Інформаційний потенціал

Нині, коли людство переживає процеси повсюдного впровадження інформаційних та телекомунікаційних технологій, коли знання набувають рушійної сили в економічному розвитку, коли майже всі країни світу перейшли на шлях ринкової економіки, інформація набуває свого нового значення, перетворюючись на економічну категорію.

Інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, призначені для передачі в процесі комунікації; зміст повідомлення; абстрактне поняття, що свідчить про застосування інформаційного підходу (теорії інформації або теорії комунікації) для аналізу того чи іншого явища об’єктивної реальності.

Обґрунтовуючи тезу про інформацію як складову національної економіки, виходять, як правило, з таких аргументів:

· продукування інформації як такої - це вже самостійна виробнича галузь, тобто вид економічної діяльності;

· інформація нині є невід’ємним фактором будь-якого виробництва, одним із фундаментальних ресурсів кожної економічної системи;

· інформація вже давно стала товаром (інколи всього один біт інформації може коштувати мільярди доларів. інформація - це елемент ринкового механізму, який поряд з ціною та корисністю впливає на визначення оптимального стану національної економіки та її рівноваги;

· інформація в сучасних умовах стає одним з найважливіших факторів у конкурентній боротьбі.

Однією із складових економічного потенціалу національної економіки є інформаційний потенціал, який займане особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство.

Інформаційний потенціал - наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів i можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства.

До національного інформаційного ресурсувідноситься уся належна Україні інформація, включаючи окремі документи i масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу i місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксовані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством i державою через засоби масової інформації та телекомунікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо.

Інформаційний ресурс має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційних ресурсів, зокрема:

· інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збільшення традиційних ресурсів;

· інформація діє на суб’єктивний фактор виробництва - людину, його характер, особливості;

· інформація прискорює процес виробництва, за рахунок зменшення періодів виробництва та обертання.

Таким чином, можна вести мову про те, що саме інформаційний ресурс здатен значно підвищити ефективність національної економіки, без будь-якого помітного збільшення обсягів використання інших ресурсів (праці, землі та капіталу).

Інформаційний ресурс діє у рамках національного інформаційного простору України, щостановлять собою сукупність суб’єктів, відносин та продуктів інформаційної діяльності, які функціонують у рамках єдиного правового поля для задоволення інформаційних потреб особи, суспільства i держави засобами преси, телебачення, радіомовлення, книговидання та аудіовізуальної продукції на магнітних носіях, а також документних фондів бібліотек, архівів, музеїв.Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає виробництво та використання відповідного технічного забезпечення..

Інформаційні технології - це сукупність методів, виробничих процесів та програмно-технічних засобів, які забезпечують збір, зберігання, обробку, передачу й використання інформації, або, іншими словами, це підсилювачі інтелектуальних можливостей людей i машин, основа розвитку продуктивних сил. Причому всі ці дії спрямовано на зниження трудомісткості процесів використання інформаційних ресурсів, підвищення їхньої надійності та оперативності.

В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, i на комунікації, що зумовлюється діловими зв’язками, обмінами, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний i підтримуваний значними змінами в самих інформаційних i комунікаційних технологіях, в основі яких лежать три основні сили:

· розширене використання комп’ютерної техніки;

· зниження ціни на передачу інформації;

· поєднання комп'ютерної техніки i телекомунікаційного обладнання.

Сучасний етап розвитку національної економіки передбачає впровадження в усі організаційно-управлінські та виробничо-економічні процеси новітніх інформаційних технологій, сучасних машин, механізмів, знарядь праці, використання величезних обсягів інформації і, відповідно, наявність нових та широких знань. Це визначає інформацію та процеси роботи з нею як основний чинник отримання економічних переваг, оскільки вже не потрібно доводити той факт, що країна, яка має високий рівень інформатизації більш самостійна у визначенні своїх свобод, стратегії й тактики розвитку, більш вільна у своїх діях на шляху інтеграції у світове господарство та утвердження свого позитивного іміджу на світовому ринку.Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним потенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом.

Інформаційний потенціал в Україні в останнє десятиліття зазнав суттєвих змін. Однією з кардинальних тенденцій сучасного розвитку світової економіки є зростання рівня пріоритетності інформаційних продуктів i послуг порівняно з суто матеріальним виробництвом. 3а прогнозами дослідників, у перспективі до 90% працездатного населення буде пов’язано з виробництвом i виробничо-технологічним використанням інформаційних продуктів i послуг.

11Виробничий потенціал

Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають виробничим потенціалом. В Україні провідного складовою економічного потенціалу є фізичний капітал та рівень розвитку основних виробничих фондів. Дія цих основних факторів з групи виробничих ресурсів економіки конкретизуються через використання основних фондів використання вільних виробничих потужностей, підвищення норм прибутку, запровадження енергозберігаючих технологій, посилення конкурентоспроможності своєї продукції, розвитку підприємництва, малого i середнього бізнесу, виробничої інфраструктури, інформатизації, виробництва, розвитку ТНК, реструктуризації виробництва під впливом змін попиту, ефективності використання природних ресурсів.

Найбільшим виробничим потенціалом серед сфер-складових господарського комплексу в Україні характеризується промисловість, що орієнтується як на внутрішній, так i на зовнішній ринки У промисловості створюється майже половина національного доходу країни. Вона характеризується складною, розвиненою галузевою структурою, представлена потужним паливно-енергетичним i металургійним комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною i нафтохімічною промисловістю, виробництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо.

Міжгалузевий регіональний комплексвизначають як сформоване територіальне поєднання взаємопов’язаних галузей i виробництв в економічних районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимальний господарський ефект при найменших витратах. Досягнення таких результатів можливе при найбільш раціональному підборі взаємопов’язаних галузей, підприємств i виробництв, забезпеченні економічно ефективних пропорцій їх розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням загальнодержавних інтересів та відповідно до місцевих природних i економіко-географічних умов.Визначальним у виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні є відтворювальний підхід. Він поєднує цільову спрямованість i технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів. Характерними для нього є відтворювана цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях (виробництво, розподіл, обмін, споживання) та об’єднання підприємств і організацій виробничої та невиробничої сфер господарства.Найбільш розвиненими міжгалузевими комплексами України є – паливно-енергетичний, машинобудівний, металургійний, хімічний, агропромисловий.Галузева структура економіки України є вкрай недосконалою. Найбільш розвиненими в країні є види економічної діяльності, які належать до первинного та вторинного секторів економіки. Дуже важливо найближчим часом наростити виробництво продукції машинобудівного, хімічного, агропромислового міжгалузевих комплексів.

Паливно-енергетичний комплекс України розвивається в умовах різкого дефіциту видобутку власного палива – на початок ХХІ століття паливні ресурси країни забезпечують лише 30-40% її потреб. Отже, постачання нафти i природного газу з інших країн відіграє визначну роль для економіки України. Напружений паливно-енергетичний баланс вимагає якісних змін у споживанні енергії i палива.

Виняткове значення машинобудування пов’язане із забезпеченням ним знаряддями праці усіх ланок виробництва.

Загалом машинобудування розміщене досить рівномірно по території України. На цьому фоні особливо виділяються вісім великих машинобудівних міст: Харків, Київ, Дніпропетровськ, 3апоріжжя, Одеса, Львів, Донецьк, Луганськ

Виробництво чорних металів зосереджено переважно на підприємствах повного циклу, що розміщені в чотирьох районах у Придніпров’ї`
(Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя), Криворіжжі (Кривий Ріг), Донбасі (Донецьк, Макіївка, Комунарськ, Костянтинівка, Краматорськ), Приазов'ї (Маріуполь). Найбільшими металургійними комбінатами є «Криворіжсталь», «Азовсталь» (Маріуполь), «Запоріжсталь», Донецький i Макіївський. Хімічна промисловість допомагає замінювати дорогу й дефіцитну сировину дешевою та поширеною, комплексно її використовувати, утилізувати виробничі відходи тієї самої сировини. Найбільшого розвитку i територіального зосередження хімічна промисловість набула в Донбасі, Придніпров'ї та Прикарпатті.

У Лісостеповій агропромисловій зоні виробляють майже 70% цукрових буряків, 39% зерна, 46% картоплі. Це найбільш інтенсивна сільськогосподарська зона - на одиницю площі ріллі припадає найбільший обсяг виробництва сільськогосподарської продукції. На основі зональної спеціалізації сільського господарства функціонують цукробурякові, плодоовочево-консервні, зернові, картопляно-спиртоні, молочно- i м’ясопереробні комплекси.

Степова агропромислова зона характеризується найбільшою розораністю земель, із яких понад 90%, становлять чорноземи. Степ дає близько 48% виробництва зерна, 100% рису, 81 % соняшнику, 96% винограду. Тут найбільше значення мають плодоовочево-консервні, олійно-жирові, виноградарсько-переробні, ефіроолійні, молоко- i м’ясопереробні комплекси.

На територіях, прилеглих до великих міст та міських агломерацій, сформувалися приміські агропромислові зони. В їх межах агровиробництво зорієнтоване на задоволення потреб міста в малотранспортабельній продукції щоденного вжитку (молоко, овочі, яйця, птиця тощо).

Україна є значним виробником сільськогосподарської продукції. Розбудова розвиненого за світовим стандартами, конкурентоспроможного сільського господарства залишається одним з найважливіших завдань України.

В основі розвитку регіону, ефективності виробничої діяльності лежить стан виробничої інфраструктури в його межах; її розвиток є одним з головних індикаторів господарського розвитку регіону. Без значних інвестицій та постійної уваги державних структур виробнича інфраструктура стає гальмом суспільного росту території. Тому вона є провідним аспектом регіональної політики держави.

Під виробничою інфраструктуроюслід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об’єктів, які забезпечують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. 3окрема, до інфраструктури належать підприємства i організації електро-, тепло- i газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання i збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо.

Ефективний розвиток господарського комплексу регіону можливий тоді, коли високому рівню концентрації i спеціалізації основного виробництва відповідає такий самий рівень концентрації i спеціалізації підрозділів, які забезпечують загальні умови господарської діяльності. Особливе місце у складі виробничої інфраструктури займає енергетична інфраструктура. Вона є невід’ємною частиною господарського комплексу територій усіх таксономічних рангів i включає в себе комплекс об’єктів i споруд електро-, тепло-, газопостачання, а також підприємства i організації, що виконують сукупність робіт енергоінфраструктyрного профілю: проектні, будівельні, монтажні та ін.

До транспортної системи належать: транспортні засоби; шляхи i споруди, що входять до галузевих видів транспорту; засоби технічного забезпечення функціональної готовності транспортної техніки; будівництво i забезпечення експлуатаційної готовності транспортної техніки, транспортних шляхів i споруд; система управління транспортними процесами i галузями транспортного комплексу.

Продукція транспорту не може нагромаджуватись, а ефективність його розвитку залежить від формування вантажо- й пасажиропотоків. Внаслідок цього відбувається взаємодія розміщення транспорту й продуктивних сил. Транспортно-географічне положення зумовлює розміщення окремих галузей виробництва.

Процес реформування економіки, її матеріально-технічної бази здійснювався в цей період практично без чітко розробленої стратегії досягнення сталого економічного розвитку. Процес реформування виробничих відносин здійснювався без належної оцінки природних ресурсів, перспектив створення ринкових відносин в умовах розбалансованості економіки, обвального дефіциту в усіх його формах i проявах. Ситуацію загострювали недостатня продуманість заходів з реформування економіки, застосування сумнівної ефективності «шокової терапії». Сучасні форми господарювання вкраїні та її регіонах знайшли своє впровадження насамперед у сфері обігу коштів та інформації, але було дуже незначним у виробничій сфері.

Назріла гостра необхідність розробки такої державної політики, яка б, насамперед, поставила вирішення комплексу економічних, організаційних i технічних проблем з відродження i розвитку виробничого потенціалу як матеріально-технічної бази економіки країни. В основу такої політики доцільно покласти концепцію науково-технічного інноваційного шляху розвитку всього економічного потенціалу України.

12Зовнішньоекономічний потенціал

Територіальний поділ праці -- об’єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів чи країн i посилення міжрайонної абоміждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням.

Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міакрайонний - у межах однієї країни i міжнародний - між країнами. Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому виробництві, національні вартості продукту якого нижчі за інтернаціональні. Відтак під міжнародним поділом працірозуміють процес взаємообумовленої спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багатосторонніх зв’язків між країнами.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продукції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м`ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу.

Великі можливості для виходу на міжнародний економічний простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» i «Глобалстар», де застосовуватимуться українські ракети-носії «Дніпро», «Зеніт» i «Циклон». Здійснюється низка інших міжнародних проектів.

Дев^’ять суднобудівних заводів України спроможні виконувати замовлення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п’ятірки країн світу із замкненим циклом виробництва цієї складної i високотехнологічної продукції. За своїми технічними характеристиками українські танки не лише не поступаються передовим світовим аналогам, а й за багатьма параметрами перевищують їх.

Високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва є i в інших галузях машинобудування, зокрема, в приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні, в окремих галузях чорної та кольорової металургії.

Значними є потенційні можливості України у виході на світовий ринок з продукцією АПК, зокрема на ринок зерна, цукру, олії.

Зовнішньоекономічна політика України щодо експорту зерна має враховувати шалену конкуренцію на світовому ринку зерна i можливий у зв’язку з цим усілякий опір з боку інших країн-експортерів цієї продукції.

Зовнішньоекономічна політика України щодо її місця на зовнішньому ринку цукру має ґрунтуватись на тому, що на цьому ринку йде жорсткий перерозподіл сфер впливу. Тому Україні треба повернути втрачені позиції на ринку країн СНД, насамперед Росії. Потреба російського ринку в імпорті цукру, навіть за умови виконання федеральної цільової програми «Цукор» , становитиме близько 3,5 млн. т.

На Україну припадає понад 7% світового виробництва соняшнику та понад 6% картоплі.

У світовому масштабі Україна виділяється також науково-технічним потенціалом високої кваліфікації. Вона має визнані у світі власні наукові школи та унікальні технологічні розробки нових матеріалів, біотехнологій, в галузі електрозварювання, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, інформатики, телекомунікацій та зв’язку, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.

Відтак порівняно високий економічний, науково-технічний, мінерально-сировинний, земельно-ресурсний i трудовий потенціали, надзвичайно вигідне економіко-географічне та геополітичне положення в центрі Європи створюють об’єктивні умови для забезпечення взаємовигідного міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування та інтеграції її у світовий економічний простір.

Міжнародна економічна інтеграція розпочалася із створенням Спільного ринку в Європі, що пізніше трансформувався у Європейський Союз (ЄС),i нині здійснюється вкраїнах Північної Америки, країнах Тихоокеанського регіону під егідою Японії. Основні напрями інтеграційних процесів зводяться до створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів i робочої сили.

Україна, як i інші нові держави Східної Європи, прагне приєднатися до Європейського Союзу, маючи для цього всі підстави.

Вже встановлено відносини з такими впливовими міжнародними економічними організаціями, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк. В Світовою організацією торгівлі Україна веде офіційні переговори щодо повноправного членства в ній.

Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями, зокрема з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком i Європейським банком реконструкції та розвитку.

Важливу роль у розвитку української економіки відіграє Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Головним напрямом співпраці з цією установою було сприяння розвиткові приватного сектора, зокрема шляхом залучення фінансових ресурсів до підприємств малого i середнього бізнесу, до розвитку приватної банківської справи, інфраструктури, насамперед енергетичної i телекомунікаційної.

3а попередні роки Україна уклала угоди щодо фінансового та кредитного співробітництва з такими провідними країнами світу, як Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, США, Японія та Швейцарія. У сучасних умовах зовнішньоекономічні зв’язки стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки, оскільки оволодівати найновішими досягненнями науки й техніки без інтенсивного обміну результатами наукових досліджень, різноманітними товарами й послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час i темпи розвитку.

Формування i розвиток ринкової економіки в Україні диктують необхідність встановити більш тісні взаємовигідні зв’язки з іншими державами, активно включатися в процеси міжнародної економічної інтеграції.

Аналіз зовнішньої торгівлі України за групами товарів показав, що основну позицію займали чорні метали, водночас знизилася частка продажу високотехнологічних товарів - машин, устаткування, транспортних засобів

Зовнішня торгівля України зорієнтована переважно на країни СНД в імпорті та інші країни світу – в експорті, причому основна частка торгівлі України припадає на РФ і становить близько 25% експорту i 45% загального імпорту товарів. Така орієнтація значно зменшує конкурентні можливості економіки України й погіршує її загальну інтеграційну позицію.

Тенденції торгівлі ЄС з країнами СНД різко відрізняються від становища у торгівлі з країнами Центральної та Східної Європи. Торговельні відносини між ними спочатку будувалися на підставі Угоди 1989 р. про торгівлю i співробітництво між ЄЕС i СРСР. Тепер на зміну їй прийшли індивідуальні угоди про партнерство i співпрацю, які ЄС уклав з Україною, Росією, Білоруссю, Молдовою, Казахстаном, Вірменією, Азербайджаном i Грузією. Угоди регулюють широке коло політичних, економічних i торговельних відносин між сторонами. У сфері торгівлі вони будуються на принципах взаємного надання не преференційного (не пільгового) режиму найбільшого сприяння. Угоди покликані стимулювати торгівлю, інвестиції та політичні взаємозв’язки, що створить необхідні передумови для розгляду можливості укладання найближчим часом ряду угод про вільну торгівлю. Перші кроки в цьому напрямі уже зроблені: в березні 2003 р. між ЄС i Україною укладено Угоду про доступ товарів i послуг на ринки країн ЄС.

Розвиток відносин з ЄС варта розглядати як один із стратегічних пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Сьогодні Україна має мало спільних економічних інтересів з країнами ЄС, що зумовлено різницею в рівнях їх розвитку, в інституційних структурах тощо. Вступ України до ЄС підвищить її міжнародний авторитет, політичну, соціальну й макроекономічну стабільність. Членства в ЄС дасть, змогу ефективніше використовувати переваги міжнародної кооперації та спеціалізації. Це, а також доступ до капіталу і новітніх технологій сприятимуть зростанню в Україні обсягів торгівлі. 3 огляду на значну місткість європейського ринку, високу платоспроможність населення тощо він є для України дуже перспективним.

Правову основу практичного здійснення зовнішньоекономічної політики формують 3акони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.), «Про вільні економічні зони» (1992 р.), «Про іноземні інвестиції» (1993 р.). Концепція 3акону «Про зовнішньоекономічну діяльність» ґрунтується на використанні можливостей ринкової економіки, яка поступово утверджується в державі. Товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов’язковій сертифікації на предмет їх відповідності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам.

Крім того, дуже неефективною є структура експорту - понад 70% його становлять сировина, матеріали, товари народного споживання. Вивозяться також гостродефіцитні ресурси i продаються на світовому ринку майже за демпінговими цінами. Навіть з країнами близького зарубіжжя Україна має від’ємне сальдо балансу на продукцію виробничо-технічного призначення. Від’ємне сальдо в торгівлі з цими країнами зберігається по енергоносіях, прокату кольорових металів, целюлозі, деревині, каучуку, акумуляторах тощо. У світовий економічний простір Україна інтегрується в ролі сировинного придатка. Адже впродовж останніх років експорт продукції машинобудування у загальному балансі становив 10-20%, а рівень експорту такої готової продукції у світі – понад 50%.

Зовнішньоекономічна діяльність України, зрозуміло, потребує докорінної перебудови. Насамперед необхідно обмежити обсяг експорту сировини, підвищити в ньому частку продукції обробних галузей, а також удосконалити структуру імпорту.

У товарній структурі вивозу переважають вироби чорної металургії, залізна руда i кокс, продукти харчової промисловості. Промисловий потенціал України достатній для надходження валюти, необхідної для сплати державного зовнішнього боргу, закупівлі найнеобхіднішого імпорту та оплати інших загальнодержавних потреб. Реалізація цього потенціалу можлива за відповідної пропускної здатності транспортної інфраструктури, сприятливої соціально-політичної i правової ситуації та здатності зовнішньоторгових організацій, інших виконавчих структур до реалізації продукції.

Основним напрямком зовнішньоекономічної діяльності України є розвиток i поглиблення торгово-економічного співробітництва з державами СНД, країнами Східної Європи, розвиненими країнами світу, особливо з тими, що мають численну українську діаспору. Зовнішньоторгові організації та інші виконавчі структури України повинні не тільки реалізовувати продукцію на традиційних ринках, а й виходити на нові перспективні регіони (Азію, Африку, Латинську Америку та Австралію).

Нині спостерігається певна диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків з акцентом на країни далекого зарубіжжя. Проте зростання експорту у країни далекого зарубіжжя не завжди свідчить про зміцнення позицій на західних ринках продовольства. Це пояснюється тим, що у країнах колишнього СРСР обсяг вивезення продукції скорочувався швидкими темпами, а по деяких видах зростав повільніше, ніж загальний експорт.

В експорті України у країни далекого зарубіжжя переважають сировина i продукти первинної переробки, тоді як країни СНД i Балтії закуповують ширший асортимент харчових продуктів, у т.ч. поглибленої переробки (консерви, ковбаси, борошно, крупи), обсяги вивезення яких до близького зарубіжжя сягають 99% від загального українського експорту.

Нині товарний експорт та імпорт України характеризуються яскраво вираженою асиметрією у бік Російської Федерації. Це означає збереження монопольної залежності від російських ринків збуту, особливо від джерел постачання імпортних товарів, серед яких домінують енергоносії.В останні роки простежується негативна тенденція до витіснення України з окремих ринків, насамперед у країнах СНД, де вона посідала ще недавно помітне місце (ринки цукру, м’ясних, молочних продуктів тощо).

Україна - ще молодий суб’єкт зовнішньої торгівлі із зарубіжними країнами, оскільки у складі колишнього СРСР вона мала обмежені можливості для укладання зовнішньотортвельних контрактів та здійснення експортно-імпортних операцій. Через це в державі не було відповідної інфраструктури.

За час своєї незалежності Україна змогла налагодити зовнішньоторговельні стосунки більш як із 180 країнами світу i створити свої торговельно-економічні місії у 34 державах європейського, азіатського, африканського та американського континентів.

У країни далекого зарубіжжя ми поставляємо залізну i марганцеву руди, чорні метали, устаткування для гірничошахтних, будівельних, електротехнічних підприємств, засоби автоматизації, автомобілі, прокатні стани, судна, силові трансформатори, магістральні тепловози, одяг та багато іншої продукції.

В Україну з різних країн світу надходять промислове устаткування, медичне обладнання, різні прилади, хімічні товари, джут, цитрусові, продукція легкої промисловості..

Найтісніші економічні зв’язки підтримує Україна зкраїнами Східної Європи, зокрема з Угорщиною та Польщею. У структурі вивозу в ці країни переважає продукція галузей важкої індустрії: руда, чорні метали, устаткування для гірничодобувної та металургійної промисловості, тепловози, бульдозери, трансформатори, сільськогосподарські машини тощо.

Залізну руду Україна вивозить до Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії та ін

Україна бере участь також в економічному співробітництві з промислово розвиненими країнами світу. Понад 20 країн

До Франції з України вивозиться одяг, олійне насіння, руди, органічні хімічні сполуки, білкові речовини, Українські машинобудівники виготовили для США унікальний трансформатор на 500 тис. кіловольтампер, для Фінляндії — комплект устаткування для атомної електростанції. Значно зменшився експорт металобрухту з України в США. У розвитку зовнішньоторговельних стосунків України i США помітне місце зайняли переговори державної авіакомпанії «Авіалінії України» з транснаціональним консорціумом «Airbus Industrie», а також американським концерном «Boeing» про придбання американських літаків.

3 Китаєм Україна підписала низку міжнародних угод про співробітництво в галузі металургії, енергетики, освоєння космічного просторуУкраїна бере участь в економічному співробітництві також з країнами, що розвиваються.

.Право на здійснення зовнішньоекономічних операцій надано підприємствам i організаціям усіх форм власності, що сприяло підвищенню активності у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано більш як 30 тис. учасників зовнішньоекономічних зв’язків.Векономічних зв’язках України із зарубіжними країнами використовується науково-технічне співробітництво (торгівля патентами, ліцензіями, технічним досвідом «ноу-хау» тощо), яке сприяє прискоренню темпів економічного розвитку, втіленню у практику найновіших технічних Досягнень, раціональному використанню природних ресурсів, автоматизації i механізації технологічних процесів, скороченню строків будівництва сучасних підприємств, підвищенню ефективності капіталовкладень, розширенню сфери міжнародних відносин. Науково-технічне співробітництво здійснюється у формах:

· матеріальній, тобто через обмін продукцією, насамперед наукомісткою, створеною за найновішими технологіями;

· нематеріальній — у вигляді креслень, формул, обміну інформацією, літературою та ін.;

· послуг фахівців i технічного персоналу в галузі менеджменту, маркетингу, контролю за якістю.

Науково-технічне кооперування між фірмами здійснюється у формі консалтингу (технічного консультування та експертизи проектів), лізингу (оренди промислового i науково-дослідного устаткування).У зовнішньоекономічних зв’язках України використовується i така форма економічного співробітництва, як кредити. В сучасних умовах нестабільності економічного розвитку Україна зацікавлена в надходженні іноземних інвестицій в українську економіку. На перспективу Україна зможе надавати цільові кредити в національній валюті зарубіжним державам, підприємствам та іншим споживачам під закупівлю вітчизняної продукції машинобудування. Таке кредитування іноземних споживачів сприятиме зовнішньому конвертуванню української грошової одиниці.

Важливий вектор зовнішньої політики України пролягає через розвиток співпраці з державами СНД, Балтії i 3ахідної Європи. Нові можливості відкриває перед нашою державою статус непостійного члена Ради Безпеки ООН.

Україна утвердила себе повноправним суб’єктом європейського та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу i співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті. Вона показала світові приклад ядерного роззброєння, добровільно відмовилася від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу. Свою стабільність, передбачуваність i прагнення розвивати добросусідські відносини Україна засвідчила, уклавши Угоду про партнерство i співробітництво Європейським Союзом, Договір про дружбу, співробітництво i партнерство з Російською Федерацією, Хартію про особливе партнерство з НАТОта інші, не менш важливі міжнародні договори й угоди.

13. Екологічний потенціал

На порозі нового тисячоліття в Україні, як і в усьому світі, проблеми охорони природи були такими ж важливими, як i у ХХ ст. Природа частими повенями, надзвичайної сили цунамі, посухами, закликала людей не забувати про неї, не послаблювати уваги й ретельної праці з метою її збереження й захисту.

Екологічна ситуація в Україні є складною. Три основні чинники вплинули на екологічну ситуацію: аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р.), невміла меліорація земель, розвиток добувної i перероблюючої промисловості при застарілих технологіях і, пов’язана з цим, надмірна урбанізація багатьох районів (Донбас, Придніпров’я).

Чорнобильська аварія призвела до радіаційного забруднення майже всієї території України. Унаслідок того, що вся радіоактивна хмара пішла на захід, особливо сильно забрудненим стало майже все Українське Полісся - зона стародавнього заселення, господарського освоєння, специфічної матеріальної i духовної культури. На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води i землі можна виділити наступні території: екологічного лиха, надзвичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені i умовно чисті.

Умовно чистих територій залишилося дуже мало. До них належать майже весь північний макросхил Українських Карпат, Шацьке поозір'я, південна Волинь на межі Рівненщини i Тернопільщини, Придніпров’я на межі Черкаської i Полтавської областей, північ Сумщини i Чернігівщини, центральне Поділля i деякі ареали в гірському Криму, всього приблизно 50 тис. км2, тобто 8,3% площі України.

Помірно забруднені території заходу України (без Полісся) i майже весь північний схід держави, де забруднені i дуже забруднені території украплюються в зони дії великих i середніх міст.

Нарешті, до території екологічного лиха i екологічної катастрофи, яка складає 7,4 тис. км² (більш за один відсоток площі України), належать, окрім вже названої тридцяти кілометрової зони Чорнобильської АЕС, також причорноморські райони інтенсивного зрошування. У останніх забрудненість вод перевищує нормативну в 5,45, а грантів в 10 i більше разів. Це райони півдня Херсонської області i найбільш північної смуги Криму. Найбільші забруднювачі навколишнього середовища - об’єкти енергетики, в першу чергу ТЕС i ГЕС. Споживаючи велику кількість нафтопродуктів, газу i вугілля, вони викидають в атмосферу мільйони кубічних метрів шкідливих газів аерозолів i сажі, займають сотні гектарів землі шлаком i золою.

Іншим джерелом забруднення природи України є транспорт - автомобільний (2056 тис. т шкідливих речовин у 2005 р.), повітряний, водний, залізничний (95,5 тис. т). У всіх великих містах України частина забруднення повітря від автотранспорту в останній час складає 70-90% загального рівня забруднення.

Шкідливими компонентами навколишнього середовища є також об’єкти, що генерують могутні фізичні поля - електромагнітні, радіаційні, шумові ультразвукові i інфразвукові, теплові, вібраційні (великі радіостанції, теплоцентралі, РЛС, трансформаторні підстанції, ЛЕП, ретрансляційні станції, спеціальні фізичні лабораторії i установки, кібернетичні центри, АЕС).

Сучасний напружений екологічний стан більшості регіонів України (Центральне Полісся, Прикарпаття, Причорномор’я, Крим, Азовське море, Центральне Придніпров’я i Донеччина) є спадком помилкової екологічної політики впродовж останніх років: розвиток територіальних промислових комплексів, енергетики сільського господарства без урахування специфіки природних умов краю, інтересів українського народу, екологічних законів.

Дуже негативною з точки зору екології є наявність на території України чотирьох діючих АЕС - Рівненської, Хмельницької, Запорізької i Південноукраїнської. 3берігаеться не тільки велика небезпека нових аварій на АЕС, але i додається дуже складна проблема поховання відходів ядерного палива і, в недалекому майбутньому, після відробітку належного ресурсу - поховання i ліквідація самих АЕС - дуже складний, небезпечний i дорогий процес.

Також загрозливою для здоров’я людей i навколишнього середовища України залишається діяльність військово-промислового комплексу. Очисні споруди на військових об’єктах, котельних, пунктах заправки ПММ або взагалі відсутні, або дуже погано забезпечують очищення промислових, побутових стоків. Найбільш небезпечний стан в причорноморських районах, особливо в Криму. Тут на протязі десятків років об’єкти i кораблі Чорноморського флоту забруднювали води Чорного моря (лише в Севастопольській бухті вміст нафтопродуктів перевищує ГДК в 180 разів). Гостро стоять проблеми використання лісів i сільськогосподарських угідь військовими під полігони, стрільбища, мисливські господарства, учбові центри (загальна площа земель перевищує 100 тис. га).

Одним з головних забруднювачів навколишнього середовища є також хімічна промисловість, об’єкти якої викидають в повітря сірчаний ангідрид, окисли азоту, вуглеводні тощо. На території України розташовано майже 1000 хімічних комбінатів. Найбільшу шкоду вони спричиняють в Прикарпатті (Ново-Роздольський сірчаний комбінат, Калуський калійний концерн), на Донбасі, в Одесі, Вінниці, Сумах, Рівно (підприємства об’єднання "Азот"), які забруднюють навколишнє середовище фосгеном, вінілхлоридом, хлористим воднем, фенолом, аміаком - дуже небезпечними токсикантами. Дуже шкодять навколишньому середовищу також хімічні підприємства, які виробляють отрутохімікати (м. Первомайськ, Калуш, Маріуполь, Дніпродзержинськ), синтетичні продукти (підприємства об’єднань "Хімволокно", "Хлорвініл", "Дніпрошина", "Укрнафтохім" та ін.). Погіршує стан також те, що майже всі підприємства хімічної промисловості мають застаріле устаткування, піднімають межі санітарно-захисних зон, не мають ефективних очисних споруд.

Як i інші види промисловості, машинобудівна галузь тяжіє до районів розвитку металургії, сконцентрована в містах i також шкодить їх екологічному стану великими обсягами відходів, забруднень повітря i води. Так, в Дніпропетровську лише одне виробниче об’єднання "Дніпротяжмаш" щорічно скидає в води Дніпра 2365,2 тис. м^з забруднених стічних вод, завод прокатних валків - 250 тис. м^з У Запоріжжі викиди Дніпровського електродного заводу в атмосферу складають 35% загальноміських, причому 80% є канцерогенними речовинами першого класу небезпеки. До речі, понад 50% всіх викидів в атмосферу цього міста дає ПО "Запоріжсталь" (понад 150 тис. т шкідливих речовин щороку).

Електротехнічних заводів в Україні діє понад сотня. Але, не дивлячись на те, що більшість з них (а також приладобудівних i радіоелектронних) побудовані в останні десятиліття, на багатьох з них газо- i водоочищувальні споруди або несправні, або діють неефективно (одеський „Агро агрегат", миколаївський „Никояд", чернівецький металообробний, дніпропетровський „Південний машинобудівний" тощо).

Також екологічно небезпечною с цементна промисловість. Більш екологічних проблем вона створює в Донецькій, Дніпропетровській областях, забруднюючи навколишнє середовища пилом, сірчаним ангідридом i окислами азоту. Саме у цій області виробництва на підприємствах найбільш повільно виконуються природоохоронні заходи, тому перевищення вмісту пилу у викидах складає майже 5-10 ГДК, а із забрудненими стічними водами у річки щорічно скидаються сотні тон органічних речовин, солей та інших шкідливих з’єднань.

Великої шкоди рельєфу, земельним ресурсам, ґрунтовим водам наносить розробка кар’єрів будівельних матеріалів (вапняку, піску, граніту, лабрадориту) у Житомирській, Вінницькій, Дніпропетровській Кіровоградській областях.

Екологічні проблеми житлово-комунального господарства - це проблеми населених пунктів, територіальної структури виробництва, структурної пропорційності між галузями, які виробляють товари та надають послуги, виробничої структури та інфраструктурних характеристик. Вагомою причиною їх виникнення є процеси урбанізації у багатьох містах України. Перевантаження територій виробничими об’єктами обумовило зростання концентрації населення i неспроможності об’єктів ЖКГ до його обслуговування. Дались взнаки i наслідки економічної кризи, нестачі фінансових коштів, структурної незбалансованості виробництва.

Невідповідність пропорцій між комунальними i промисловими підприємствами, у яких до того ж відсутні технології очищення стічних вод нового покоління, тобто високого ступеня ефективності, призводить до того, що через систему централізованої каналізації у водойми скидаються промислові стічні води, насичені шкідливими речовинами. Це спричиняє руйнацію каналізаційних мереж, порушення технологічного регламенту очищення міських стічних вод. Крім цього, висококонцентровані стічні промислові води не видаляються в процесі біологічного очищення, тобто подальше їх використання, наприклад, у сільському господарстві стає неможливим.

Значною небезпекою вторинного забруднення природного середовища є відсутність оптимальних пропорцій між концентрацією населення i виробництв та можливостями переробки сміття, продуктів їх виробничої та споживчої діяльності. Структурно-екологічною проблемою ЖКГ залишається нагромадження сміття у фонді міст і селищ, яке перероблюється на сміттєспалювальних заводах та знешкоджується на міських звалищах. Сьогодні в Україні функціонує чотири таких заводи та 656 міських звалищ, але більшість з них не відповідають вимогам екології й охорони навколишнього середовища. Так, більше, як на 70% звалищ міського сміття відсутні засоби захисту підземних стічних вод та атмосферного повітря.

Виникнення екологічних проблем у галузях економіки має ланцюговий характер i впливає на природно-ресурсну сферу.

Окремо слід акцентувати увагу на екологічній ролі транспорту i особливостях транспортних забруднень в Україні. Мережа транспортних шляхів в Україні досить густа, кількість i активність автотранспорту в містах висока, i шкоди навколишньому середовищу він наносить дуже значного. Основними причинами є застарілі конструкції двигунів, характер палива (нафтопродукти, а не газ або інші менш токсичні речовини) i погана організація руху, особливо у великих містах. У відпрацьованих газах, які викидаються нашими автомобілями, виявлено до 280 різних шкідливих речовин.

3алізничний транспорт екологічно чистіше, особливо електричний. Стало проблемою лише сильне забруднення полотна залізниць i самої колії. Екологічні i медичні обстеження виявили, що останнім часом, особливо в теплі періоди року, забруднення колій продуктами життєдіяльності стали причиною захворювань значної кількості пасажирів i працівників залізниць хворобами шлунку i легенів.

Все більшою екологічною проблемою міст України, особливо великих i курортних, є проблема очищення комунальних відходів - побутових i промислових, переробка цих відходів. Дефіцит води в Україні сьогодні складає близько 4 млрд. м^з. Практично всі поверхневі, ґрунтові i частково підземні води забруднені промисловими, побутовими, сільськогосподарськими стоками i не відповідають за якістю навіть прийнятим на сьогодні заниженим санітарним нормам.

Понад 800 сіл України нині втратили власні джерела питної води. Особливо гостро ця проблема відчувається на Донбасі, Криворіжжі i Дніпропетровщині.

Водні ресурси характеризує потужне господарське навантаження, яке в цілому значно перевищує екоємність водоресурсних систем України. Особливістю нинішньої ситуації щодо водних ресурсів у державі є також мінералізація i підвищений вміст важких металів у воді, що значною мірою обумовлене існуванням трьох тисяч накопичувачів для очищення стічних вод.

Разом з тим, проблеми водних ресурсів також мають еколого-економічний характер i можуть вирішуватися шляхом ліквідації причин, що їх породжують. До таких слід віднести:незбалансовану господарську діяльність;структурну незбалансованість між накопиченням відходів виробництва та їх переробкою;незбалансованість обсягів водних ресурсів і виробництва, що призводить до їх нераціонального використання;штучну зміну режиму водних об’єктів, яка не завжди економічно доцільна;наявність високо урбанізованих i високо індустріальних територій, у структурі яких переважають галузі важкої промисловості (металургія, нафтохімія) — потужних споживачів води, на яких деградаційні процеси переважають процеси самовідновлення i самоочищення водних ресурсів;нестачу інвестиційних коштів для оновлення основного капіталу водозабезпечуючого та водоочисного призначення.

За останні 100 років антропогенна діяльність завдала великого збитку тваринному i рослинному світові України. Лише у післявоєнні роки на Донеччині, в Криму зникло близько 40 видів рослин, у Карпатах - 20. У «Червону книгу» України сьогодні занесено більше 800 видів рослин i тварин, яким загрожує вимирання або знищення.

У 1991 р. групою відомих вчених був заснований Національний екологічний центр. Впливовими стали неурядові організації "Всеукраїнська спілка врятування від "Чорнобилів", комітет порятунку Дніпра та малих рік, Національний екологічний центр "Довкілля", Кримська асоціація "Екологія i світ", "Мама-86" (екологічна організація матерів), "Дитина i довкілля", "Екоправо" Однією з найвпливовіших екологічних організацій України є "Грінпіс-Україна", заснована як національне відділення всесвітньо відомого "Гріипіс-Інтернешнл", що проводить кампанії із захисту природних ресурсів, за енергозбереження та альтернативну енергетику, проти ввезення на територію України шкідливих речовин. Українська філія Грінпісу звертала увагу громадськості на найгостріші екологічні проблеми, зокрема на небезпеку перетворення України у своєрідний "смітник" для більш розвинених країн Європи, куди звозять для захоронення шкідливі для здоров’я i життя людей речовини.

Значна кількість громадських природоохоронних організацій виникла після чорнобильського лиха, адже люди з біллю й тривогою сприймали екологічні проблеми України й прагнули докласти зусиль до їх розв’язання.

14Основи формування господарського комплексу

Економічний розвиток держави обов’язково супроводжується процесами поглиблення суспільного поділу праці i спеціалізації у господарській діяльності. Але будь-яка спеціалізація доцільна та правомірна тільки при наявності координації діяльності i формування зв’язків між різними галузями i виробництвами. Розвиток i певна фіксація таких зв’язків приводить до тісного поєднання суб’єктів господарювання, тобто до створення господарського комплексу національної економіки.

До основних факторів формування господарського комплексу національної економіки слід віднести:

· економіко-географічне положення;

· природно-ресурсний потенціал;

· трудоресурсний потенціал;

· історія розвитку i рівень господарського освоєння території.

Господарський комплекс України виник на основі соціально-економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. Для нього є характерним:

· наявність потужної промислової та агропромислової ланки;

· активна участь у міжнаціональному територіальному поділі праці;

· надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;

· паритетність промислового і агропромислового виробництв в більшості областях;

· екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

· недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;

· наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;

· недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;

· застарілість технологій, зношеність основних виробничих фондів, слабкий розвиток інноваційної складової;

· низька забезпеченість паливно-енергетичними, лісовими, водними ресурсами;

· недостатнє використання потужностей сировинної бази (в т.ч. відходів), зокрема в будівництві.

На рівні галузей економіки можна спостерігати об’єктивно існуючий процес створення міжгалузевих комплексів,які витупають в формі пов’язаних у певному відношенні галузей (підгалузей, видів діяльності) окремої території.

Основними чинниками утворення комплексів i їх територіальної організації є певні види ресурсів. Стимулятором розвитку багатьох міжгалузевих комплексів є локальні природні ресурси. Класифікація міжгалузевих регіональних комплексів, що розвиваються на природно-ресурсній базі наведена на рис.3.1.1.

групи поєднання природних умов i ресурсів

1 1 1 1

морські

лісові

природні умови

мінерально-

ресурси

ресурси

с/г виробництва цтва

сировинні ресурси

1 1

1

Типи міжгалузевих комплексів

1

1 1

море-

лісової і лісо-

аграрно-

мінерально-

промислової

промислової

промислоюї

промислової

орієнтації

орієнтації

орієнтації

орієнтації

i i _l__

i

i

i i 4_ 1 1

солевидо-увна

нафтобазо-

Рибо про-

лісохі-

Дерево-

лісо--

Лісогоспо-

Тери-

Зміша-

будін

хімічні

Машино-

Паливно-

Рудно-

Гірнично-

бувна

хімічна

мислова

мічна

обработна

загатівельна

дарська

торіальні

ні ТК

дустріальні

будівні

Енерге-

Металур-

видобувні

і

АПК

тичні

гійні

.

Рис.3.1.1. Чинники утворення міжгалузевих комплексів

Визначають такі основні підходи до виділення міжгалузевих комплексів.

1. Цільовий підхід. Міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей господарського комплексу або окремих виробництв, які поєднані спільною метою розвитку.

2. Технологічний підхід.Передбачає групування галузей, які пов’язаніміж собою послідовністю переробки i використання загального матеріалу та однаковим призначенням продукції.

Паливно-енергетичний комплекс - це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідравлічні, атомні електростанції та електростанції які працюють на нетрадиційних джерелах енергії. В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля.

Нафтова i нафтопереробна промисловість України в своєму розміщенні орієнтується на родовища Передкарпаття - Долинське i Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та інші, а також нафтогазоносної провінції на території Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, до найбільших з яких належать Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогригорівське та інші.

Газова промисловість України орієнтується в своєму розміщенні на дев’ять нафтогазоносних областей, об’єднаних у три нафтогазоносні райони: Дніпровсько-Донецький (охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську i Чернігівську області), Карпатський (Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька i Закарпатська області) та Причорноморсько-Кримський (включає Запорізьку i Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим).

Торфова промисловість, розміщена в основному на Поліссі природно-географічній зоні для поліпшення забезпечення паливом районів місць зосередження цього виду ресурсів зберігає видобуток паливного торфу, однак повністю забезпечити потреби в ньому неможливо через невеликі його запаси. Функціонування виробничої та обслуговуючої сфер неможливе без використання електричної й теплової енергії. Енергетичною основою розвитку продуктивних сил на сучасному етапі та в перспективі є i буде електрична енергія. Сучасна електроенергетика є високомеханізованою, автоматизованою галуззю промисловості. У вартості електроенергії міститься висока частка матеріальних затрат i незначна частка живої праці.В Україні експлуатують три типи електростанцій: теплові, гідравлічні та атомні, а також ті, які використовують енергію вітру та Сонця.Основними регіонами розміщення підприємств з виробництва електроенергії є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Харківська та Луганська області - на сході, Львівська та Івано-Франківська - на заході, Вінницька та Київська області - в центральній частині України.

Металургійний комплекс Українипредставлений підприємствам и чорної та кольорової металургії. Металургія є галуззю спеціалізації України в міжнаціональному територіальному поділі праці. Чорній металургії належить одне з провідних місць в сучасній економіці України. Великий вплив має чорна металургія на розвиток i розміщення машинобудування, хімічної промисловості, енергетики. В металургії значно розвинене комбінування виробництва, на її відходах працюють виробництво будівельних матеріалів, мінеральних добрив тощо. Металургія є потужним фактором формування територіальних промислових комплексів. В місцях розміщення її основних підприємств зосереджується важке машинобудування, коксохімія, виробництво вогнетривких матеріалів, формуються крупні транспортні вузли. Розвитком i розміщенням металургія орієнтується на схід України, де сформувалися унікальні природні умови для розвитку цього комплексу. Тут знаходяться найкрупніші паливно-сировинні бази чорної металургії - Донецький кам’яновугільний, з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний i Нікопольський марганцеворудний басейни, значні поклади вапняків, доломітів, вогнетривких глин.

Головними напрямками розвитку металургійного комплексу України є підвищення технічного рівня сталеплавильного, прокатного, трубного, i метисного виробництва для забезпечення поліпшення якісних i сортаментних показників готової металопродукції з метою задоволення потреб власних споживачів i підвищення ефективності експортного потенціалу.

Машинобудівний комплексУкраїни значною мірою визначає не лише галузеву структуру промисловості, але й її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним з основних показників економічного та промислового розвитку країни. Визначальну роль при розміщенні конкретних машинобудівних підприємств відіграють такі чинники:

· сировинний фактор;

· споживчий чинник;

· фактор трудових ресурсів та наукоємності.

На основі технологічних процесів, матеріаломісткості та місця i ролі у виробничому комплексі галузі машинобудування поділяються на:важке; загальне;середнє;виробництво точних механізмів;виробництво приладів та інструментів;виробництво металевих виробів та заготовок;ремонт машин i устаткування.

Важке машинобудування включає виробництва металургійного, гірничо-шахтного, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування. Переважна більшість підприємств важкого машинобудування розміщується в Донецькому та Придніпровському економічних районах, де є взаємопоєднання сировини i споживача його продукції. Виробництво устаткування для нафто-, газовидобувної промисловості орієнтується своїм розміщенням на райони зосередження споживачів продукції - Східний, Карпатський тощо.Енергетичне машинобудування спеціалізується на виробництві устаткування для всіх видів електростанцій, в т. ч. парових гідравлічних турбін, атомних реакторів, генераторів, котлів, дизельних моторів, електроапаратури, кабелю та іншої продукції. Найбільшим центром енергетичного машинобудування є Харків, в якому розташовані заводи: «Електроважмаш», турбінний ім. С.М.Кірова, «Електромашина» та електромеханічний (ХЕМЗ).Стратегічну роль у машинобудуванні виконує верстатобудування. Центром виробництва важких верстатів є Краматорськ.

У структурі загального машинобудування провідне місце займають транспортне машинобудування. Підприємства ці орієнтуються в своєму розміщенні в основному на споживача готової продукції, а також на наявність металу.

В Україні розвинуте морське i річкове суднобудування. Головним чинником розміщення їх є орієнтація на морське узбережжя та внутрішні магістральні водні шляхи.Автомобілебудування України випускає великовантажні (Кременчук), легкові (Запоріжжя, Луцьк, Сімферополь, Ужгород) автомобілі, мікроавтобуси. Львівській автобусний завод (ЛАЗ) є найбільшим в СНД.Літакобудування України є однією з найперспективніших галузей економіки. Його розміщення орієнтується на науково-дослідну базу та висококваліфіковані кадри. Центрами авіаційної промисловості е Київ i Харків.Сільськогосподарське машинобудування орієнтується в своєму розміщенні в основному на райони виробництва відповідної сільськогосподарської продукції.

Хімічний комплексвідзначається особливостями технологічного циклу, в яких, на відміну від інших галузей, основу складають процеси хімічних реакцій. Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв’язку з тим, що на нього впливають такі чинники:

· Екологічний чинник. Хімічна промисловість є одним з основних джерел
техногенної небезпеки й забруднювачів навколишнього середовища.

· Невисока трудомісткість. Її підприємства можна розмістити у слабо заселених районах. Винятком є виробництва хімічних волокон i фармацевтична промисловість.

· Споживчий чинниквизначає в основному розміщення підприємств основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо), та виробництв, що переробляють напівфабрикати хімії органічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумовотехнічні вироби тощо).

Лісопромисловий комплекс (ЛПК) об'єднує підприємства, пов'язані з вирощуванням i переробкою лісової сировини. Основний продукт лісу - деревина, яку використовують переважно для виробництва засобів виробництва (круглий ліс, пиломатеріали, фанера, деревні плити, метиловий спирт тощо) i предметів споживання (меблі, папір, оцтова кислота).

Лісова промисловість України - сукупність галузей i виробництв, підприємства яких здійснюють заготівлю, комплексну механічну, хімічну обробку та переробку деревини. У її галузевій структурі виокремлюють лісозаготівельну, деревообробну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гідролізну промисловість.

Лісозаготівельна промисловістьпроводить лісосічні роботи, вивозить i сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку..

Деревообробна промисловістьпереробляє деревину та виготовляє з неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів для населення й народного господарства.

Лісохімічна промисловістьохоплює пірогенетичне (суха перегонка деревини), каніфольно-терпентинне, хвойно-ефірне та дьогтекурильне виробництва. Гідролізна промисловістьоб'єднує підприємства, які методом гідролізу деревини й нехарчової рослинної сировини виробляють етиловий спирт, кормові дріжджі, глюкозу та ксиліт, органічні кислоти, лігнін тощо.

Поиск по сайту: