Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Тематика і художньо образна структура казок про тварин



Фольклористи, які займаються вивченням «звіриного епосу», підкреслюють, що «народні казки систематично почали записуватись порівняно пізно (коли даний жанр уже до певної міри почав «деградувати»), і, отже, вони стали відомі дослідникам не такими, якими були колись, а в значно зміненому вигляді, що дуже утруднює їх вивчення».

Інколи у казках такого типу натикається на людську природу вовків, ведмедів чи ін., які асоціюються з представниками прадавніх «звіриних союзів».

Багато казок про диких звірів присвячені темі помсти лісових хижаків людині («Як звірі мстилися чоловікові»). Але і в цьому випадку людина виявляється спритнішою та хитрішою і отримує верх над мешканцями лісу. До мотиву перемоги долучається мотив вигоди, яку людина отримує, поборовши звірів: з вовчої шкіри шиє одяг, з лисиці робить бабі комір на шубу, з зайця — шапку та рукавиці тощо. Це є ще одним підтвердженням, що казки про лісових звірів виникли та поширились у період, коли первісна людина намагалася запанувати над природою, змусити тварин підкоритись її волі.

Наступну групу звіриного епосу становлять казки про свійських тварин. Вони з'явились тоді, коли людина приручила окремих представників світу природи, пристосувавши їх для своїх потреб. Серед головних персонажів цих казок найпоширенішими є кінь, корова, собака, коза, віл, цап та баран.

Приручення тварин та використання їх у власних цілях змінило світогляд праслов'ян: люди почали вірити, що сильніші від звірів і здатні над ними панувати; а також — що мешканці лісів повинні їм підкорятись. Спершу свійські тварини (від «свій» — отже не ворог) виступали в ролі посередників між людьми та дикими звірами, оскільки є їхніми родичами, що в минулому жили разом. Тому поряд з казками про допомогу домашніх тварин у господарстві існує багато оповідей про їх сприяння у битві з хижаками. Свійські тварини часто постають охоронцями своїх господарів, дому: собака проганяє вовка від овець або ловить лисицю, що краде курей та гусей; баран обдурює вовка і карає його; котові легко вдається перехитрити лисицю, оскільки він уміє лазити по деревах. У цих оповідях свійські тварини завжди постають спритнішими та хитрішими від диких.

Серед цієї групи казок часто зустрічається мотив втечі домашніх тварин до лісу та їх пригоди. Первісні люди знали, що там їхніх помічників підстерігає небезпека, тому, можливо, цими оповідями намагались їм допомогти. Хоча є й мотиви про те, що свійських тварин, які постарілися, люди виганяють в ліс умирати, і тоді їм допомагають лісові мешканці. У цих казках свійські тварини завжди постають переможцями, оскільки знають життя та звички мешканців лісу. Так, цап та баран, знайшовши на дорозі вовчу голову, беруть її у торбу, а потім використовують при зустрічі зі зграєю вовків. Вони витягають її кілька разів, розповідаючи, скільки вовчих родичів з'їли, чим залякують хижаків, і, коли ті втікають, то забирають їхню кашу («Цап та баран»; хоч цілком можливо, що вже у цій казці можуть матися на увазі не самі звірі, а жерці двох племен у їхніх масках).

Часто у казках свійські тварини допомагають людині в полюванні, заманюючи здобич в яму чи заганяючи в сітку. Коли дикі звірі потрапляють до пастки, то людина отримує над ними панування. Просячи пощади, лісові мешканці обіцяють хорошу винагороду за звільнення, дають слово ніколи більше не шкодити господарству. У казках людина розуміє необхідність мати хоч якусь тварину, оскільки вона може принести користь. Так, головний персонаж казки «Солом'яний бичок», пасучись на цвинтарі в лісі (що є безумовним підтвердженням архаїчності сюжету), допомагає дідові та бабі «зловити» зайця, лисицю, вовка та ведмедя, котрі за звільнення обіцяють винагороду. Згодом ведмідь приносить з лісу мед диких бджіл; вовк приганяє отару овець; лисиця — курей, гусей та качок; заєць — коралі та дерев'яні прикраси. Таким чином, мешканці лісу та солом'яний бичок — ритуальна подоба тварини (зроблений з соломи ідол — дідух, що асоціюється з духом поля, хліба, померлих предків), стають годувальниками людей.

Поряд з групами народних казок про диких та свійських тварин існують групи творів про диких та свійських птахів. За походженням вони також давні, оскільки виявляють архаїчне бачення людиною світу. Серед епосу про птахів важливе місце займають тексти про хижаків — шулік, орлів, яструбів, які панують у надземному Царстві, завдаючи шкоди слабшим від себе — горобцям, сорокам, ластівкам та ін. Але і тут меншим птахам вдається перехитрити хиасаків. Коли вирішили вибрати царем того, хто може найвище залетіти, то горобець ховається між крилами в орла, і як той вже не Має сили летіти вище, вилітає зі сховку, отримуючи першість («Як птахи царя вибирали»). З-поміж персонажів казок про птахів важливе місце відводиться польовим птахам, особливо перепілкам, які вважались духами ниви, що допомагають у вирощуванні та зборі врожаю. Сова привертала увагу людей своїм нічним способом життя і вважалась особливою птицею, здатною передбачати майбутнє, наділеною більшою мудрістю, аніж інші пернаті. Через уявлення про зв'язок птахів із душами померлих родичів (або їх втіленням) та з раєм, звідки вони начебто приносять весну, через властиву їм здатність літати, до них в народі ставилися з великою пошаною. Деяких з них (лебедів, лелек, голубів, ластівок) наділяли надзвичайними рисами, вважаючи благороднішими від інших.

Свійські птахи у народних казках нерідко виступають сакральними тотемами. До найархаїчніших можна віднести тексти про солярних істот. Наприклад, в казці «Про Півника» головний персонаж — Півник — виріс до лавки, зламавши її — до стелі, зірвавши стелю — до даху, знявши його — до неба, і проламав небо. У ряді казок та їх варіантів про курочку рябу («курку рябушечку») головний персонаж — Курка — несе золоті та срібні яйця (древній фетиш поклоніння). Коли одне з них розбивається, це призводить до жахливих наслідків: дід вішається, баба підпалює хату, люди з розпачу б'ють відра, топлять дітей, підпалюють свої хати, і так згоряє все село. В одному з варіантів дається пояснення: «Бо то була перша курка, і перше яєчко на світі». Тому дії людей можуть сприйматися як жертва покути за «злочин» перед тотемом. У пізніших варіантах курочка ряба обіцяє знести інше яйце.

Можна з упевненістю твердити, що в казках про тварин відтворюється життя світу природи очима давньої людини крізь призму їі свідомості, уявлень та вірувань. Намагаючись пояснити явища довкілля, праслов'яни створили безліч епічних оповідей, в яких шукали відповіді на запитання, що їх хвилювали. Так виникли казки «Чому гуси миються у воді, коти — на печі, а кури порпаються в поросі», «Чому жайворонок збирає сім'я», «Суперечка пса й кота», «Чому пес і кіт ненавидяться», «Чому бузьок жере жаби, а вовк роздирає вівці» та інші. Підмічаючи особливості поведінки кожного представника лісу, поля, повітря, водоймищ, люди намагались пояснити їх дії, повадки. Вважаючи тварин та птахів розумнішими від себе, первісна людина хотіла перейняти в них мудрість. Нерідко вона застановлялась: про що розмовляють звірі? Шукаючи відповіді, предки-слов'яни витворили значну кількість казок про голоси диких та свійських тварин: «Що кажуть різні тварини», «Як кричать бугай і віл», «Мова свійської птиці», «Як говорять кури», «Що каже перше пташеня навесні», «Як розмовляють жаби»; про спів птахів — «Що означає спів солов'я», «Як співає перепілка», «Як співає ластівка», «Як синиця співає навесні», «Як співає птах-олійник», «Як співає вивільга» та інші.

При детальному аналізі народних казок про тварин, незважаючи на пізніші нашарування, не виникає жодного сумніву, що в далекому минулому вони були тісно пов'язані з культом тварин і становили важливу частину язичницьких вірувань. Так, лісові тварини стають запорукою добробуту людей (наприклад, баба йде в ліс до козячої хатки, яка зроблена з сиру та масла, і приносить їжу додому), допомагають розбагатіти; до них ставляться з пошаною і навіть страхом («Пан Коцький»). Ця думка підтверджується тим фактом, що казки про тварин зберігають елементи інших культів, що виявляється на рівні тем, мотивів, образів, мікроструктури тексту.

Ряд текстів «звіриного епосу» виявляє зв'язок із культом води, яка часто стає на перешкоді хижакам, у ріці вони топляться, ставок замерзає і «ловить» за хвіст вовка, лев, побачивши своє відображення в «камінній палаті», стрибає в колодязь і тоне там. Астральний культ (зокрема солярний) зустрічається в епічних творах, де сонце є життєво необхідним для тварин, і вони поводяться з ним як із живою істотою («Як звірі ходили за моря сонця шукати»). У деяких творах простежуються натяки на зв'язок тотемізму з культом землі, де тварини та птахи постають першими у світі орачами («Як птахи гур. том орали»), та пов'язаними з ними — культом зерна («Як звірі ходили пастись у золоте просо») та культом хліба («Легкий хліб», «Коржик»). Отже, казки про тварин, зазнавши ряду змін та пізніших нашарувань, все ж є епічними оповідями, в яких поряд з описами рис та поведінки мешканців землі, води та повітря, збереглись елементи тотемізму та давніх культів.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.