Дайте землі мені смужку єдину,—Чи забагато, брати мої милі?Дайте хоч брилу, і постать людини,Вільної духом, поставте на брилі,—Зараз же я покажу вам увіч,Що в тої постаті — двоє облич. Дайте-но зірку мені найяснішу,Сяйвом злотистим сповиту комету,—Хай пролітає над пущами в тишу,Ставши для Польщі за смертну прикмету,—Зразу ж зберу свою міць потайну,Крила розкину — і зірки сягну. Браття! Коли я хилюся в молитві,Молячись богу за люд, за вітчизну,—Начебто чую, як кличуть у битвуРицарі, ворога гонячи грізно.Бути отам. Путь по зорях знайду.Зорі ж глузливо питають — де йду? Зорі холодні, світів чортовиння!Ваша невіра мене забиває...Ходжу і так я, вже повен шаління,Всюди говорю, що край наш палає… Рабіндранат Тагор
Перекладач: Микола Бажан Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
Свята земля Індії Глянь, о душе моя,- ось жадана земля, Ось земля споконвічна прочан. Глянь на Індію ти, на той берег святий, Де вселюдства шумить океан.
Тут побожно спинись, руки звівши увись, І людині, як богу, вклонись,- Кращим словом пісень, вищим зльотом натхнень, Слав людину ти завше і скрізь.
Ось безмежжя долин, де річок в'ється плин, Ось замислених гір караван. Глянь на Індію ти, на той берег святий, Де вселюдства шумить океан.
Невідомо - звідкіль, валом юрб, наче хвиль, Лився в Індію людський потік,- Він ішов звіддалік і губився навік В океані, як паводок рік.
Тут арійці були, неарійці ішли, Тут китаєць, і гуни, і патан, І племен скіфських рід, і могол, і дравид Позливались в один океан.
А тепер Захід сам біля наших став брам,- Чи повірим його ми дарам? Дасть та й візьме назад, запровадить свій лад І насильство вживе, і обман, Щоб на Індію йти, на той берег святий, Де вселюдства шумить океан.
Хто приходив сюди вічним шляхом орди З гуком битв і пісень бойових Крізь пустель дикий шир, крізь ущелини гір,- Голоси їх і вигуки їх.
Всі вони - у мені, наче луни грізні, Оживають, живуть самохіть. Гомін їх голосів - дивовижний їх спів В шумі крові моєї звучить.
Віна Рудри1! Ти грай, ти заграй, не змовкай! Ті, які зневажають наш край, Теж колись у свій час мирно прийдуть до нас, До великого кола краян, Тут, у Індії цій, на той берег святий, Де вселюдства шумить океан.
Тут за давніх сторіч пролунав віщий клич. Заповітне провіщення - "ом"2. Як єство молитов, клич по людях пройшов, Задзвенів по країні кругом.
Став збиратися тут різних вір різний люд І багаття одне розпалив, Зрікся розбрату й чвар і майбутньому в дар Серце спільне й велике створив.
Храм братерства оцей і тепер для людей Не замкнув своїх світлих дверей,- Хай прочанин ввійде і тут ниць упаде Для достойних благань і пошан, Тут, у Індії цій, на той берег святий, Де вселюдства шумить океан.
Глянь, як зводиться дим над багаттям стрімким,- Пломінь нашого горя встає. Від багаття не йди, бо весь пломінь біди Мусить винести серце твоє.
Стерплять наші серця жар біди до кінця, Спільна клятва єднає юрбу: Ми байдужість і страх подолаєм в серцях, Ми потопчем образу й ганьбу!
Зникне горе й одчай, для біди прийде край, І життя розпочнеться розмай. Тьму прогнавши нічну, мати встане зі сну, Ступить радо на рідний свій лан, Тут, у Індії цій, на той берег святий, Де вселюдства шумить океан.
І на матері клич племена всіх наріч, Люди різних говірок і рас, І англійці в цей час з мусульманами враз Поприходять, вітаючи нас.
Мусиш, брахмане, ти вкупі з іншими йти, Руку брата затисши в своїй, І ти, парію, теж разом з ними прийдеш, Бо мине час принижень тяжкий.
Мати кличе сюди,- не барися, іди, В монгол-гхоті4 всім стане води. Б'є святе джерело, щоб омити чоло Всіх прочан, що зійшлись в дружній стан Тут, у Індії цій, на той берег святий, Де вселюдства шумить океан. 1910 ------------------------- 1 Віна - музичний струнний інструмент. Рудра - один з образів бога Шіви. 2 "Ом" - священне слово, проказуване на початку молитви. 3 Брахман - найвища, а парій - найнижча каста в Індії. 4 Монгол-гхот - дослівно "глечик щастя", посудина з водою на учті богів.
Жебрачка
Жебрачкою тебе я любовно називаю, О Земле, найдорожча ти в ніжності твоїй! Я болю наглий напад у серці відчуваю, Коли твій усміх бачу ласкавий і сумний. З грудей своїх щедротних ти точиш кров до краю, Щоб немовлят наситив живлющий цей напій, І ти глядиш дитину, шукаєш їй розмаю, Але нектару щастя не можеш дати їй. Всі квіти й аромати, всі барви небокраю Приносиш, щоб складався палац життя ясний, Та раю не створила, лиш обіцянку раю, Не довершивши й досі труд безконечний свій. Тому твої красоти марніють так з одчаю, Тому так ніжно-сумно хмарніє образ твій.