Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

1. Оцінка доказів становить розумову діяльність з визначення належності, допустимості та достовірності доказів. Оцінка доказів, яка передує ухваленню процесуального рішення, включає також висновок щодо достатності сукупності зібраних доказів для прийняття певного рішення.

2. Основне правило оцінки доказів полягає в тому, що слідчий, прокурор, слідчий суддя та суд оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням. Внутрішнє переконання розглядається як метод, принцип та результат оцінки. Як метод оцінки внутрішнє переконання означає, що кожний суб'єкт під час оцінки доказів вільний, не залежить від будь-яких указівок, не пов'язаний формальними вимогами закону. На цьому наголошено і в ч. 2 цієї статті - жоден доказ не має наперед установленої сили. Це правило послідовно відображено ще в деяких статтях КПК, зокрема, в ст. 415, в ч. 2 якої зазначено, що суд апеляційної інстанції не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення, достовірність чи недостовірність доказів, перевагу одних доказів перед іншими. Ось чому ми вбачали наявність деякого протиріччя між закріпленим у розглядуваній статті правилом оцінки доказів та формальними правилами, закріпленими в ст. 88 КПК. Разом із тим, слід зазначити, що в тих випадках, коли вищестоящий суд, скасовуючи судове рішення, визнав певні докази недопустимими через порушення прав людини та основоположних свобод, гарантованих Конституцією України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, таке його рішення має преюдиціальне значення для суду, який буде переглядати кримінальну справу (ст. 90 КПК). Це означає, що суд, який буде переглядати справу, не може використовувати докази які визнані недопустимими вищестоящим судом, і не може дати їм власну оцінку.

3. Внутрішнє переконання як результат оцінки означає стан упевненості в правильності своїх висновків про належність, допустимість, достовірність доказів, а також достатність наявної сукупності доказів для встановлення фактичних обставин. Крім того, суб'єкт, який здійснює оцінку, повинен бути переконаний, що висновок про фактичні обставини справи, який він зробив на підставі належних допустимих та достатніх доказів, відповідає дійсності, а прийняте ним рішення буде законним та обґрунтованим.

4. Суд, прокурор, слідчий і слідчий суддя, оцінюючи окремі докази та всю сукупність доказів, керуються законом перш за все правилом про оцінку доказів за внутрішнім переконанням, а також нормами, які гарантують таку оцінку. Вирішуючи питання про належність доказів, ці суб'єкти керуються нормами, які закріплюють перелік обставин, які необхідно встановити для ухвалення певного рішення. Найбільш істотною є роль закону при оцінці допустимості доказів, адже допустимість визначається саме дотриманням всіх вимог закону під час збирання та перевірки доказів.

5. Внутрішнє переконання має бути засноване на всебічному, повному та неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження. Таким чином, КПК закріплює вимогу про обґрунтованість внутрішнього переконання. Ця вимога відрізняє внутрішнє переконання від довільного розсуду або знання, знайденого інтуїтивно.

3. Показання

Стаття 95. Показання

1. Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

2. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду.

3. Свідок, експерт зобов'язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суду в установленому цим Кодексом порядку.

4. Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

5. Особа дає показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

6. Висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися судом доказом, лише якщо такий висновок або думка корисні для ясного розуміння показань (їх частини) і ґрунтуються на спеціальних знаннях в розумінні статті 101 цього Кодексу.

7. Якщо особа, яка дає показання, висловила думку або висновок, що ґрунтується на спеціальних знаннях у розумінні статті 101 цього Кодексу, а суд не визнав їх недопустимими доказами в порядку, передбаченому частиною другою статті 89 цього Кодексу, інша сторона має право допитати особу згідно з правилами допиту експерта.

8. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів.

Показання у кримінальному провадженні - це різновид процесуальних джерел доказів, що становлять відомості, надані в усній або письмовій формі визначеним КПК України колом суб'єктів щодо відомих їм обставин, що є предметом доказування у кримінальному провадженні.

2. Коментованою статтею встановлені різновиди показань як процесуальних джерел доказів залежно від суб'єкта їх надання. Відповідно до вказаної статті показання у кримінальному провадженні можуть надаватися підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим та експертом. Показання отримуються у стадіях досудового розслідування та судового розгляду в результаті проведення такої слідчої (розшукової) або судової дії як допит.

3. Частиною 2 коментованої статті встановлено, що правом надання показань наділені підозрюваний, обвинувачений та потерпілий. Давати показання є обов'язком свідка та експерта. За відмову від надання показань відповідні суб'єкти несуть кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України.

Показання свідка - це зафіксоване у відповідній процесуальній формі повідомлення, зроблене під час допиту, про обставини, які мають значення для кримінального провадження, особою, яку було викликано як свідка.

Предмет показань свідка фактично визначений ч. 1 ст. 65 КПК України, якою встановлено, що свідок може бути допитаний щодо відомих йому або таких, що можуть бути йому відомі, обставин, які підлягають доказуванню під час кримінального провадження. Такими обставинами є обставини, визначені ст. 91 КПК України, а також, наприклад, обставини, що характеризують особу потерпілого, характер взаємин між свідком і підозрюваним, обвинуваченим, а також свідком і потерпілим.

6. Показання потерпілого - це зафіксоване у відповідній процесуальній формі повідомлення, зроблене під час допиту, про обставини, які мають значення для кримінального провадження, особою, яку було визнано потерпілим. Виходячи зі змісту ст. 55 КПК України, допит особи як потерпілого (крім кримінального провадження у формі приватного обвинувачення) можливий тільки: а) з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення; б) з моменту подання заяви про залучення її до провадження як потерпілого; в) після отримання слідчим, прокурором, судом письмової згоди особи, яка не подала заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяву про залучення її до провадження як потерпілого, на визнання її потерпілим.

7. Предмет показань потерпілого становлять: 1) обставини, які йому відомі і які необхідно встановити у кримінальному провадженні; 2) дані, які характеризують особу підозрюваного або обвинуваченого; 3) характер взаємин між потерпілим і обвинуваченим, а також при необхідності - характер взаємин потерпілого і свідків. Міркування, думки, здогади, висновки, умовиводи потерпілого доказами у кримінальному провадженні не є, а враховуються при розробці версій, визначенні напрямку досудового розслідування та судового провадження.

8. При оцінці показань потерпілого необхідно враховувати його особисту зацікавленість у справі, характер взаємин з обвинуваченим. Важливо встановити і враховувати при оцінці показань потерпілого його власну поведінку, особливо якщо ця поведінка була неправомірною. При оцінці показань потерпілого в суді необхідно враховувати, що потерпілий міг ознайомитися з матеріалами кримінального провадження під час або після закінчення досудового розслідування, а також ураховувати, що потерпілий перебуває в залі судового засідання і на його показання могли вплинути показання обвинувачених, свідків та інші докази, які були досліджені судом у присутності потерпілого.

9. Для потерпілого надання показань - тільки право, а не обов'язок. Тому потерпілий має бути допитаний у всіх випадках, коли він виявить таке бажання. Відповідальності за відмову від давання показань він не несе. Разом із тим, закон покладає на потерпілого обов'язок з'являтися за викликом слідчого, прокурора і суду. У разі неявки потерпілого без поважних причин на нього може бути накладено грошове стягнення. За злісне ухилення від явки потерпілий може бути притягнутий до адміністративної відповідальності. Потерпілий зобов'язаний давати правдиві показання, про що його попереджають перед допитом. За давання завідомо неправдивих показань потерпілий може бути притягнутий до кримінальної відповідальності в тому ж порядку, що й свідок.

Показання підозрюваного - це зафіксоване у відповідній процесуальній формі повідомлення, зроблене під час допиту, про обставини, які мають значення для кримінального провадження, особою, яка набула процесуальний статус підозрюваного. Про підстави та процесуальний порядок набуття статусу підозрюваного див. коментар до ст.ст. 276-279 КПК України.

11. Для підозрюваного давання показань - право, а не обов'язок. Підозрюваний не несе відповідальності й за завідомо неправдиві показання. Якщо підозрюваний дає неправдиві показання, заявляючи, що кримінальне правопорушення, у вчиненні якого його підозрюють, вчинено іншою особою (так звана обмова), то він не може бути притягнутий до відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину за ст. 383 КК України. Давання підозрюваним, а потім і обвинуваченим завідомо неправдивих показань не може розглядатися і як обставина, що обтяжує його покарання. Підозрюваний може відмовитися давати будь-які показання, а може відмовитися відповідати тільки на певні питання. Оскільки в підозрюваного є право давати показання, він обов'язково має бути допитаний у всіх випадках, коли заявить про своє бажання дати показання.

Предмет показань підозрюваного - це обставини, які були підставою для його затримання або обрання до нього одного з передбачених запобіжних заходів, а також інші обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Підозрюваний допитується також про відносини з потерпілими, свідками, з іншими підозрюваними.

У своїх показаннях підозрюваний може не визнавати себе винним і висловлювати свої міркування про осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, пропонувати свою оцінку доказів, які йому відомі. Оскільки показання підозрюваного є не тільки джерелом доказів, а й засобом захисту підозрюваним своїх інтересів, його міркування, оцінки мають бути належним чином зафіксовані. Однак міркування, здогади, умовиводи, висловлені підозрюваним, доказами не є.

Доказами в його показаннях є тільки відомості про обставини, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні. Якщо підозрюваний визнає себе винним, він може у своїх показаннях докладно розповісти про вчинене кримінальне правопорушення, про співучасників (якщо правопорушення вчинено у співучасті), оскільки йому більше, ніж будь-кому, відомі всі обставини кримінального правопорушення.

Незалежно від того, чи визнає себе підозрюваний винним чи ні, його показання підлягають ретельній перевірці. Визнанню підозрюваним (як і обвинуваченим) своєї вини не повинно надаватися невиправдано велике значення. Показання підозрюваного, в яких він визнав себе винним, не повинні розглядатися як більш переконливий доказ у порівнянні з іншими, оскільки жоден доказ не має наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 94 КПК України). Саме відомості про факти, обставини вчинення кримінального правопорушення можуть розглядатися як докази у провадженні. Якщо ж, наприклад, підозрюваний заявляє, що він визнає себе винним, але від давання показань відмовляється або не пам'ятає ніяких обставин учиненого діяння, то саме по собі ставлення підозрюваного до підозри (обвинуваченого - до пред'явленого обвинувачення) взагалі не є доказом у кримінальному провадженні. Показання, в яких підозрюваний визнає себе винним і повідомляє про вчинення ним кримінального правопорушення, є доказами, але одних цих показань недостатньо для висновку про винуватість особи, для цього необхідна система доказів.

При оцінці показань підозрюваного необхідно враховувати, що, з одного боку, підозрюваний може бути обізнаний про вчинене кримінальне правопорушення більше, ніж потерпілий, свідки, а з іншого боку, більшою мірою, ніж інші особи, може бути зацікавлений у приховуванні певних обставин, у перекручуванні інформації про правопорушення і свою роль у ньому.

16. Частина 4 коментованої статті визначає, що показання підозрюваного як джерело доказів зберігають своє значення тільки протягом досудового розслідування, тобто можуть бути фактичними підставами для прийняття процесуальних рішень винятково у першій стадії кримінального провадження.

17. Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК України. Судові рішення можуть бути обґрунтовані лише показаннями, наданими суду.

Показання обвинуваченого - це зафіксоване у встановленій процесуальній формі повідомлення, зроблене під час допиту, про обставини, які мають значення для кримінального провадження, особою, щодо якої обвинувальний акт переданий до суду.

19. Обвинувачений, як і підозрюваний, має право, але не зобов'язаний давати показання, він може взагалі відмовитися давати показання, а може відмовитися відповідати на деякі питання, на нього не покладено обов'язок давати правдиві показання. Процесуальне становище обвинуваченого у зв'язку з даванням ним показань таке ж, як і в підозрюваного, і все, що зазначено відносно показань підозрюваного в коментарі до цієї статті КПК України, стосується і показань обвинуваченого.

Предмет показань обвинуваченого становлять обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Підозрюваний допитується також про обставини, що передували кримінальному правопорушенню, відносини з потерпілими, свідками, з іншими обвинуваченими й ін.

Показання обвинуваченого, як і показання підозрюваного, підлягають ретельній перевірці. Якщо обвинувачений посилається на обставини, що свідчать про його невинуватість, то встановити або спростувати такі обставини повинен прокурор, а при здійсненні кримінального провадження у формі приватного обвинувачення - потерпілий або його представник. Спростувати доводи обвинуваченого, які він наводить у свій захист. можна тільки за допомогою доказів. Сам же обвинувачений нічого доказувати не зобов'язаний внаслідок дії презумпції невинуватості. Якщо доводи обвинуваченого, висунуті ним у свій захист. не спростовані, слід керуватися правилом про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини на користь обвинуваченого (ст. 62 Конституції України).

Показання обвинуваченого підлягають оцінці за тими ж правилами, що й усі докази, наявні у матеріалах кримінального провадження. Всі показання, в яких містяться відомості про факти, обставини, які підлягають установленню у справі, є доказами і підлягають оцінці. Якщо обвинувачений змінював свої показання, то в підсумкових судових рішеннях слід надати оцінку усім показанням, із зазначенням, які з них і чому визнаються достовірними, а які не враховуються і чому. Слід ураховувати, що обвинувачений більшою мірою обізнаний про докази, наявні у провадженні, у нього, як правило, було більше часу, щоб обміркувати лінію своєї поведінки. Це зовсім не означає, що можна наперед дійти висновку про перевагу одних доказів перед іншими.

23. Частиною 8 коментованої статті встановлено, що сторони кримінального провадження, потерпілий мають право отримувати від учасників кримінального провадження й інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів. Слід зазначити, що отримання пояснень, про які йде мова у вказаній статті, більше властиве кримінально-процесуальній діяльності сторони захисту, потерпілого. Таке отримання пояснень від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою не становить засобу збирання і перевірки доказів.

Поиск по сайту: