1960-і роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, освоєнням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група художників «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Однак через розбіжності з ретроградними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків, що, зрештою, призвело до розпаду групи. У ці ж роки продовжують працювати такі композитори як Платон і Георгій Майборода, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинського. У 1970-ті - 1980-і роки стають відомими композитори М. Скорик, Є. Станкович, І. Карабиць та інші. Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени - А. Солов 'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Шостаковича «Катерина Ізмайлова» в Києві 1965 року. Паралельно з формуванням поп-музики в західних країнах, в Україні, як і в інших радянських республіках досягає свого розквіту радянська естрада. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, чиє життя трагічно обірвалося в 1979 році. Серед композиторів-піснярів цих років також творили О.І. Білаш, В. Верменич, пізніше - І. Карабиць. Популярність завоювали в ці роки естрадні виконавці - Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші.
Паралельно зароджувалися типово сучасні музичні та музично-поетичні проекти, серед яких сатиричний театр «Не журись» В. Морозова (1970-і рр.), група «Мертвий півень» та рок-бардівська група «Плач Єремії» (друга половина 1980-ті рр.)
Сучасна музика
На сучасній українській сцені представлені майже всі музичні напрями: від фолку до acid джазу. Активно розвивається клубна культура. Популярність багатьох українських поп-виконавців - Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, ВІА ГРИ, Ані Лорак, Вєрки Сердючки - давно перетнула кордони України і утвердилася в країнах СНД. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чайка» та інВиконавці з України гідно представляли Україну на конкурсах Євробачення, зокрема Руслана, яка синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, завоювавши для України право на проведення наступного конкурсу - Євробачення-2005. На Євробаченні-2007 відзначилася Вєрка Сердючка, зайнявши друге місце. Поряд з цим, розвивається українська рок-музика. Серед найбільш відомих груп - «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка Цахес», «Скрябін», «Тартак», «Плач Єремії». Регулярно проводяться українські рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та інші. Серед музичних груп набувають популярності суто вокальні ансамблі, такі як «Піккардійська терція» і «МенСаунд». Представлено на Україні також і мистецтво джазу - міжнародні фестивалі джазової музики проходять у різних містах країни, серед найвідоміших - Jazz Bez і Jazz Koktebel. Значний внесок у популяризацію джазового руху в Україні зробили Володимир Симоненко та Олексій Коган.
Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музикантами стає дедалі виразнішою. Однією з перших почала використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х рр. вже легендарна група «Воплі Відоплясова». Спираючись на фольклорну основу, нову самобутню українську музику творять "Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марійка Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням зростання інтересу до фольклору стало заснування в Україні двох фестивалів етнічної музики - «Країна мрій» у Києві та «Шешори» в Івано-Франківській області.
Тема 2.3 укр культ 19-20 ст
Українська культура кінця XVIII—початку XX століття. Національно-культурне відродження
1. Соціально-політичні та історичні обставини розвитку української культури. 2. Генеза та періодизація національно-культурного-відродження на Україні в XIX столітті. 3. Дворянський період національно-культурного відродження. 4. Народницький період національно-культурного відродження. 5. Національно-культурне відродження у Галичині. 1. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного відродження, українська етнолінгвістична територія,. тобто ті землі, де жили українці, перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської та Австрійської. Даний політичний поділ залишився до першої світової війни. За підрахунками академіка М. С. Грушевського, єдиний територіальний комплекс споконвічних українських земель у XIX ст. становив 850 тис. км2, з яких лише десята частина припадала на землі під владою Австрії. Незважаючи на це, українці Галичини відігравали важливу роль у виборі напрямів українського національного відродження. Духовна культура українського народу кінця XVIII— початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків з боку Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації .Гетьманщини (1764 р.) та зруйнування Запорізької Січі (1775 р.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині (1783 р.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі, Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, які перебували у складі Австрійської монархії. У 1801 р. на царський престол вступив Олександр І, який здобув репутацію ліберального правителя. По всій імперії відчувався подих так званої «нової ери». Генерал-губернатором України був призначений прихильний до українців князь Куракін. Скориставшись цими обставинами, українські культурні діячі заснували в 1805 р. у Харкові приватний університет. Поразка Наполеона у війні з Росією призвела до посилення абсолютистських режимів у країнах Європи: Реакція царизму на події в Україні стала ще більш жорстокою. Були створені «військові поселення», які перетворювали українських селян на військових (так звана «аракчеївщина»), що спричинило численні бунти й заворушення. На початку XIX ст. на Україні з'явилися масонські ор-ганізації антиурядового спрямування. Одна з них під назвою «Любов до істини», членом якої був І. Котляревський, діяла в Полтаві у 1818 р. У Києві організовується таємна ложа «Товариство об'єднаних слов'ян». Аналогічні організації існували в Житомирі, Кременці та інших містах України. Один з учасників полтавської масонської ложі, повітовий маршал В. Лукасевич був організатором та ідеологом «Малоросійського таємного товариства» . В укладеному ним «Катехизисі Автономіста» обстоювалась ідея автономії України. Ситуація на Україні ще більш ускладнилася, коли на царський престол у 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської деспотії у цей час виражалася формулою міністра освіти Уварова: «самодержавство—православ'я—народність». Царські власті розпорядились ліквідувати усі польські школи. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет святого Володимира, заснований у 1832 р., перетворився у центр обрусіння. Доба правління Миколи І позначилася жорстокою реакцією в усіх сферах суспільного життя. Російська імперія перетворилася у слухняний, централізований апарат, на чолі якого стояв абсолютний монарх. Однак реакційне правління Миколи І, прозваного «Палкіним», не в змозі було приглушити революційні настрої, які після 40-х років XIX ст. знову почали спалахувати в усій Європі й досягли кульмінації у так званій «весні народів» 1848 р. У цей час революційні гуртки продовжували існувати як в Росії, так і на Україні, зокрема в Харкові серед університетської молоді. На фоні таких історичних, суспільно-політичних та на-ціональних відносин утверджується новий етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України. 2. ГЕНЕЗА ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НА УКРАЇНІ В XIX СТОЛІТТІ Український народ належить до тих слов'янських та неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом XIX ст. змагалися за національне Відродження. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів — політичної незалежності. Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національне відродження, на нашу думку, є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації. Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми професор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з XIX ст. національного -відродження: академічний, культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу. Другий етап національного розвитку — культурна фаза, відзначається тим, що мова, яка в першій фазі є предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов'язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті. На третьому, політичному, етапі нація, об'єднана спільною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності. Професор Мічманського університету Р. Шпорлюк у своїй відомій розвідці «Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII—початку XX століть» зробив спробу накласти цю схему на розвиток українського національного відродження. Цікаві та оригінальні думки з приводу генези та періодизації українського національно-культурного відродження висловлює М. Семчишин , який досліджує тисячолітню історію духовної культури українського народу. У нашій вітчизняній літературі традиційно склалась точка зору, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язувався з появою «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою базою, що стимулювала їх зусилля, був Харківський університет, навколо якого згуртувались кращі представники української науки та культури. Національно-культурне відродження в Галичині пов'язувалося з М. Шашкевичем, який майже через сорок років після появи «Енеїди» видав разом з однодумцями по гуртку «Руська трійця» альманах «Русалка Дністровая», запо-чаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження на Україні у XIX ст. є дещо застарілими і вимагають відповідної корективи. Сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що у Східній Україні воно почалося на два-три десятки років раніше від появи «Енеїди», в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Дана традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література і народна поезія. Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, що захопились цими ідеями на початку XIX ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з'явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у загальноєвропейському та слов'янському руслі. Одночасно слід зауважити, що шляхта та дворянство України у XVIII ст. ще не усвідомлювали і недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблювала насамперед культура французька, польська, а згодом російська. Наприкінці XVIII—початку XIX ст. ситуація докорінним чином змінилася. В цей час з'являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпртується і поняття «нації», яке обіймає не тільки вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Поняття «батьківщина» охоплює всі українські землі. Цікаві думки з приводу генези українського національно-культурного відродження XIX ст. висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницькнй, який вважає, що цей процес тривав 130 років — від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII—початку XIX ст. він ділить на три основні періоди: перший — шляхетський або дворянський (1780— 1840 рр.); другий — народницький (1840—1880 рр.); третій — модерністський (1890—1914 .рр.). Перший період українського національно-культурного відродження пов'язаний з культурно-просвітницькою діяль-ністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської чи польської державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український патріотизм, а також деякі територіально-автономістичні тенденції. Другий період бере свій початок від виступу на суспільно-політичній арені у 40-х роках Т. Г. Шевченка й триває до кінця 80-х років XIX ст. На даному етапі провідне місце у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить «служіння народові». У цей час викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак в культурному аспекті даний рух був неоднорідним і здійснювати його було нелегко. Він мав свої внутрішні суперечності, які по-різному проявляли себе в окремі відрізки часу. Рамки його росту були зумовлені як зовнішньополітичними, так і внутрішньоукраїнськими обставинами. На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни, яка в історії модерного українства відкриває нову епоху. Вищенаведену періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської України, на думку І. Лисяка-Рудницького, можна поширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших десятиліттях XIX ст. започаткувало добу відродження. На другому виникає типове галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час першої світової війни. Таким чином, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні свідчить про внутрішню єдність українців XIX ст. 3. ДВОРЯНСЬКИЙ ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику, що її проводила відносно України цариця Катерина II, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу та відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством. Як слушно зауважує Д. Дорошенко, на грунті станових дворянських інтересів виникає рух, що спирається на історичні традиції та історичні докази. На грунті патріотичних почуттів виникає особливий інтерес до історії козацької України, поступово формується українська національна ідея. В цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочинається збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот та інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формується українська національна ідея. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини особливо виділялись О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів та документів з'явилися загальні, праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» (ч. 1— 4, 1822 р.) Д. Бантиша-Каменського. Ф. Туманський зібрав і опублікував деякі документи до історії козаччини й видав «Літопис» Г. Граб'янки. Йому приписується авторство праці «Землеописания о Мальїя России», де вперше давався короткий опис географії гетьманської України. На думку визначного історика України Івана Крип'я-кевича (1886—1967 рр.), українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. починає своє життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва. Про. це свідчать праці О. Рігельмана «Летопісне повіствування про, Малу Росію, її народ і козаків взагалі» *, Василя Рубана «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р.» (1777 р.), Олександра Безбородька «Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.». Андріан Чепа підготував «Збірку джерел до історії України», Яків Маркевич надрукував «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798 р.), які були своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію і мову українського народу. Національна ідея особливо виразно звучить у тих працях, де йдеться про привілеї, вольності, звичаГ, права «шляхти, гетьмана війська запорозького, духовного стану, міщанства і всього народу» **. У першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком визначний історичний анонімний твір «Історія Русів» (1846 р.). Видавець цього твору Й. Бодян-ський приписав його білоруському архієпископові Георгію Кониському. З таким твердженням не погодилися М. Максимович, О. Лазаревський, М. Майков та ін. Одні дослідники схилялися до думки, що автором твору був О. Безбо-родько, інші — батько і син Полетики . Одначе, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80—90-х рр. XVIII ст., тісно пов'язаних з О. Без-бородьком . «Історія Русів» — найвизначніший твір української на-ціонально-політичної думки кінця XVIII—початку XX ст. Він відіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Яскраво, часом у художній формі, «Історія Русів» подає картину історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині, Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України на свободу і державність, автори книги невідступне йдуть за теорією природного права народів. Вони висловлюють думку: народ України відстоює своє право на життя і свободу, на свою державність, бо всі народи, що живуть у світі, завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, свою вольність і власність. Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Григорія Калиновського, який започаткував українську етнографію. Початок досліджень в галузі української фольклористики пов'язаний з ім'ям Миколи Цертелєва, який в 1819 р. видав свою збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», де вперше були надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень Михайла Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності і фольклору: «Малоросійські пісні» (1827 р.) та «Українські народні пісні» (1834 р.) були видані в Москві, а «Збірник українських пісень» — в Києві (1849 р.). Передмова М. Максимовича до першого видання — це своєрідний літературний маніфест. До цього періоду відноситься також поява «Грамматики малоруского наречия» (1818 р.) Олексія Павловського, яка започаткувала дослідження в галузі українського мовознавства і є, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови. Важливим чинником, який започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Хар-.кові. Університет був створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч Василь Каразін (1773—1842 рр.), ім'я якого слід поставити поруч з іменами Г. Сковороди, В. Капніста, Г. Полетики, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як «архітектор» відродження. Офіційне відкриття університету відбулося в січні 1805 р., а в 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790—1865 рр.). Статут університету, затверджений царем, передбачав створення наукових товариств, які мали досліджувати точні й філологічні науки, друкувати власні періодичні видання та наукові праці. Університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. В. Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. На посаду професора філософії було запрошено німця Йогана Шада. Навколо його філософської школи зібралася певна кількість освічених людей, які мали великий вплив на формування світогляду студентів та освіченого кола харківського громадянства. У своїх лекціях, а також у праці «Теорія нації» він підкреслював велике значення свободи і гідності людини, і в цьому відношенні його ідеї були співзвучними з ідеями українського відродження та філософськими традиціями України. В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зростає. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І. Канта, був Петро Лодій із Закарпаття (1764—1829 рр.). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787— 1802 рр.). Потім П. Лодій був запрошений на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У свої наукові твори з проблем філософії він прагнув ввести русько-слов'янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з логіки — «Логічні настанови» (1815 р.), який отримав високу оцінку наукової громадськості. Філософськими проблемами захоплювався також Михайло Полетика (1768—1824 рр.), який написав цікаву працю «Філософські проблеми про людину і її відношення та призначення», її видав французькою мовою в Галле (Німеччина) колишній викладач філософії Харківського університету Л. Якоб (1759—1827 рр.). Великий інтерес до німецької класичної філософії виявив визначний український вчений, етнограф та історик Михайло Максимович (1804—1873 рр.), який був добре обізнаний з творами Ф. В. Шеллінга. На думку вченого, вихідною точкою філософії є «любов до мудрості», яка може бути збудована не лише на фундаменті розуму, але й серця. Національне відродження в галузі літератури пов'язане із творчістю І. П. Котляревського, автора поеми «Енеїда» — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, який привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І. П. Котляревського українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г. Ф. Квітка-Основ'яненко (літ. псевд. — Грицько Основ'яненко,1778—1843 рр.). Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова». Окремі його твори («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Сватання •на Гончарівці») є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах. Разом з Г. Ф. Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є. П; Гребінка, Л. І. Боровиковський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, М. С. Шашкевич, Т. Г. Шевченко та ін. У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме .романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури. Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський універ-ситет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817—1885 рр.) — автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та ін.). Серед харківських поетів-романтиків найбільш обдарованим був А. Л. Метлинський (літ. псевд. Амвросій Могила, 1814—1870 рр.) — автор збірки «Думки і пісні та ще дещо». Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є. П. Гребінки (1812—1848 рр.). Наслі- , дуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям — людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов'ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята також поезія Є. П. Гребінки. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843 р.) — один із найкращих тогочасних творів про Б. Хмельницького. Важливим чинником національно-культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшли 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії. В історії українського відродження важливу роль відіграв «Украинский Вестник», який впродовж 1816—1819 рр. виходив щомісячно понад 350-сторінковими книжками. Це був перший на Україні науковий та літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П. Гулака-Артемовського українською мовою, що викликало репресивні акції царизму. В 1819 р. журнал був закритий. Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: «Украинский Альманах» (1831 р.), «Утрен-няя Звезда», (1838 р.), «Запорожская Старина» (1833— 1838 рр.), «Украинский Сборник» (1838—1841 рр.). На їх шпальтах друкувалися твори І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, П. П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи та народні пісні. Видання мали великий вплив на Т. Г. Шевченка та його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей інтерес до живої української мови. Усі періодичні видання в Україні виходили у той час російською мовою. Лише в 1841 р. Є. Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». На його сторінках вперше були надруковані деякі твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах «Ластівка» став помітним явищем на ниві національно-культурного відродження, справив помітний вплив на піднесення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині. Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв світський театр, організаційне оформлення якого відбулося в кінці XVIII—на початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф. Прокоповича та Ю. Щербацького. Новий тип українського театру пов'язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, який був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найбільш відомим був театр поміщика Трощинського в с. Кобинці на Полтавщині, що здобув собі славу «Нових Атен». Популярними на той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с. Озерки на Полтавщині та у с. Качанівка Чернігівської губернії. Театральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі. Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві — важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого у 1812 р. став Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М. С. Щепкін, Т. Г. Пряженковська. На чолі Полтавського театру стояв І. П. Котляревський, з ініціативи якого М. С. Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М. С. Щепкін (1788—1863 рр.) зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалі-чарівнику». Ці принципи знайшли дальший розвиток у творчості К. Т. Соленика (1811—1851 рр.), який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі на сценах Харкова, Полтави, Києва та Одеси. На ниві театрального мистецтва України плідно працював знаменитий у той час актор і режисер І. X. Дрейсіг (1791—1888 рр.), який з великим успіхом виконував ролі Виборного, Чупруна і Шельменка, а також талановитий оперний співак і відомий український композитор С. С. Гулак-Артемовський {1813—1873 рр.). Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, об-разотворчого мистецтва і музичної культури. Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою са-мобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку XIX ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям — ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набирали своєрідних українських прикмет. Серед визначних українських архітекторів того часу виділявся А. І. Меленський (1766—1833 рр.), який впродовж ЗО років був головним архітектором Києва. Він спорудив і перебудував у місті чимало будівель, зокрема корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру та ін. На Харківщині та Херсонщині плідно працював П. А. Ярославський (1750—1810 рр.). За проектом професора Київського університету італійця О. Оберетті був збудований у класичному стилі головний корпус університету (1837—1842 рр.). В 20—30-х рр. XIX ст.у Львові в стилі ампір була побудована бібліотека Оссолінських, Львівська ратуша (1824—1835 рр.), Народний дім (1851—1864 рр.) та ряд житлових будинків. Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 р.). На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом — псевдовізантійський стиль. Українська скульптура кінця XVIII—першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них І. П. Мартос (1754—1835 рр.) родом з Ічні, тепер Чернігівська обл., який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії Мистецтв. За півсторіччя своєї мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них пам'ятники — Мініну і Пожарському в Москві (1804— 1818 рр.), А. Рішельє в Одесі (1823—1828 рр.). У 1853 р. в м. Києві, на мальовничому березі Дніпра, за проектом скульптора В. І. Демут-Малиновського та архітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його відомий російський майстер німецького походження П. К. Клодт (1805—1867 рр.). Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т. Г. Шевченко та його послідовники Л. М. Жемчужников (1828—1912 рр.) і К. О. Тру-товський (1826—1893 рр.). Тарас Григорович Шевченко (1814—1861 рр.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого ми-стецтва. його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т. Г. Шевченко є автором понад однієї тисячі творів образотворчого мистецтва. На жаль, не збереглося понад 165 його творів, у тому числі монументально-декоративні розписи та скульптури. Т. Г. Шевченко, як художник-реаліст, одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства («На пасіці»—1843 р., «Селянська родина» — 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна», яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки. Його славетна «Катерина» (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну, дуб — її силу та непокору. Одним із провідних жанрів мистецької творчості Т. Г. Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами К. Брюлова та автопортрети Т. Г. Шевченко був удостоєний звання академіка гравірування. На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень — «Українські мелодії» (1831 р.) М. Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х томах (1833 р.) В. Залеського, «Голоси українських пісень», зібрана і видана М. Максимовичем (1834 р.). Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу. 4. НАРОДНИЦЬКИЙ ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Народницький період національно-культурного відродження (1840—1880 рр.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні риси даного періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко. Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України, її можна поділити на два періоди: ро-мантичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60—80-ті роки XIX ст.). На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває гасло — «ставання лицем до народу». В середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Слід підкреслити, що саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. А це послужило передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства. Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873 р.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагоджуються контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється спільний фронт виступів проти царського самодержавства. В ЗО—50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) починається нова хвиля революційного піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростає інтерес до історії свого народу, виходять у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. В середовищі освічених прошарків поширюються філософські ідеї Г. В. Ф. Гегеля, Й. Г. Гердера, Ф. В. Шеллінга. Твори німецького філософа Й. Г. Гердера та інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. В галузі національного життя зароджуються ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави. Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і західних землях України. Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ. Навколо Київського університету, відкритого у 1834 р.. згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В. Білозерський та М. Гулак, етнограф П. Марко-вич. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822— 1899 рр.) та Миколи Костомарова (1817—1885 рр.) вонн заснували політичну таємну організацію — «Кирило-Мефодіївське братство», до складу якої входило дванадцять активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні .1846 р. до товариства увійшов Т. Г. Шевченко. Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені у - «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М. Костомаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Він закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й братерства. Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40—50-х років XIX ст. На їх думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна, яку М. Костомаров • та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств. Братство поставило собі за мету перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках "слов'янської конфедерації. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані. Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення. ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Ґалаґана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників — І. П. Котляревського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Т. Г. Шевченка, П. О. Куліша, Марка Вовчка та ін. В Петербурзі у 1861— 1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В. Білозерський. На сторінках журналу була опублікована низка статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М. Костомаров виклав концепцію про «дві руські народності», де доводив «окремішність української культури і світогляду». Він вбачав в українців «сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади» . В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток «хлопоманів» (від польського — «хлоп», що означає селянин). Його учасники (В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом «хлопоманства» став В. Антонович (1834—1908 рр.) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше його професор. Свою кінцеву стратегічну мету вони вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б украпіці, росіяни, білоруси, поляки. Розпочатії здійснення цих задумів вони вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної свідомості. Наприкінці 50-х—на початку 60-х років на Україні формується народницька ідеологія, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в се-лянському середовищі. А тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих . ідей, створює свої товариства — так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша «Українська Громадам виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Дра-гоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської Громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу «Современная летопись» була опублікована заява громади про оборону «українців молодого покоління». За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному грунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини. Громадівські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням українсько-російського словника. Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя на Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені. У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували ряд фундаментальних праць. Провідну роль у цій різноманітній діяльності стали ві-дігравати радикальні представники демократично настроєної інтелігенції (С. Подолинський, О. Терлецький, М. Зібер, М. Павлик, І. Франко, М. Драгоманов). У пошуках найбільш реалістичного ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західно-європейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С. Подолинського (1850—1891 рр.