Мета духовно-морального виховання — формування певної свідомості, світогляду людини відповідно до ієрархії її потреб. Найвище місце в системі духовно-моральних особистісних потреб займає потреба в любові: до Бога, до ближнього і до себе. Те, що задовольняє ці потреби, називається цінностями. Наприклад, стосовно потреби в любові до свого ближнього цінностями можна вважати: жертовність, доброзичливість, чесність, відкритість, делікатність тощо.
Під час духовно-морального виховання особливого значення набуває особистий приклад, образ вихователя або іншої людини, яку прагне наслідувати вихованець.
У релігійному вихованні поняття духовно-морального і релігійного збігаються. У світському вихованні в це поняття входить моральність, мораль і етика, що мають суспільний характер.
Емоційне виховання
Емоції (від лат. emoveo — вражаю, хвилюю) — це переживання людини її ставлення до навколишнього світу та самої себе, відображення рівня задоволеності особистісних потреб, вияв цих потреб. Водночас емоції можуть впливати на потреби і визначати можливість їх задоволення. Наприклад, негативні емоції, які виникають через незадоволення певної потреби, можуть знизити значення цієї потреби.
Отже, виховуючи погреби, так само необхідно виховувати емоції з допомогою вольового впливу. Долаючи біль, страждання, дискомфорт, людина в змозі досягти віддалених особистісно значимих цілей. Емоції, пов'язані із задоволенням, почуттям насолоди, комфорту, які перешкоджають досягненню значимих потреб, так само потрібно долати з допомогою волі.
У цілому, емоції мають стати керованими і підпорядковуватися свідомості людини. Ще давньоримський філософ Сенека попереджав: «Якщо людина не в змозі керувати пристрастями, то пристрасті керуватимуть людиною».
Фізичне виховання
Фізичне виховання — це процес передачі способів фізичного самовдосконалення, необхідних для розвитку фізичних якостей і здібностей, формування рухових навичок і умінь, зміцнення здоров'я.
Основними завданнями фізичного виховання мають бути:
• зміцнення здоров'я (що нині є умовою повноцінного розвитку особистісного потенціалу);
• виховання волі (сприяє розвитку регулюючих, вольових процесів людини, які активізують її адаптивні сили);
• пропаганда здорового способу життя.
Статеве виховання
Статеве виховання — це комплекс виховних і ознайомлювальних заходів і впливів, спрямованих на залучення дитини і молодої людини до прийнятої в суспільстві системи статевих ролей і взаємостосунків. Статеве виховання є частиною статевої соціалізації.
Набір зразків поведінки (норм) для чоловіків і жінок називаються гендерною роллю. У психології гендер тлумачиться як соціально-біологічна характеристика, за допомогою якої дається визначення поняттям «чоловік» і «жінка». У різних суспільних угрупованнях існують відмінності в тлумаченні певних понять. Ці відмінності закріплюються, актуалізуються в:
§ релігійному віровченні;
§ юридичних актах;
§ суспільній думці;
§ народно-побутових уявленнях;
§ субкультурних установках (до субкульнурних, зокрема, належать установки підліткової субкультури).
Завданнями статевого виховання є:
§ допомога молодим людям в усвідомленні свого особистісного призначення як чоловіка та жінки;
§ морально-психологічна підготовка молодих людей до сімейного життя;
§ сексуальне просвітництво (сексуальність і її розвиток, хоча і є частиною статевої соціалізації, водночас підпорядковані поняттям «морально-психологічна готовність до статево-рольової поведінки» і «готовність до сімейного життя»).
Одна із сучасних виховних проблем — відсутність у молодих людей можливості усвідомити свою статеву індивідуальність. Неповні сім'ї, переважно «жіноче» шкільне виховання, мода на «унісекс» у підлітковій субкультурі — усі ці чинники заважають усвідомленню молодими людьми статевих ролей у всій їхній повноті.
Особлива роль у статевій індивідуалізації належить ієрархії статевої поведінки, підпорядкованій духовно-моральним уявленням.
У Скаутингу, зокрема в програмах прогресивного розвитку, необхідно враховувати потребу молодих людей в особистісній, зокрема статевій індивідуалізації. Це завдання вирішується кількома шляхами:
• організацією специфічних видів предметно-практичної діяльності для хлопчиків і дівчаток;
• відповідністю статі вихователів і вихованців, що допомагає проводити статеву ідентифікацію (ототожнення);
• сполученням організаційних форм — гетерогенних (хлопчики і дівчатка) і гомогенних (лише дівчатка або лише хлопчики).
Вихователь
Цілеспрямований процес виховання має особистісний характер. На особистість вихованця здебільшого впливає особистість вихователя. Якими б досконалими не були педагогічні технології, в кінцевому рахунку основна роль у процесі виховання належить вихователеві.