Форми реалізації правових норм і їх загальна характеристика: виконання, дотримання, використання і застосування правових норм як особлива форма реалізації права.

Юридичні приписи неоднорідні і за своїм функціональним призначенням. Деякі мають чіткі права і обов’язки, а деякі не мають (вони можуть містити завдання, принципи). В залежності від того, чи мають ці норми модель юридичних прав і обов’язків чи не мають, так вони і реалізуються. Які не мають – вони є орієнтиром для осіб, які реалізують норми.

Відрізняється і механізм реалізації, є різні форми реалізації:

1) за особливостями правових відносин (зв’язків), які виникають:

а) реалізація юридичних приписів через конкретні правовідносини – для цивільного, трудового, сімейного, земельного права. Це цивілістична модель, як часто називають. Індивідуалізація суб’єктів правовідносин;

б) реалізація юридичних приписів через загальні правовідносини – для кримінального права. Реалізація заборонних норм: зобов’язана сторона зобов’язана утримуватися від вчинення заборонів, що вказані у кримінальному кодексі. Це криміналістична модель;

в) реалізація нетипових правових приписів – орієнтир в практичній діяльності.

2) за суб’єктним складом – індивідуальна і колективна форми. Деякі вимоги неможна втілити у життя не інакше, як об’єднавшись з іншими суб’єктами права. Об’єднання людей у процесі реалізації правових норм може відбуватися на різних засадах – на основі рівного положення чи (і) на основі влади-підпорядкування.

3) за методом впливу – добровільне і примусове здійснення права.

4) за зовнішнім проявом – активна і пасивна форми.

5) за характером дій суб’єкта реалізації, обумовлених змістом юридичного припису:

* дотримання правових норм;

* виконання правових норм;

* використання правових норм.

Дотримання – форма реалізації правових норм, яка полягає в утриманні від вчинення заборонених юридичними нормами дій. Вимагає пасивних дій суб’єктів. Реалізуються забороняючи норми. Дотримання права, як правило, здійснюється добровільно. Якщо ж ці норми порушуються, то реалізація здійснюється через державний примус при застосуванні норм права.

У більшості випадків дотримання права відбувається непомітно, звичайно не фіксується. Саме тому його юридичний характер ярко не проявляється. Тому у юридичній літературі можна зустріти думку, що «не скоєння злочинів і інших правопорушень – це особлива форма реалізації права поряд з використанням і виконанням правових норм, а загальний результат існування і дії правової системи, системи виховання, освіти, суспільної думки» (Марченко).

Виконання – форма реалізації правових норм, яка полягає в обов’язковому вчиненні передбачених юридичними нормами дій (і/чи укладеним на їх основі договором чи індивідуальним актом застосування права). Тобто, активні дії. Інколи виконанням обов’язку є утримання від певних дій, що створює умови для використання права іншим учасником правовідносин. Реалізуються зобов’язуючі норми. Наприклад, військовий обов’язок, реалізація договірних зобов’язань.

Особливістю виконання посадовими особами і іншими суб’єктами публічного права є те, що одним актом, дією вони виконують два обов’язки – перед громадянином (чи іншим суб’єктом права) і перед вищестоящими державними органами, яким дана посадова особа підпорядкована у порядку державної (службової) дисципліни.

Для виникнення і реалізації деяких обов’язків, передбачених нормами права, необхідні акти застосування права чи конкретні розпорядження (накази) управомочених осіб. Ці акти і розпорядження адресовані точно визначеній особі і визначають конкретний обов’язок адресата (свідку з’явитися у визначений час за вказаною адресою). При виконанні таких обов’язків інколи виникає питання про законність акту чи розпорядження, а також про відповідальність за виконання незаконного наказу. У таких випадках застосовуються наступні правила:

Наказ (рішення, розпорядження, вказівка), виданий явно за межами компетенції посадової особи чи державного органу чи з очевидним порушенням установленого (процесуального) порядку і (письмової) форми, не породжує обов’язку його виконувати (вважається, що у таких випадках взагалі немає наказу).

Не підлягає застосуванню наказ, хоча і виданий в установленому порядку і формі уповноваженою особою, але за змістом приписує злочинне діяння. Виконання явно злочинного наказу тягне за собою відповідальність за законом.

Використання – форма реалізації правових норм, яка полягає в здійсненні суб’єктами своїх прав (Котюк В.О.). Являє собою вчинення дозволених юридичними нормами дій. Реалізуються уповноважуючи норми. Вимагає активних дій суб’єктів.

М.Н. Марченко говорить, що використання права здійснюється у трьох формах. По-перше, це безперешкодне здійснення (чи утримання) дій у відповідності з суб’єктивними правами, які безпосередньо входять до правового статусу громадянина (свобода совісті, слова, зборів, демонстрацій). По-друге, здійснення юридично значимих дій на основі правоздатності суб’єктами приватного права, а також – у відповідності з компетенцією – суб’єктами публічного права. По-третє, здійснення учасниками правовідношення наступних можливостей: 1) певної поведінки; 2) його вимоги відповідних цій поведінці дій інших осіб; 3) у разі необхідності – звернення до правоохоронних органів держави з вимогою захисту права, що порушується чи поновлення порушеного права.

Суб’єкти, які мають права, самі вирішують, як використовувати право і чи взагалі слід це робити. Здійснення активних дій або утримання від цих дій повністю віддається на розсуд суб’єкта. Це не може тягти негативної реакції держави. Наприклад, реалізація права на освіту, право на працю. Однак, як правильно говорить М.Н. Марченко, існує різниця у використанні права суб’єктами приватного і публічного права. Для громадян і інших учасників відносин громадянського суспільства суб’єктивні права є способом вираження і охорони їх інтересів, і вони використовують можливості, закладені у цих правах, у відповідності зі своїми бажаннями і інтересами. Ніхто не може бути примушений до використання свого права чи нести відповідальність за те, що не використав його. Особливість використання права державними органами і посадовими особами (суб’єкти публічного права) у тому, що для досягнення поставленої перед ними цілі вони зобов’язані використовувати надані їм права, які нерідко іменують – «правомочності» (правообов’язки). З метою здійснення правосуддя суд не тільки має право, але і зобов’язаний у необхідних випадках викликати і допитати свідків, витребувати документи і інші письмові чи речові докази.

Кордоном використання суб’єктивного права є права інших осіб. Відси не витікає, що своє право неможна використати, якщо цим правомірно завдається шкода, втрата інтересам (а інколи - правам) інших осіб. Можна використати своє право на стягнення боргу з несправного платника, використати право скарги на посадові упущення працівників державної установи, використати право необхідної оборони проти злочинного нападу, хоча певним інтересам і на основі закону деяким правам інших осіб завдається втрата. Тихий і самотній власник будинку вправі продати свій будинок сім’ї музикантів, хоча цим порушуються деякі інтереси власників прилягаючих будівель.

Складною у теорії і на практиці є проблема «зловживання правом». Ще донедавна під цим розумілось використання прав у протиріччі з їх соціальним призначенням чи таке, що наносить шкоду інтересам суспільства і держави. Обгрунтовано відмічалося, що сам термін «зловживання правом» протирічить тому, що містить взаємовиключні поняття: у рамках права не може бути зловживання а зловживання протирічить праву. Критерії зловживання правом туманні і інколи невизначені. У цивільному процесі, наприклад, практично можливо без здійснення недобросовісною стороною дій, заборонених законом, завдавати шкоди законним інтересам і правам інших осіб, необґрунтовано заявляючи відводи, скарги і іншими способами використовувати свої процесуальні права, щоб затягти завідомо програний цивільний процес. Однак складність проблеми у тому, що межа між невмілим використанням процесуальних прав і зловживаннями ними тяжко уловима і майже не доказуємо, а формальні ознаки зловживання процесуальними правами описати у законі практично неможливо.

Проблема зловживання правом спрощується, якщо визначення таких зловживань дано у нормативному акті. Простіше вирішується проблема зловживання правомочностями посадових осіб.

Суб’єктами всіх трьох форм реалізації можуть бути всі суб’єкти (державні і недержавні органи, посадові особи чи громадяни, держава, нація і т.і.).

Всі ці три форми реалізації норм права називають безпосередніми формами реалізації, оскільки суб’єкти реалізують самі свої суб’єктивні права, свободи і обов’язки. Четвертою формою реалізації права є застосування правових норм. Це особлива форма реалізації правових норм.

На думку С.С. Алексєєва у найбільш точному, строгому смислі про реалізацію права можна говорити при такій формі, як виконання. Тут дійсно у юридичних нормах, призваних разом з іншими правовими засобами забезпечити гарантований результат, закладаються відомі програми поведінки, які потім повинні у самому точному, прямому смислі здійснити, перенестись у фактичні відносини, втілитися у життя, реалізуватися у активній діяльності суб’єктів.

Що ж стосується двох інших форм (використання і дотримання), особливо у сфері приватного права, то тут загальні положення про реалізацію права потребують уточнень і навіть у застереженнях.

Перш за все обидві вказані форми повинні розглядатися у єдності, у сполуці і в залежності від типу регулювання. При використанні завжди є і дотримання: при загально дозвільному регулюванні – у виді не порушення конкретних заборонних норм, при дозвільному – у виді строгого слідування поведінки у межах, окреслених суб’єктивним правом, у не скоєнні нічого такого, що виходить за ці межі.

Правова поведінка – це соціальна поведінка особи свідомо-вольового характеру, урегульована нормами права і яка тягне юридичні наслідки.

Види правової поведінки: правомірна, неправомірна, зловживання правом.

На думку Алексєєва С.С., «те, що розуміється під реалізацією права, не можна зводити лише до одних трьох форм. Все ж тут головне – утвердження у суспільстві високих принципів цивілізації і культури, «атмосфери права», втілення в життя його начал, його духу, його цінності».

Взаємозв’язок різноманітних форм реалізації права і видів правомірної поведінки особи. Поняття правомірної поведінки особи. Класифікація видів правомірної поведінки (діяльності) особи.

Завдання процесу право реалізації – ефективно, без усяких відхилень (у режимі законності) переводити приписи правових норм у правомірну поведінки, максимально повно реалізувати можливості, надані правом, і вичерпно виконати його вимоги.

Поведінка – це категорія для визначення сукупності дій тварин і вчинків людей (Котюк).

Правомірна поведінка особи – це така поведінка і діяльність в сфері соціально-правового регулювання, яка відповідає вимогам діючих нормативно-правових актів, правам і законним інтересам інших осіб, а також не являється суспільно-небезпечною для держави і суспільства в цілому.

Існує точка зору, яка заслуговує на увагу: правомірна поведінка – відповідає праву, але не обов’язково закону. Тому що не кожен правовий акт, припис є правовим. І тому розрізняють поведінку правомірну і законопослушну (відповідає вимогам закону, який би він не був – тобто закон виконується незалежно від його змісту). Цим законопослушна поведінка відрізняється від правомірної.

У юридичній літературі правомірна часто характеризується тільки як «суспільно корисна», та, що «отримує позитивну оцінку з боку суспільства і держави». Це не зовсім вірно, вважають Матузов та Малько. В залежності від ступеня соціальної значимості вона може бути як необхідна і бажана, так і соціально допустима.

Необхідна поведінка відрізняється підвищеною соціальною значимістю. На необхідність для суспільства тих чи інших варіантів поведінки держава, як правило, указує нормативним встановленням різного роду обов’язків і заборон. Бажані варіанти не мають такої високої соціальної значимості. Однак вони вельми суттєво впливають на ефективність його функціонування. Так, держава зацікавлена у науковій і художній творчості громадян, у підвищені професійної кваліфікації. У цьому зв’язку вона стимулює ці варіанти бажаної поведінки за допомогою заохочуючи, управомочуючих, рекомендаційних норм.

Класифікація видів правомірної поведінки здійснена, зокрема П.М. Рабіновичем. Залежно від форм реалізації права, від галузей права, від мотивів правомірної поведінкита ін.

Спеціалісти виділяють найбільш розповсюджені зразки поведінки і діяльності. За особливостями суб’єктивної сторони:

· Маргінальна – це такий тип правомірної поведінки, який заснований на мотивах страху перед відповідальністю, боязні осудження зі сторони колег, друзів, членів сім’ї, який диктується особливим «пограничним» станом особи не переступати меж дозволеного і забороненого, але схильного до протиправних дій. Особа в таких ситуаціях вимушена свідомо дотримуватись такої поведінки.

· Конформістська – правомірна поведінка здійснюється в результаті пристосування до зовнішніх обставин і ситуацій. Особа пасивно дотримується норм права.

· Звичаєва –особа не аналізує критично ті чи інші правові вимоги, а, переконавшись в їх правильності, поступає і дотримується їх без особливих роздумів, без боротьби мотивів. Різниця між звичаєвою і конформістською поведінкою невелика.

· Соціально-активна або принципова –це позитивна, свідома і творча діяльність (поведінка), яка направлена на здійснення соціальних цілей права. Соціально-активна поведінка заснована на глибокому сприйнятті особою ідей, принципів права, на творчі діяльності по реалізації цілей, закладених в правовій нормі. Соціально-активна поведінка – це не тільки дотримання правових вимог, але й активна участь в реалізації і захисті прав, свобод і законних інтересів.

Антиподом правомірної поведінки є поведінка протиправна.

Протасов В.Н.: Існує загальний механізм формування правомірної поведінки, який включає в себе три підсистеми: юридичний механізм (механізм дії права), психологічний (загальні психологічні закономірності поведінки людей) і соціальний (соціальні закономірності формування правомірної поведінки) механізми.

Поиск по сайту: