Контрольна робота до модуля
Теоретичні питання.
Зробити порівняльний аналіз функцій вищого і середнього на-
вчального закладу.
Відобразити схематично структуру педагогічної системи
освіти.
Розкрити сутність та взаємозв’язок категорійних понять
педагогічного дослідження.
Проаналізувати ________теоретичні методи педагогічного дослі-
дження.
Дати характеристику емпіричним методам педагогічного
дослідження.
Охарактеризувати методи кількісної обробки результатів
дослідження.
Контрольні тести до модуля.
І рівень
1. Вкажіть, чи правильне твердження:
Педагогіка вищої школи – це наука про педагогічний процес, що
забезпечує розвиток особистості студента у системі вищої школи. a)
так; б) ні.
2. Ким введено поняття “ педагогічна система” в педагогіку?
а) Кузьміною; б) Галузинським; в) Сухомлинським.
3. Що означає поняття “система”?
а) це функціональна структура, діяльність якої підпорядкована
певній меті;
б) це комплекс теоретичних і практичних наук про навчання, ви-
ховання і освіту як цілеспрямовані процеси.
4. Принципи – це …
а) вихідні положення будь-якої системи;
б) система критичних поглядів на реальну дійсність.
5. Категорії педагогіки вищої школи поділяються на…
а) два види: методологічні, педагогічні;
б) на три види: методологічні, процесуальні, суттєві.
6. Об’єктом педагогіки вищої школи є :
а) різні ВНЗ, які не обов’язково мають один адміністративний
центр;
б) система вищої освіти і педагогічні процеси в ній.
61
7. Вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету,
академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освіт-
ньо-професійними програмами всіх рівнів з певної галузі наук:
а) технікум;
б) коледж;
в) інститут.
8. Слово “гуманний“ в перекладі означає:
а) демократичний;
б) людяний;
9. Цілеспрямована, систематична діяльність щодо власного са-
мовдосконалення, називається:
а) перевиховання;
б) самовиховання;
в) виховання;
II рівень
1. Дослідження закономірностей розвитку, виховання і навчання
студентів ….. є:
а) завданням педагогіки вищої школи;
б) метою педагогіки вищої школи.
2. Продовжити думку ……
“Як мистецтво педагогіка вищої школи вимагає ……”
3. Компонентами системи освіти в Україні є:
а) система вищої освіти, система середньо спеціальної освіти,
система загально середньої освіти;
б) система дошкільного виховання, система середньої загальної
освіти, система професійно-технічної освіти, система позашкільної
освіти, виховання, система вищої освіти, аспірантура, докторантура,
самоосвіта.
4. Одне із завдань педагогіки вищої школи:
“Розкриття педагогічних закономірностей формування … як
майбутніх фахівців”
5. Вставте ______потрібні слова:
“Як практична наука педагогіка вищої школи вказує на застосу-
вання теоретичних положень ……., ……., у практичній діяльності педа-
гогічних працівників”
6. До якого виду категорій належить науковий опис реальної пе-
дагогічної діяльності?
а) методологічні;
б) суттєві;
в) процесуальні.
62
7. Як називається навчально-пізнавальна діяльність студента,
що виражається в розумових, мовних, сенсомоторних діях?
а) викладання;
б) учіння.
8. В якій статті Закону “Про освіту” декларується право на ство-
рення умов для навчання за кордоном?
а) ст. 40;
б) ст. 41;
в) ст. 42.
9. Яким державним документом визначені в Україні мета, струк-
тура, типи вищих навчальних закладів:
а) Законом України “ Про освіту”;
б) Указом президента України “Про додаткові заходи щодо за-
безпечення розвитку освіти в Україні”.
МОДУЛЬ 2
Оглядово-установча лекція на тему: Викладач вищого на-
Вчального закладу як організатор навчально-виховного проце-
Су. Педагогічна культура викладача вищого навчального закла-
Ду.
Мета: Ознайомити магістрантів зі специфікою педагогічної дія-
льності викладача вищого навального закладу, проаналізувати основні
компоненти педагогічної культури.
Основна проблема: засвоєння сутності поняття “педагогічний
професіоналізм викладача”, виявлення залежності формування куль-
тури викладача від рівня педагогізації навчально-виховного процесу
вищого навчального закладу.
Провідна ідея: діяльність викладача вищої школи має високу
соціальну значущість і займає одне з центральних місць у державот-
воренні, формуванні національної свідомості молоді та духовної куль-
тури українського суспільства, проблема культури є центральною у
підготовці майбутніх педагогів.
План
1. Специфіка діяльності педагога у вищому навчальному закла-
ді.
2. Функції, права та обов’язки викладача педагогічного універси-
тету.
3. Основні напрями діяльності викладача вищого навчального
закладу.
63
4. Психологічна структура педагогічної діяльності.
5. Педагогічний професіоналізм викладача вищого навчального
закладу.
6. Роль і значення культури освітян у становленні демократичної
держави.
7. Шляхи формування загальної і педагогічної культури викла-
дача вищого навчального закладу.
Основні поняття теми: педагогічна діяльність, педагогічна
професія, структура педагогічної діяльності викладача, педагогічний
професіоналізм, культура, педагогічна культура, культура спілкування,
мовленнєва культура, педагогічна техніка.
Обрані методи: проблемна лекція, лекція з елементами диску-
сії, теоретичний аналіз та синтез, моделювання, мікровикладання.
Обладнання: схеми, діафільми.
Рекомендована література:
1. Положення про державний вищий навчальний заклад (р.4.) //
Інформаційний збірник Міністерства освіти. – 1997. - №1.
2. Болонський процес: Нормативно-правові документи / Укл. З. І.
Тимошенко, І.Г. Онищенко, А.М. Греков, Ю.І. Палеха. – К.: Вид-во Єв-
роп.ун-ту, 2004. – 102с.
3. Болонський процес: Модель структури до диплома / Укл. З. І.
Тимошенко, О.І. Козаченко, А.М. Греков, Ю.А. Гапон, Ю.І. Палеха. – К.:
Вид-во Європ.ун-ту, 2004. – 73с.
4. Галузяк В.М. Мотиваційно-ціннісні детермінанти індивідуаль-
ного стилю педагогічного спілкування: Авто-
реф.дис.канд.психолог.наук: 19.00.07 / Ін-т психології ім. Г.С. Костюка
АПН України.-К.,1998.-17с.
5. Дьяченко М.Н., Кандыбович П.А. Психология высшей школы:
Изд.2-е, перераб.и доп. – Минск: Изд-во БГУ, 1981. – 383с.
6. Карнеги Д. Как завоевать друзей и как оказывать влияние на
людей: Сочинения. – М.: Изд-во ЭКМСО-Пресс, 2001. – 720с.
7. Кічук Н.В. Творча особистість вчителя: педагогічні засади фо-
рмування. Навч. посіб. /Ізмаіл держ пед. інст.: МПП “Принт майстер”,
1999.
8. Коротов В.І., Гришин Є.О., Устенко О.А.. Педагогіка вищої
школи. – К., 1990. – С.22-23.
9. Сисоєва С.О. Основи педагогічної творчості вчителя: На-
вч.посіб. – Київ: ІСДО, 1994. – 112с.
10. Шевнук О.Л. Культурологічна освіта майбутнього вчителя:
теорія і практика. – К.: Вид-во НПУ ім. М. Драгоманова, 2004. – 232с.
64
Професія викладача вищого навчального закладу - одна із най-
більш творчих і складних професій, в яких поєднано науку і мистецтво.
Ця професія споріднена з працею письменника (творчість у підготовці
матеріалу), режисера і постановника (створення замислу і його реалі-
зація), актора (в педагогічній діяльності інструментом є особистість
викладача), педагога, психолога та науковця.
Діяльність викладача вищої школи має високу соціальну значу-
щість і займає одне з центральних місць у державотворенні, форму-
ванні національної свідомості і духовної культури українського суспіль-
ства. Професійна педагогічна діяльність викладача може розглядатися
як цілісна динамічна система. Н.В.Кузьміна виділяє структурні склад-
ники і функціональні компоненти педагогічної діяльності. Ця модель
містить п’ять структурних елементів: суб’єкт педагогічного впливу,
об’єкт педагогічного впливу, предмет їх спільної діяльності, цілі на-
вчання, засоби педагогічної комунікації. Ці компоненти складають сис-
тему, бо ні один з них не може бути замінений іншим або їх сукупністю.
Всі вони знаходяться у прямій та зворотній взаємозалежності.
Отже, праця викладача вищого навчального закладу являє со-
бою свідому, доцільну діяльність щодо навчання, виховання і розвитку
студентів. Вона є двобічною - спеціальною та соціально-виховною,
найважливішими передумовами ефективності педагогічної праці. Оби-
дві вказані передумови потрібно розглядати у органічній єдності. Спе-
ціальна характеристика викладацької діяльності відображає зв’язок із
суспільним розподілом праці. Соціально-виховний аспект викладацької
праці пов’язаний з ідеологічними принципами суспільства. Професійна
діяльність має свою специфіку, яка полягає, головним чином, у насту-
пному:
1. У сукупності певних фізичних та інтелектуальних сил і здібнос-
тей педагога, завдяки яким він успішно здійснює доцільну діяльність
щодо виховання і навчання студента. Серед них найважливішими є
організаторські здібності.
2. У своєрідності об’єкта педагогічної праці, який одночасно стає
суб’єктом цієї діяльності. Активність студентів як суб’єктів педагогічної
праці багато в чому визначається рівнем їх організаційних знань та
вмінь.
3. У своєрідності засобів праці викладача, значна частина яких –
духовні.
4. У специфіці взаємозв’язку між трьома підсистемами (сукуп-
ність інтелектуальних і фізичних сил педагога, сукупність певних даних
об’єкта праці і сукупність засобів та структури діяльності).
65
Таким чином, праця викладача вищого навчального закладу – це
висококваліфікована розумова праця щодо підготовки й виховання
кадрів спеціалістів вищої кваліфікації з усіх галузей народного госпо-
дарства, інтелектуальної еліти суспільства, української інтелігенції. В
ній органічно поєднані знання та ерудиція вченого і мистецтво педаго-
га, висока культура та інтелектуальна, моральна зрілість, усвідомлен-
ня обов’язку і почуття відповідальності.
Викладач вищого навчального закладу виконує такі функції:
організаторську (керівник, провідник у лабіринті знань, умінь,
навичок);
інформаційну (носій найновішої інформації);
трансформаційну (перетворення суспільно значущого змісту
знань в акт індивідуального пізнання);
орієнтовно-регулятивну (структура знань педагога визначає
структуру знань студента);
мобілізуючу (переведення об’єкта виховання у суб’єкт, самови-
ховання, саморуху, самоутвердження).
Конкретний зміст праці, права та обов’язки професора, доцента,
викладача вищого навчального закладу визначає статут відповідного
навчального закладу.
Визначальним і найбільшим за об’ємом компонентом праці ви-
кладача є навчально-педагогічна діяльність. За своїм змістом навча-
льна робота у вищому навчальному закладі – це частина цілеспрямо-
ваної трудової діяльності щодо підготовки спеціалістів вищої кваліфі-
кації, що включає види конкретних робіт, визначених структурою на-
вчального плану спеціальності. Таких видів робіт налічується більше
сорока.
Навчально-педагогічна діяльність спрямована на організацію
процесу навчання у вищій школі у відповідності з вимогами суспільст-
ва. Для навчального процесу у вищій школі характерним є органічне
поєднання навчального і науково-дослідного аспектів, підвищення ак-
тивності і самостійної роботи студента (навчаючись, студент вчиться
сам). У педагогічній діяльності поєднується теоретична складова,
пов’язана з розкриттям нових закономірностей, сутності науки, а також
практична, спрямована на перетворення конкретних ситуацій, на
розв’язання системи педагогічних задач. Викладач визначає мету та
задачі навчання з конкретного предмету у взаємозв’язку з іншими на-
вчальними предметами; обмірковує зміст навчання, сучасні форми і
методи, що сприяють активізації навчально-пізнавальної діяльності
студента, форми контролю; формує творчі колективи навчальних груп;
здійснює виховання студента і виховує потребу в самовихованні. Ос-
66
новними видами цієї діяльності є читання лекцій, проведення лабора-
торних, практичних, семінарських, розрахунково-графічних робіт, кон-
сультацій, заліків, екзаменів, рецензування і прийом захисту курсових
робіт і проектів, керівництво практикою та навчально-дослідною робо-
тою студентів, керівництво дипломними роботами та інше.
З навчальною роботою тісно пов’язана навчально-методична ді-
яльність щодо підготовки навчального процесу, його забезпечення та
удосконалення. У педагогічному університеті передбачається 29 конк-
ретних видів навчально-методичної діяльності. В їх числі: підготовка
до лекційних, практичних, семінарських занять, навчальної практики;
розробка, переробка і підготовка до видання конспектів лекцій, збірни-
ків вправ і задач, лабораторних практикумів та інших навчально-
методичних матеріалів, методичних матеріалів з курсових і дипломних
робіт; поточна робота стосовно підвищення педагогічної кваліфікації
(читання методичної і навчальної, науково-методичної літератури);
вивчення передового досвіду з представленням звітності і рецензу-
вання конспектів лекцій, збірників задач і лабораторних практикумів;
складання методичних розробок, завдань, екзаменаційних білетів,
тематики курсових робіт; розробка графіків самостійної роботи студен-
тів; взаємовідвідування тощо.
Робочий день викладача поділяється на дві частини: проведення
усіх вищеназваних видів робіт і підготовка до їх проведення. Таким
чином, зміст навчально-методичної роботи знаходиться у безпосеред-
ньому зв’язку з навчальною роботою, її об’ємом і структурою. Введен-
ня комп’ютерів допомагає у розробці методики використання програ-
мованого навчання, створення карток для програмованого контролю,
розробки методики використання ТЗН та інше.
Праця викладача вищого навчального закладу обов’язково пе-
редбачає організаційно-методичну роботу, основними видами якої є
робота у підготовчому відділенні, робота стосовно профорієнтації,
організація педагогічних практик, робота у приймальній комісії, підгото-
вка матеріалів на засідання кафедри, ради факультету, ради вузу,
методична робота на допомогу вчителям, робота по підготовці науково
методичних семінарів і т.д.
Органічною частиною викладацької діяльності є робота щодо ви-
ховання студентів. Вона вміщує перевірку конспектів, колоквіуми, спів-
бесіди, роботу куратора, керівника клубів, виховну роботу в гуртожит-
ках, проведення вечорів, екскурсій тощо. За всі види роботи викладач
звітується на засіданні кафедри, ректораті.
Обов’язковим елементом у роботі викладача ВНЗ є науково-
дослідна робота. Зрозуміло, що елементи такої роботи є і в школі. У
67
ВНЗ викладають не основи наук, як у школі, а власне науку. Тому це
органічний компонент навчально-виховного процесу, фактор, що ви-
значає ефективність праці викладача. Наукова робота включає такі
види: виконання планових держбюджетних науково-дослідних робіт,
колективних договорів; написання і видання підручників, посібників,
монографій, наукових статей і тез, доповідей на конференціях; редагу-
вання підручників, їх рецензування, написання відзивів на дисертації;
робота в редколегіях наукових журналів; керівництво науково-
дослідною роботою студентів; участь у наукових радах тощо.
Професійна діяльність викладача вищого навчального закладу –
це особливий різновид творчої інтелектуальної праці. Творчість викла-
дача полягає, насамперед, у доборі методів і розробці технологій реа-
лізації мети і завдань, поставлених державою перед вищою школою:
забезпечення ефективності навчально-виховного процесу; озброєння
майбутніх спеціалістів фундаментальними знаннями; привчання сту-
дентів до самостійного отримання максимальної інформації за корот-
кий час і розвитку творчого мислення; озброєння уміннями наукового
дослідження; виховання різнобічної, досвідченої і культурної людини.
Сутність і структура педагогічної діяльності, а також пов’язана з
ними продуктивність – одне з найактуальніших питань педагогічної
науки і практики. Особливо перспективним прийнято вважати напрям,
пов’язаний з застосуванням системного підходу до аналізу і побудови
моделей педагогічної діяльності. У психолого-педагогічних досліджен-
нях цей метод застосовується не так давно. Розробка П.К.Анохіним
теорії функціональних систем дозволила використовувати системний
підхід і в педагогіці. Система – це сукупність багатьох взаємо-
пов’язаних елементів, що утворюють одне ціле, котре передбачає
обов’язкову взаємодію цих елементів. Розробляючи проблему педаго-
гічної діяльності, Н.В.Кузьміна визначила психологічну структуру дія-
льності педагога.
Психологічна структура діяльності педагога є своєрідним відо-
браженням діяльності педагогічних систем. Психологічна структура
діяльності – це взаємозв’язок, система і послідовність дій педагога,
спрямованих на досягнення поставлених цілей через розв’язання пе-
дагогічних задач. У ній Н.В.Кузьміна виділяє конструктивний, організа-
торський, комунікативний і гностичний функціональні компоненти.
Гностичний компонент є своєрідним стрижнем усіх вищеназва-
них компонентів. Він включає в себе вивчення: 1) змісту і способів
впливу на студентів; 2) вікових та індивідуальних особливостей студе-
нтів; 3)особливостей навчально-виховного процесу і результатів влас-
ної діяльності, її переваг і недоліків.
68
Конструктивний компонент включає в себе: 1) добір і композицію
змісту інформації, яка стає надбанням студентів; 2) проектування дія-
льності студентів, в якій необхідна інформація може бути засвоєна; 3)
проектування власної майбутньої діяльності і поведінки, якими вони
мають бути в процесі взаємодії зі студентами. У навчальній діяльності
конструктивні уміння виявляються у доборі і композиції навчальної
інформації, проектуванні власної діяльності і діяльності студентів щодо
засвоєння інформації. За нашими спостереженнями, у досвідчених
викладачів, докторів наук найбільш розвинене вміння виділяти вузлові
моменти, закономірності, тенденції, напрями, а також на високому рівні
добирати і структурувати матеріал, але вони менш уваги звертають на
методику викладання. Для конструктивної діяльності молодих педаго-
гів характерним є планування власної діяльності, а не способів органі-
зації діяльності студентів. У них відсутні відчуття особливості сприй-
мання інформації аудиторією. Молоді викладачі відчувають труднощі у
конструюванні матеріалу, у виділенні головного, та в розподілі його за
часом. Доценти звертають увагу на конструювання контактів з аудито-
рією. Під час викладання вони легко знаходять співвідношення між
теоретичним і фактичним матеріалом. Педагоги-майстри відчувають
аудиторію і творчо перебудовують інформацію.
Проективні – це інтелектуальні уміння, необхідні для мисленного
моделювання наукового пошуку або навчально-виховного процесу.
У науковому пошуку – це вміння чітко сформулювати мету, про-
блему, гіпотезу, задачі дослідження, знаходити найбільш ефективні
методи вивчення явищ та аналізу даних, добирати інформаційний ма-
теріал для наукового пошуку, передбачати і попередньо оцінювати
результати дослідження тощо.
Організаційний компонент вміщує організацію: 1) інформації в
процесі її повідомлення студентам; 2) різних видів діяльності студентів
таким чином, щоб результати відповідали цілям системи; 3) власної
______діяльності і поведінки в процесі безпосередньої взаємодії з студента-
ми.
Л.І.Уманський встановив, що організація людей, збільшення їх
сили і можливостей відбувається в результаті подвійного психологічно-
го ефекту: 1) об’єднання, інтеграції членів групи взаємодії; 2) впливу на
групу організатора, що забезпечує цю інтеграцію. Таким чином, інтег-
рація є основною функцією організаторської діяльності, яка включає:
облік, контроль, перевірку виконання, установлення індивідуальної
відповідальності.
Комунікативний компонент вміщує: 1)встановлення педагогічно
доцільних стосунків з тими, на кого спрямований вплив (на основі ви-
69
знання моральної, інтелектуальної і політичної зверхності в ролі керів-
ника і організатора – “взаємини по горизонталі”; 2)установка правиль-
них взаємин з тими, хто виступає в ролі керівників даної системи (дис-
циплінованість, принциповість, творчість – “взаємини по вертикалі”) і
партнерів по діяльності; 3)співвіднесення своєї діяльності з державним
завданням, що ставиться до керівника як громадянина своєї держави.
Психологічна структура компонентів діяльності викладача є ди-
намічною і поступово змінюється з оволодінням майстерністю.
За визначенням І.А.Зязюна, педагогічна майстерність – це ком-
плекс якостей особистості, що забезпечує високий рівень самооргані-
зації професійної діяльності педагога. Її складовими є гуманістичне
спрямування, теоретичні знання, педагогічні здібності, педагогічна тех-
ніка.
У державній національній програмі “Освіта” в галузі вищої освіти
передбачається - як стратегічне завдання - підготовка фахівців високо-
го культурного і професійного рівня.
Нова концепція освіти і виховання у вищій школі вимагає удоско-
налення педагогічної діяльності викладачів вищого навчального за-
кладу і досягнення ними професіоналізму. Поняття професіоналізму в
психолого-педагогічній літературі розглядається як майстерність (Іва-
нова С.І.), певний рівень майстерності (Ю.К. Бабанський), ототожню-
ється з поняттям “самоосвіта” та самовиховання (К. Лівітан).
Питання про продуктивність педагогічної діяльності в ряді дослі-
джень тлумачиться в контексті акмеологічного підходу. У роботах
Б.Г.Ананьєва закладені основи нового розділу вікової психології – ак-
меології - науки про найбільш продуктивний, творчий період життя
людини. Розвиваючи ці ідеї стосовно педагогіки, Н.В.Кузьміна експе-
риментально і теоретично обґрунтувала акмеологічний підхід до педа-
гогічної діяльності. Оскільки в цьому випадку йдеться про дослідження
особливостей продуктивної діяльності педагога, то основним критерієм
стає не вік, а професіоналізм педагога.
Ретроспективний теоретичний аналіз вітчизняної та зарубіжної
літератури, результатів досліджень педагогічної практики дає можли-
вість визначити професіоналізм як інтегровану якість, вважаючи, що це
результат інтенсивної довготривалої педагогічної діяльності, і вона, як
результат, передбачає високий рівень продуктивності праці. В структу-
рі професійної педагогічної діяльності можна виділити три складових
компонента: професіоналізм знань, професіоналізм спілкування, про-
фесіоналізм самовдосконалення1.
1 Багаева И.Д. Учителю о профессионализме педагогической деятельности и путях его
формирования. – Усть-Каменогорск, 1988. – 99с.
70
Професіоналізм знань є основою, підґрунтям формування про-
фесіоналізму загалом. Важливими особливостями професіоналізму
знань є:
комплексність______, тобто здатність викладача синтезувати інфор-
мацію з різних галузей науки у процесі викладання певного закону,
тенденції;
особистісна забарвленість, тобто знання, “пропущені” через
власну позицію;
формування знань одночасно на різних рівнях (теоретичному,
методичному, технологічному).
Професіоналізм спілкування – це готовність і уміння використо-
вувати системні знання у взаємодії зі студентами. Йдеться про те, що
виховують студентів не тільки знання, але й сама особистість виклада-
ча. Викладач повинен розуміти, пам’ятати, що ефективність спільної
діяльності педагога і студента в будь-яких формах залежить від взає-
морозуміння між ними. А “зрозуміти внутрішній світ іншої людини, – як
справедливо зауважує Кулюткін Ю.М., – це значить зуміти поставити
себе на місце іншої людини і бачити оточення немовби очима іншого.
Проте взаєморозуміння – це не просто моє розуміння іншого, але й
знання того, що інший розуміє мене… І ось що важливо: коли ми гово-
римо про взаєморозуміння, то передбачаємо, що партнери по спільній
діяльності не просто відображають один одного, але й взаємно поді-
ляють точку зору1. Іншими ______словами, взаєморозуміння передбачає єд-
ність вихідних цілей учасників спільної діяльності.
Професійно-педагогічне спілкування – це система прийомів ор-
ганічної соціально-психологічної взаємодії педагога і вихованців, зміс-
том якої є обмін інформацією, пізнання один одного, організація діяль-
ності і стимулювання діяльності вихованців, організація і корекція вза-
ємин у колективі вихованців, обмін ролями, співпереживання і ство-
рення умов для самоствердження особистості вихованця. Педагогічне
спілкування – особливий вид творчості.
У професійному спілкуванні викладача можна виділити два вза-
ємопов’язаних компоненти:
1. По-перше, це загальні принципи (основа) спілкування, що за-
кладаються самим характером суспільного ладу, наслідуванням цінно-
стей минулого, в яких реалізується педагогічна діяльність педагога,
єдина мета і задачі навчання і виховання.
2. По-друге, його індивідуальні принципи (основа) спілкування,
громадянська позиція, стиль спілкування – сукупність конкретних при-
1 Кулюткин Ю.М. Психология обучения взрослых. – М.: Просвещение, 1985. – С.53.
71
йомів і засобів, які викладач доцільно, залежно від конкретних умов і
можливостей навчання і виховання реалізує у своїй діяльності на ос-
нові власних знань, професійного досвіду, здібностей і умінь.
Педагогічно грамотне спілкування знімає у вихованців негативну
емоційну напругу (страх, невпевненість); воно має викликати радість,
бажання спільної діяльності. Оптимальне педагогічне спілкування – це
спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації сту-
дента, творчого характеру діяльності, для формування його особисто-
сті, забезпечує сприятливий психологічний клімат, попереджує ство-
рення психологічних бар’єрів, дозволяє максимально використовувати
у навчальному процесі особистісні та професійні якості викладача.
Серед викладачів можна виділити притаманні їм рівні спілкування:
Примітивний – в основу ставлення до студента покладено при-
мітивні правила і реакції поведінки – амбіції, самовдоволення, зловті-
ха. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для викладача
виступає засобом досягнення мети.
Маніпулятивний – взаємини зі студентом будуються на грі, суть
якої полягає у бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийо-
ми, лестощі______. Студент при цьому є об’єктом маніпуляції. Він заляканий,
інфантильний.
Стандартизований – домінує формальна структура спілкуван-
ня. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотри-
мується стандартів етикету, але така поведінка є поверховою і, не за-
чіпаючи особистісного рівня, реалізується на рівні масок. Студент, са-
мостійний об’єкт, відчуває байдужість викладача поза “маскою”, і фак-
тично залишається об’єктом маніпуляцій.
Діловий – орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги осо-
бистісні характеристики студента лише в контексті ефективності діяль-
ності. Викладач дотримується стандартів етикету, визнає за студентом
право на самостійність. Студент для викладача є значущим залежно
від внеску у спільну діяльність. В особистісному житті студент залиша-
ється самостійним.
Особистісний – спілкування базується на глибокій зацікавленос-
ті до студента, визнанні самостійності його особистості. Викладач по-
важає студентів, вся його діяльність спрямована на розвиток їхньої
духовності, особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Сту-
дент довіряє викладачеві, викладач є авторитетом і найкращим посе-
редником між ним і знаннями про навколишній світ, людей, себе.
Набуття викладачем особистісного рівня спілкування є необхід-
ною умовою високої культури взаємодії педагога і студента. Такий рі-
72
вень потребує від викладача великої самовіддачі і притаманне лише
тим педагогам, для яких їх професія є покликанням.
Обов’язковою нормою професійної поведінки викладача є до-
тримання педагогічної етики, прагнення формувати людські стосунки зі
студентами і між ними. В основі моральної норми професійної поведін-
ки викладача має бути повага до особистості студента і, водночас,
максимальна вимогливість до нього. Професіоналізм спілкування пе-
редбачає його позитивну позицію стосовно студента. Відомо, що під-
вищення ефективності якості праці у всіх сферах виробництва зале-
жить від мікроклімату в колективах, від настрою кожної людини. У
сфері спілкування викладача зі студентами важливу роль відіграє пси-
хологічно активний стан або педагогічний оптимізм. Мажор викладача
залежить від індивідуальних особливостей особистості, отже, набуває
у кожному випадку своїх особистісних форм вираження. Ідея, однак,
залишається незмінною: постійна бадьорість, готовність до дії, весе-
лий добрий настрій.
Безумовно, нормою професійної поведінки викладача є педагогі-
чний такт. Це форма реалізації педагогічної моралі в діяльності педа-
гога, в якій співпадають думка і дія. Такт – завжди творчість, завжди
пошук і в чомусь неповторний вчинок; такт – це уміння орієнтуватися у
будь-яких непередбачених ситуаціях. Педагогічний такт – це педагогіч-
но грамотне спілкування в складних педагогічних ситуаціях, вміння
знайти педагогічно доцільний і ефективний спосіб впливу; почуття мі-
ри, швидкість реакції, здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити
оптимальне рішення; вміння керувати своїми почуттями, не втрачати
самовладання, емоційна урівноваженість, у поєднанні з високою прин-
циповістю та вимогливістю, з чуйним людяним ставленням до студен-
та; критичності і самокритичності в оцінці своєї праці та своїх вихован-
ців, у нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки і справи,
до бюрократизму і пихи; повазі в студентах особистості, розвитку їх
людської гідності. Педагогічний такт реалізується через мову. Педаго-
гічна діяльність – це ланцюг ситуацій і задач, у розв‘язанні яких можна
простежити таку послідовність: педагогічна задача – комунікативна
задача – мовна задача. Слово – це основний інструмент педагогічної
діяльності.
У професійній діяльності мова виконує наступні функції: забез-
печення повноцінної презентації (передачі) знань, забезпечення ефек-
тивної навчальної діяльності; забезпечення продуктивних взаємин між
викладачем і студентом.
І. П. Павлов називав слово людини “вищим регулятором людсь-
кого пізнання”. На думку В.О. Сухомлинського, слово має лікувати, а не
73
бути батогом. Демокрит підкреслював, що цьому треба вчитися: “Ні
мистецтво красномовства, ні мудрість не можуть бути досягнутими,
якщо їм не вчитися”. Перед викладачем вищого навчального закладу
лежить нелегке завдання розвивати любов і повагу до рідної мови,
формування уміння і навички правильного мовлення студентів і най-
кращим засобом у досягненні цього завдання є власний приклад. Ви-
кладач, незалежно від того, якого предмету він навчає студентів, має
володіти усіма тонкощами мовленнєвої культури. Поняттям культури
мовлення прийнято окреслювати передусім дотримання кожним мов-
цем правильної літературної вимови, правопису, лексичних і граматич-
них норм, усталеного в літературній мові наголошення слів. Мова є
одним з елементів педагогічної техніки.
Поняття «педагогічна техніка» містить дві групи складових. Пер-
ша група пов‘язана з умінням педагога керувати своєю поведінкою –
технікою володіння своїм організмом, друга - з умінням впливати на
особистість і колектив: техніка організації контакту, управління педаго-
гічним спілкуванням. Складові першої та другої груп педагогічної техні-
ки допомагають відобразити власну особистість викладача, рівень його
педагогічної культури. Її засобами є здатність до перевтілення (артис-
тизм, голос, міміка, пантоміміка, культура мовлення). У структурі про-
фесіоналізму педагогічного спілкування важливе місце займає також
зовнішня естетична виразність.
Щодо професіоналізму самовдосконалення, то слід згадати сло-
ва К.Д.Ушинського про “дитячість душі” як основу продуктивної діяль-
ності. “Вічно нестаріюча дитячість душі, – пише він, – є глибинною ос-
новою дійсного самовиховання людини”1. Цей компонент професіона-
лізму передбачає:
по-перше, професійне самовдосконалення через самоосвіту
(самостійне оволодіння найновішими досягненнями психолого-
педагогічної науки, накопичення передового педагогічного досвіду,
аналіз власної діяльності та діяльності колег і на цій основі реконстру-
ювання навчально-виховної інформації і організації власних пошуків);
по-друге, через самовиховання – особистісне самовдоскона-
лення (перебудова особистісних якостей, установок, цінностей, мора-
льних орієнтацій, потреб, інтересів, мотивів поведінки).
Самоосвіта – фундамент професіонального зростання виклада-
ча як спеціаліста, формування у нього соціально цінних і професійно-
значущих якостей.
1 Ушинский К.Д. Педагогические сочинения Н.И. Пирогова: Собр.соч. в 3т. – М.: 1979. –
С.19.
74
Отже, професіоналізм знань, професіоналізм спілкування, про-
фесіоналізм самовдосконалення забезпечують розвиток цілісної сис-
теми – професіоналізму діяльності педагога. В педагогічній діяльності
ці структурні елементи взаємопов’язані і взаємозумовлені. Відсутність
одного з них у діяльності викладача вищого навчального закладу свід-
чить про несформованість педагогічного професіоналізму.
Глибокі соціальні й економічні зрушення, що відбуваються на
межі третього тисячоліття в Україні, спонукають до реформування сис-
теми освіти, яка має сприяти утвердженню людини як найвищої соціа-
льної цінності. Лише компетентна, самостійна і відповідальна, з чітки-
ми громадянськими позиціями індивідуальність, тобто вихована люди-
на здатна до оновлення суспільства, забезпечення державності Украї-
ни, розвитку її економіки та культури. Виховання такої людини доруче-
но армії освітян.
У цільовій комплексній програмі “Вчитель” зазначається, що “за-
вдяки діяльності педагога має реалізуватися державна політика у
створенні інтелектуального, духовного потенціалу нації, розвитку, збе-
реженні і примноженні культурної спадщини й формуванні людини
майбутнього”1.
Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”
одним із напрямів реформування освіти визначає підготовку нової ге-
нерації вчителів з високим загальним рівнем педагогічної культури, які
б втілювали в життя основні принципи перебудови освіти, а саме: гу-
манізації, гуманітаризації______, демократизації, етнізації, диференціації,
індивідуалізації.
У філософському розумінні термін “гуманізм” тлумачиться як ви-
знання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і
вияв своїх здібностей, на гідне життя. У психологічному плані сутність
гуманізму полягає в обумовлені моральними цінностями установці на
інших, здатності до переживання за них, співчуття, співучасті і співпра-
ці. У педагогічному плані гуманізм означає людяність, рису характеру,
яка найповніше виявляється у любові та повазі до людей і передбачає
високий рівень вимогливості. Ще А.С.Макаренко запропонував основ-
ний принцип: чим більше поважаю, тим більше вимагаю, але вимогли-
вість має бути стабільною і доброзичливою. Принципи гуманізації, де-
мократизації, індивідуалізації реалізуються в новому демократичному
напрямі педагогіки – педагогіки співробітництва (в деяких наукових
джерелах вона називається педагогікою толерантності). У своїх остан-
ніх наукових працях академік І.А. Зязюн ввів термін «педагогіка доб-
1 Цільова компллексна програма “Вчитель” //Освіта України. – 1996. – №64. – 27 серпня.
- С.1.
75
ра». В основу педагогіки толерантності покладена нова парадигма
виховання, сутність якої полягає у формуванні виховуючих суб’єкт-
суб’єктних відносин, суб’єкт-суб’єктної взаємодії вихователя і вихован-
ця. Основою виховання мають стати діяльність, спілкування, взаємини.
А.С.Макаренко у своїй новаторській педагогічній діяльності прийшов до
філософсько-педагогічного висновку про відносини як істинний об’єкт
педагогічної роботи.
В.О.Сухомлинський відзначав, що навчання – це не проста пе-
редача інформації, знань, а складні людські взаємини.
У філософсько-психологічній концепції відомого психолога
С.Л. Рубінштейна доведено, що ставлення людини до людини опосе-
редковане ставленням людини до буття. Це дозволяє зробити висно-
вок, що від характеру взаємин “учитель-учень”, “педагог-учень”, “ви-
кладач-студент” залежить окреслення ставлення молоді до оточуючої
дійсності (стосунки в колективі, система самовідносин). Метою вихо-
вання є самовираження і повна самореалізація учня, студента як
суб’єкта виховання. А.Бойко дає таке визначення: “виховуючі відноси-
ни в загальноосвітній школі – це спеціально організована під педагогі-
чним ______керівництвом вчителя творча, морально-естетична взаємодія
суб’єктів виховання, спрямована на досягнення мети виховання, зумо-
влена всією системою суспільних відносин, загальнолюдських і націо-
нальних цінностей, відповідає певному стану розвитку суспільства”1.
Тобто йдеться не про стихійні взаємини, а про відносини спеціально
організовані, педагогічно доцільні, моральні й естетичні. Визначаються
такі рівні виховуючих взаємин: найвищий – співтворчість, високий –
співробітництво, елементарний – супідрядність.
Педагогічно доцільні стосунки, взаємини складаються з тим пе-
дагогом, для якого основними цінностями є: вихованці і їх доля та інте-
реси; наука, яку він представляє, її методи, відкриття; професія, яку він
обрав. Тому майбутнього вчителя, викладача слід уже зараз ретельно
готувати до формування суб’єкт-суб’єктної взаємодії з молоддю. Педа-
гогічні кадри нової генерації покликані поєднувати високий професіо-
налізм із усвідомленням сучасних потреб.
У формуванні особистості педагога є два головних аспекти –
професійний і культурний. Отже, вищий навчальний заклад покликаний
давати не тільки знання, а й формувати особистість, індивідуальність,
виховувати такого педагога, який за словами Т.Г. Шевченка був би
апостолом правди і науки та уособленням совісті нації, яка потребує
культурного вчителя. Культурний педагог – це не взірець формально-
1 Бойко А. М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації. – К: ІЗМН, 1996. - С.23
76
етикетної шляхетності, а інтелігентна людина за своєю найвищою ду-
ховною сутністю із творчим і гуманним способом світобачення і світо-
сприймання. Саме культура є підґрунтям формування особистості вчи-
теля. Ще у Великій Хартії університетів у 1638 році в Сорбонні з метою
їх об’єднання було проголошено: вища школа є інститутом відтворення
і передачі культури. Отже, особливої актуальності саме сьогодні набу-
ває теза “Від людини освіченої – до людини культури”, що означає
відродження національної інтелігенції, створення внутрішніх переду-
мов для розвитку творчої індивідуальності. Тільки у культурному сере-
довищі можуть формуватися спеціалісти, здатні вільно і широко мис-
лити, створювати інтелектуальні цінності, яких завжди потребує суспі-
льство і школа зокрема.
На основі теоретичного аналізу наукової літератури встановле-
но, що феномен “культура” багатозначний, відрізняється складністю та
варіативністю. Не зважаючи на велику кількість визначень поняття
“культура”, можна виділити такі основні положення: сутність культури –
гуманістична, людинотворча, яка полягає в конкретизації загально-
людських цінностей стосовно кожної людини; продуктом і одночасно
творцем культури є людина; головним джерелом культури є діяльність
людини; культура включає в себе способи і результати діяльності лю-
дини; культура розглядається як механізм, що регламентує і регулює
поведінку та діяльність людини, оскільки людина є її носієм і ретранс-
лятором; культура – специфічно людський спосіб буття, котрий визна-
чає весь спектр практичної і духовної активності людини, її можливої
взаємодії з навколишнім світом і собою. Отже, людина культури – це
гуманна особистість. Гуманність – цариця моралі, в якій любов до лю-
дей передбачає милосердя, чуйність, доброту, симпатію, піклування,
розуміння і їх захист. Людина культури – це духовно багата особис-
тість, яка володіє творчими здібностями, віддана своїй справі, захоп-
лена нею. Людина культури – творча особистість, яка постійно розмір-
ковує, мислить альтернативно, незадоволена одержаними здобутками,
наділена розвинутим прагненням до творіння. Людина культури – це
незалежна особистість, здатна до самовизначення у світі культури.
Самостійність суджень у поєднанні з повагою до поглядів інших людей,
почуття самоповаги, здатність орієнтуватися у світі духовних цінностей
в оточуючому середовищі, уміння приймати рішення і нести відповіда-
льність за свої вчинки, здійснювати самостійний вибір змісту своєї жит-
тєдіяльності, стилю поведінки, способів розвитку. Духовна культура є
епіцентром особистості. Духовність і духовна культура є підґрунтям
професійної культури спеціаліста, яке знаходить своє відображення у
професійній діяльності. Професійна культура розглядається як певний
77
ступінь оволодіння професією, тобто способами і прийомами вирішен-
ня професійних завдань на основі сформованості духовної культури
особистості. Отже, можна простежити такий ланцюжок: духовна
професійна педагогічна культура. Виділення педагогічної культури,
однієї з найважливіших складових суспільства, зумовлене специфікою
педагогічної діяльності викладача, вчителя, спрямованої на форму-
вання особистості, здатної у майбутньому відтворювати й збагачувати
культуру суспільства. Культура педагога пройшла певні етапи свого
розвитку разом з розвитком культури суспільства. Вона, як феномен
педагогічної практики, існувала завжди, але мала різне соціальне й
професійне “забарвлення” залежно від впливу різних чинників: політи-
ки в сфері освіти; моральних відносин, що складалися в суспільстві;
пануючої релігії; певного типу виховання, котрий був необхідний дер-
жаві.
Аналіз наукових праць різних дослідників (А.В. Барабанщиков,
О.В. Бондаревська, М.М. Букач, О.Б. Гармаш, В.М. Гриньова, Т.В. Іва-
нова, Н.О. Комар, С.С.Муцинов, О.П.Рудницька та інші автори) дав
підставу констатувати, що "педагогічна культура" як спеціальне науко-
ве поняття не є усталеним і потребує всебічного розгляду, оскільки
являє собою педагогічну систему і водночас елемент її, особистісне
утворення, діалектичну інтегровану єдність педагогічних цінностей, між
якими існують певні зв'язки і відношення, що формуються, реалізують-
ся і вдосконалюються в різноманітних видах професійно-педагогічної
діяльності й спілкування, визначаючи характер і рівень останніх. Ця
система є відкритою. Ідеал її — учитель-інтелігент з досконалим рів-
нем сформованості педагогічної культури - є постійним наближенням
до ідеального «Я», нескінченним процесом самовдосконалення непо-
вторної творчої індивідуальності.
Встановлено, що педагогічна культура діалектичне пов'язана з
усіма елементами особистісної культури: моральною, естетичною,
розумовою, правовою, політичною, екологічною та ін., оскільки вона є
інтегральним показником інших видів культур, їх складовою і в той же
час включає їх у себе.
У ході дослідження Гриньової В.М. виявлено, що педагогічна ку-
льтура має дві форми прояву: статичну й динамічну. Статична форма
відбиває її як наявний рівень, який забезпечує її подальший розвиток.
Динамічна форма педагогічної культури виявляється у розвитку вміння
реагувати на зміни, що відбуваються в навколишній дійсності й ото-
ченні, удосконалювати себе відповідно до умов навколишнього сере-
довища, використовуючи набуту систему педагогічних цінностей, що
відповідає більш високим (конструктивному, евристичному, творчому)
78
рівням культури. Завдяки динамічній формі у процесі педагогічної дія-
льності створюються умови для розвитку особистості та її педагогічної
культури. У цьому процесі розвитку віддзеркалюється сутність і діалек-
тику педагогічної культури: статична форма переходить у динамічну,
яка потім, заперечуючи саму себе, переходить у статичну, але на
більш високому рівні розвитку культури вчителя. Прояв як статичної,
так і динамічної форм, їх діалектична взаємодія відбувається лише у
процесі професійно-педагогічної діяльності й спілкування, відбиваю-
чись у кожному з компонентів педагогічної культури.
У дисертаційному дослідженні В.М.Гриньової1 педагогічна куль-
тура майбутнього учителя розглядається як діалектична інтегрована
єдність педагогічних цінностей: цінностей-цілей й цінностей-мотивів;
цінностей-знань; технологічних цінностей; цінностей-властивостей;
цінностей-відношень. Вони є свого роду осями координат, на основі
яких і викреслюється модель педагогічної культури, які спрямовують і
коригують у соціальному, духовному, професійному, особистісному
просторі діяльність учителя. Указані цінності є структурними (віднос-
но-статичними) компонентами, які гармонійно пов'язані з функціональ-
ними (процесуальними) компонентами. У навчально-виховному проце-
сі вищого навчального закладу головним засобом передачі культури,
духовних цінностей є неповторна індивідуальність викладача як носія
культури і суб’єкта міжособистісних стосунків з унікальною особистістю
студента, яка постійно змінюється і збагачується. Оскільки об‘єктом
педагогічної діяльності є особистість, то вона будується за законами
спілкування. Антуан де Сент Екзюпері називав спілкування найбіль-
шою розкішшю на світі, але для педагога спілкування – це професій-
ний обов‘язок. М.С. Каган стверджує, що, з одного боку, культура не-
можлива без спілкування, з іншого ж – гуманістичний зміст спілкуван-
ня, олюдненість стосунків є найбільш повним вираженням культури.
Через педагогічну культуру викладача віддзеркалюються його профе-
сійні цілі, мотиви, знання, уміння, якості, здібності, ставлення, тобто
педагогічна культура є феноменом вияву викладачем власного “Я” у
професійно-педагогічній діяльності. О.С. Газман вказує, що культура є
гармонією культури творчих знань, культури творчої дії, культури по-
чуттів і спілкування.
Отже, складові педагогічної культури - науковий світогляд, нау-
кова ерудиція, духовне багатство, педагогічна майстерність, педагогіч-
ні здібності, природно-педагогічні людські якості, педагогічна техніка
(культура зовнішнього вигляду, культура мови, культура спілкування,
1 Гриньова В.М. Формування педагогічної культури майбутнього вчителя (теоретичний та
методичний аспекти). – Автореф. ....дис. докт. пед.н. – Київ, 2001. – 45с.
79
педагогічна етика, педагогічний такт), прагнення до самовдосконален-
ня. Зрозуміло, що цією педагогічною культурою має володіти і викла-
дач вищого навчального закладу, бо, як писав Адольф Дістервег, “як
ніхто не може дати іншому того, що немає сам, так не може розвивати,
виховувати й навчати той, хто сам не розвинений, не вихований, не
освічений”1.
Поиск по сайту:
|