Етапи розвитку етносу.

До проблеми етногенезу українців

На допомогу студентам, які навчаються за кредитно-модульною системою, у вивченні теми

"Проблема етногенезу українського народу"

Затверджено на засіданні

Кафедри історії та країнознавства

Протокол № від

Хмельницький

До проблеми етногенезу українців. На допомогу студентам, які навчаються за кредитно-модульною системою, у вивченні теми "Проблема етногенезу українського народу" / В.В. Чупира. – Хмельницький: ХНУ, 2006. –

Автор. В.В. Чупира, к.п.н., доц.

Відповідальний за випуск: Олійник М.П., к.і.н., доц.

© В.В.Чупира

ЗМІСТ

ВСТУП

В історії України і, зокрема, історії українського народу, є чимало і до сьогодні не належним чином вивчених проблем. Серед них одною з найскладніших є етнонаціональна історія, особливо проблема етногенезу українців. Її складність зумовлена не тільки і не стільки складністю з власне наукового кута зору, скільки з огляду на політичні нашарування, що зрештою викривили її науковий зміст, перетворили цю наукову проблему на тему через яку в суспільній думці утверджуються геополітичні інтереси та відповідні ідеології різних держав. Саме тому, що усвідомлення власного коріння – спільності історичного походження та історичної долі, є основою самоототожнення кожного народу, це усвідомлення часто обирають об'єктом маніпуляцій для досягнення панування над територією і народом, що її населяє, через вплив на свідомість, коли політичними або й військовими засобами це не вдається. З іншого боку, будь-які спроби політичного сепаратизму починаються з доведення історичної та етнокультурної окремішності певної території та її народу. Отже питання етногенезу та етнічної історії дуже часто межує з питанням національної безпеки, збереження суверенітету та територіальної цілісності і перебільшення в цьому твердженні не так багато.

І. Поняття "етнос" та "етногенез".

Поняття та основні концепції етносу.

Окремі народи з глибокої давнини привертали до себе увагу і звичайних людей, і тих, хто намагався осягнути буття в різних його проявах, а сьогодні є об’єктами дослідження різних наук. Найбільш загально, галузь знань, що вивчає народи, називають етнографією або етнологією, в США – культурною антропологією, а у Великобританії соціальною антропологією. Але накопичення знань в галузі народознавчих досліджень призвело до диференціації наукових досліджень за різними предметами на межі перетину з іншими галузями знань: етносоціологія, етнодемографія, етнопсихологія, етнолінгвістика, етнопедагогіка тощо.

Кожна галузь знань виробляє власний понятійно-катигоріальний апарат, який використовується для опису, систематизації та синтезу знань про об’єкт досліджень. В системі наук, що досліджують народи і культури базовими поняттями є етнос, нація та похідні від них. Попри те, що ці категорії використовуються тривалий час, сталого тлумачення, чітких загальноприйнятих дефініцій цих понять до сьогодні немає. Слово "етнос" запозичене з давньогрецької мови і перекладається як "народ", а слово "нація", що перекладається так само – з латини. Проте само слово "народ" має багато значень. Ми можемо вжити його для позначення населення країни (народ України), тимчасових або випадкових скупчень людей ("на концерт прийшло багато народу"), соціальних особливостей частини населення (аристократія і простий народ) і, власне, специфічні особливості окремого народу (українській народ, італійський народ тощо). Саме в останньому значенні і використовується слово "етнос" – для позначення сукупності відмінностей притаманних різним народам, що дозволяють відрізняти їх одне від одного. Уже давні греки використовували слово "етнос" (ethnos) для позначення чужинців – інших, негрецьких племен і народів, а для позначення власного народу використовували слово "лаос" (laos). В стародавній Греції, з притаманній їй полісною організацією, політично повноправна частина населення позначалась словом "демос" (demos). Римляни запозичили слово "етнос" і разом з латинським словом "natio" використовували переважно для позначення різних варварських народів та їх особливостей. Власний народ римляни позначали словом "populus", вкладаючи в нього, в залежності від форми політичної системи (республіка або імперія), значення "громадяни" або "піддані". В латинізованій формі слово "етнікос" – етнічний, використовувалось для позначення чужих культурних проявів, а в часи протистояння християнства і старих народних вірувань, його використовували поряд із словом "паганус". В церковнослов’янському варіанті слову "етнос" відповідає слово "язики" (племена, народи), а словам "етнікос" і "паганус" – "язичництво" (поганство), яке з перемогою християнства остаточно набуло значення релігійного комплексу, що протистоїть християнству і якому, на відміну від християнства, притаманні багатобожжя, ідолопоклонство, жертвоприношення тощо. В цьому, переважно релігійно-культурному значені слова "ethnos", "ethnic" увійшли у вжиток в Європі для позначення чогось екзотичного і пов’язаного з відсталими народами, їх релігіями і культурами. З кінця XVIII – середини ХІХ ст. слово "етнос" у значені "народ" поруч із словами "нація" і "плем’я" стали використовувати у етнографічних та суміжних дослідженнях. В ХХ ст. було розроблено і введено в науковий обіг багато понять і термінів за допомогою яких описувались народи і пов’язані з ними явища і процеси. В англомовних і франкомовних етнологічних дослідженнях поруч з термінами "етнос" і "нація", або переважно замість них, використовуються терміни "етнічне", "етнічність", "етнічна група", "етнічна категорія", "етнічна ідентичність", але чіткої взаємоузгодженої і усталеної системи визначень і дефініцій не існує. В радянській системі суспільних і гуманітарних дисциплін поняття "етнос" і "нація" ототожнювались, причому перевага надавалась використанню останнього (більш чітка диференціація понять "нація" та "етнос" і похідних від них, була притаманна спеціальним дослідженням, переважно в царинах історії первісного й античного суспільства та етнографії). Поняття "етнос" використовувалось для позначення ранніх стадій розвитку суспільства і замінювалось термінами "плем’я" і "народність", виникнення ж й існування націй пов'язувалось з формуванням капіталізму та першої фази комуністичної формації – соціалізму, відповідно як капіталістична та соціалістична нація. До того ж, головною ознакою нації, що відрізняла її від етносу, вважалось "зміцнення економічних зв’язків між усіма місцевими групами народу, злиття місцевих ринків у єдиний спільний національний ринок". Терміном "національність" позначали приналежність до нації як певної мовно-культурно специфічної спільноти, тобто близько до прийнятого на заході "етнічне" та "етнічність".

На початку 90-х рр. минулого століття на теренах колишнього СРСР, зокрема і в Україні, поняття "етнос" та похідні від нього широко використовується не тільки в наукових дослідженнях але і в публіцистиці, політиці тощо. На залишки марксистьско-ленінських ідеологічних схем накладалась невизначеність західної системи етнологічної термінології, що призвело до значної плутанини. Але події кінця ХХ ст., що супроводжувались міжетнічними конфліктами, проблемами етнічної ідентичності, мовними проблемами, процесами національного самовизначення, боротьбою за незалежність тощо, актуалізували інтерес до досліджень у етнонаціональній царині в країнах СНД. Проте тлумачення явищ і процесів, визначення понять і обґрунтування термінів, даються з різних, інколи протилежних позицій, часто обумовлених політичними та світоглядними міркуваннями та уподобаннями.

Оцінка місця і значення етносів в історії людства, їх вплив на розвиток суспільства, залежить від того, як визначається природа етносу, описуються його властивості та процеси, що супроводжують його буття. Єдиного підходу в розв’язанні цієї наукової проблеми опрацювати не змогли. Серед найбільш впливових в сучасній науці є такі:

Біологічна теорія етносу: Формувалась на основі уявлень епохи "романтизму" про народ як єдність "землі і крові". В новітній час була доповнена вченням В. Вернадського про "біосферу" і "живу речовину" планети, "антропосферу", "ноосферу". В межах біологічної концепції Л. Гумільов розробив енергетичну (пасіонарну) теорію етносу, додавши поняття "мозаїчність антропосфери" або "етносфера"

Інформаційна теорія. (М.Чебоксаров, С.Арутюнов) розглядає етнос як своєрідний інформаційний фільтр, що організує зв'язок між світом, спільнотою і людиною. Буття етносу забезпечують діахронні зв’язки, що у вигляді традиції і звичаїв передають міжпоколінну інформацію та синхронні зв’язки, що пов'язують різні територіальні частини етносу і забезпечують відтворення і поширення етносу в просторі.

Прихильники біологічної теорії етносу розглядають його як частину біосфери, відповідно поширюючи на них закони властиві розвиткові біологічного виду.

Соціальні теорії етносу: Соціальні теорії етносу (конструктивізм, інструменталізм, марксизм тощо) виходять з ідеї про соціальну природу етносу, відтак пов'язують його існування з певними соціальними умовами і процесами. Отже припускають, що соціально-політичні процеси (об’єктивні та інспіровані) можуть спричинити зміни в етнічній структурі суспільства. Звідси ідеї, що лягли в основу радянської національної політики: перетворення капіталістичної нації на соціалістичну, формування "нової історичної спільності людей – радянській народ", "злиття націй" і т.ін.

Проте сьогодні найбільш перспективними є підходи до дослідження етносу які намагаються синтезувати продуктивні аспекти різних концепцій. Виходячи з таких міркувань, можна припустити, що етнос – складна біосоціальна система, що складається з двох підсистем (біологічної та соціальної), які знаходяться у тісній взаємодії та забезпечують життєдіяльність та самовідтворення у часі та просторі спільноти людей, як форми існування homo sapiens.

Більш детальне визначення сутності етносу слід розпочати з розгляду його властивостей. Кожне природне або соціальне явище, навіть, кожна річ, мають певні ознаки та риси за допомогою яких ми їх розрізняємо, порівнюємо, описуємо тощо. До набору рис та ознак етносу, в залежності від прихильності тій чи іншій концепції, відносять різні його властивості, найчастіше серед них є: спільне походження (уявне або реальне), особливості антропологічного типу, особливості психологічного типу, етнічна територія, спільна традиційна духовна і матеріальна культура, мова, етнічна свідомість (етнічна самосвідомість та етнічна ідентичність), етнонім. Останнім часом до цього переліку стали додавати менталітет, компліментарність та поведінковий стереотип, ендогамію, діахронні та синхронні інформаційні зв'язки. Причому, часто, під ознаками етносу розуміють ті характеристики, які дозволяють визначити етнос на відміну від інших природних і соціальних феноменів, а під рисами етносу – ті, що дозволяють відрізняти один етнос від іншого. Специфічні характеристики етнічних ознак і рис властиві кожному конкретному етносу називають етномаркерами, а представників певного етносу, носіїв характерних для нього етномаркерів – етнофорами. Отже, розглянемо деякі риси та ознаки етносу.

Спільність походження. Саме слово "народ" містить в собі вказівку на спорідненість – "народжені на одній землі" або "народжені від спільних предків" тощо. В цьому слові відбито історичну пам'ять про соціальний розвиток людини, адже першою формою соціальної структури Homo sapiens була родова община. Людство змінюється поколіннями, кожне нове покоління успадковує попереднє. Поколінням в науці прийнято вважати 25 років. Отже кожна людина в 20-му поколінні (500 років) має близько 2 млн. предків. Якщо зважити на притаманну етносам схильність до ендогамії – укладання шлюбів усередині етносу, то єдність його ґрунтується і на кровноспоріднених зв’язках. Вважається, що порушення етнічної ендогамії, коли кількість мішаних шлюбів перевищує 10-15%, веде втрати стійкості етнічної системи і в несприятливих умовах може спричинити швидку асиміляцію етносу. Історична пам'ять про спільне проходження певної спільності людей передається через перекази, легенди, історичний епос, писану історію тощо. Але уявлення про спільне походження підтримується також і зовнішньою подібністю людей. Генетична спорідненість етносу проявляється у відносній схожості фізичних рис, що передаються генетично (антропологічний тип). Зовні схожі люди, що живуть на певній території, до того ж, дотримуються схожих звичаїв і розмовляють однією мовою, чіткіше усвідомлюють спільність походження. Проте спільність походження не тотожна кровному рідству. Чуття етнічної спільності – загальніше, ширше, абстрактніше ніж чуття єдності роду.

Антропологічний тип – сукупність середніх величин особливостей будови голови і тіла різних груп населення Землі. Особливою одиницею антропологічної типології людей є раси – територіальні групи людей, що характеризуються певною фізичною подібністю за багатьма ознаками. Сучасна антропологія вирізняє великі, малі, перехідні раси, а також локальні антропологічні типи. Але навіть детальні класифікації антропологічних типів не перебільшують сотні різновидів, тоді як етносів нараховується більше двох тисяч. Отже багато етносів мають спільний антропологічний тип, з іншого боку, багато і таких, що одночасно належать до декількох різних.

Психологічний типетносу, або як його інакше називають "душа народу", "народний (етнічний або національний) характер", теж виразна характеристика самобутності різних народів. Інколи поняття "етнічний психологічний тип" наближають або замінюють поняттям "етнічність", "етнічна ідентичність" чи "етнічний менталітет". Проте психологічний тип етносу має складну структуру, що включає в себе: "етнічний (національний) характер" та "етнічний менталітет", "етнічні стереотипи" та "етнічні упередження", "етнічну самосвідомість" та "етнічну ідентичність" і таке інше. Кожний з цих компонентів, теж складається з різних елементів, що проявляються у різних сферах буття етносу. Інколи під психологічним типом етносу мають на увазі специфіку генетично успадкованих властивостей нервової системи та мозку, що зумовлюють своєрідність інтелектуально-пізнавальних, емоційно-вольових та поведінкових проявів етнічної спільноти. А психологічні особливості етнічної свідомості та стереотипів поведінки розглядають окремо. Всі разом ці психологічні характеристики етносу визначають своєрідність духовної чи матеріальної культури етносу.

Етнічна культура завжди була і залишається вагомим етномаркером, навіть сьогодні, коли в умовах глобалізації особливо проявляються уніфікаційні результати взаємодії різних культур. Особливо швидкі зміни помітні в тих царинах духовної та матеріальної культури, які дотичні до сфери обслуговування і виробництва предметів культури "масового вжитку" (кіно, телебачення, література, сучасна музика тощо). Проте інші елементи культури можуть проявити більшу консервативність і зберігати етнічну специфіку. Разом з тим, культури різних етносів – це особливий, характерний саме для них, перетин елементів етнічної культури, яка твориться в середовищі певного етносу за традиційними зразками, іноетнічних елементів, що у вигляді зразків і форм запозичені з інших етнічних культур та інтеретнічних елементів, що вже стали надбанням всього людства. Способи і пропорції цього культурного перетену є виявом самобутності етнічної культури та ментальності етносу.

Менталітет – глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості людей, що включає в себе безсвідомі схильності до певного сприйняття світу, способу мислення та певної моделі поведінки. Менталітет формується протягом тривалого історичного розвитку етносу під впливом багатьох факторів природно-географічного середовища, історичного досвіду, соціально-економічних та суспільно-політичних процесів та міжетнічних контактів. Етнічна ментальність характеризується усталеністю, стійкістю, вона майже не зазнає змін, на відміну від масової свідомості, яка складається з елементів, що можуть змінюватись декілька разів протягом одного покоління (масові настрої, смаки, масові ідеології, суспільна думка тощо). Проте на різних етапах розвитку етносу його менталітет теж зазнає еволюційних змін.

Етнічна самосвідомість– є одною з тих ознак етносу, поява, зникнення або зміна яких свідчать про якісну трансформацію спільності людей, що ми визнаємо етносом. Етнічна самосвідомість виникає тоді, коли формування етнічних ознак набуває певної окресленості та окремішності, що дозволяє спільноті самоусвідомлювати себе як спільноту відмінну від інших подібних спільнот. Наявність етнічної самосвідомості проявляється в протиставленні себе іншим ("МИ" – "ВОНИ"), причому таке протиставлення має декілька рівнів: етнічний, субетнічний, етнорегіональний, соціальний, конфесійний, становий, культурний, мовний, тощо. Етнічна самосвідомість є проявом групової ідентичності, яка виникає на основі спільності мови і духовних цінностей та матеріальної культури, уявлень про спільних предків, спільну батьківщину – "рідну землю" та спільну історичну долю, але також, на основі неусвідомленої солідарності з іншими членами спільноти (МИ) і протиставлення себе іншим (ВОНИ). Почуття взаємної симпатії до своїх і антипатії до чужих позначається поняттям "етнічна компліментарність". Етнічна самосвідомість чіткіше проявляється на периферії етнічної території, в зоні міжетнічних контактів, а в середині ядра етнічної території, може зберігатись субетнічна та регіональна самосвідомість. Отже, етнічна самосвідомість є проявом усвідомленого і неусвідомленого почуття єдності, що є виявом стійкості етнічної системи. Розмивання етнічної самосвідомості, або втрата її можуть призвести до розпаду етносу або до його асиміляції. З іншого боку ослаблення етнічної самосвідомості є свідченням етнічних процесів, що ведуть до еволюції різних етнічних елементів.

Етнічна ідентичність– усвідомлення індивідом своєї приналежності до певного етносу, а себе – як представника цього етносу. "Етнізація" –процес набуття етнічної ідентичності, є результатом виховання і формування особистості як етнофора в межах етнічної культури. Проте етнізація може відбуватись і як усвідомлений пізнавально-емоційний процес вибору певної ідентичності, або повернення до неї.

Виявом наявності етнічної самосвідомості та етнічної ідентичності є самоназва етносу. Етнос відомий в історії та серед інших етносів під різними назвами, які в науці позначені як етнічні назви– етноніми (від гр. ethnos – народ, onoma – ім'я). Ці назви мають різне походження і різне значення, і часто не співпадають із самоназвою – назвою якою певний етнос сам себе називає. Така самоназва позначається термінами "автоетнонім" (самоназва) або "ендоетнонім" (внутрішня назва). Назва етносу, якою його називають інші народи позначаються терміном "екзоетнонім" (зовнішня назва). Деякі етноніми є похідними від інших назв: "етнотопонім" – назва етносу, що походить від назви місцевості (топонім), "етнополітонім" – від назви країни або держави (політонім), "етноконфесіонім" – від назви віросповідання (конфесійнім). Зважаючи на складну структуру етносу, слід брати до уваги назви частин етносу, які можуть мати окремі етноніми. Назви частини етносу що вирізняється культурно-побутовою специфікою (етнографічна група) позначаються терміном "мікроетнонім", ті, що позначають усталену соціальну специфіку (субетноси) – терміном "койнонім". Спільні назви близьких за походженням етносів позначаються термінами "метаетнонім", "мегаетнонім" або "макроетнонім". Інколи для позначення великих поліетнічних спільнот, що перебувають в певній єдності називають "суперетносами", відповідно їх назви позначаються як "суперетноніми". При цьому слід мати на увазі, що більш відомі саме екзоетноніми, а справжні самоназви мають або внутрішнє застосування, або зовсім не відомі, якщо йдеться про давні етноси. Крім того один і той самий етнос своїм сусідам може бути відомий під різними назвами. До того ж, сам етнос, деякі екзоетноніми може прийняти як одну із самоназв. І хоч самоназви досить стійкі, проте і вони можуть змінюватись протягом існування етносу. Відтак, слід пам'ятати про ці обставини вивчаючи етнічну історію.

Існування етносу, його самовідтворення в часі та просторі, забезпечується діахронними та синхронними інформаційними зв’язками. Під діахронними зв’язками розуміється міжпоколінний зв'язок як передача духовних цінностей, моделі поведінки, духовного і культурного досвіду необхідного для виживання нащадкам. Найчастіше цей зв'язок уособлюється традиціями: звичаї та обряди, як норми поведінки та господарювання, історичний і героїчний епос та фольклор, як зразки для наслідування, вірування і повір'я як етика співжиття та спілкування тощо. Синхронні зв’язки, у тих же традиційних формах, створюють спільну ідентичність на певному просторі, акумулюючи в єдність усі етносоціально-структурні та регіонально специфічні елементи етносу.

Сучасна етнологія та гуманітаристика оперують різними визначеннями поняття "етнос", які за деякими виключеннями, непринципово між собою відрізняються і під етносом розуміють – стійку спільність людей, що історично склалась на певній території на основі спільності мови, духовної та матеріальної культури, спільного антропологічного і психологічного типів та позначається наявністю окремої етнічної самосвідомості вираженій у самоназві (МИ) і протиставляє себе іншим спільнотам (ВОНИ).

Враховуючи вище розглянуті ознаки та риси етносу, можна запропонувати таке визначення: етнос – стійка, динамічна, біосоціальна спільнота людей, що історично сформувалась на певній території на основі спільності мови, духовної та матеріальної культури, спільного стереотипу поведінки та внутрішньої компліментарності і якій притаманні спільність походження, діахронні та синхронні зв’язки, ендогамія, етнічна самосвідомість позначена самоназвою та культурна і ментальна самобутність.

Поняття "етногенез".

Поняття етногенезу є одною з найбільш дискусійних проблем етнології та етнічної історії. Термін "етногенез" походить від грецьких слів "етнос" та "генезис" – "походження", "розвиток". В самому загальному – широкому розумінні, під етногенезом мають на увазі сукупність процесів, що супроводжують виникнення та розвиток етносів. Інколи з таким саме значенням використовують терміни "етногонія" або "етнічна історія". Таке розуміння етногенезу пов'язує його з глобальними процесами розвитку людини і суспільства: "антропогенезом" (формування людини як біологічного виду), "расогенезом" та "соціогенезом" (формування суспільства як форми існування людини). Сучасна антропологія вважає, що антропогенез закінчився формуванням Homo sapiens (приблизно 40-35 тис. років тому), а внутрішньовидова еволюція людини продовжується в етногенезі (в якому деякі дослідники виділяють окрему фазу націєгенезу), відтак, етнос вважається видовою структурною одиницею людства. Проте найбільшу увагу привертає до себе процес виникнення і розвитку окремих етносів. Процес народження і розвитку етносу теж описується термінами "етногненз", "етногонія" та "етнічна історія" узятих у вузькому значені. Проте їх використання не чітко впорядковано і залежить від прихильності різним теоріям, що пояснюють сутність етносу та його походження. Вважається, що буття етносу триває приблизно 1200-1500 років. Але щодо визначення різних етапів розвитку етносу думки дослідників розходяться. Найчастіше при визначенні сутності етногенезу дотримуються двох підходів, згідно з якими його розуміють як:

1. процес від народження (або зародження) етносу до його розпаду (зникнення), при цьому виділяються певні етапи розвитку, але чітких критеріїв визначення сутності етапів не розроблено.

2. процес виникнення етносу, від зародження до народження (сформованості), а процес розвитку етносу до його зникнення (з визначенням етапів) – етнічною історією.

Прихильники першого підходу вважають, що неможливо чітко виокремити початковий період, коли етнос проходить етап формування, оскільки не вироблено критеріїв визначення початку і завершення цього етапу етногенезу. Разом з тим відділення початкових етапів від подальших вважають штучним і таким, що не дає змоги прослідкувати етнос як історично-культурну цілісність не певній території. Серед прихильників цього підходу до етногенезу особливо виділяється теорія етногенезу Льва Гумільова, що відома як "теорія пасіонарності". Л. Гумільов вважав, що етнос є біологічним явищем – формою адаптації окремої популяції до біохора (ландшафту, що "годує" цю популяцію). Найважливішими ознаками етносу він вважав окремий стереотип поведінки та наявність компліментарності. Він підкреслював, що етнос – це не стан, а процес, який спричиняється нез’ясованими космічними випромінюваннями, що впливають не деякі відносно невеликі території Землі. Внаслідок цього у населення цих теренів виникає генетична мутація, що дозволяє накопичувати надлишкову енергію і цю властивість передавати наступним поколінням. Надмірна енергія проявляється в надзвичайній активності носів цієї енергії (це явище Гумільов назвав пасіонарністю від слова "passion" – "пристрасть"), яку вони спрямовували у незвичний для предків спосіб, що свідчить про появу нового поведінкового стереотипу – головної ознаки етносу за Гумільовим. Процес етногенезу відтак – це процес поступової розтрати енергії пасіонарності наступними поколіннями, допоки етнічна система не розпадеться або перетвориться в релікт. Гумільов чітко визначив фази етногенезу, які характеризують етапи розвитку етносу і його характеристики в залежності від ступені ентропії (втрати енергії – пасіонарності). В межах своє оригінальної і досить стрункої теорії Л. Гумільов розробив відповідний понятійно-категоріальний апарат, який добре ілюструє його теорію (пасіонарність, етнічний поведінковий стереотип, компліментарність, суперетнос тощо). Проте, незважаючи на те, що елементи гумільовскої теорії (особливо поняття і категорії) використовують багато дослідників, вона не набула загального визнання, позаяк сама теорія погано узгоджується з багатьма фактами етнічної історії і краще "працює" на рівні суперетносів (які інші дослідники воліють називати "культурно-історичними колами", "локальними культурами" або "цивілізаціями").

Прихильники другого підходу, які розглядають етногенез – як латентний (скритий) процес, інкубаційний період народження етносу і вважають його винятково важливим для розуміння самобутності етнічних систем. Оскільки етнічна історія описує події і процеси суб'єктом яких є певний етнос, уже як оригінальна самобутня одиниця, то важливо знати як і за яких умов ця одиниця формувалась. Адже її культура, ментальність і поведінковий стереотип можуть впливати на перебіг цих подій і процесів. А допоки така самобутня одиниця не сформована, то її елементи є, швидше, об’єктом дії різних етнічних процесів та подій. Під етнічною історією, у вузькому сенсі, розуміють подальший розвиток етносу, який переживає різні етапи розвитку, що супроводжуються еволюційними змінами етнічних елементів, аж до їх рекомбінації – зміни етнічності, або до повного розпаду системи. До того ж, визначення початкового етапу етногенезу не уникнути і прихильникам першого підходу, адже потрібно відділити в часі і просторі початок нового етногенезу і його завершення, інакше все зливається в суцільний процес і етнос як об’єкт дослідження зникає, а само дослідження втрачає сенс. Разом з тим, можна погодитись із застосуванням поняття "етногенез" для всього періоду існування етносу, однак, в такому випадку наголошують на необхідності уважного вивчення інкубаційної фази етногенезу як надзвичайно важливої для розуміння специфіки певної етнічної системи та механізму зміни фаз етногенезу.

Отже, з урахуванням наведених підходів, визначення етногенезу може бути таким: етногенез – сукупність довготривалих історичних процесів (біосферних та соціокультурних), внаслідок яких формуються специфічні ознаки та самобутні риси етносу та зумовлюється подальший розвиток елементів етносу аж до його зникнення.

Таким чином, під етногенезом розуміють не одномоментний акт, а сукупність етнокультурних, етномовних, етносоціальних, етнодемографічних процесів, що розгортаються з різною інтенсивністю в біосфері та соціосфері, відбиваючи їх специфіку, протягом певного історичного часу і на певній території, результатом яких є народження, буття (розвиток) і зникнення етносу.

Етногенетичними (етнічними) процесами називають ті, що призводять до зміни різноманітних компонентів етносу, тобто такі процеси, що пов’язані з виникненням та розвитком етносу. Ці процеси досить різноманітні, відбуваються з різною інтенсивністю і можуть призводити до різних наслідків. З цієї точки зору вони поділяються на етноеволюційні та етнотрансформаційні. Хоча між ними не завжди можна провести чітку межу, адже деякі процеси, в залежності від їх тривалості та інтенсивності, можуть мати наслідком і зміну етномаркерів, і зміну ідентичності.

Етноеволюційні процеси ведуть до зміни окремих елементів етносу не змінюючи його етнічної самосвідомості. Протягом тривалого розвитку етносу, можуть змінитись елементи його культури, мова, навіть антропологічні риси, але етнос продовжує відчувати себе самобутньою спільнотою тотожною своїм предкам і протиставляє себе іншим спорідненим етносам.

Етнотрансформаційні процеси призводять до зміни етнічного самоусвідомлення, до зміни етнічної ідентичності – усвідомлення себе новим, відмінним від предків етносом, або ототожнення себе з іншим етносом.

За ознакою широти охоплення дією серед етногенетичних процесів вирізняють внутрішньоетнічні (відбуваються в межах певного етносу), міжетнічні (відбуваються внаслідок і в зоні взаємодії декількох етносів), надетнічні (охоплюють великі групи етносів, мають характер глобальних, цивілізаційних зрушень).

Етногенетичні процеси за спрямованістю дії поділяють на етнооб'єднавчі та етнороз'єднавчі.

Етнороз'єднавчі (дивергентні) процеси вважають такими, що переважали на ранньому етапі етногенезу (формування етносфери) людства, коли різні групи людей розселялись по землі. Серед етнороз'єдавчих процесів вирізняють наступні: етнічна сепарація, етнічна парціація, етнічна дисперсизація.

· Етнічна сепарація – процес поступового відокремлення частини етносу, яка згодом перетворюється на окремий етнос.

· Етнічна парціація – поділ етносу на декілька частин, які набувають окремі етнічні самосвідомості.

· Етнічна дисперсизація – поява в межах одного етносу окремих територіальних частин, що мають мовні та культурно-побутові особливості, але не втрачають спільної ідентичності (етнорегіональні групи).

Етнооб'єднавчі процеси характерні для усталених суспільств на певних цілісних територіях або в межах певної державності. Етнооб'єданавчі процеси прийнято поділяти на: етнічну асиміляцію, етнічну консолідацію, міжетнічну інтеграцію, етнічну фузію, етногенетичну міксацію

· Етнічна асиміляція розчинення певного етносу, або його частини в іншому домінуючому етносі. Відрізняють природну і насильницьку, штучну асиміляцію (етноцид).

· Етнічна консолідація – посилення внутрішньої єдності етносу, згладжування відмінностей між субетнічними та етнорегіональними та іншими локальними групами певного етносу.

· Міжетнічна інтеграція – поява певних спільних культурно-побутових рис у декількох етносів в межах певної території або спільної держави

· Етнічна фузія – злиття кількох близьких за походженням, мовою і культурою етносів в спільний новий етнос.

· Етногенетична міксація – процес змішування (біологічного) декількох етносів не пов'язаних спільним походженням та етнокультурними властивостями в новий етнос.

Етногенетичні процеси ускладнюються тим, що протилежні за дією процеси можуть відбуватись одночасно в межах певної етнічної цілісності. Це надзвичайно ускладнює дослідження етногенезу певних етносів в історії людства.

Щодо досліджень етногенезу конкретних етносів, то слід зазначити два основних підходи:

1. Міграційний підхід. Прихильники його вважають, що визначити час і місце народження конкретних етносів неможливо внаслідок їх міграцій, проте можна визначити напрями міграції і реконструювати етногенез як наслідки міжетнічних контактів та культурних впливів.

2. Автохтонний підхід. Його назва походить від грец. "autos" – "сам" і "chthon" – "земля". Автохтонами в етнології називають етноси, що утворились на тій же території, яку вони займають, на відміну від алохтонів (від грец. "allos" – "інший" і "chthon" – "земля") – етносів, що утворились на інших землях, а не на тій землі, що її займають на цей час. В першому випадку термін, часто, замінюють словом "аборигени", в другому – "мігранти". Прихильники автохтонного підходу розглядають процес етногенезу як сукупність спадкоємних процесів, що відбувались на одній території, а отже, можливо визначити, і місце, і час початку і завершення етногенезу.

В межах цих підходів склався метод, що дозволяє поєднати переваги обох, коли для реконструкції етногенезу розглядають і міграційні, і автохтонні процеси, за допомогою визначення етнічних субстратів і суперстратів.

Поняття "субстрат" (від лат. "substratus" – "основа", "підложжя") запозичене з мовознавства, де його використовують для позначення мови місцевого населення, що поступилась місцем мові прийшлого, але при цьому суттєво вплинула на неї. Термін "суперстрат" –"нашарування" (від лат. "super" – "над", "зверх" і "strātum" – "настил", "шар") позначає мову прийшлого населення, що вплинула на мову місцевого і з часом зникла як окрема мова.

За певною аналогією, етнічним субстратом називають етнос автохтонний, а суперстратом – прийшлий. Таким чином беруться до уваги і автохтонні, і міграційні процеси, що відбуваються в етногенезі.

Проте, не завжди етнос попередник витісняється або розчиняється в прийшлому, а прийшлий не обов’язково розчиняється в місцевому. До того ж, взаємодії різних етносів на одній території можуть бути різними, як і результати цієї взаємодії. Окрім того, взаємодіючих етносів може бути декілька, а зона контакту і змішування (міксації) може виявитись однаково чужою для всіх етносів, що взаємодіють. В такому випадку визначення субстрату та сеперстрату неможливе. Оскільки під час етногенезу формуються етнічні ознаки і риси, а ендогамія, компліментарність та етнічна самосвідомість ще остаточно не сформовані, то зовнішні, зокрема і іноетнічні впливи, можуть бути дуже суттєвими. Особливо, це стосується соціальної і культурної верхівки спільноти, що народжується, яка прагне засвоїти культурні зразки найбільш могутніх етносів (престижних для наслідування). Таке засвоєння може відбуватись безпосередньо від завойовників, або від панівного в регіоні етносу, під впливом якого знаходиться етнічна спільнота в період свого етногенезу. Засвоєні зразки, певним чином, вмонтовуються в етнічну культуру та свідомість як символи та ідеали, що відповідно відбивається у етнічному стереотипі поведінки.

Отже, на відміну від субстрату, що успадковується етносом, суперстрат – те, що запозичується елітою і приймається як етнічний ідеал. Для етносів, які формуються у незвичній для предків природно-ландшафтній зоні, вона може виступити як вагомий суперстратний елемент, який змушує запозичувати культурні елементи і поведінкові стереотипи адаптованих до даного середовища етносів.

Причому, слід зазначити – новонароджений етнос може ніяким чином не ототожнювати себе із субстратами та суперстратами, які реально вплинули на його формування.

Етнічний субстрат – етноси (частини етносів), внаслідок змішування яких утворився новий етнос. Цей новоутворений етнос зберігає деякі етнічні риси і особливості етносів попередників. Отже під етнічним субстратом можна також розуміти і сукупність антропологічних та культурних рис певного етносу успадкованих ним від етносів предків.

Етнічний суперстрат – це наслідки зовнішнього (природного та іноетнічного) впливу на певний етнос під час його етногенезу на рівні соціокультурної еліти .

Таким чином, взаємодія субстратів та суперстратів, під час етногенезу (сукупності етногенетичних процесів), створює самобутню етнічну спільноту, яка, усвідомивши себе такою, перетворюється на стійку до зовнішніх впливів та внутрішніх змін етнічну систему, що забезпечує власне буття та самовідтворення.

Найбільш складною проблемою у дослідженні етногенезу є визначення причин, а відповідно і часу початку нового етногенезу. Найчастіше серед чинників, що можуть спричинити новий етногенез називають:

· природно-географічні та кліматичні катаклізми, що здатні спричинити генетичні мутації і формування нового генотипу;

· різка зміна природно-географічного середовища (наприклад внаслідок міграції), що веде до зміни генотипу, культурно-господарського типу та соціотипу;

· змішування декількох генотипів (біологічне змішування народів, в статистичному розумінні – етногенетична міксація), або інші етнотрансформаційні етнічні процеси, що відбуваються порівняно швидко та інтенсивно.

Перша категорія причин пов'язує етногенез із досить рідкісними явищами, кількість яких не йде в жодне порівняно з кількістю етносів, відтак малопридатна у поясненні розмаїтості етносфери. Друга, також здатна пояснити окремі випадки, як, наприклад, етногенез колишніх кочовиків, що осіли. Третя група чинників, при наявності певних історичних, археологічних, мовних та антропологічних відомостей, може бути використана для дослідження і реконструкції етногенезу певного етносу.

Ознаками завершення етногенезу найчастіше називають:

· наявність сформованих ознак етносу та виразно окремих його рис, в яких проявляється етнічна самобутність;

· наявність окремої етнічної самосвідомості позначеної самоназвою.

З певними застереженнями, що пов’язані із складностями визначення ступеня наявності зазначених ознак спільноти у віддаленому історичному часі, можна пояснити обставини та ймовірний час різних етапів етногенезу та етнічної історії.

Етапи розвитку етносу.

Оскільки етнос розглядається як динамічна система, то цілком доречно виділяти в його розвитку певні етапи. Найпоширенішим підходом до визначення таких етапів є стадіальний. Він має декілька різновидів пов’язаних з відмінностями підходів до визначення сутності етносу та чинників, що впливають на його розвиток. В радянському суспільствознавстві ці етапи позначались як "форми історичної спільності людей" і прив’язувались до формаційного підходу, в основі якого було визначення домінуючого способу виробництва і відповідного йому типу суспільних відносин. Тому рід відповідав первісному способу виробництва, плем’я – стадії розкладу первісно-общинних відносин, народність відповідала рабовласницькому та феодальному способу виробництва, а нація – капиталистичному та соціалістичному. В західній науці поруч з родом розглядають такі форми людських спільнот як клани, фратрії, вождівства, замість народності використовують поняття "етнічність", а в поняття "нація" вкладають переважно ететистський зміст. У сучасній пострадянській науці виділяють такі етапи: плем’я, народність (етнічність), нація. Інколи до цього переліку додають рід. Проте рід за своєю суттю є спільнотою кровноспоріднених людей в якому переважає екзогамія, а для етносу характерна ендогамія, крім того, рід і сім'я – найбільш сталі форми людських спільнот, що існують і в межах етносу та нації, подекуди не втрачаючи свого значення в організаційній структурі соціуму. Тому рід не варто розглядати як етнічну систему, хай навіть і зародкову. Разом з тим, плем’я, яке має всі ознаки етнічної системи – оскільки має і кровноспоріднену (біологічну) і територіально-соціальну структури, не є обов’язковим етапом існування етнічної системи. Деякі етноси в своїй історії не знали племінного устрою, а деякі сучасні етноси натомість поруч із національними ознаками зберігають родову і кланову (клани у шотландців, тейпи у чеченців тощо). Отже поділ розвитку етносу як явища на етапи є досить умовний і не може розглядатись як обов’язкові стадії формування і розвитку конкретного етносу. Проте в широкому розумінні етногенезу та етнічної історії як формування і розвитку етносфери людства – на певному етапі етнічна мозаїчність людства була представлена переважно спорідненими і неспорідненими племенами, на іншому, наступному етапі – етносами (етнічностями, етнічними групами, народностями тощо), на сучасному етапі – переважно націями. Що не виключає паралельного існування цих форм етнічних спільнот в одному історичному часі. Отже етносфера людства представлена: племенами (передетносами), етносами (етнічностями, народностями, етнічними групами) і націями.

Структура етносу.

Етнос як складова етносфери людства пов'язаний з іншими етнічними системами складними зв’язками і має доволі складну внутрішню структуру, яку інколи визначають як "мозаїчну". Зв’язки етносу з етносферою передають через такий таксономічний ряд: субетноси/етнографічні групи – етноси – метаетноси/суперетноси – етносфера.

Субетнос – складова частина етносу, що вирізняється традиційною культурнопобутовою специфікою та певною відрубністю закріпленою шлюбно-родинними зв'язками, яка склалась внаслідок певної соціальної або територіально-господарської самобутності та закріплена подвійною етнічною самосвідомістю та локальною самоназвою. Поряд із субетносами виділяють консорції – нетривкі угрупування представників певної етнічної спільноти, об’єднаних спільною метою і відповідним стереотипом поведінки нетипової для решти етносу (артілі, ватаги, дружини, банди тощо). Деякі консорції, що не розпались та існували декілька поколінь перетворюються на конвіксії – більш усталені групи, що відзначались спільними рисами культури, побуту та шлюбно-родинними зв’язками. Тривале існування конвіксій перетворює їх на субетноси. Проте за сприятливих умов консорції та конвіксії можуть відіграти роль суперстрату і передетносу – збудника етногенетичних процесів. Субетноси досить різноманітні за походженням і обставинами виникнення, вони можуть бути залишками субстратів або інтегрованих етносів, які не повністю розчинились під час етногенезу або є результатом інших етногенетичних процесів.

Етнографічні групи– територіальні частини етносу із культурно-побутовими особливостями, але слабко розвинутою локальною самосвідомістю, яка інколи позначається регіональним мікроетнонімом. Етнографічні групи досить умовні, інколи їх вирізняють тільки на основі порівняльного етнографічного аналізу локальних культурно-побутових груп населення, інколи – їх самобутність відмічають мешканці сусідніх регіонів.

Чим більше різноманітних структурних компонентів включає етнос, тим більш стійкий він до несприятливих умов зовнішнього і внутрішнього походження.

Метаетноси– сукупність етносів, близьких за походженням, що усвідомлюють свою етнічну окремішність, але визнають належність до спільної етнічної основи – спільних предків. Прикладом метаетнічних спільнот є слов’янство або кельтські та германські етноси тощо.

Суперетнос. За Гумільовим – етнічна система, що складається із сукупності етносів, які поєднуються певною спільністю ментальності та спільною надетнічною компліментарністю. Суперетнічна єдність проявляється в схильності до певних спільних поведінкових і ментальних стереотипів, які не протиставляються етнічним. Суперетнос близьке поняття до понять "цивілізація" ("західна цивілізація"), "культура" ("християнська культура"), "світ" ("ісламській світ").

Крім таксономічної – вертикальної структури етносу, розрізняють, умовно кажучи, горизонтальну структуру: етнічне ядро та діаспору.

Під етнічним ядром мають на увазі основний етнічний масив, що компактно заселяє певну територію, яку визнають як його етнічну територію.

Діаспора – це та частина етносу, що перебуває (компактно, у вигляді анклавів або розсіяно) в межах іноетнічної території.

Один і той же етнос, в один і той же історичний час, може перебувати в доволі різних соціально-політичних умовах, що може спричинити досить помітні на етнокультурному рівні відмінності, які не спричинені внутрішніми чи природними етногенетичними процесами. Якщо не враховувати такі обставини, то можна помилково прийняти територіальні частини одного етносу за різні етноси.

Для опису типів етнічних спільнот та їх станів використовується термін "етносоціальні організми" (ЕСО). Поняття ЕСО було запропоновано Ю. Бромлеєм і протиставлялось "етнікосу" як набору етнічних характеристик притаманних всім представникам етносу незалежно від місця їх розселення, натомість ЕСО – конкретний етнос в його етносоціальних проявах і зв’язках з певною територіально-політичною спільнотою. Пізніше для опису зміни соціально-політичного статусу етнічних спільнот, їх зв’язку із становленням політичних систем, було запропоновано поняття "етнополітичні організми" (ЕПО). Ці терміни часто наповнюються різними змістом, чітко усталеного тлумачення та використання їх в сучасній науці не склалось.

Етносоціальний організм (інколи ототожнюється з поняттям "етнічна група") – це етнос або його частина яка перебуває в межах держави іноетнічного походження, тобто в межах соціальної та етнокультурної системи, яка не є безпосереднім продуктом даного етносу. Наприклад, українці в межах Австро-Угорщини та українці в межах Російської імперії складали один етнос (етнікос), але різні етносоціальні організми.

Етнополітичний організм (інколи ототожнюється з поняттям "етнічна нація") – етнос або його частина яка створює власну державу на основі власних етнокультурних традицій як домінуючих у даній державі.

Отже, український етнікос або українська етнічність – українство у світі; українські ЕСО – українські етнічні групи в різних конкретних країнах; український ЕПО – українська держава або українська нація.

Етнічна територія.Зв’язки етнічної системи і території є не просто складними, а системоутворюючими, адже етнос не може сформуватись поза межами певної території. Проте утворившись він може змінити територію розселення не втрачаючи етнічної спільності. Але життєдіяльність етносу потребує встановлення зв’язків з новою територією як власною, при цьому не втрачаючи хоча б духовного зв’язку з материнськими теренами як "рідною землею", що є основою формування етнічної ідентичності та почуття спільності походження та історичної долі. Все це утруднює визначення поняття "етнічна територія".

Загалом вважається, що етнічною територієює територія з якою певний етнос історично пов'язаний своїм походженням та розселенням і на якій перебуває в більшості. Проте таке визначення не дає можливість чітко визначити належність території до етнічної. Тому для повноти уявлень про зв’язки етносу та території, їх описують як сукупність складових, до яких відносяться:

· Етноплацента – територія на якій відбувся етногенез певного етносу ("рідна земля", "материнська земля");

· Етноойкумена – територія яку історично заселив і опанував певний етнос в ході культурно-господарської колонізації без суттєвої конкуренції з іншими корінними етносами, які претендують на цю територію як власну. Територія на якій відбувається самовідтворення певного етносу як цілісності, яку етнос передає у спадок наступним поколінням ("вітчизна", "батьківщина");

· Етнокультурний ареал – територія, що знаходиться під історично тривалим і потужним культурним впливом певного етносу або групи етносів (суперетносу). Це територія на якій формуються певні культурні зразки, які запозичується цими етносами як власні. Територія яка може усвідомлюватись як спільна історична батьківщина групою етносів.

Дослідження етногенезу та етнічної історії конкретних етносів потребує досить значної джерельної бази та несуперечливої методології, яка б дозволяла узгоджувати різні за походженням матеріали (дані археології та антропології, етнографії та лінгвістики, відомі історичні факти тощо) з теоретичними узагальненнями і висновками про витоки, розвиток та сьогодення цих народів.

Основні поняття:

автоетнонім

автохтони

автохтонний підхід до вивчення етногенезу

антропологічний тип

діаспора

діахронні та синхронні інформаційні зв’язки

екзоетнонім

ендогамія

ендоетнонім

етапи розвитку етносу

етнізація

етнікос

етнічність

етнічний менталітет

етнічний психологічний тип

етнічна асиміляція

етнічна дисперсизація

етнічна ідентичність

етнічна історія

етнічна консолідація

етнічна культура

етнічна самосвідомість

етнічна сепарація

етнічна територія

етнічна фузія

етнічне ядро

етнічні назви

етнічний субстрат

етнічний суперстрат

етногенез

етногенетична міксація

етногенетичні (етнічні) процеси

етногонія

етнографічні групи

етнографія

етноеволюційні етнічні процеси

етноконфесіонім

етнокультурний ареал

етнологія

етномаркери

етноойкумена

етноплацента

етнополітичні організми

етнополітонім

етнос

етносоціальні організми

етносфера

етнотопонім

етнотрансформаційні етнічні процеси

етнофори

койнонім

компліментарність

конвіксії

консорції

конфесійнім

культура етносу

культурна антропологія

Лев Гумільов

макроетнонім

мегаетнонім

метаетнонім

міграційний підхід до вивчення етногенезу

міжетнічна інтеграція

мікроетнонім

народність

нація

ознаки етносу

пасіонарність

плем’я

політонім

раси

риси етносу

соціальна антропологія

субетнос

суперетнос

суперетноніми

топонім

Питання для самоконтролю:

1. Чому на Вашу думку викликані розбіжності в теорії та методології дослідження етногенезу в деяких країнах колишнього СРСР?

2. Назвіть головні ідеї біологічної, соціальної та інформаційної гіпотез щодо природи етносу?

3. Що Вам відомо про антропологічні класифікації людства?

4. Чому не можна визначити етнічність за одним етномаркером?

5. Як співвідносяться етнічні, іноетнічні та інтеретнічні елементи культури етносу?

6. В чому полягають головні відмінності між підходами до визначення сутності етногенезу?

7. Назвіть головні ідеї теорії етногенезу Л.Гумільова?

8. В чому полягають переваги "субстратного" підходу до дослідження етногенезу?

9. Які причини можуть спричинити етногенез?

10. Які ознаки свідчать про сформованість етносу?

11. Чому рід не можна вважати етносом?

12. Наведіть складові структури етносфери людства.

13. Яку роль в бутті етносу відіграють його структурні компоненти: субетноси, етнографічні групи, консорції та конвіксії?

14. В чому полягають відмінності між ЕСО та ЕПО?

15. Який зв'язок існує між етнічною самосвідомістю та етнічною територією?

Поиск по сайту: