Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал (ПРП)країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це поняття, що визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території. Він є важливим фактором розміщення господарської діяльності i населення.

Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. Тобто, це сукупність природних ресурсів i природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини i суспільства. Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя i діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій i невиробничій діяльності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо використати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. ПРП є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:земельні;

мінерально-сировинні;водні;лісові;фауністичні (мисливсько-рибальські);природно-рекреаційнi ресурси.

Іноді виділяють окремо в якості компонентів ресурсів просторові ресурси, кліматичні, геотермальні, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництва:

· промислові природні ресурси;

· сільськогосподарські природні ресурси;

· культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі;

· ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв’язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунт, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлювальними. Усі ресурси оцінюються з різних точок зору для з’ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічиий, економічний та екологічний (еколого-економічний) види оцінки природних ресурсів.

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи:

1) зовнішні - енергія Сонця, гравітаційна енергія;

2) поверхні 3емлі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного. середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (наземні, водні, ґрунтові);

3) земних глибин - мінерально-сировинні (металічні, неметалічні);

4) паливно-енергетичні.

За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на: матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні тощо.

За рівнем необхідності для життя людини природні ресурси поділяються на: вкрай необхідні (повітря, вода, їжа) i відносно байдужі.

У зв’язку з інтенсивним використанням природних ресурсів, їх виснаженням i деградацією вони стають предметом все більшого вивчення багатьох галузей науки: економіки, екології, географії, геології тощо. Комплексність використання природних ресурсів визначає можливість i необхідність варіантного підходу до їх використання. Вибір варіанта, хоч i заснований на всебічному врахуванні природних властивостей ресурсів, але визначається також соціально-економічними i технічними факторами - загальними i локальними.

Розглянемо детальніше, якими природними ресурсами володіє Україна.

Земельні ресурси. До земельних ресурсів належать землі, які використовуються або можуть бути використані різними галузями господарства. Земельний кодекс України визначає кілька основних категорій землекористування залежно від функціонального використання та цільового призначення земель: землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв’язку, землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду.Площа зрошуваних земель в Україні становить 2,2 млн. га. На них виробляється понад 7% валової продукції рослинництва. Площі земель, які потребують зрошування, становлять понад 10 млн. га.Структуру ґрунтового покриву України формують 650 видів ґрунтів, які об’єднуються в ґрунтові типи поширені зонально. На Поліссі найпоширеніші дерново-підзолисті, дернові, лучно-болотні, торфові ґрунти й торфовища. В лісостеповій зоні переважають різні типи чорноземів, сірі лісові ґрунти, трапляються лучні, солончакові та солонцеві. У північно-західній частині степової зони поширені чорноземи, а на півдні - каштанові ґрунти, є тут також середньо-, сильно- i слабосолонцюваті ґрунти. Гірські масиви Карпат та Криму вкриті бурими лісовими й сіро-6урими лісовими ґрунтами.

Мінерально-сировинні ресурси.Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий – десятки й сотні мільйонів років. 3а характером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі. На даний час в надрах України виявлено близько 20000, розвідано i враховуються Державним балансом запасів 7829 родовищ i проявлень 97 видів природних i техногенних корисних копалин, з яких 3329 родовищ 62 видів корисних копалин залучено до промислового освоєння більше, ніж на 2000 гірничо-видобувних підприємств.Вструктурі паливних ресурсів України домінує кам’яне i буре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому i Львівсько-Волинському басейнах.Донецький басейн розташований на сході України:Старий Донбас – на межі Донецької й Луганської областей, 3ахідний Донбас – Павлоградсько-Петропавлівська група родовищ у Дніпропетровській області, Південний Донбас – на півдні Донецької та Луганської областей Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн займає площу

Водні ресурси.Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також Простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім i визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних та морських вод. Більшість водоресурсних систем України є природно гостродефіцитними, а нерівномірність їх поширення на території стала еколого-ресурсним детермінантом подальшого розвитку господарства. Природний розподіл водних ресурсів не відповідає потребам водопостачання, а природна вододефіцитність території на фоні виснаження ресурсної бази створює систему факторів обмеження подальшого водогосподарського розвитку. Водні ресурси України формуються переважно за рахунок стоку річок Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Тиси.

Лісові ресурси. Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так i в господарській діяльності людей. У свій час ліси були єдиним відомим людині видом палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості, де головним продуктом користування є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів становлять не деревні ресурси лісу - технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування.

Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Згідно з даними державного обліку лісів, площа земель лісового Фонду становить 10,8 млн. га. Під лісовою рослинністю перебуває 9,4 млн. га.

Лісом покрито в середньому 15,6% території, у т. ч. на заході й півночі - 30-40%, у Карпатах - понад 40%, на Поліссі - 25,7%, у Криму - 10%, в степових зонах - 4%. Високопродуктивний деревостан мають 75% лісових площ. Загальні запаси деревної маси у лісах України становлять 17736,0 млн. м3. Середній запас деревини на 1 га вкритих лісом земель сягає 185 м^з, в Т. Ч. запас деревини на 1 га стиглих i перестійних деревостанів - 237 м^з, середній приріст на 1 га вкритих лісовою рослинністю земель - 3,8 мз/рік.

Ліси першої групи становлять майже 56% від загальної площі земель лісового фонду, решта - ліси другої групи. Запаси хвойних порід становлять 54% деревини, у т. ч. сосни - 35% (Полісся). Запаси деревини твердолистяних порід - до 40% (дуб - 22%, бук - 13%, граб - 2%). Серед листяних порід переважають береза, осика, вільха, липа, тополя. Неабияка роль лісу в заготівлі ягід, грибів, плодів, лікарських трав.

Лісосировинна база України практично виснажена. У структурі деревостанів молодняки і середньовікові ліси становлять 76,1%, що є наслідком надмірних вирубок у минулому i не контрольованості їх нині. Як результат – частка пристигаючих цінних дубових, букових i соснових лісів у віковій структурі лісового фонду становить нині 7-8%, а за встановлених лісогосподарських норм тільки 20%.

Україна багата на біологічні ресурси, насамперед на цінні види рослин, у т. ч. лікарські. 3а 1075 видами рослин визнано такими, що мають лікувальну дію, з них 73 види - цінні лікарські рослини, 386 видів безпосередньо пов’язані з лісовими фітоценозами, 312 видів – типові представники безлісих угруповань. Нині українська фармацевтична індустрія використовує всього лише близько 40 видів рослин (до 1991 р. – до 170), що зумовлено не лише складним економічним станом галузі, а й скороченням сировинної бази.

Природно-рекреаційні ресурси.Природно-рекреаційні ресурси становлять собою особливий вид ресурсів, а саме – гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, що слугує для регенерації здоров’я i підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти i явища природного походження для відпочинку i туризму.

Важливим за рекреаційними ресурсами є район Карпат з його сприятливими умовами для організації як літнього, так i зимового відпочинку. У Сваляві, Синяві, Усть-Чорній та інших місцевостях є мінеральні води. Особливо багата на них Львівська область (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любінь, Немирів). Лікувальні грязі є в с. Чорне Івано-Франківської та с. Конопківці Тернопільської областей. На межі Тернопільської та Хмельницької областей відкрито потужні запаси мінеральних вод типу «Нафтуся» (Сатанів, Гусятин). 3 рекреаційною метою використовуються Шацькі озера (3ахідне Полісся).

У Хмельницькій, Вінницькій (Хмільник), Київській, Черкаській, Кіровоградській областях є запаси радонових, а в Полтавській (Миргород) – хлоридно-натрієвих вод. Відомий своїми лікувальними можливостями Слов’яногорськ (Донецька область).

Фауністичні ресурси. В структурі природно-ресурсного потенціалу України особливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід’ємної складової природного середовища території, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі. Досить помітне значення вона має i з економічної точки зору. Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів України переважають медоносні ресурси.

8Демографічний та трудовий потенціал

Населення країни – чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати i його роль як споживача (мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).

Від населення значною мірою залежать формування міжрайонних функцій виробництва, потужність i структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва. Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.

Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування i промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статевовіковою структурою, розподілом між містом i селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва.Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного i соціального розвитку країни потрібно детально дослідити як його демографічні параметри, так i особливості розселення, трудову діяльність.Демографічна ситуація в країні визначається значною мірою міграціями населення. Важливим індикатором внутрішньо-регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом i селом.Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

· співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу;

· статево-вікова структура населення;

· співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

· природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;

· сальдо міграції - визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;

· загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу;

· загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;

· загальна динаміки населення - сума показників загального збільшення i зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення країни.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приростуi т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту i т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів i обчислюються у проміле (%).

Об’єктивна інформація розселенського потенціалу країни особливо необхідна при здійсненні регіональної соціальної політики, а також при районних плануваннях i реалізації різних інвестиційних програм.Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з’ясовується, що цей показник має численні „модифікації": густота населення на обжитій території:; густота сільського населення; густота міського населення.Центрами регіональних систем розселення України виступають найбільші міста – Київ. Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса i Львів. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та Сусідніх областей.ІІід трудовим потенціаломрозуміють систему, що має просторову i часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.Кількіснотрудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров’я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідна можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного працівника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.Чисельність населення в Україні, Як уже зазначалося, постійно зменшується через від’ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному їх відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.Сучасне виробництво зумовлює об’єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка i спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дисципліна перетворюються на обов’язкову умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага працівників з вищою i середньою спеціальною освітою - 90% зайнятих. У сільському господарстві однією з найважливіших є проблема підвищення ефективності використання трудових ресурсів.У багатьох адміністративних районах сільськогосподарські підприємства сезонно потребують додаткової робочої сили, незважаючи на те, що в цій галузі матеріального виробництва зосереджено 3,9 млн. осіб, або майже 20% середньорічної чисельності зайнятих у господарстві. Причини такого явища неоднозначні. Насамперед різко погіршилася статево-вікова структура сільського населення. Низький рівень механізації й електрифікації виробничих процесів зумовлює значну трудомісткість продукції. Недосконалі також форми організації виробництва й оплати праці. Все це зумовлює порівняно високий рівень зайнятості населення в сільському господарстві. Зазначені причини зумовлюють відтік із сіл (особливо віддалених) трудових ресурсів, насамперед молоді та кваліфікованих працівників.В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у кооперативах, малих підприємствах. Багато хто займається індивідуальною трудовою діяльністю. У зв’язку з цим дедалі більше загострюються проблеми забезпечення робочою силою суспільного сектора виробництва, особливо будівництва та сільського господарства.Разом з тим у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додаткові можливості для розширення сфери зайнятості населення. Оскільки попит на товари та послуги широкого вжитку високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових та розширення діючих підприємств можна вважати досить містким джерелом додаткової зайнятості населення.Аналіз зайнятості населення в Україні показує, що у нас є певні надлишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи.Безробітнимивважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.Проблема безробіття дедалі загострюється, кількість безробітних постійно зростає. Для того, щоб створити умови для реалізації права громадян на працю й забезпечити соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території України створено обласні, міські та районні центри зайнятості.При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі i територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів i потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах i містах, де є сезонні виробництва.

Виділяють п’ять типів регіональних ринків праці в Україні:

· Перший типмає чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так i и аграрному секторах економіки і, тим самим, формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, 3акарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.

· Другий тип регіональних ринківнаближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.

· Третій тип ринку праціформують індустріальні області - Дніпропетровська, Донецька та Луганська - з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної i важкої промисловості.

· Четвертий тип регіональних ринків праціохоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.

· П’ятий тип регіональних ринків праці утворюютьпричорноморські області - Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у різних сферах економіки.

·

9Науково-технічний потенціал

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів i можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття «науковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності наукових організацій (об’єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Тому можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об’єднує наукові організації різного підпорядкування.

Відсутність дієвого механізму впровадження технологій i технологічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у вітчизняній науці - основні перепони на шляху зростання реальної економіки. Україну характеризує зростання віку наукових працівників, особливо з науковим ступенем, що свідчить про нарощування «вимивання умів» - відплив талановитих та працездатних наукових працівників за межі країни. Тенденції деградації НТП в Україні у найближчі роки можуть набути незворотного характеру. В цих умовах в Україні за роки становлення держави практично відсутній приріст організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи.

Основна маса організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи в Україні, зосереджена в економічно розвинутих регіонах - м. Київ Харківській Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській областях.

У період економічної кризи в Україні в першій половині 90-х років ХХ століття найсерйозніші руйнування відбулися в науково-технічному потенціалі країни, що є головним джерелом сучасного економічного зростання. Обсяг науково-дослідних i дослідно-конструкторських розробок скоротився більше ніж у 10 разів, що спричинило різке зниження конкурентоспроможності національної економіки i втрату значної частини потенціалу економічного зростання. Спад ВВП i зростання структурних та цінових диспропорцій у виробництві товарів i послуг відбувалися на фоні гальмуючого впливу скорочення обсягів упровадження вітчизняних науково-технічних розробок i розвитку інноваційних процесів.Важливою складовою наукового потенціалу, від якої значною мірою залежить успішність виконання науково-дослідних i дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), є матеріально-технічна база організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи — основні фонди, що знаходяться в їх розпорядженні. Вартість основних фондів організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, перевищує 6,6 млрд. грн., 6лизько 36,5% їх припадає на м. Київ.

У цілому економічна криза в Україні призвела до зниження науково-технологічного потенціалу: через застарілі технології у виробництві; низький рівень впровадження НДДКР для підвищення якості продукції; надзвичайно низьку частку бюджетного фінансування НДДКР, науки, освіти, охорони здоров’я; значне відставання темпів НДДКР від країн – світових економічних лідерів; загрозу перетворення країни на „технологічний смітник", „відпливу умів" за кордон; забруднення навколишнього середовища, руйнування екосистеми.

Поза сумнівом, інноваційна модель розвитку є найбільш ефективною в сучасному світі. 3а інноваційного розвитку реальної економіки використання нових знань, реалізація конкретних переваг, які полягають в НТП, та людського капіталу країни, забезпечують зростання обсягу виробництва, підвищення якості продукту, зміцнення її конкурентоспроможності.

Під технологічним паркомрозуміють науково-виробничий комплекс, до якого входять дослідний центр i компактна виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані малі наукоємні фірми, які виконують завдання зі створення та впровадження нових розробок, виготовлення сучасного обладнання та приладів. На початок 2005 року в Україні було зареєстровано вісім технопарків, з яких працювало 4.

Під бізнес-iкyбamopoмрозуміють інноваційну структуру, головним завданням якої є створення локального сприятливого для діяльності малих ризикових фірм підприємницького середовища. В Україні налічується близько 50 бізнес-інкубаторів. Вони, як правило, виникають при реалізації програм зарубіжної технічної допомоги Україні або як реакція на власні потреби підприємницьких виробничих мереж.

Таким чином, пріоритетні напрями розвитку підприємницького сектора в Україні полягають у залученні передового світового досвіду в розбудові нових видів відносин та форм організації в його середовищі та підприємницьких виробничих мереж різного роду.

3агалом розвиток інноваційної діяльності в Україні вирізняється слабкою мірою розвитку – понад 80% промислових підприємств не виконували жодної інноваційної роботи. На його заваді стоять незначна увага держави до реалізації інноваційної стратегії розвитку її регіонів, брак коштів, дуже низька інвестиційна привабливість більшості промислових.

Недостатньо ефективно функціонував Держаний банк реконструкції i розвитку - основи дієздатної системи довгострокового інвестиційного кредитування суб’єктів економіки. Не розбудовано інноваційну інфраструктуру, передбачену 3аконом „Про інноваційну діяльність" - спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань інноваційної політики та спеціалізованих небанківських інноваційних фінансово-кредитних установ у регіонах. Основними факторами зниження науково-технічного потенціалу України, яке відбулася за останній час, стали переважання застарілих технологій виробництва, низький рівень упровадження НДДКР з підвищення якості продукції, низький рівень державного фінансування НДДКР, зниження рівня людського розвитку (освіти, охорони здоров’я, соціальної активності, психологічних настроїв, значне відставання темпів HДДKР реальній економіці від країн - світових економічних лідерів та ін.

Поиск по сайту: