Гуманістична ідея твору. Оптимізм Василя Барки

Розсипаються родинні, кровні зв'язки — але то в інших, тільки не в Катранників. Історія, хай і трагічна (усі гинуть, окрім Андрійка), цієї родини втілює собою ідею збереження вічного всеперемагаючого духу людини, невмирущості української нації. На цьому акцентує Василь Барка і в це беззастережно вірить, так само, як вірить у Бога і в те, що Сонце вічне і щодень сходитиме, хоч і щораз по-новому, що Добро обов'язково переможе Зло.

Саме з Катранниками пов'язаний один з найпотуж­ніших мотивів "Жовтого князя" — емоційний мотив ма­теринства. "Звучить" він у зачині твору і в його фіналі, але виконує там протилежні функції: на початку втілює тріумф найвищого і найсвятішого єднання — матері і дитини, наприкінці — крах цього єднання під руйнівною дією зла. Однак цей розрив між матір'ю і дитиною тіль­ки зовнішній, фізичний і аж ніяк не екзистенційний, ду­ховний. Свою самотність малий Андрійко усвідомив ли­ше тоді, коли серцем відчув, що нема вже коло нього "найдобрішої душі в світі: його мами". Але це усвідом­лення тільки посилило його надію знайти її, підштовхну­ло швидше вирушити в дорогу.

Осиротілий хлопчик у своїй душі намагається відро­дити той звичний світ минулого життя, зберегти його недоторканим для посягань зовсім іншого буття:

Навколишній світ став весь як одна сторона: чужа і воро­жа, а він, Андрій, і його мама, і сусіди, що живі тримаються, — друга сторона, в якої втрачено мир з першою; треба сте­регтись на кожному кроці.

Він постійно згадує все те, що встигла за його ко­роткий вік навчити мама. (Наприклад: "Мама завжди збирала м'яту і від того хустка її проймалася чародій­ним духом, незабутнім довіку. Хлопець мало не запла­кав від спомину".) У тій трагічній ситуації особливо сприйнятливими стають для нього її уроки добра, лю­бові до всього живого, до природи. Розповідаючи про самотнє життя осиротілого Андрійка, автор часто ак­центує на тому, що саме мамині уроки підтримують, додають хлопчикові сил, і ненав'язливе, непомітно про­водить думку: за допомогою сили добра, внутрішньої гармонії душі людина здатна подолати навіть фатальну самотність і відчуженість від світу. Ось і малий Андрій­ко поступово долає свою відчуженість від зовнішнього світу. ("Все частіше відчував хлопець, що в світі не сам. Почав пильно приглядатися до кожного існування: ме­теликів, жучків, мурашок...") Тобто поступово став усві­домлювати себе невід'ємною часткою великого й пре­красного Божого світу. Його прихистили старі Петруни і коли вперше нагодували справжнім хлібом з нового борошна, що нагадало йому сонце, він не міг збагну­ти, "лише тихо і слабо відчував", що є сила в світі, "дужча за сонце". Це — людяність, доброта, а також "мамина ласкавість". Прикметно, в цей момент Анд­рійко знову згадує свою маму.

Мотив материнства, інтерпретований Баркою саме так, через Катранників, дав митцеві змогу найперекон­ливіше втілити ідею незнищенності духу українців, у яких надія на перемогу добра не зникає з фізичною смертю, бо вони вміють берегти в пам'яті все найкраще, пере­даване віками з покоління в покоління.

Катранники показані на тлі загальної руйнації і спус­тошення: сіл, селянських подвір'їв, родин, людських душ. Самі вони також умирають один за одним, їхнє подвір'я також перетворюється на цвинтар. Але зауваж­мо — ніяк не на "цвинтар душ" (вираз Василя Стуса), не в обійстя божевільних і фатально самотніх, їх міцно єднає любов, яка переживає навіть смерть, бо живою залишається в пам'яті наймолодшого Катранника — Ан­дрійка світла пам'ять про рідних, які не втратили ду­шевної щедрості, доброти, людяності навіть на межі голодної смерті. Згадаймо, як Мирон Данилович ділиться в полі зі старим Гільчаком мерзлою кониною, як учить Андрійка не минати байдуже мертву бабусю, як мучить його совість, коли він підбирає біля мертво­го, що лежить на дні урвища, черствий хліб. Подібні епізоди у творі зустрічаються часто. Це добро душі пе­редається й останньому з родини, Андрійкові — він віддає свій шматок хліба умираючому сусідові, несе його зовсім чужій жінці з немовлям, залишає під мами­ною подушкою...

Узагалі та модель вікової ієрархії, що її продемонс­трував Барка в "Жовтому князі", стає носієм ідеї збере­ження традицій роду, української родини. В основі цієї моделі — люди поважного віку. Вони показані на дорозі природного відходу, тому ніби перебувають уже по той бік життя і з позиції вічності споглядають та оцінюють довколишній світ. Це Харитина Григорівна Катранник (своєрідний архетип Великої матері), яка була в родині "наче світло з височини". До неї завжди прислухалися, її шанували й берегли. Більше міфічний, аніж реальний дід Прокіп, якого зустрічає в дорозі на Вороніжчину Ми­рон Данилович. Саме йому належать пророчі слова про панування звіра і про перемогу над ним найстійкіших духом. Нарешті, дід і баба Петруни (невмирущий фоль­клорний образ!), які беруть до себе осиротілого Андрій­ка. Усі ці старші люди дещо схематичні, оповиті орео­лом умовності, їхніми вустами проголошуються мудрі, незаперечні істини, які покликана втілювати й випробо­вувати найчисленніша група людей середнього поко­ління, насамперед Дарія Олександрівна і Мирон Дани­лович Катранники, та носії протилежних поглядів і пе­реконань, той же Григорій Отроходін, Лук'янчук, інші дру­горядні чи й зовсім епізодичні герої.

Цікаво, що вершинну позицію у віковій ієрархії Васи­ля Барки посідають діти: Миколка, Оленка, Андрійко. Саме вони мають понести досвід і мудрість старших у майбутнє. У цих дитячих образах, їхній поведінці, виму­шеній дорослості, що додавала їм зовсім не дитячої стійкості у складних життєвих ситуаціях, письменник вті­лює свою ідею віри в торжество добра на землі. Саме ними він свідомо заперечує поширений у 20-30-ті pp. "синдром Павлика Морозова". До чистих душ цих дітей не пристає згубний вплив руйнівної влади жовтого кня­зя. Вони відчужуються від жорстокого зовнішнього світу переходом у небуття, залишаючи, по собі тільки світлу пам'ять (як Миколка та Оленка), чи покидають його, ви­рушаючи в далекі мандри (як Андрійко). Симптоматич­но, що, витримавши голод, лишається живим наймен­ший, найчистіший перед Богом і людьми. Він не назав­жди залишає Кленотичі, а вирушає шукати свою маму з надією разом повернутися в рідні краї.

Зі спраглою, життєрадісною насолодою Андрійко спо­стерігає, як на тлі густо-густо синього (це означає ви­сокого, безмежного і вічно мудрого) неба, "засіяного невстижимими іскорками з сонця, вирізьблювалася ко­лоскова численність, мідяно-рудава і рясна, рясна!" — дочекався малий довгожданого хліба. Але найголовні­ше, хоч він ще того не усвідомлює, у його душі зберег­лася сонячна чистота і висока духовність, яку рудий ящур, страшний змій (з давньої дитячої казки він пере­йшов у життєву реальність у вигляді містичного жовтого князя і в ще конкретнішому втіленні — Отроходіні), на­магався голодом, приниженнями, смертю витруїти з душ його рідних і односельців. Прикметна деталь: кожен із Катранників зі своєю смертю ніби навіки забирав час­тину того вічного духу справжніх морально-етичних цін­ностей, які споконвіку належали українському народові і без яких життя людське втратило б свою первісну сут­ність. Так, зі смертю старої матері Мирон Катранник зрозумів, що була вона для нього мовби "світло з висо­чини", "мирний, з теплим словом" Миколка "світив доб­рістю", "праведницею", "зірочкою" для всіх була Олен­ка, а Дарія Олександрівна, як і кожна мама для своїх дітей, — "найдобріща душа в світі". Усе це влада нама­галася витруїти, але не знайшла такої сили зла, щоб переважила добро на цій страдницькій землі.

Узагалі проблема духовності, гуманізму, людяності — одна з головних у романі. Вона розкривається через потужний символічний образ — церковну чашу. Гра­бунок олтаря партійці проводили саме у розпал опера­ції з викачування хліба. Це символічно, адже чаша була для селянства "вмістилищем огню і світла небесного", "найдорожча коштовність у світі". Тому, ризикуючи жит­тям, люди врятували її від грабіжників-руйначів, захо­вали в надійному місці — на подвір'ї пічників, про яке знає наймолодший з вимерлої родини Катранників.

У суспільстві володарював жовтий князь —сила Зла. Це засвідчують реалістичні, докладні описи, поєднані митцем з умовними, містичними сценами. Але Злу невідступно протистоїть Добро, носіями якого є передов­сім незіпсуті людські душі, а символічним уособленням — вічне світило Сонце, що з'являється через зимові сніговії і весняні тумани дедалі частіше (ще одна прик­метна деталь!). Смерть не може завжди панувати у Кленотичах, так само, як і в душах людей. Таке стійке сві­тоглядне переконання Василя Барки. Це засвідчує йо­го особлива увага до образів дітей як оптимістичного втілення майбутнього України. Вустами Оленки, чисто­го, безгрішного створіння, цієї праведниці, як називає її мама, автор проголошує (до речі, ще на початку тво­ру — як настанову!) мудру істину: жити треба на цій землі, як сонце, несучи світло і любов людям. Була небезпека загубити сенс цієї істини у страшній фан­тасмагорії голоду, адже Оленка померла. Та останні сторінки свого роману Барка присвячує знову дитині

— Андрійкові, який зумів витримати страшне життєве випробування і з відродженою надією вирушає в світ.

Символічною є Остання сцена роману: збираючися в дорогу на світанку, Андрійко перевіряє схованку цер­ковної чаші, таємницю якої його батьки й односельці не розкрили, "страшно помираючи одні за одними в при­реченому колі". Малому здається, що над ними, їхніми могилами сходить не сонце, а чаша, як символ всеперемагаючого добра, гуманізму, любові, гармонії між людьми, щоб "навіки принести порятунок". Андрійко повернеться і відкопає ту чашу. Таким заключним обнадій­ливим акордом завершує Барка свій твір, бо це є його стійким переконанням як художника й українця.

Хочеться вірити Василеві Барці — цьому сивому мудрецеві, якого доля закинула колись у далекий аме­риканський Ґлен Спей.

Поиск по сайту: