з колишніми колоніями, тобто із Британською Співдружністю. Звідси виникали й «особливі відносини» Лондона й Вашингтона, і зусилля Великобританії по створенню НАТО й подоланню трансатлантичних протиріч (у тому числі, нинішні спроби стати «мостом» між Європою й США), і приєднання в остаточному підсумку до процесів європейської інтеграції. Уряд Блера, безумовно, є найбільше проєвропейским із всіх післявоєнних кабінетів міністрів. Важливим внеском Великобританії в інтеграційні процеси в Європі стала ініціатива по розвитку європейської політики в області оборони й безпеки. Проривом на цьому напрямку стало рішення про формування військового потенціалу ЄС - незалежного від НАТО, але пов'язаного з нею, - прийняте в грудні 1998 р. на франко-британському самміті в Сен-Мало. Менш чим через півроку після зустрічі в Сен-Мало Великобританія стала одним з ініціаторів рішення іншої європейської проблеми – багато в чому завдяки зусиллям Лондона була почата операція НАТО в Косово. А в 2001 р. Великобританія активно підтримала чергове розширення НАТО й повернення колишніх соціалістичних країн Центральної й Східної Європи в «родину» європейських народів. Протягом останнього років Великобританія виступала також за проект Європейської конституції, реформування й більшу координацію політики в області юстиції й правопорядку, а також боротьби з незаконною міграцією. Другим головним завданням нової британської зовнішньої політики була підтримка «особливих відносин» зі США. Близькість Лондона й Вашингтона пояснюється не тільки спільністю мови, історії, поняття про демократію й свободу торгівлі, але спільним баченням погроз, що постають перед міжнародним співтовариством. Звідси й прагнення Великобританії максимально зміцнити трансатлантичні зв'язки, і підтримка існування й трансформації НАТО, що часом приводила до серйозних ускладнень у відносинах з європейськими партнерами. Сюди можна віднести суперечки ЄС і Великобританії про характер операції в Македонії, про угоди «Берлін плюс», що дозволяють ЄС користуватися інфраструктурою НАТО, про ключову роль Північноатлантичного альянсу в боротьбі з тероризмом. Лондон виглядав «троянським конем» Вашингтона в Європі й через підтримку проамериканських резолюцій ООН, розміщення військ у Перській затоці, спільної заяви з Іспанією і європейськими країнами-неофітами в підтримку американської операції в Іраку й надання відповідних гарантій безпеки Туреччини.

Після 11 вересня 2001 р. Великобританія однозначно підтримала США, що сприяло ще більшому зближенню двох країн. При цьому, як ні дивно, але для Лондона ніколи не було протиріччя між політикою атлантизму й розвитком європейської інтеграції. Можна констатувати, що зовнішня політика Великобританії і її бачення нового світового порядку відрізняються значним прагматизмом і прагненням зберегти свої позиції на міжнародній арені.Імовірно, у цій якості йому буде легше здійснити всі ті актуальні завдання, які стоять перед Британією й західним миром - зміцнення трансатлантичних зв'язків, поглиблення європейської інтеграції й поширення ліберальних цінностей в інших частинах світу.

Позиція Німеччини

Об'єднання Німеччини стало "спусковим гачком" для запуску цілої серії процесів, що ведуть у перспективі до корінної зміни балансу сил у європейській політиці. У числі таких процесів - тенденція нового оформлення германської зони впливу в Європі. Практично негайно слідом за об'єднанням Німеччини розсипався Варшавський договір. Колишні союзники СРСР слідом за розірванням союзу зі східним сусідом заявили про свою готовність вступити в майбутньому в загальноєвропейські міждержавні структури, у тому числі в НАТО. Внаслідок цього політичний інтерес Німеччини, став виражатися в прагненні у формально-правовому відношенні зафіксувати вихід країн ЦСЕ із зони російського впливу. Тому німецьку сторону в більшій частині влаштовував варіант вступу в НАТО країн Східної Європи. Частина політичної еліти, яка була налаштована на політику ізоляціонізму Німеччини бачить сенс у створенні якоїсь "камери схову" країн ЦСЕ або в структурі НАТО, або поруч з нею але обов'язково поза присутністю Росії.

Небажаність присутності Росії поблизу від намічених до освоєння країн досить ілюструє заява колишнього міністра оборони ФРН Ф.Рюэ: "Спільна оборона й залякування залишаються важливими елементами стратегії НАТО як страховка й крайній засіб. Але лякання в колишньому змісті часів конфронтації між Сходом і Заходом пішло в минуле. Ми неминуче повинні тісно співробітничати з Росією, наші найближчі сусіди на Сході також. Якщо для вступу в цей блок східноєвропейців, що вибули з розваленого Варшавського Договору, "немає альтернативи", то Росія, на мій погляд, поки в стані захистити себе."

Проблема нової структури європейської безпеки, можливого вступу в члени НАТО країн Центральної й Східної Європи (ЦСЕ) озвучувалася в міжнародній політиці починаючи безпосередньо з розпаду Варшавського блоку й, особливо, з моменту розпаду Радянського Союзу, коли на кордонах Східно-європейських держав з'явилися нові державні утворення з ядерною зброєю й нестабільними політичними режимами.

Тема вступу до складу НАТО країн ЦСЕ й надання їм гарантій безпеки одержала свій практичний розвиток незабаром після штурму Білого Дому в Москві. Уже 18 жовтня, напередодні наміченого на 22 жовтня чергового засідання Ради НАТО, у Берліні відбулися американо-німецькі консультації, де обговорювалися питання відносин з державами Центральної й Східної Європи. По їхніх підсумках статс-секретар у міністерстві оборони ФРН Й.Шенбом і заступник міністра оборони США Ф.Визнер повідомили, що США й ФРН у принципі єдині в тім, щоб розширити склад НАТО за рахунок Східноєвропейських країн. Головні претенденти на членство в НАТО - Польща, Угорщина й Чехія - знайшли гарячу підтримку своєму прагненню в особі Німеччини. Перед цим ФРН підписала угоду про військове співробітництво з Румунією й виявила готовність разом з Данією підписати тристоронню угода з Польщею про розширення військового співробітництва. ФРН підтримала входження до НАТО Угорщини, Польщі та Чеської Республіки у 1999,а також військову операцію в Косово.

Перед Празьким самітом, де планувалося зробити офіційну заяву про прийом до Північноатлантичного альянсу семи нових членів - Болгарії, Естонії, Литви, Латвії, Румунії, Словенії й Словаччині, міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фишер озвучив позицію німецького уряду в питанні розширення НАТО на Схід. Від імені Німеччини було заявлено що розширення НАТО на Схід є внеском у європейську стабільність, зміцнює трансатлантичні зв'язки й прискорює необхідні реформи в нових державах-членах альянсу й що розширення НАТО на схід відповідає німецьким інтересам.

Якщо інші учасники Атлантичного союзу ставляться до розширення НАТО з певною часткою настороженості, то Німеччина прагне відігравати роль локомотива, що тягне за собою цілий поїзд кандидатів у нові члени блоку. І в цьому знов-таки проявляється вага й вплив об'єднаної Німеччини, що нишком претендує на місце наставника й патрона новоявлених натовських країн.

Як функціонує НАТО?

Однією із запорук міцності НАТО є процес ухвалення рішень, який ґрунтується на досягненні консенсусу. Це означає, що усі рішення мають бути одностайними. Внаслідок цього часто виникає потреба у проведенні тривалих консультацій та обговорень, перш ніж буде ухвалене важливе рішення. Хоча сторонньому спостерігачеві така система може видатися надто повільною та громіздкою, вона має дві незаперечних переваги. По-перше, вона забезпечує дотримання суверенітету кожної з країн – членів Альянсу. По-друге, коли вже рішення досягнуто, воно користується стовідсотковою підтримкою усіх держав-членів і підкріплене готовністю його виконувати.

Поиск по сайту: