Мовна ситуація в Київській Русі.

Вслід за визначенням існування "давньоруської народності" визначили її атрибути: мову, етнічну самосвідомість тощо. Відтак на питання: "якою мовою розмовляли в Київській Русі?" відповідь була простою – "давньоруською мовою". Зразком давньоруської мови визнавали мову руських літописів та інших писемних джерел відповідного часу. Проте такий підхід наразився на ті ж контраргументи, що висувались проти концепції існування давньоруської народності як єдиного етносу з єдиною мовою.

Для того щоб погодитись з твердженням про існування спільної "давньоруської" розмовної мови потрібно довести, що розмовна і писемна мови в Київській Русі на всіх її теренах була одна.

Проте відомо, що писемна з'явилась на Русі разом з християнством. Для поширення християнства було використано богослужебні книги створені на основі солунського, македонського діалекту староболгарської мови з використанням грецьких зразків для словотворення і грецької церковної термінології. Таким чином, це була мова, яку було використано (а частково створено) для перекладу Біблії і богослужебних книг ченцями Кирилом та Мефодієм у середині ІХ ст. Вона використовувалась як мова проповіді християнства серед слов'янських народів, що християнізувались на основі візантійського обряду, мова богослужіння і разом з тим, як мова писемності, освіти і культури цих народів. Ця мова відома як церковнослов’янська або старослов’янська. І хоч вона була зрозумілою для різних слов'янських народів, проте істотно відрізнялась від народнорозмовної мови різних слов'янських народів.

До того ж, попавши на різноетнічний ґрунт, вона з часом стала набувати регіональних особливостей і серед різних народів звучала по різному.

В руських землях церковнослов'янська мова зазвучала відповідно до руської вимови, характерної для Києва і в такій формі поширювалась на всі землі, що християнізовувались з Києва.

Разом з тим, в Києві уже існував певний наддіалектний мовний комплекс – київське койне (від грецького – спільний діалект), що увібрав у себе лексику дружинників, купців, слова запозичені з іноземних мов, завезені з далеких мандрів купцями і подорожніми, усталені вирази і таке інше. Ця говірка була своєрідною мовою столиці, адміністративного, економічного та мистецького життя.

Під впливом церковнослов’янської мови, з місцевої говірки панівної і освіченої верстви Русі, згаданого вище київського койне, почала формуватись інша писемна мова – руська книжна (давньокиївська), яку вже традиційно і називають "давньоруською мовою". Вона використовувалась для задоволення потреб держави і суспільства: діловодства, літописання, запису юридичних норм, договорів, художньої творчості – тобто всіх, крім церковних царин діяльності. Відповідно відрізнялись лексика церковнослов’янської та руської книжної мови, в яку попадали слова з простої народнорозмовної мови, слова, що відбивали державну і професійну діяльність тих, хто писав, і тих про кого писали.

Таким чином в Русі існувало дві писемних мови, створених за одними староболгарськими моделями і зразками, що використовувались паралельно – в різних царинах буття. Для одної з них – церковнослов’янської, був притаманний консерватизм, для іншої – певна відкритість для нових впливів місцевих лексичних і стилістичних особливостей. В писаних текстах, що передавали пряму мову і в описках, і в граматичних помилках помітна справжня жива мова писаря. Відтак, аналізуючи писемну мову, можна вловити деякі регіональні особливості усного мовлення населення руської держави.

Книжні мови в Русі однаково передавались письмово, але читались відповідно до вимови характерної для певної землі.

В українських землях письмо читали з відповідною вимовою: наприклад, літеру "ять" (Ī) читали як "і", літеру "и" як "и" і як "і", приголосні читались твердо перед голосними "и" та "е", м'яко вимовляли "г" і т. ін.

Як і пізніше руська (українська) жива мова переважала серед селян, а не городян, і цілком можливо вже тоді мала більш виразні ознаки характерні для української мови. На думку мовознавців на території України в часи Руської держави було три діалектні зони: галицько-волинська, карпатська та поліська.

Літературно-писемні мови в Київській Русі.

Крім названих фонетичних особливостей для української розмовної мови, уже в часи Київської Русі, були притаманні клична форма іменника на "о" та "е" (княже, дружино), закінчення у давальному відмінку іменників чоловічого роду на "ові", "єві" ("еві") (Дунаєві, Игореві, Романові).

Ці особливості наддніпрянської вимови разом з лексикою переносились на інші землі приєднані до Руської держави. Досить поширений напис-графіті на стінах храмів Києва і Новгорода виглядав так: "Господи, поможи рабу своєму…". Відтак характерні для українських діалектів слова траплялись в живому мовленні і на півночі.

Ці слова, ще у середині ХІХ ст. записав видатний російський мовознавець В. Даль і опублікував у статті "О наречиях рускаго языка", вміщеній у "Толковом словаре живого великорусского языка". Даль наводить, для прикладу, біля сотні слів українського походження, що були в ужитку в новгородській, тверській, олонецькій, вологодській, архангельській, пермській губерніях: панчохи, черевики, трохи, досыть, торба, цыбуля тощо. Даль припускає, що ільменські словени походять з півдня, відділившись від слов'ян дніпровських: "…русские пришли на Ильмень с юга, с общей, ближайшей к нам родины всех славянских племен, то можно кажется сказать, что новгородцы поныне удержали в языке несколько более исконного, тогда как, по направлению на Рязань и на Владимир, язык этот, при смешении народа с чудскими племенами, принял тут и там другую краску". В часи Даля, так само як і в часи Руської держави, новгородці мали деякі мовні особливості характерні для української мови: відсутність "акання", вимова літери "Ī" (ять), як "і" та "и", літери "в" та "у" замінюють одна одну, так само "ф" та "в", вживання "що" замість "что" тощо.

Така подібність до наддніпрянської вимови є цілком зрозумілою, оскільки зв’язки між багатим, велелюдним і досить освіченим Новгородом та престольним Києвом в часи розквіту Руської держави не обмежувались лише князівсько-дружинною присутністю, а більш широкими економічними та військово-політичними контактами. Звісно, що столична говірка була домінуючою і слугувала зразком для наслідування (зрештою, так само як пізніше стане зразком столична московська лексика та вимова).

На малозаселеній на той час східній півночі ці впливи залишили менше слідів. Значно впливовішою і тривалішою на Володимиро-Суздальщині була дія церковнослов’янської мови та місцевих фінських мовних субстратів. Саме фінським субстратним впливом мовознавці пояснюють фонетичні та граматичні відмінності російської мови від української.

В процесі розвитку східнослов’янських мов проявились декілька процесів взаємовпливу: писемні (книжні) мови вбирали в себе особливості живого мовлення; з іншого боку, значний вплив мав і зворотній процес – обидві форми писемних мов впливали на живе мовлення – розмовну мову східнослов'янських етносів.

Спочатку це було обмежене проникнення в живе мовлення церковнослов’янських виразів з біблійних текстів, використання зразків словотворення тощо. Крім того використання церковнослов'янської або руської книжної мови свідчило про освіченість того, хто мовить і відповідно підвищувало його статус.

В Русі, що увійшла XIV ст. до Великого князівства Литовського, руська книжна мова була мовою державною. Відповідно використовувалась у повсякденних справах, судових тяжбах, листуванні, художньо-літературній творчості й таке інше, відтак впливала на живе мовлення і збагачувалась від нього. Разом з тим її державність сприяла поповненню її лексики термінологією, що запозичувалась із заходу і відбивала реалії розвитку державності, політичного життя, шляхетсько-магнатського політичного та військового устрою, руського і маґдебурґського права. Такі слова як шляхта, панство, рицар, гетьман, бурмістр, герольдія тощо, прийшли із латини, німецької мови, інших європейських мов, часто через посередництво чеської та польської мов. Отже руська книжна мова все більше відходила від церковнослов’янської за рахунок запозичень з народнорозмовної мови та іншомовних запозичень. Церковнослов’янська ж переважно використовувалась як сакральна мова (мова богослужіння – літургійна і мова проповідування – профетична). Поруч з нею формується мова, яку використовували в богослов'ї та церковному житті – слов'яноруська мова, що була результатом взаємодії церковнослов’янської та руської книжної, або як її тоді називали "простої мови", або "руської мови".

Руську книжну мову середньовіччя і ронньомодерного часу називають староукраїнською або старобілоруською. Ця єдина книжна мова мала дві редакції, які вирізнялись переважно фонетично, в залежності від місцевості де вона використовувалась – північну або білоруську та південну – українську.

В Московському князівстві церковнослов’янська стала використовуватись як мова не тільки сакральна, але й мова адміністрування. Особливо це стало помітно, коли у 1325 р. кафедра митрополита Київського була перенесена до Москви, а Москва стала претендувати на роль політичного та духовного центру. Церковнослов’янська мова змішуючись з московським говором середньоросійського діалекту, що сформувався на основі фінського мовного субстрату, поклала початок формуванню московського канцелярсько-книжного різновиду розмовної мови, що поширювалась разом з територіальною експансією Московської держави як офіційна. В ХVІІ ст. літературна російська мова, відчула впливу української книжної мови, через діяльність вихованців Києво-Могилянської колегії, що займали найвищі посади в російській церкві та стояли у витоків московського шкільництва. У ХVІІІ ст. вона пережила масовані західноєвропейські лексичні запозичення і спроби вироблення літературної норми завдяки зусиллям А.Кантеміра, В.Трєдіаковського, М.Ломоносова, М.Карамзіна, Г.Дєржавіна та інших, але сучасна нормована літературна російська мова сформувалась в середині ХІХ ст. – в часи О. Пушкіна і не без його участі.

Діалекти східнослов’янських мов (за Ф. Жилюком, Ю. Карським та даними Московської діалектної комісії):

І. Українська мова: 1 – південно-західні говірки; 2 – київсько-полтавський діалект; 3-4 – поліські говірки; ІІ. Білоруська мова: 5 - 9 – різні групи білоруський говірок; ІІІ. Російська мова: 10 – псковській діалект, 11-12 – новгородський діалект, 13-14 – групи південноросійських говірок, 15 – перехідні російсько-білоруські говірки, 16 – молдавська мова.

Дещо меншого впливу церковнослов’янської мови зазнала сучасна українська літературна мова, яка почала формуватись наприкінці ХVІІІ ст. на основі київсько-полтавського діалекту народнорозмовної мови, коли його, починаючи з І.Котляревського, стали використовувати як мову красного письменства. Проте найбільшого поштовху в розвитку вона отримала в ХІХ ст. завдяки творчості Т.Шевченка. Її подальший розвиток як літературної мови мав деякі риси мовного пуризму – штучного очищення, під час формування літературної норми, від впливів церковнослов’янської, польської та російської мов.

Найменше запозичень із церковнослов’янської, мовознавці виявляють у сучасній білоруській мові, що також почала формуватись в останню чверть ХІХ ст., але розвивалась у вкрай несприятливих умовах при відсутності організованого національного руху.

Отже розвиток і народнорозмовних, і книжних – літературних мов східнослов’янських народів не був синхронним і однаковим, кожна з них мали свою власну історію та характерні особливості.

Етнічні назви східнослов’янських етносів.

Появу нового народу засвідчує його назва, що фіксується в писемних джерелах. А виявом наявності сформованої етнічної самосвідомості є самоназва етносу – ендоетнонім. Але сусідні народи використовують різні назви, для позначення своїх сусідів – часто дуже відмінні від тих, якими називає себе сам народ. Відтак важливо знати всі етнічні назви певного етносу, щоб добре бачити його в історії.

В етнічній історії східних слов'ян чи не найбільше плутанини пов’язано саме з комплексом етнічних назв.

На просте питання: "як себе називали мешканці держави яку ми знаємо під назвою "Київська Русь"?, російська і радянська історіографія, дає напрочуд заплутану відповідь. В якості ендоетнонімів населення Руської держави наводяться екзоетноніми візантійського (росомони) або тюркського походження, або через арабське та перське посередництво (рос, рус, русси, руси). В автентичних руських літописах таких назв, в якості ендоетнонімів, немає. Натомість є етнонім "русин", який в Повісті минулих літ зустрічається доволі часто. Наприклад в тексті літописного міжнародного договору князя Олега з греками 911 р. етнонім "русин" зустрічається сім раз. А новообраний у 1051 р. митрополит київський Іларіон названий русином, на відміну від попередніх митрополитів, що були греками, тим підкреслюється його місцеве походження. Отже в середині ХІ ст. етнонім русин позначав мешканця столичного Києва або вихідця з руської землі, під якою літописці Х – ХІІ ст. розуміли Київщину, Чернігівщину і Переяславщину.

Навколо значення і походження назви "Русь" та "русин" існує декілька гіпотез. Одна з них пов'язує слово "Русь" з норманами (норманська теорія) яких прибалтійські фіни називали "руотсі", а естонці "ротсі". Більш близький етнонім до назви "русь" серед скандинавських племен і родів не відомий, проте є топонім на південному шведському узбережжі в Упланді з корінням "рос" – Рослаген.

Були спроби вивести назву "русь" від готського слова "hrodh" – "слава". Це слово навіть розглядали як частину імені Рюрика –Hrodhrekr, що спочатку позначало династію, а пізніше було перенесено на всю країну, де правила ця династія. На користь цього наводиться місце з літопису, в якому йдеться про те, що з Олегом у Київ прийшли варяги, словени та інші "прозвашося руссю". Проте не зрозуміло чому вони "прозвашося руссю" тільки після того як прийшли на південь, тобто в Київ. Разом з тим, згідно літопису, Ярослав зібрав проти Святополка "русь, і варяги, і словени".

Деякі дослідники вважають, що назва "Русь" має кельтське походження. На територіях розселення кельтів і досі, подекуди, зберігається топоніміка з корінням рус-рос. У підтвердження цієї думки наводиться назва кельтського (галльського) племені у Провансі, що мало ім'я rutheni (русини). Не підкорившись римським завойовникам русини рушили на схід вздовж Дунаю, частина з них, як припускають, дійшла до Дніпра, частина до Керчі і Тамані, частина осіла у центральній Європі. Цим пояснюється наявність у середньовічній Європі низки топонімів з корінням рос-рус та похідними від нього: Рутенія, Ругія, Руция, Руйя та інше.

Інша гіпотеза пов'язує назву "руси – роси" з іранським словом "рокс" (іранське "roхs") – "світлий, білий", (кольорове значення рос-рус збереглось в українських словах на означення світлого волосся "рудий", "русявий"). Припускають, що спочатку це була назва одного з аланських племен (роксоланів), які увійшли в антський союз на пізньому етапі його розвитку, коли вони стали основою нового міжплемінного союзу полян і дали йому, або його верхівці, свою назву: "поляни, яко нині зовомая русь" – як свідчить Літопис Руський.

Існують й інші погляди на етимологію назви "Русь". Серед найбільш спірних можна навести спроби вивести її походження від хазар (хазарська теорія) та версію згідно з якою етнонім "рус-рос" відноситься до епічних часів Троянської війни яку описав Гомер. Її пов'язують з етрусками, самоназва яких була расени.

О. Знойко вважав, що значення слова "русь-рос", ще за часів Геродота, означало "орачі" і було близьким до значення слова "поляни". Саме тому Геродот перераховуючи племена, які входили до Скіфії, розрізняє скіфів-орачів та скіфів-землеробів (частина скіфи тут передають не етнічну належність, а політичну залежність – політонім). Подібну еволюцію коріння "рус-рос" пройшло в латинській мові. Спочатку воно мало значення "поле" (рілля), "орач" (землероб), пізніше "село", "сільський", потім "грубий", "неотесаний" – і в цьому значені відоме і сьогодні, як архітектурний термін "рустика". Значення слова "рус" могло змінитись і на землях України.

Проте найбільш поширеною версією є гіпотеза, яка пов'язує походження назви "Рос – Русь" із середньою Наддніпрянщиною (автохтонічна теорія, або гідронімічна). Саме на цій і прилеглій території поширені гідроніми з корінням русь-рось: Рось, Роська, Росава, Роставиця. У зв'язку з цим етимологія коріння "рус-рос" пов'язується зі словом "вода", яке дійшло до наших часів у словах "роса", "русалка", "русло".

Отже, незважаючи на різноманітність поглядів на походження слова "русь", переважна більшість дослідників схиляється до визнання його автохтонним.

Разом з тим потрібно зазначити, що назва "Русь" і похідні від неї могли позначати різні явища, відтак і слово "русь" могло мати різні значення.

· Руссю у ІX – XIІ ст. називали територію полянського союзу –Київську, Чернігівську і Переяславську землі. Це вузьке застосування назви "Русь" як назви місцевості має ознаки топоніма.

· Руссю, також, називали князівську дружину і феодальну верхівку на території всієї держави. Таке застосування цієї назви зближає її з терміном "койнонім".

· З поширенням влади Київської Русі на усі східнослов'янські племена, на них поширилась назва "руські" у значенні "піддані Русі". Отже назва "руський" мала значення політоніму

· З посиленням експансії католицизму назва "руський" набула значення конфесіоніму. В середні віки православна церква мала назву "Руська церква" – отже назва руський означала православний і фіксувала протилежність католицькому.

· Разом з тим слово "русь" мало значення ендоетноніму в якому фіксувалась спільна етнічна ідентичність та етнічна самосвідомість.

Проте і сама ідентичність, і її прояви у використанні всього етнонімічного "руського" комплексу на різних теренах колишньої держави "Русь" були не однозначними.

Русь – спочатку відома як назва держави – один із зрозумілих чинників формування спільної ідентичності.

Русь у широкому та вузькому значеннях (за Б.Рибаковим).

На периферії розселення східнослов’янських племен підданих Русі, що межували з іншими державами, Русь – це чинник самоідентифікації і протиставлення себе іншим народам, або спорідненим племенам, але підданим іншим державам (ми Русь – вони Ляхи, Чехи або Волохи). Таким чином, підданство відграє роль певного індикатора, який набуває характеру етнічного самоусвідомлення. З розпадом руської держави, руська ідентичність, що збереглась в умовах іноземного панування, мала вже тільки етнічний характер, меншою мірою конфесійний (народ руський – народ грецького обряду). Виявом цієї етнічної самосвідомості була самоназва "Русь" у множині, та "русин", "русинка" в однині. Поступово назва "Русь" набуває переважно територіального значення, а в якості спільного ендоетноніма у множині використовуються слова – "русини", "руські" та "народ руський".

Там, де периферія держави не була кордоном з іншою державою, Русь виступала тільки основою для спільної державної ідентичності – всі люди Русі – народ руський (включно з чуддю, вессю, черемисами та іншими неслов'янськими племенами підданими Русі). Таким чином, на північному-сході Русі назва "Русь" і "руські" надовго зберегла саме територіальне (територія колишньої Русі – колишньої спільної держави), а не етнічне значення. Форма "русин" і "русинка" для позначення етнічної ідентичності на північному-сході ніколи не використовувалась. Після розпаду єдиної руської державності, руська територіально-державна ідентичність на півночі втрачає актуальність. Тому в XIІІ – XVI ст. основою ідентичності там знову стає державна належність – дійсне, а не колишнє підданство (мы – москвитяне, вы – новгородцы), або релігійна ідентичність (мы – крестьяне) на відміну від поганців, а згодом мусульманів татар. Згадка ж про Русь і руськість зберігається у свідомості серед тонкого прошарку книжників і церковної ієрархії, як згадки про руське походження деяких князівських династій та церкви.

Значно пізніше, і за інших етнокультурних і геополітичних домінант з'явиться етнонім "русскіє" таполітонім "Росія".

Проте органічно назва "Русь" і "Руська земля" залишилась на території України. Впродовж усього середньовіччя саме українські землі називались Руссю і були відомі на Заході як Русь. Ще у ХІІІ ст. назва "Русь" стала співпадати з територією Галицько-Волинської держави – Руського королівства. Титул короля Русі (rex Russiae) першим використав Данило Романович (коронований у 1253 р.), останнім вжив цей титул його онук Юрій Левович (помер у 1308 р.). Князями руськими (dux Russiae) титулувались правнуки Данили Андрій і Лев. Право на титул володаря Русі отримували всі суверени які обіймали у своїх володіннях землі України. Це право отримав польський король, коли Польща загарбала Галичину і на теренах політичного ядра колишнього Руського королівства (Галичини) було створено Руське воєводство. Володарем Русі вважався Великий князь Литовський після інкорпорації руських земель до Князівства Литовського. Володислав ІІ Яґело –король польській, після Кревської унії, додав до власного титулу назви Великий князь литовський і руський. Боротьба Московського князівства з Литвою за руські землі була підкріплена додатком "і всієї Русі" до титулу Великого князя Московського у 1493 р. Проте ні Польщу, ні Литву, ні Московію з Руссю ніхто не ототожнював.

На середньовічних географічних картах територія України: Київщина, Чернігівщина. Поділля, Брацлавщина, Волинь, Галичина, Холмщина, Берестейщина та Білорусь позначались як Русь — Russia, інколи Ruthenia. З XVI ст. з'являється назва Roxolania і Sarmatia, що відповідало поширенню серед шляхти уяви, яку поділяли і козаки про їх походження від сарматів – роксоланів. Територію Великого князівства Литовського та інколи і Білорусь позначали як Литву (Lithuania). Територію Великого Московського князівства позначали як Московія (Moscovia).

В уявленнях європейців Русь і Московія були цілком окремими країнами, що заселені різними народами, хоча і спорідненими спільною історією та вірою. У 1517 році вийшла книга польського ученого Матвія Меховіти "Про дві Сарматії". До європейської Сарматії було віднесено майже всю територію Колишньої Київської Русі. Автор зазначає, що в Європейській Сарматії "є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками – Віслою на заході й Танаїсом на сході". Мюнстер у "Космографії" описуючи Королівство Польське, вилучив з його опису Галичину і включив її до опису Русі (України і Білорусі) окремо від Литви. Розрізняється Русь – Україна і Московія й в "Есе" Мішеля Монтеня та інших описах.

На українських землях етнонім "Русь" і "русин" вживається в часи Великого князівства Литовського і Речі Посполитої у різних офіційних документах, в тому числі іноземних, приватних листах, художніх творах тощо, зберігаються ці етноніми і в козацькі часи, навіть тоді, коли формується нова козацька політоніміка, що пов'язана з Військом Запорозьким. Етнонім Русь і русини, використовують в міжнародних договорах з Польщею, Швецією, Туреччиною та іншими країнами, їх вживають козацькі літописці, вони зустрічається у широкому вжитку аж до середини XVIIІ cт., коли на теренах приєднаних до Російської імперії поступово витісняються офіційною назвою "Малоросія" та екзоетнонімом "малороси". В тих же частинах України, що залишилась у складі Австрійської імперії та Речі Посполитої залишились етноніми "Русь" і "русини".

Щодо популярного етноніму "русичи", то сьогодні висловлюють думку про те, що він є штучним – або вигадкою (один з аргументів на користь думки про не автентичність "Слова о полку Ігоровім"), або результатом помилки пере пищика, який сплутав слова "русин" та "русич". Одною з підстав, що дозволяє говорити про штучність етноніму, є відсутність відповідника цього етноніму жіночого роду.

Поряд із загальною назвою існували регіональні варіанти Русі: Червона Русь, Чорна Русь та Біла Русь.

Червоною Руссю називали територію Галичини. Існує думка, що Червона Русь вперше згадана як Гради Червенські, що відвоював Володимир Великий у поляків (територія довкола м. Червен, сьогодні це с. Чермно в Польщі). Інколи назву Червона Русь поширювали на всю Галичину і Правобережну Україну.

Чорною Руссю у XVII—XVIII ст. називалась північно-західна частина теперішньої Білорусі. На європейських картах позначалась як Russia Nigra і включала такі міста як Гродно, Новоґрудек, Слонім та територію Понімання.

Білою Руссю вважали власне сучасну східну Білорусь (сучасні Мінську та Гомельську обл. і територію Смоленщини). Проте у XVII—XVIII ст. Білою Руссю називали і територію України. В. Татіщев вважав, що Біла Русь це територія яка тягнеться між Малою та Великою Руссю від Волги до Вологди. Існує припущення, що назви Біла Русь, Червона Русь та Чорна Русь виникли під впливом звички східних народів ототожнювати сторону світу із кольором: південь – червоний, північ – чорний, захід – білий, схід – синій.

Щодо назви "Мала Русь", то її походження пов'язано з поділом Київської митрополії. Перенесення митрополії у Володимир-на-Клязьмі у 1299 р. і у Москву 1325 р., спричинило виникнення Галицької (1301-1347), а після її скасування, Литовської (Київської) митрополії у Великому князівств Литовському і до якого відійшли землі Білорусі та України у сер. XIV cт. Обидві митрополії у титулатурі зберігали назву "руська" і змагались за право бути митрополією "всієї Русі". Притому були канонічно залежні від Константинопольської патріархії. А в середині XV ст. Київська митрополія остаточно поділилась – від неї виокремилась Московська митрополія.

Саме у Константинополі, у резиденції патріарха виникли назви "Мала Русь" і "Велика Русь". В основу було покладено візантійську імперську традицію, згідно з якою землі корінної Греції, називали Малою Грецією, а її колонії і підпорядковані території – Великою Грецією. За цією аналогією, політичне ядро колишньої Русі у Константинополі назвали Малою Руссю, а її колишні приєднані території назвали Великою Руссю. Саме Українські землі у Візантії вважались Руссю – спадкоємицею Київської держави. Таке розуміння було сприйнято і західною Європою, де під Руссю розуміли українські землі. Тоді як Московське князівство було новою державою, що виникла на уламках Руської і була відома як Московія (Moscovia).

Однак, поширення назва "Мала Русь" в Україні не мала і в народній самосвідомості не закріпилась. Використовувалась переважно у церковних документах та в титулатурі світських володарів на початку XIV ст. Так Юрій ІІ (Болеслав Тройденович) титулував себе князем Малої Русі (dux Russie Mynorys).

У XVI – XVII ст., коли Московія здійснювала доволі успішну експансіоністську політику і перетворилась на величезну державу, з'явились підстави перетлумачувати зміст назв "мала" і "велика", хоча б на побутовому рівні свідомості. Але титул "государь Великой, Белой и Малой России" потрапив до московського царя тільки після Переяславської ради у 1654 р. Згодом Мала Русь трансформувалась у Малоросію – територіальну назву частини України, що за Андрусівським договором потрапила до складу Московського царства, а її мешканців стали називати малоросами. Але офіційно козацька держава називалась "Військом Запорозьким" або Гетьманщиною. Після ліквідації козацької автономії вся підросійська Україна стала називатись Малоросією. А назва малороси була перенесена на весь український народ.

Отже назва "малороси" не була самоназвою українців а є екзоетнонімом.

На відміну від колишньої назви "Мала Русь", що підкреслювала генетичний зв'язок із Київською Руссю, термін "Малоросія", як і назва її мешканців – "малоросіяни", уже у XVIIІ ст., сприймався з відтінком певної зневаги до України та українців, як до окраїни та провінціалів. А в ХІХ ст. під час розгортання національного відродження, ця назва стала символом людини з низьким рівнем національної самосвідомості, байдужої до рідної держави, її мови, культури, її майбутнього.

У XIV – XVI ст. у Московській державі населення Білорусі та України називали литвинами. Ця назва походить від Великого князівства Литовського і позначала підданство, а не етнічну належність – тобто є політонімом. Литвинами білорусів називали і у XVIII ст.

Слово "козак", що означає "вільна людина", що спочатку позначало окрему верству населення, не завжди чітко окреслену юридично і соціально, теж стало назвою з якою іноземці ототожнювали всіх русинів-українців і використовувалось для означення цілого краю. На європейських картах Україну іноді позначали як Козакоріум – Країна козаків. Отже койнонім козаки набув ознак етноніму, який українці визнавали за автоетнонім.

Стосовно українців у XVI - XVII ст., а подекуди і пізніше, використовувалась назва "черкаси", "черкашин". Хоча ця назва, переважно, позначала козаків. Сигізмунд Герберштейн у книзі "Нотатки про Московію" (1549) зазначає, що черкаси, які живуть по Бористену (Дніпру) – це русини, на відміну від черкасів, що живуть в горах біля Понту (на Кавказі біля Чорного моря). Разом з тим населення Київщини, Волині і Сіверщини – просто русини, а не черкаси. Походження назви черкаси остаточно не з'ясоване. Її виводять від слова "керкет" кормове весло, від осетинського "цакрас" – орел. Більш поширеною версією є спроба пояснення назви "черкаси" від тюркського "шер-кес" – люди зброї, люди війська. Така назва могла бути даною татарами тому населенню, яке не визнавало татарської влади і чинило опір завойовниками. Таким населенням було українсько-тюркське населення Дикого поля і народ адиґе, що заселяв північнокавказьке Приазов'я, відоме під назвою черкеси.

Потрібно наголосити на тому, що деякі етнічні назви виникаючи внаслідок тих чи інших історичних обставин згодом набувають іншого значення, інколи протилежного і навіть зневажливого або образливого значення.

Таким екзоетнонімом для українців була назва "хохли". Її походження остаточно не з'ясовано. Висловлювались припущення, що вона походить від традиційної козацької зачіски – "оселедця", чуба, чупера, чуприни, яку тюрки називали "хухолем", а росіяни –"хохолком" або "хохлом". Однак, звичай носити довге волосся на маківці голови, значно старший козацтво. Таку зачіску носили давні індоєвропейські народи. Вона була характерна для населення степів північного Причорномор'я і Степу аж до Алтаю та Індії. Виходячи з опису зовнішності Святослава Хороброго (Х ст,) її носили і русини. Лев Діакон візантійський літописець був свідком зустрічі Святослава з імператором Цимісхієм, описує зовнішність Святослава "був помірного зросту, не низький і не високий, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим дуже довгим волоссям на верхній губі. Голова його була зовсім побрита, тільки з однієї сторони її спадало пасмо волосся – ознака знатності роду ...В одне вухо у нього була втягнута золота сережка, яка була прикрашена карбункулом, облямованим двома перлинами."

З іншого боку, сьогодні є спроби довести (М.Рогович) походження слова "хохол" від словосполучення "хох-юлу", що на одному з тюркських діалектів означає "синьо-жовтий". Коли татарські орди вдерлись на територію України, вона входила до Галицько-Волинської держави Данили Галицького. Можна припустити, що він мав особистий або родовий герб на зразок європейських феодалів. За більш пізніми джерелами відомо, що на ньому було зображено золотого лева на синьому тлі. Згідно з військовою модою ХІІІ ст. поверх обладунку воїни надягали туніку з кольорами суверена, відповідно, українське військо було прикрашено синьо-жовтими кольорами, що й відмітили татари.

Проте варто пам'ятати, що вживання цього екзоетноніму є образливим, принизливим і, відповідно, самоприниженням, якщо його вживати як автоетнонім, оскільки в самосвідомості українця з назвою "хахол" ототожнюється все негативне, що є в українській ментальності та культурі.

Назва "Україна" уперше згадується у літописі під 1187 роком і стосується Переяславської землі. Однак, вона могла бути поширеною значно раніше. Щодо значення цієї назви, то тривалий час її пов'язували із словом "окраїна", причому інколи тлумачили навіть як "окраїна Росії", що звичайно є хронологічним нонсенсом. Окраїною Русі "Україна" теж бути не могла, оскільки у XII cт. власне Руссю називали саме Україну (Київську, Чернігівську, Переяславську землі). Адже центр не може бути окраїною, за визначенням окраїна – це територія максимально віддалена від центру. До того ж, якщо поглянути на карту Київської Русі, де позначені назви міст, що згадуються у "Руському літописі", то видно, що більшість їх стосується Наддніпрянщини і Галичини. Отже, більше підстав назвати "окраїною" віддалені і малозаселені землі Північної та Північно-Східної Русі. Проте значення пограниччя – як цілої країни, що лежить на межі світів, могло бути вкоріненим у самосвідомості населення Лісостепу Наддніпрянщини з давніх часів. Існує думка що свідомість мешканців прикордоння могла сформуватись ще в часи слов'янського (а можливо і протослов'янського) землеробського протистояння кочовому Степу (це порубіжжя, а разом з ним і протистояння, на цих теренах проіснувало з кінця І тис до н.Х. аж до середини XVIII ст.). Порубіжність самосвідомості українців пов'язують також із давнім екзоетнонімом іранського походження "анти", що означає "мешканці прикордоння", від іранського "анта" "кінець", "край", "кордон". Підтримці його могло сприяти й усвідомлення встановлення границі слов'янського розселення або "християнського світу". Недарма мешканці цього прикордоння завжди вважали себе охоронцями віри. Схоже уявлення про прикордонні терени склались під час розселення германських племен, які їх називали "марками". Звідси назви країн: колишня назва Австрії – Східна марка, Остмарк (Ostmark), або Данська марка, що зберегла назву до сьогодні – Dannmark. Уявлення про прикордоння під час розселення етнічних спільностей, під час їх експансії, досить мінливі – сьогодні кордон тут, а згодом – значно далі. Проте прикордоння, що склалось на межі східноєвропейського лісостепу та Великого степу від Дунаю до Алтаю існувало протягом сотень поколінь його мешканців – воістину історичного часу.

Отже ототожнення етноніма Україна і слова "окраїна" не виправдане, а тим більше в розумінні окраїни Росії, що є абсолютно безпідставним. Таке ототожнення значно спрощує історичну специфіку регіону, в якому відбувався етногенез не тільки українців, але і їх предків. А сприяло такому ототожненню в історіографії те, що в російській мові слово "украйна" вживали саме в значенні "окраїна території". Проте етнонім "Україна" виник не в російській мові, і надавати йому російського тлумачення некоректно.

Назву "Україна" інколи пов'язують з тотемним птахом українців – лелекою, якого у деяких українських говірках називали "крун", "кран". Є спроби пов'язати цю назву з племенем "укранів", або з назвою язичницьких жерців "укрів". Але крім того, що коріння "укр" зустрічається у топоніміці західних і південних слов'ян, на користь цих версій не наводиться інших аргументів.

Більш поширеною є думка про зв'язок слова "україна" з таким словом як "край" у значенні "земля", "територія племені", "країна" – територія народу (етносу). Отже підкреслення належності до цієї території, "внутрішньості" передається через "у", "в", звідси "Україна", "Вкраїна".

Досить аргументованою є спроба пояснити назву "україна" від слова, що збереглося в українській мові – "украяти", "вкраяти", тобто відділити, відокремити. Поширення цієї назви могло свідчити про наявність окремої етнічної самосвідомості населення Південно-Західної Русі, що позначилась у назві "україна", "вкраїна" – тобто окрема земля. Підстав для формування такого усвідомлення саме у сер. ХІІ ст. було уже чимало. Особливо на політичному рівні, коли княжі міжусобиці почали набувати характеру війн між державами на винищення противника. Суздальський князь Андрій Боголюбський, під час воєнного розв’язання чергової міжусобиці, поставився до Києва як до чужого міста. Про події 1169 року, коли Андрієм Боголюбським було взято Київ, літопис розповідає так: "І грабували вони два дні увесь город – Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали... І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали...". В уяві киянина звичного до боротьби за "Великий Стольний Київ" між руськими князями, такий погром могли вчинити тільки чужинці.

Значення слова "україна" відбивається і у його застосуванні до окремих князівств. В часи розпаду Київської Русі на окремі незалежні князівства слово "Україна" набуло нового значення – "князівство". В літописах зафіксовані Переяславська Україна, Галицька Україна, Волинська Україна, Чернігівська Україна, Київська Україна та ін. Коли ж українські землі були під владою Литви, вони називалися Литовською Україною, а під владою Польщі – Польською Україною, Землі Закарпаття в складі Угорської держави називалися Угорською Україною. Тож, згодом усі етнічні терени українців, у тому числі і в складі інших держав, стали називатися Україною. Загальна назва землі, краю, князівства перетворилася у власну назву держави. Варто пам'ятати також і про те, що в українському фольклорі – сховищі історичної пам'яті народу, ніколи не використовується форма "окраїна" для позначення своєї території, а тільки "Україна" або "Вкраїна".

Назва "Україна" почала використовуватись на європейських географічних картах поряд з назвою "Русь" з XVI ст. Так, територія по обидва боки Дніпра позначена як "Ukraine" на карті, що була виготовлена для Генріха Валуа у 1572 р. На карті французького купця Мотіеля (1580) територія України позначена як Uckrania. На картах виготовлених Г. Бопланом для книги "Опис України" (1651), що неодноразово перевидавалась та перекладалась, територія Наддніпрянщини позначається назвою Ukraina, а Галичина – як Russia.

Сьогодні висловлюється думка, що назви Русь і Україна здавна існували паралельно. Русь як книжна назва, Україна – як народна самоназва.

Щодо самоназви "українець", то вона почала вживатись у XVI –XVII cт., тобто набагато пізніше самоназви "Україна" і, переважно, на означення мешканців прикордоння. І вживалась поряд із самоназвою – "руський", "русин".

Певні процеси етнонімічної трансформації, що почались в XVIІ –XVIIІ cт., знайшли свій розвиток в середині ХІХ ст. і були виявом нового етапу розвитку етносу – націогенезу.

Націогенез українців мав декілька етапів піднесення та занепаду, тому чергове піднесення мало характер національного відродження, під час якого в історичній свідомості українців культивувалось уявлення про найбільш успішний період націотворення – період козацької державності. Відтак койноніму "козаки" надавалось значення етнорепрезантаційного – ендоетноніму всього етносу. Адже козацтво було символом бойової звитяги, козацької державності – цінностей, ще живих в історичній пам'яті народу. Для народження нації потрібний національний символ, ідеал, який би уособлював усе краще, чим може пишатись нація, і на що може покласти свої сподівання у майбутньому. І козацтво як носій уявних та реальних чеснот оборонців волі та віри в історичній пам'яті народу стало вкрай потрібними для національного відродження. А основою козацтва як специфічної верстви, середовищем яке породило козацтво як явище, було саме прикордоння – Україна. Тому Україна, у вузькому і широкому розумінні стало основою розбудови нації та національного самоототжнення.

У XIX ст. зростання національної самосвідомості, просвітницька діяльність інтелігенції, спричинили утвердження автоетноніму "українці" як протиставлення екзоетноніму "малороси" та імперській політиці російщення, для обґрунтування якої використовувалась схожість етнонімів. Варто звернути увагу на те, що там, де політики російщення зазнали пізніше, самоназва українці утвердилась, також, пізніше – у XX ст., а там, де її не знали взагалі – й досі залишається самоназва русини (наприклад українці Словаччини, Сербії та Румунії).

Основні поняття:

Біла Русь

білі хорвати

біломоро-балтійський антропологічний тип

валдайський антропологічний тип

візантійський суперстрат

волинцевська культура

волиняни

в'ятичі

гідронімічна теорія Русі

Грушевський М.

Дашкевич Я.

"давньоруська мова"

"давньоруська народність "

дуліби

древляни

дреговичі

Залізняк Л.

ільменські словени

Карамзін Н.

київське койне

кривичі

литвини

літургійна мова

Лука-Райковецька (райковецька) культура

Мавродін В.

Мала Русь

марка

нація

норманська теорія Русі

Норманський суперстрат

ординський суперстрат

особливості української мови

полочани

поляни

радимичі

роменська культури

русин

Русь / русь

руська книжна (давньокиївська) мова

Руський суперстрат

русичі

сакральна мова

сіверяни

слов'яноруська мова

старослов’янська мова

староукраїнська мова

схема Грушевського

схема Дашкевича

схема "єдиної колиски"

схема Карамзіна

схема Поґодіна

тиверці

Толочко П.

уличі

хохли

Червона Русь

Черкаси / черкашин

Чорна Русь

церковнослов’янська мова

Питання для самоконтролю:

1. Що на думку дослідників поєднує назви "сколоти", "анти", "поляни"?

2. Як пояснюється проблема невідповідності між відносно невеликою територією полянського союзу та його винятково важливої ролі в житті східних слов'ян?

3. Назвіть відомі Вам племена неслов’янського походження, що були включені до складу Руської держави.

4. Що свідчить про етнічну єдність населення України в VIІ – ІХ ст.?

5. До яких основних антропологічних типів належать східнослов’янські етноси, про що це свідчить?

6. Який компонент історичної пам'яті племен, що населяли територію України, міг стати основою формування спільної етнічної самосвідомості?

7. На основі яких археологічних культур формувалась українська етнічна спільність у VIІІ – Х ст.?

8. З якими етнополітичними процесами пов'язують консолідаційні етапи етногенезу різних східнослов’янських етносів?

9. Яка головна ідея покладена в основу етногенетичної "схеми Поґодіна"?

10. Що називалось "звичайною схемою російської історії" і що протиставив їй М. Грушевський?

11. В чому полягає двозначність схеми етногенезу відомої як "теорія єдиної колиски"?

12. Яка ідея покладена в основу етногенетичної "схеми Дашкевича" та "схеми Залізняка"?

13. Чим пояснюється наявність деяких рис характерних для української мови у псковсько-новгородського діалекту?

14. Чим відрізнялись писемна та усна руська мови в часи Київської Русі?

15. Чим відрізняється літературна мова Русі та сучасна українська літературна мова?

16. Які етнічні назви використовувались для позначення українців у середньовіччі?

ЛІТЕРАТУРА

1. Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. — М., 1990.

2. Баран В. Ц. Давні слов'яни. — К., 1998.

3. Баран В. Д., Терпиловський Р. В., Козак Ц. Н. Походження слов'ян. — К., 1991.

4. Білецький А. Коріння нашої мови // Вітчизна. — 1992. — № 4.

5. Брайчевський М. Походження Русі // Вибрані твори – К.Видавн. дім "КМ Академія", 2002. – 600 с. С. 316.

6. Брайчевський М. Ю. Конспект історії України. — К., 1993.

7. Винокур І.С., Телєгін Д.Я. Археологія України. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 480 с.

8. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтв, 1995. – 336 с.

9. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993.

10. Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 1. — К., 1991. — 634 с.; Т. 2, К., 1992.

11. Грушевський М. Історія України. – К.: Освіта, 1992. – 271 с.

12. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. // Історія України. – К.: Освіта, 1992.

13. Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера земли. – М.: "Издательство АСТ", 2003. – 548 с.

14. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: Т. 1- 4. – М.: Русский язык, 1978 – Т. 1. 1978. 699 с.

15. Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI—XVII ст. // Сучасність. — 1992. — № 3.

16. Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна: наука і культура. — Вип. 26—27. — К., 1993. — С. 44—78.

17. Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К., Вид. дім «KM Academia», 1998. — 272 с. (Сумні сторінки історії).

18. Дорошенко Д. І. Нариси історії України. — Львів, 1991.

19. Етнічна історія давньої України. – К., 2000. – 280 с.

20. Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат. Т. 1. Археологія та антропологія. – Львів, 1999. – 606 с.

21. Залізняк Л. Л. Від склавцнів до української нації.— К., 1997.

22. Залізняк Л. Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам'ять століть. — 1996. — № 2.

23. Залізняк Л. Л. Етногенез українців, білорусів та росіян // Пам'ять століть. — 1997. — № 4. — С. 2—13.

24. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

25. Залізняк Л. Л. Первісна історія України. – К.: Вища шк. 1999. – .263 с.

26. Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика // Матеріали до української етнології. — Вип. 1 (4). — К., 1995.

27. Ісаєвич Я. Початок державності і ранні етапи формування східнослов'янських народів // Етнічна самосвідомість: національна культура. — К., 1991.

28. Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: Історіографічний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Львів, 1995. — Вип. 2.

29. Кінан Е. Російські історичні міти. – К.: КРИТИКА, 2003. – 311 с.

30. Кічак І. Україна — не окраїна // Визвольний шлях. — 1994. — Кн. 6.

31. Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К.: КРИТИКА, 2004. – 352 с.

32. Крип'якевич І. П. Історія України. — Вид. 2-е. — Львів, 1992.

33. Лаврів П. Укри—Украни — наші предки? // Прапор. — 1990. — №1.

34. Липа Ю. Призначення України. — Нью-Йорк, 1953.

35. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. І. — К.,1994.

36. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

37. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К.: Глобус, 1996. – 224 с.

38. Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — Львів, 2003. – 352 с.

39. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2-х ч. / За ред. В. Ф. Панібудьласки. — К.: Вища школа, 1997. — Ч. 1— 2.

40. Німчук В. Південні давньоруські говори — основа української мови // Історія української мови. — К., 1996.

41. Основи етнодержавознавства. Підручник. – К.: Либідь, 1997. – 656 с.

42. Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.

43. Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.

44. Півторак Г. Міфи й правда про трьох братів зі спільної колиски (про походження українців, росіян та білорусів). — К., 1998.

45. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи та правда про трьох братів слов'янських зі "спільної колиски". – К.: Арістей, 2004. – 180 с.

46. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова? — К., 1993.

47. Полєк В. «Русский», «руський», «російський», «український». Синоніми? Так! // Березіль. — 1991. — № 9.

48. Пономарьов А. Українська етнографія. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1994. – 318 с.

49. Пріцак О. Про походження Русі // Хроніка 2000. Наш край. — 1992. — Вип. 2.

50. Російщення України: науково-популярний збірник / Видання українського конґресового комітету Америки ради оборони і допомоги Україні. — Репринтне видання. — К., 1992.

51. Русанівський В. Україна і українці // Наука і суспільство. — 1989. — № 2.

52. Рыбаков Б. А. Мир истории: Начальные века русской истории. — М., 1984.

53. Садохин А.П. Этнология: Учебное пособие. – М.: Альфа-М, 2004. – 352 с.

54. Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004. – 560 с.

55. Сегеда С. Антропологія: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2001 – 336 с.

56. Седов В. В. Восточные славяне в VI—XIII вв. / Отв. ред. Б. А. Рыбаков. — М., 1982.

57. Сергейчук В. Етнічні межі і державний кордон України. – К., 2000. – 431 с.

58. Скляренко В. Звідки походить назва Україна?// «Україна». — 1991. — № 1. — С. 20, 39.

59. Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів на сім'ю слов'янських мов і їх взаємне споріднення // Історія української мови. — К., 1996.

60. Смолій В. А., Гуржій О. І, Як і коли почала формуватися українська нація? — К., 1991.

61. Стрижак О. Серби й Україна // Україна: наука і культура. — Вип. 26—27. — К., 1993. — С. 251—259.

62. Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1991.

63. Тараненко О. Мова Київської Русі: вузол історико-лінгвістичних і політико-ідеологічних проблем // Історія української мови. — К., 1996.

64. Тиводар М. Етнологія: Навч. Посібник. – Львів: Світ, 2004. – 624 с.

65. Ткаченко О. Б. Російська та церковнослов'янська мови (російської редакції) як джерело реконструкції найдавнішого періоду історії української мови // Мовознавство. — 1993. — № 2. — С. 13—18.

66. Ткаченко О. Б. Українська фонетика на історико-типологічному тлі // Мовознавство. — 1998. — № 2—3. — С. 14—25.

67. Толочко П. П. Київська Русь. — К., 1996.

68. Хорошкевич А. Л. Русь, Русия, Московия, Россия, Московское государство, Российское государство // Спорные вопросы отечественной истории XI—XVIII веков. — М., 1990.

69. Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Львів, 2001. – 247 с.

70. Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. — 1996. — № 11.

71. Юрій М. Етногенез та менталітет українського народу. – К.: Таксон, 1997. – 237 с.

72. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.: КРИТИКА, 2005, – 584 с.

[1] Протоболгарами називають тюркомовні кочові племена, що з приазовських степів під тиском хазарів розселились частково на Волзі і стали відомі як волзькі булгари, частково на Балканах. Балканські протоболгари на чолі з ханом Аспарухом завоювали слов'ян в Добруджі, у 681 р. утворили Болгарське царство і асимілювались серед слов'ян, але передали свій етнонім південнослов’янському етносу, що відомий як болгари.

Поиск по сайту: