Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Контрольна робота до модуля



Теоретичні питання.

 Зробити порівняльний аналіз функцій вищого і середнього на-

вчального закладу.

 Відобразити схематично структуру педагогічної системи

освіти.

 Розкрити сутність та взаємозв’язок категорійних понять

педагогічного дослідження.

 Проаналізувати ________теоретичні методи педагогічного дослі-

дження.

 Дати характеристику емпіричним методам педагогічного

дослідження.

 Охарактеризувати методи кількісної обробки результатів

дослідження.

Контрольні тести до модуля.

І рівень

1. Вкажіть, чи правильне твердження:

Педагогіка вищої школи – це наука про педагогічний процес, що

забезпечує розвиток особистості студента у системі вищої школи. a)

так; б) ні.

2. Ким введено поняття “ педагогічна система” в педагогіку?

а) Кузьміною; б) Галузинським; в) Сухомлинським.

3. Що означає поняття “система”?

а) це функціональна структура, діяльність якої підпорядкована

певній меті;

б) це комплекс теоретичних і практичних наук про навчання, ви-

ховання і освіту як цілеспрямовані процеси.

4. Принципи – це …

а) вихідні положення будь-якої системи;

б) система критичних поглядів на реальну дійсність.

5. Категорії педагогіки вищої школи поділяються на…

а) два види: методологічні, педагогічні;

б) на три види: методологічні, процесуальні, суттєві.

6. Об’єктом педагогіки вищої школи є :

а) різні ВНЗ, які не обов’язково мають один адміністративний

центр;

б) система вищої освіти і педагогічні процеси в ній.

61

7. Вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету,

академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освіт-

ньо-професійними програмами всіх рівнів з певної галузі наук:

а) технікум;

б) коледж;

в) інститут.

8. Слово “гуманний“ в перекладі означає:

а) демократичний;

б) людяний;

9. Цілеспрямована, систематична діяльність щодо власного са-

мовдосконалення, називається:

а) перевиховання;

б) самовиховання;

в) виховання;

II рівень

1. Дослідження закономірностей розвитку, виховання і навчання

студентів ….. є:

а) завданням педагогіки вищої школи;

б) метою педагогіки вищої школи.

2. Продовжити думку ……

“Як мистецтво педагогіка вищої школи вимагає ……”

3. Компонентами системи освіти в Україні є:

а) система вищої освіти, система середньо спеціальної освіти,

система загально середньої освіти;

б) система дошкільного виховання, система середньої загальної

освіти, система професійно-технічної освіти, система позашкільної

освіти, виховання, система вищої освіти, аспірантура, докторантура,

самоосвіта.

4. Одне із завдань педагогіки вищої школи:

“Розкриття педагогічних закономірностей формування … як

майбутніх фахівців”

5. Вставте ______потрібні слова:

“Як практична наука педагогіка вищої школи вказує на застосу-

вання теоретичних положень ……., ……., у практичній діяльності педа-

гогічних працівників”

6. До якого виду категорій належить науковий опис реальної пе-

дагогічної діяльності?

а) методологічні;

б) суттєві;

в) процесуальні.

62

7. Як називається навчально-пізнавальна діяльність студента,

що виражається в розумових, мовних, сенсомоторних діях?

а) викладання;

б) учіння.

8. В якій статті Закону “Про освіту” декларується право на ство-

рення умов для навчання за кордоном?

а) ст. 40;

б) ст. 41;

в) ст. 42.

9. Яким державним документом визначені в Україні мета, струк-

тура, типи вищих навчальних закладів:

а) Законом України “ Про освіту”;

б) Указом президента України “Про додаткові заходи щодо за-

безпечення розвитку освіти в Україні”.

МОДУЛЬ 2

Оглядово-установча лекція на тему: Викладач вищого на-

Вчального закладу як організатор навчально-виховного проце-

Су. Педагогічна культура викладача вищого навчального закла-

Ду.

Мета: Ознайомити магістрантів зі специфікою педагогічної дія-

льності викладача вищого навального закладу, проаналізувати основні

компоненти педагогічної культури.

Основна проблема: засвоєння сутності поняття “педагогічний

професіоналізм викладача”, виявлення залежності формування куль-

тури викладача від рівня педагогізації навчально-виховного процесу

вищого навчального закладу.

Провідна ідея: діяльність викладача вищої школи має високу

соціальну значущість і займає одне з центральних місць у державот-

воренні, формуванні національної свідомості молоді та духовної куль-

тури українського суспільства, проблема культури є центральною у

підготовці майбутніх педагогів.

План

1. Специфіка діяльності педагога у вищому навчальному закла-

ді.

2. Функції, права та обов’язки викладача педагогічного універси-

тету.

3. Основні напрями діяльності викладача вищого навчального

закладу.

63

4. Психологічна структура педагогічної діяльності.

5. Педагогічний професіоналізм викладача вищого навчального

закладу.

6. Роль і значення культури освітян у становленні демократичної

держави.

7. Шляхи формування загальної і педагогічної культури викла-

дача вищого навчального закладу.

Основні поняття теми: педагогічна діяльність, педагогічна

професія, структура педагогічної діяльності викладача, педагогічний

професіоналізм, культура, педагогічна культура, культура спілкування,

мовленнєва культура, педагогічна техніка.

Обрані методи: проблемна лекція, лекція з елементами диску-

сії, теоретичний аналіз та синтез, моделювання, мікровикладання.

Обладнання: схеми, діафільми.

Рекомендована література:

1. Положення про державний вищий навчальний заклад (р.4.) //

Інформаційний збірник Міністерства освіти. – 1997. - №1.

2. Болонський процес: Нормативно-правові документи / Укл. З. І.

Тимошенко, І.Г. Онищенко, А.М. Греков, Ю.І. Палеха. – К.: Вид-во Єв-

роп.ун-ту, 2004. – 102с.

3. Болонський процес: Модель структури до диплома / Укл. З. І.

Тимошенко, О.І. Козаченко, А.М. Греков, Ю.А. Гапон, Ю.І. Палеха. – К.:

Вид-во Європ.ун-ту, 2004. – 73с.

4. Галузяк В.М. Мотиваційно-ціннісні детермінанти індивідуаль-

ного стилю педагогічного спілкування: Авто-

реф.дис.канд.психолог.наук: 19.00.07 / Ін-т психології ім. Г.С. Костюка

АПН України.-К.,1998.-17с.

5. Дьяченко М.Н., Кандыбович П.А. Психология высшей школы:

Изд.2-е, перераб.и доп. – Минск: Изд-во БГУ, 1981. – 383с.

6. Карнеги Д. Как завоевать друзей и как оказывать влияние на

людей: Сочинения. – М.: Изд-во ЭКМСО-Пресс, 2001. – 720с.

7. Кічук Н.В. Творча особистість вчителя: педагогічні засади фо-

рмування. Навч. посіб. /Ізмаіл держ пед. інст.: МПП “Принт майстер”,

1999.

8. Коротов В.І., Гришин Є.О., Устенко О.А.. Педагогіка вищої

школи. – К., 1990. – С.22-23.

9. Сисоєва С.О. Основи педагогічної творчості вчителя: На-

вч.посіб. – Київ: ІСДО, 1994. – 112с.

10. Шевнук О.Л. Культурологічна освіта майбутнього вчителя:

теорія і практика. – К.: Вид-во НПУ ім. М. Драгоманова, 2004. – 232с.

64

Професія викладача вищого навчального закладу - одна із най-

більш творчих і складних професій, в яких поєднано науку і мистецтво.

Ця професія споріднена з працею письменника (творчість у підготовці

матеріалу), режисера і постановника (створення замислу і його реалі-

зація), актора (в педагогічній діяльності інструментом є особистість

викладача), педагога, психолога та науковця.

Діяльність викладача вищої школи має високу соціальну значу-

щість і займає одне з центральних місць у державотворенні, форму-

ванні національної свідомості і духовної культури українського суспіль-

ства. Професійна педагогічна діяльність викладача може розглядатися

як цілісна динамічна система. Н.В.Кузьміна виділяє структурні склад-

ники і функціональні компоненти педагогічної діяльності. Ця модель

містить п’ять структурних елементів: суб’єкт педагогічного впливу,

об’єкт педагогічного впливу, предмет їх спільної діяльності, цілі на-

вчання, засоби педагогічної комунікації. Ці компоненти складають сис-

тему, бо ні один з них не може бути замінений іншим або їх сукупністю.

Всі вони знаходяться у прямій та зворотній взаємозалежності.

Отже, праця викладача вищого навчального закладу являє со-

бою свідому, доцільну діяльність щодо навчання, виховання і розвитку

студентів. Вона є двобічною - спеціальною та соціально-виховною,

найважливішими передумовами ефективності педагогічної праці. Оби-

дві вказані передумови потрібно розглядати у органічній єдності. Спе-

ціальна характеристика викладацької діяльності відображає зв’язок із

суспільним розподілом праці. Соціально-виховний аспект викладацької

праці пов’язаний з ідеологічними принципами суспільства. Професійна

діяльність має свою специфіку, яка полягає, головним чином, у насту-

пному:

1. У сукупності певних фізичних та інтелектуальних сил і здібнос-

тей педагога, завдяки яким він успішно здійснює доцільну діяльність

щодо виховання і навчання студента. Серед них найважливішими є

організаторські здібності.

2. У своєрідності об’єкта педагогічної праці, який одночасно стає

суб’єктом цієї діяльності. Активність студентів як суб’єктів педагогічної

праці багато в чому визначається рівнем їх організаційних знань та

вмінь.

3. У своєрідності засобів праці викладача, значна частина яких –

духовні.

4. У специфіці взаємозв’язку між трьома підсистемами (сукуп-

ність інтелектуальних і фізичних сил педагога, сукупність певних даних

об’єкта праці і сукупність засобів та структури діяльності).

65

Таким чином, праця викладача вищого навчального закладу – це

висококваліфікована розумова праця щодо підготовки й виховання

кадрів спеціалістів вищої кваліфікації з усіх галузей народного госпо-

дарства, інтелектуальної еліти суспільства, української інтелігенції. В

ній органічно поєднані знання та ерудиція вченого і мистецтво педаго-

га, висока культура та інтелектуальна, моральна зрілість, усвідомлен-

ня обов’язку і почуття відповідальності.

Викладач вищого навчального закладу виконує такі функції:

 організаторську (керівник, провідник у лабіринті знань, умінь,

навичок);

 інформаційну (носій найновішої інформації);

 трансформаційну (перетворення суспільно значущого змісту

знань в акт індивідуального пізнання);

 орієнтовно-регулятивну (структура знань педагога визначає

структуру знань студента);

 мобілізуючу (переведення об’єкта виховання у суб’єкт, самови-

ховання, саморуху, самоутвердження).

Конкретний зміст праці, права та обов’язки професора, доцента,

викладача вищого навчального закладу визначає статут відповідного

навчального закладу.

Визначальним і найбільшим за об’ємом компонентом праці ви-

кладача є навчально-педагогічна діяльність. За своїм змістом навча-

льна робота у вищому навчальному закладі – це частина цілеспрямо-

ваної трудової діяльності щодо підготовки спеціалістів вищої кваліфі-

кації, що включає види конкретних робіт, визначених структурою на-

вчального плану спеціальності. Таких видів робіт налічується більше

сорока.

Навчально-педагогічна діяльність спрямована на організацію

процесу навчання у вищій школі у відповідності з вимогами суспільст-

ва. Для навчального процесу у вищій школі характерним є органічне

поєднання навчального і науково-дослідного аспектів, підвищення ак-

тивності і самостійної роботи студента (навчаючись, студент вчиться

сам). У педагогічній діяльності поєднується теоретична складова,

пов’язана з розкриттям нових закономірностей, сутності науки, а також

практична, спрямована на перетворення конкретних ситуацій, на

розв’язання системи педагогічних задач. Викладач визначає мету та

задачі навчання з конкретного предмету у взаємозв’язку з іншими на-

вчальними предметами; обмірковує зміст навчання, сучасні форми і

методи, що сприяють активізації навчально-пізнавальної діяльності

студента, форми контролю; формує творчі колективи навчальних груп;

здійснює виховання студента і виховує потребу в самовихованні. Ос-

66

новними видами цієї діяльності є читання лекцій, проведення лабора-

торних, практичних, семінарських, розрахунково-графічних робіт, кон-

сультацій, заліків, екзаменів, рецензування і прийом захисту курсових

робіт і проектів, керівництво практикою та навчально-дослідною робо-

тою студентів, керівництво дипломними роботами та інше.

З навчальною роботою тісно пов’язана навчально-методична ді-

яльність щодо підготовки навчального процесу, його забезпечення та

удосконалення. У педагогічному університеті передбачається 29 конк-

ретних видів навчально-методичної діяльності. В їх числі: підготовка

до лекційних, практичних, семінарських занять, навчальної практики;

розробка, переробка і підготовка до видання конспектів лекцій, збірни-

ків вправ і задач, лабораторних практикумів та інших навчально-

методичних матеріалів, методичних матеріалів з курсових і дипломних

робіт; поточна робота стосовно підвищення педагогічної кваліфікації

(читання методичної і навчальної, науково-методичної літератури);

вивчення передового досвіду з представленням звітності і рецензу-

вання конспектів лекцій, збірників задач і лабораторних практикумів;

складання методичних розробок, завдань, екзаменаційних білетів,

тематики курсових робіт; розробка графіків самостійної роботи студен-

тів; взаємовідвідування тощо.

Робочий день викладача поділяється на дві частини: проведення

усіх вищеназваних видів робіт і підготовка до їх проведення. Таким

чином, зміст навчально-методичної роботи знаходиться у безпосеред-

ньому зв’язку з навчальною роботою, її об’ємом і структурою. Введен-

ня комп’ютерів допомагає у розробці методики використання програ-

мованого навчання, створення карток для програмованого контролю,

розробки методики використання ТЗН та інше.

Праця викладача вищого навчального закладу обов’язково пе-

редбачає організаційно-методичну роботу, основними видами якої є

робота у підготовчому відділенні, робота стосовно профорієнтації,

організація педагогічних практик, робота у приймальній комісії, підгото-

вка матеріалів на засідання кафедри, ради факультету, ради вузу,

методична робота на допомогу вчителям, робота по підготовці науково

методичних семінарів і т.д.

Органічною частиною викладацької діяльності є робота щодо ви-

ховання студентів. Вона вміщує перевірку конспектів, колоквіуми, спів-

бесіди, роботу куратора, керівника клубів, виховну роботу в гуртожит-

ках, проведення вечорів, екскурсій тощо. За всі види роботи викладач

звітується на засіданні кафедри, ректораті.

Обов’язковим елементом у роботі викладача ВНЗ є науково-

дослідна робота. Зрозуміло, що елементи такої роботи є і в школі. У

67

ВНЗ викладають не основи наук, як у школі, а власне науку. Тому це

органічний компонент навчально-виховного процесу, фактор, що ви-

значає ефективність праці викладача. Наукова робота включає такі

види: виконання планових держбюджетних науково-дослідних робіт,

колективних договорів; написання і видання підручників, посібників,

монографій, наукових статей і тез, доповідей на конференціях; редагу-

вання підручників, їх рецензування, написання відзивів на дисертації;

робота в редколегіях наукових журналів; керівництво науково-

дослідною роботою студентів; участь у наукових радах тощо.

Професійна діяльність викладача вищого навчального закладу –

це особливий різновид творчої інтелектуальної праці. Творчість викла-

дача полягає, насамперед, у доборі методів і розробці технологій реа-

лізації мети і завдань, поставлених державою перед вищою школою:

забезпечення ефективності навчально-виховного процесу; озброєння

майбутніх спеціалістів фундаментальними знаннями; привчання сту-

дентів до самостійного отримання максимальної інформації за корот-

кий час і розвитку творчого мислення; озброєння уміннями наукового

дослідження; виховання різнобічної, досвідченої і культурної людини.

Сутність і структура педагогічної діяльності, а також пов’язана з

ними продуктивність – одне з найактуальніших питань педагогічної

науки і практики. Особливо перспективним прийнято вважати напрям,

пов’язаний з застосуванням системного підходу до аналізу і побудови

моделей педагогічної діяльності. У психолого-педагогічних досліджен-

нях цей метод застосовується не так давно. Розробка П.К.Анохіним

теорії функціональних систем дозволила використовувати системний

підхід і в педагогіці. Система – це сукупність багатьох взаємо-

пов’язаних елементів, що утворюють одне ціле, котре передбачає

обов’язкову взаємодію цих елементів. Розробляючи проблему педаго-

гічної діяльності, Н.В.Кузьміна визначила психологічну структуру дія-

льності педагога.

Психологічна структура діяльності педагога є своєрідним відо-

браженням діяльності педагогічних систем. Психологічна структура

діяльності – це взаємозв’язок, система і послідовність дій педагога,

спрямованих на досягнення поставлених цілей через розв’язання пе-

дагогічних задач. У ній Н.В.Кузьміна виділяє конструктивний, організа-

торський, комунікативний і гностичний функціональні компоненти.

Гностичний компонент є своєрідним стрижнем усіх вищеназва-

них компонентів. Він включає в себе вивчення: 1) змісту і способів

впливу на студентів; 2) вікових та індивідуальних особливостей студе-

нтів; 3)особливостей навчально-виховного процесу і результатів влас-

ної діяльності, її переваг і недоліків.

68

Конструктивний компонент включає в себе: 1) добір і композицію

змісту інформації, яка стає надбанням студентів; 2) проектування дія-

льності студентів, в якій необхідна інформація може бути засвоєна; 3)

проектування власної майбутньої діяльності і поведінки, якими вони

мають бути в процесі взаємодії зі студентами. У навчальній діяльності

конструктивні уміння виявляються у доборі і композиції навчальної

інформації, проектуванні власної діяльності і діяльності студентів щодо

засвоєння інформації. За нашими спостереженнями, у досвідчених

викладачів, докторів наук найбільш розвинене вміння виділяти вузлові

моменти, закономірності, тенденції, напрями, а також на високому рівні

добирати і структурувати матеріал, але вони менш уваги звертають на

методику викладання. Для конструктивної діяльності молодих педаго-

гів характерним є планування власної діяльності, а не способів органі-

зації діяльності студентів. У них відсутні відчуття особливості сприй-

мання інформації аудиторією. Молоді викладачі відчувають труднощі у

конструюванні матеріалу, у виділенні головного, та в розподілі його за

часом. Доценти звертають увагу на конструювання контактів з аудито-

рією. Під час викладання вони легко знаходять співвідношення між

теоретичним і фактичним матеріалом. Педагоги-майстри відчувають

аудиторію і творчо перебудовують інформацію.

Проективні – це інтелектуальні уміння, необхідні для мисленного

моделювання наукового пошуку або навчально-виховного процесу.

У науковому пошуку – це вміння чітко сформулювати мету, про-

блему, гіпотезу, задачі дослідження, знаходити найбільш ефективні

методи вивчення явищ та аналізу даних, добирати інформаційний ма-

теріал для наукового пошуку, передбачати і попередньо оцінювати

результати дослідження тощо.

Організаційний компонент вміщує організацію: 1) інформації в

процесі її повідомлення студентам; 2) різних видів діяльності студентів

таким чином, щоб результати відповідали цілям системи; 3) власної

______діяльності і поведінки в процесі безпосередньої взаємодії з студента-

ми.

Л.І.Уманський встановив, що організація людей, збільшення їх

сили і можливостей відбувається в результаті подвійного психологічно-

го ефекту: 1) об’єднання, інтеграції членів групи взаємодії; 2) впливу на

групу організатора, що забезпечує цю інтеграцію. Таким чином, інтег-

рація є основною функцією організаторської діяльності, яка включає:

облік, контроль, перевірку виконання, установлення індивідуальної

відповідальності.

Комунікативний компонент вміщує: 1)встановлення педагогічно

доцільних стосунків з тими, на кого спрямований вплив (на основі ви-

69

знання моральної, інтелектуальної і політичної зверхності в ролі керів-

ника і організатора – “взаємини по горизонталі”; 2)установка правиль-

них взаємин з тими, хто виступає в ролі керівників даної системи (дис-

циплінованість, принциповість, творчість – “взаємини по вертикалі”) і

партнерів по діяльності; 3)співвіднесення своєї діяльності з державним

завданням, що ставиться до керівника як громадянина своєї держави.

Психологічна структура компонентів діяльності викладача є ди-

намічною і поступово змінюється з оволодінням майстерністю.

За визначенням І.А.Зязюна, педагогічна майстерність – це ком-

плекс якостей особистості, що забезпечує високий рівень самооргані-

зації професійної діяльності педагога. Її складовими є гуманістичне

спрямування, теоретичні знання, педагогічні здібності, педагогічна тех-

ніка.

У державній національній програмі “Освіта” в галузі вищої освіти

передбачається - як стратегічне завдання - підготовка фахівців високо-

го культурного і професійного рівня.

Нова концепція освіти і виховання у вищій школі вимагає удоско-

налення педагогічної діяльності викладачів вищого навчального за-

кладу і досягнення ними професіоналізму. Поняття професіоналізму в

психолого-педагогічній літературі розглядається як майстерність (Іва-

нова С.І.), певний рівень майстерності (Ю.К. Бабанський), ототожню-

ється з поняттям “самоосвіта” та самовиховання (К. Лівітан).

Питання про продуктивність педагогічної діяльності в ряді дослі-

джень тлумачиться в контексті акмеологічного підходу. У роботах

Б.Г.Ананьєва закладені основи нового розділу вікової психології – ак-

меології - науки про найбільш продуктивний, творчий період життя

людини. Розвиваючи ці ідеї стосовно педагогіки, Н.В.Кузьміна експе-

риментально і теоретично обґрунтувала акмеологічний підхід до педа-

гогічної діяльності. Оскільки в цьому випадку йдеться про дослідження

особливостей продуктивної діяльності педагога, то основним критерієм

стає не вік, а професіоналізм педагога.

Ретроспективний теоретичний аналіз вітчизняної та зарубіжної

літератури, результатів досліджень педагогічної практики дає можли-

вість визначити професіоналізм як інтегровану якість, вважаючи, що це

результат інтенсивної довготривалої педагогічної діяльності, і вона, як

результат, передбачає високий рівень продуктивності праці. В структу-

рі професійної педагогічної діяльності можна виділити три складових

компонента: професіоналізм знань, професіоналізм спілкування, про-

фесіоналізм самовдосконалення1.

1 Багаева И.Д. Учителю о профессионализме педагогической деятельности и путях его

формирования. – Усть-Каменогорск, 1988. – 99с.

70

Професіоналізм знань є основою, підґрунтям формування про-

фесіоналізму загалом. Важливими особливостями професіоналізму

знань є:

 комплексність______, тобто здатність викладача синтезувати інфор-

мацію з різних галузей науки у процесі викладання певного закону,

тенденції;

 особистісна забарвленість, тобто знання, “пропущені” через

власну позицію;

 формування знань одночасно на різних рівнях (теоретичному,

методичному, технологічному).

Професіоналізм спілкування – це готовність і уміння використо-

вувати системні знання у взаємодії зі студентами. Йдеться про те, що

виховують студентів не тільки знання, але й сама особистість виклада-

ча. Викладач повинен розуміти, пам’ятати, що ефективність спільної

діяльності педагога і студента в будь-яких формах залежить від взає-

морозуміння між ними. А “зрозуміти внутрішній світ іншої людини, – як

справедливо зауважує Кулюткін Ю.М., – це значить зуміти поставити

себе на місце іншої людини і бачити оточення немовби очима іншого.

Проте взаєморозуміння – це не просто моє розуміння іншого, але й

знання того, що інший розуміє мене… І ось що важливо: коли ми гово-

римо про взаєморозуміння, то передбачаємо, що партнери по спільній

діяльності не просто відображають один одного, але й взаємно поді-

ляють точку зору1. Іншими ______словами, взаєморозуміння передбачає єд-

ність вихідних цілей учасників спільної діяльності.

Професійно-педагогічне спілкування – це система прийомів ор-

ганічної соціально-психологічної взаємодії педагога і вихованців, зміс-

том якої є обмін інформацією, пізнання один одного, організація діяль-

ності і стимулювання діяльності вихованців, організація і корекція вза-

ємин у колективі вихованців, обмін ролями, співпереживання і ство-

рення умов для самоствердження особистості вихованця. Педагогічне

спілкування – особливий вид творчості.

У професійному спілкуванні викладача можна виділити два вза-

ємопов’язаних компоненти:

1. По-перше, це загальні принципи (основа) спілкування, що за-

кладаються самим характером суспільного ладу, наслідуванням цінно-

стей минулого, в яких реалізується педагогічна діяльність педагога,

єдина мета і задачі навчання і виховання.

2. По-друге, його індивідуальні принципи (основа) спілкування,

громадянська позиція, стиль спілкування – сукупність конкретних при-

1 Кулюткин Ю.М. Психология обучения взрослых. – М.: Просвещение, 1985. – С.53.

71

йомів і засобів, які викладач доцільно, залежно від конкретних умов і

можливостей навчання і виховання реалізує у своїй діяльності на ос-

нові власних знань, професійного досвіду, здібностей і умінь.

Педагогічно грамотне спілкування знімає у вихованців негативну

емоційну напругу (страх, невпевненість); воно має викликати радість,

бажання спільної діяльності. Оптимальне педагогічне спілкування – це

спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації сту-

дента, творчого характеру діяльності, для формування його особисто-

сті, забезпечує сприятливий психологічний клімат, попереджує ство-

рення психологічних бар’єрів, дозволяє максимально використовувати

у навчальному процесі особистісні та професійні якості викладача.

Серед викладачів можна виділити притаманні їм рівні спілкування:

Примітивний – в основу ставлення до студента покладено при-

мітивні правила і реакції поведінки – амбіції, самовдоволення, зловті-

ха. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для викладача

виступає засобом досягнення мети.

Маніпулятивний – взаємини зі студентом будуються на грі, суть

якої полягає у бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийо-

ми, лестощі______. Студент при цьому є об’єктом маніпуляції. Він заляканий,

інфантильний.

Стандартизований – домінує формальна структура спілкуван-

ня. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотри-

мується стандартів етикету, але така поведінка є поверховою і, не за-

чіпаючи особистісного рівня, реалізується на рівні масок. Студент, са-

мостійний об’єкт, відчуває байдужість викладача поза “маскою”, і фак-

тично залишається об’єктом маніпуляцій.

Діловий – орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги осо-

бистісні характеристики студента лише в контексті ефективності діяль-

ності. Викладач дотримується стандартів етикету, визнає за студентом

право на самостійність. Студент для викладача є значущим залежно

від внеску у спільну діяльність. В особистісному житті студент залиша-

ється самостійним.

Особистісний – спілкування базується на глибокій зацікавленос-

ті до студента, визнанні самостійності його особистості. Викладач по-

важає студентів, вся його діяльність спрямована на розвиток їхньої

духовності, особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Сту-

дент довіряє викладачеві, викладач є авторитетом і найкращим посе-

редником між ним і знаннями про навколишній світ, людей, себе.

Набуття викладачем особистісного рівня спілкування є необхід-

ною умовою високої культури взаємодії педагога і студента. Такий рі-

72

вень потребує від викладача великої самовіддачі і притаманне лише

тим педагогам, для яких їх професія є покликанням.

Обов’язковою нормою професійної поведінки викладача є до-

тримання педагогічної етики, прагнення формувати людські стосунки зі

студентами і між ними. В основі моральної норми професійної поведін-

ки викладача має бути повага до особистості студента і, водночас,

максимальна вимогливість до нього. Професіоналізм спілкування пе-

редбачає його позитивну позицію стосовно студента. Відомо, що під-

вищення ефективності якості праці у всіх сферах виробництва зале-

жить від мікроклімату в колективах, від настрою кожної людини. У

сфері спілкування викладача зі студентами важливу роль відіграє пси-

хологічно активний стан або педагогічний оптимізм. Мажор викладача

залежить від індивідуальних особливостей особистості, отже, набуває

у кожному випадку своїх особистісних форм вираження. Ідея, однак,

залишається незмінною: постійна бадьорість, готовність до дії, весе-

лий добрий настрій.

Безумовно, нормою професійної поведінки викладача є педагогі-

чний такт. Це форма реалізації педагогічної моралі в діяльності педа-

гога, в якій співпадають думка і дія. Такт – завжди творчість, завжди

пошук і в чомусь неповторний вчинок; такт – це уміння орієнтуватися у

будь-яких непередбачених ситуаціях. Педагогічний такт – це педагогіч-

но грамотне спілкування в складних педагогічних ситуаціях, вміння

знайти педагогічно доцільний і ефективний спосіб впливу; почуття мі-

ри, швидкість реакції, здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити

оптимальне рішення; вміння керувати своїми почуттями, не втрачати

самовладання, емоційна урівноваженість, у поєднанні з високою прин-

циповістю та вимогливістю, з чуйним людяним ставленням до студен-

та; критичності і самокритичності в оцінці своєї праці та своїх вихован-

ців, у нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки і справи,

до бюрократизму і пихи; повазі в студентах особистості, розвитку їх

людської гідності. Педагогічний такт реалізується через мову. Педаго-

гічна діяльність – це ланцюг ситуацій і задач, у розв‘язанні яких можна

простежити таку послідовність: педагогічна задача – комунікативна

задача – мовна задача. Слово – це основний інструмент педагогічної

діяльності.

У професійній діяльності мова виконує наступні функції: забез-

печення повноцінної презентації (передачі) знань, забезпечення ефек-

тивної навчальної діяльності; забезпечення продуктивних взаємин між

викладачем і студентом.

І. П. Павлов називав слово людини “вищим регулятором людсь-

кого пізнання”. На думку В.О. Сухомлинського, слово має лікувати, а не

73

бути батогом. Демокрит підкреслював, що цьому треба вчитися: “Ні

мистецтво красномовства, ні мудрість не можуть бути досягнутими,

якщо їм не вчитися”. Перед викладачем вищого навчального закладу

лежить нелегке завдання розвивати любов і повагу до рідної мови,

формування уміння і навички правильного мовлення студентів і най-

кращим засобом у досягненні цього завдання є власний приклад. Ви-

кладач, незалежно від того, якого предмету він навчає студентів, має

володіти усіма тонкощами мовленнєвої культури. Поняттям культури

мовлення прийнято окреслювати передусім дотримання кожним мов-

цем правильної літературної вимови, правопису, лексичних і граматич-

них норм, усталеного в літературній мові наголошення слів. Мова є

одним з елементів педагогічної техніки.

Поняття «педагогічна техніка» містить дві групи складових. Пер-

ша група пов‘язана з умінням педагога керувати своєю поведінкою –

технікою володіння своїм організмом, друга - з умінням впливати на

особистість і колектив: техніка організації контакту, управління педаго-

гічним спілкуванням. Складові першої та другої груп педагогічної техні-

ки допомагають відобразити власну особистість викладача, рівень його

педагогічної культури. Її засобами є здатність до перевтілення (артис-

тизм, голос, міміка, пантоміміка, культура мовлення). У структурі про-

фесіоналізму педагогічного спілкування важливе місце займає також

зовнішня естетична виразність.

Щодо професіоналізму самовдосконалення, то слід згадати сло-

ва К.Д.Ушинського про “дитячість душі” як основу продуктивної діяль-

ності. “Вічно нестаріюча дитячість душі, – пише він, – є глибинною ос-

новою дійсного самовиховання людини”1. Цей компонент професіона-

лізму передбачає:

 по-перше, професійне самовдосконалення через самоосвіту

(самостійне оволодіння найновішими досягненнями психолого-

педагогічної науки, накопичення передового педагогічного досвіду,

аналіз власної діяльності та діяльності колег і на цій основі реконстру-

ювання навчально-виховної інформації і організації власних пошуків);

 по-друге, через самовиховання – особистісне самовдоскона-

лення (перебудова особистісних якостей, установок, цінностей, мора-

льних орієнтацій, потреб, інтересів, мотивів поведінки).

Самоосвіта – фундамент професіонального зростання виклада-

ча як спеціаліста, формування у нього соціально цінних і професійно-

значущих якостей.

1 Ушинский К.Д. Педагогические сочинения Н.И. Пирогова: Собр.соч. в 3т. – М.: 1979. –

С.19.

74

Отже, професіоналізм знань, професіоналізм спілкування, про-

фесіоналізм самовдосконалення забезпечують розвиток цілісної сис-

теми – професіоналізму діяльності педагога. В педагогічній діяльності

ці структурні елементи взаємопов’язані і взаємозумовлені. Відсутність

одного з них у діяльності викладача вищого навчального закладу свід-

чить про несформованість педагогічного професіоналізму.

Глибокі соціальні й економічні зрушення, що відбуваються на

межі третього тисячоліття в Україні, спонукають до реформування сис-

теми освіти, яка має сприяти утвердженню людини як найвищої соціа-

льної цінності. Лише компетентна, самостійна і відповідальна, з чітки-

ми громадянськими позиціями індивідуальність, тобто вихована люди-

на здатна до оновлення суспільства, забезпечення державності Украї-

ни, розвитку її економіки та культури. Виховання такої людини доруче-

но армії освітян.

У цільовій комплексній програмі “Вчитель” зазначається, що “за-

вдяки діяльності педагога має реалізуватися державна політика у

створенні інтелектуального, духовного потенціалу нації, розвитку, збе-

реженні і примноженні культурної спадщини й формуванні людини

майбутнього”1.

Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”

одним із напрямів реформування освіти визначає підготовку нової ге-

нерації вчителів з високим загальним рівнем педагогічної культури, які

б втілювали в життя основні принципи перебудови освіти, а саме: гу-

манізації, гуманітаризації______, демократизації, етнізації, диференціації,

індивідуалізації.

У філософському розумінні термін “гуманізм” тлумачиться як ви-

знання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і

вияв своїх здібностей, на гідне життя. У психологічному плані сутність

гуманізму полягає в обумовлені моральними цінностями установці на

інших, здатності до переживання за них, співчуття, співучасті і співпра-

ці. У педагогічному плані гуманізм означає людяність, рису характеру,

яка найповніше виявляється у любові та повазі до людей і передбачає

високий рівень вимогливості. Ще А.С.Макаренко запропонував основ-

ний принцип: чим більше поважаю, тим більше вимагаю, але вимогли-

вість має бути стабільною і доброзичливою. Принципи гуманізації, де-

мократизації, індивідуалізації реалізуються в новому демократичному

напрямі педагогіки – педагогіки співробітництва (в деяких наукових

джерелах вона називається педагогікою толерантності). У своїх остан-

ніх наукових працях академік І.А. Зязюн ввів термін «педагогіка доб-

1 Цільова компллексна програма “Вчитель” //Освіта України. – 1996. – №64. – 27 серпня.

- С.1.

75

ра». В основу педагогіки толерантності покладена нова парадигма

виховання, сутність якої полягає у формуванні виховуючих суб’єкт-

суб’єктних відносин, суб’єкт-суб’єктної взаємодії вихователя і вихован-

ця. Основою виховання мають стати діяльність, спілкування, взаємини.

А.С.Макаренко у своїй новаторській педагогічній діяльності прийшов до

філософсько-педагогічного висновку про відносини як істинний об’єкт

педагогічної роботи.

В.О.Сухомлинський відзначав, що навчання – це не проста пе-

редача інформації, знань, а складні людські взаємини.

У філософсько-психологічній концепції відомого психолога

С.Л. Рубінштейна доведено, що ставлення людини до людини опосе-

редковане ставленням людини до буття. Це дозволяє зробити висно-

вок, що від характеру взаємин “учитель-учень”, “педагог-учень”, “ви-

кладач-студент” залежить окреслення ставлення молоді до оточуючої

дійсності (стосунки в колективі, система самовідносин). Метою вихо-

вання є самовираження і повна самореалізація учня, студента як

суб’єкта виховання. А.Бойко дає таке визначення: “виховуючі відноси-

ни в загальноосвітній школі – це спеціально організована під педагогі-

чним ______керівництвом вчителя творча, морально-естетична взаємодія

суб’єктів виховання, спрямована на досягнення мети виховання, зумо-

влена всією системою суспільних відносин, загальнолюдських і націо-

нальних цінностей, відповідає певному стану розвитку суспільства”1.

Тобто йдеться не про стихійні взаємини, а про відносини спеціально

організовані, педагогічно доцільні, моральні й естетичні. Визначаються

такі рівні виховуючих взаємин: найвищий – співтворчість, високий –

співробітництво, елементарний – супідрядність.

Педагогічно доцільні стосунки, взаємини складаються з тим пе-

дагогом, для якого основними цінностями є: вихованці і їх доля та інте-

реси; наука, яку він представляє, її методи, відкриття; професія, яку він

обрав. Тому майбутнього вчителя, викладача слід уже зараз ретельно

готувати до формування суб’єкт-суб’єктної взаємодії з молоддю. Педа-

гогічні кадри нової генерації покликані поєднувати високий професіо-

налізм із усвідомленням сучасних потреб.

У формуванні особистості педагога є два головних аспекти –

професійний і культурний. Отже, вищий навчальний заклад покликаний

давати не тільки знання, а й формувати особистість, індивідуальність,

виховувати такого педагога, який за словами Т.Г. Шевченка був би

апостолом правди і науки та уособленням совісті нації, яка потребує

культурного вчителя. Культурний педагог – це не взірець формально-

1 Бойко А. М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації. – К: ІЗМН, 1996. - С.23

76

етикетної шляхетності, а інтелігентна людина за своєю найвищою ду-

ховною сутністю із творчим і гуманним способом світобачення і світо-

сприймання. Саме культура є підґрунтям формування особистості вчи-

теля. Ще у Великій Хартії університетів у 1638 році в Сорбонні з метою

їх об’єднання було проголошено: вища школа є інститутом відтворення

і передачі культури. Отже, особливої актуальності саме сьогодні набу-

ває теза “Від людини освіченої – до людини культури”, що означає

відродження національної інтелігенції, створення внутрішніх переду-

мов для розвитку творчої індивідуальності. Тільки у культурному сере-

довищі можуть формуватися спеціалісти, здатні вільно і широко мис-

лити, створювати інтелектуальні цінності, яких завжди потребує суспі-

льство і школа зокрема.

На основі теоретичного аналізу наукової літератури встановле-

но, що феномен “культура” багатозначний, відрізняється складністю та

варіативністю. Не зважаючи на велику кількість визначень поняття

“культура”, можна виділити такі основні положення: сутність культури –

гуманістична, людинотворча, яка полягає в конкретизації загально-

людських цінностей стосовно кожної людини; продуктом і одночасно

творцем культури є людина; головним джерелом культури є діяльність

людини; культура включає в себе способи і результати діяльності лю-

дини; культура розглядається як механізм, що регламентує і регулює

поведінку та діяльність людини, оскільки людина є її носієм і ретранс-

лятором; культура – специфічно людський спосіб буття, котрий визна-

чає весь спектр практичної і духовної активності людини, її можливої

взаємодії з навколишнім світом і собою. Отже, людина культури – це

гуманна особистість. Гуманність – цариця моралі, в якій любов до лю-

дей передбачає милосердя, чуйність, доброту, симпатію, піклування,

розуміння і їх захист. Людина культури – це духовно багата особис-

тість, яка володіє творчими здібностями, віддана своїй справі, захоп-

лена нею. Людина культури – творча особистість, яка постійно розмір-

ковує, мислить альтернативно, незадоволена одержаними здобутками,

наділена розвинутим прагненням до творіння. Людина культури – це

незалежна особистість, здатна до самовизначення у світі культури.

Самостійність суджень у поєднанні з повагою до поглядів інших людей,

почуття самоповаги, здатність орієнтуватися у світі духовних цінностей

в оточуючому середовищі, уміння приймати рішення і нести відповіда-

льність за свої вчинки, здійснювати самостійний вибір змісту своєї жит-

тєдіяльності, стилю поведінки, способів розвитку. Духовна культура є

епіцентром особистості. Духовність і духовна культура є підґрунтям

професійної культури спеціаліста, яке знаходить своє відображення у

професійній діяльності. Професійна культура розглядається як певний

77

ступінь оволодіння професією, тобто способами і прийомами вирішен-

ня професійних завдань на основі сформованості духовної культури

особистості. Отже, можна простежити такий ланцюжок: духовна 

професійна  педагогічна культура. Виділення педагогічної культури,

однієї з найважливіших складових суспільства, зумовлене специфікою

педагогічної діяльності викладача, вчителя, спрямованої на форму-

вання особистості, здатної у майбутньому відтворювати й збагачувати

культуру суспільства. Культура педагога пройшла певні етапи свого

розвитку разом з розвитком культури суспільства. Вона, як феномен

педагогічної практики, існувала завжди, але мала різне соціальне й

професійне “забарвлення” залежно від впливу різних чинників: політи-

ки в сфері освіти; моральних відносин, що складалися в суспільстві;

пануючої релігії; певного типу виховання, котрий був необхідний дер-

жаві.

Аналіз наукових праць різних дослідників (А.В. Барабанщиков,

О.В. Бондаревська, М.М. Букач, О.Б. Гармаш, В.М. Гриньова, Т.В. Іва-

нова, Н.О. Комар, С.С.Муцинов, О.П.Рудницька та інші автори) дав

підставу констатувати, що "педагогічна культура" як спеціальне науко-

ве поняття не є усталеним і потребує всебічного розгляду, оскільки

являє собою педагогічну систему і водночас елемент її, особистісне

утворення, діалектичну інтегровану єдність педагогічних цінностей, між

якими існують певні зв'язки і відношення, що формуються, реалізують-

ся і вдосконалюються в різноманітних видах професійно-педагогічної

діяльності й спілкування, визначаючи характер і рівень останніх. Ця

система є відкритою. Ідеал її — учитель-інтелігент з досконалим рів-

нем сформованості педагогічної культури - є постійним наближенням

до ідеального «Я», нескінченним процесом самовдосконалення непо-

вторної творчої індивідуальності.

Встановлено, що педагогічна культура діалектичне пов'язана з

усіма елементами особистісної культури: моральною, естетичною,

розумовою, правовою, політичною, екологічною та ін., оскільки вона є

інтегральним показником інших видів культур, їх складовою і в той же

час включає їх у себе.

У ході дослідження Гриньової В.М. виявлено, що педагогічна ку-

льтура має дві форми прояву: статичну й динамічну. Статична форма

відбиває її як наявний рівень, який забезпечує її подальший розвиток.

Динамічна форма педагогічної культури виявляється у розвитку вміння

реагувати на зміни, що відбуваються в навколишній дійсності й ото-

ченні, удосконалювати себе відповідно до умов навколишнього сере-

довища, використовуючи набуту систему педагогічних цінностей, що

відповідає більш високим (конструктивному, евристичному, творчому)

78

рівням культури. Завдяки динамічній формі у процесі педагогічної дія-

льності створюються умови для розвитку особистості та її педагогічної

культури. У цьому процесі розвитку віддзеркалюється сутність і діалек-

тику педагогічної культури: статична форма переходить у динамічну,

яка потім, заперечуючи саму себе, переходить у статичну, але на

більш високому рівні розвитку культури вчителя. Прояв як статичної,

так і динамічної форм, їх діалектична взаємодія відбувається лише у

процесі професійно-педагогічної діяльності й спілкування, відбиваю-

чись у кожному з компонентів педагогічної культури.

У дисертаційному дослідженні В.М.Гриньової1 педагогічна куль-

тура майбутнього учителя розглядається як діалектична інтегрована

єдність педагогічних цінностей: цінностей-цілей й цінностей-мотивів;

цінностей-знань; технологічних цінностей; цінностей-властивостей;

цінностей-відношень. Вони є свого роду осями координат, на основі

яких і викреслюється модель педагогічної культури, які спрямовують і

коригують у соціальному, духовному, професійному, особистісному

просторі діяльність учителя. Указані цінності є структурними (віднос-

но-статичними) компонентами, які гармонійно пов'язані з функціональ-

ними (процесуальними) компонентами. У навчально-виховному проце-

сі вищого навчального закладу головним засобом передачі культури,

духовних цінностей є неповторна індивідуальність викладача як носія

культури і суб’єкта міжособистісних стосунків з унікальною особистістю

студента, яка постійно змінюється і збагачується. Оскільки об‘єктом

педагогічної діяльності є особистість, то вона будується за законами

спілкування. Антуан де Сент Екзюпері називав спілкування найбіль-

шою розкішшю на світі, але для педагога спілкування – це професій-

ний обов‘язок. М.С. Каган стверджує, що, з одного боку, культура не-

можлива без спілкування, з іншого ж – гуманістичний зміст спілкуван-

ня, олюдненість стосунків є найбільш повним вираженням культури.

Через педагогічну культуру викладача віддзеркалюються його профе-

сійні цілі, мотиви, знання, уміння, якості, здібності, ставлення, тобто

педагогічна культура є феноменом вияву викладачем власного “Я” у

професійно-педагогічній діяльності. О.С. Газман вказує, що культура є

гармонією культури творчих знань, культури творчої дії, культури по-

чуттів і спілкування.

Отже, складові педагогічної культури - науковий світогляд, нау-

кова ерудиція, духовне багатство, педагогічна майстерність, педагогіч-

ні здібності, природно-педагогічні людські якості, педагогічна техніка

(культура зовнішнього вигляду, культура мови, культура спілкування,

1 Гриньова В.М. Формування педагогічної культури майбутнього вчителя (теоретичний та

методичний аспекти). – Автореф. ....дис. докт. пед.н. – Київ, 2001. – 45с.

79

педагогічна етика, педагогічний такт), прагнення до самовдосконален-

ня. Зрозуміло, що цією педагогічною культурою має володіти і викла-

дач вищого навчального закладу, бо, як писав Адольф Дістервег, “як

ніхто не може дати іншому того, що немає сам, так не може розвивати,

виховувати й навчати той, хто сам не розвинений, не вихований, не

освічений”1.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.