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога та економіста, майже всі так звані українофіли — учасники громадівсько-го руху були «соціальними демократами», які пропагували серед народних мас ідею «народної революції». У пробудженні національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові публікації, в яких висвітлю-валися питання історії та етнографії України, фольклористики та мовознавства. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці: «История Малороссии» М. Маркевича у п'яти томах, дослідження М. Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа й мазеповцьі»), П. Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів»). У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В. Антонович (1834—1908 рр.), який очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії. У 1873 р. з ініціативи П. Чубинського (1839—1884 рр.) В.Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства, яке стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О. Кістяковський, М. Лисенко та ін.), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею «Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край» (СПб., 1782—1879 рр.), яка вийшла за редакцією П. Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно слід зазначити, що П. Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815—1870 рр.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном. Текст віршагімна пройнятий ідеями українського національного відродження, непохитності визвольних змагань українського народу за «святеє діло», прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка «Заповіт», І. Франка «Не пора», О. Духновича «Я русин бьіл, єсть й буду», що їх здійснили українські композитори М. Лисенко, М. Аркас та Д. Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у «Молитві за Україну» М. Лисенка — «Боже великий, єдиний, Нам Україну храни...», яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю. Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку стали численні наукові і мовознавчі праці та навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський. В 40—80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства. У цей час вийшли друком «Словарь малорусского или юго-восточного язьїка» П. Білецького-Носенка та «Опыт южнорусского словаря» К. Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Важливу роль в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні відіграли твори І. Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Возняка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-руської мови та літератури». У розвитку українського мовознавства провідна роль на-лежала видатному філологу О. О. Потебні (1835—1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови .та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895 р.) та інші не втратили своєї актуальності й сьогодні. Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї. Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування. Ця небезпека не менш загрозлива, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плекання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує волю та прагнення до незалежності. У нації О. Потебня вбачав ту реальну силу, яка здатна підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право національних культур на «самостійне співіснування та роз-виток», тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно насамперед добре засвоїти українську мову — без її вивчення усі українські змагання за незалежність будуть нездійсненні. Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Г. Шевченка та М. П. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення. За визначенням І. Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов — «два чільних сини України», які піднесли ії культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця. Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII—початку XIX ст. й розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла своє остаточне оформлення у творчості Т. Г. Шевченка. Великий український поет, художник, мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843— 1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Т. Г. Шевченко, насамперед, повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди: «Тарасова ніч», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» та героїко-романтична поема «Гайдамаки», в яких Україна зображена «зболеною і розтерзаною, вкритою могилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Ціла низка поетичних творів Т..Г. Шевченка присвячена Б. Хмельницькому — організатору боротьби народу України за незалежність («Розрита могила», «Стоїть в селі Су-ботові», «Даби-то ти, Богдане п'яний», «Великий льох»). Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України. Таким чином, національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас Т. Г. Шевченко формулює своє бачення єдиної панслов'янської спільності: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янськая земля» . У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т. Г. Шевченко вбачає одну з форм державного устрою, що могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеалом поета є єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак це єднання не повинно призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури та історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, як нації. Ідея братання слов'янських народів у творчості Т. Г. Шевченка побудована на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі якого лежить національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державництва, є характерною ознакою його світогляду. Творчість Т. Г. Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу, вона увійшла в золотий фонд культури європейської та світової. Твори Великого Кобзаря, за визначенням І. Франка, принесли йому «невмирущу славу і всезростаючу радість». Відомий грузинський поет А. Церетелі, підкреслюючи світове значення творчосте Т. Г. Шевченка, писав, що він «...перший дав мені зрозуміти, як треба любити батьківщину і народ... Таких великих людей породжує велика нація, але вони крім своє! нації — належать іншим». Під впливом творчості Т. Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму та народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А. Свидницькнй, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка, їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців. Ідеї Т. Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і гро-мадський діяч М. П. Драгоманов (1841—1895 рр.), діяльність якого становила якісно новий період у розвитку сус-пільно-політичної думки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклав теоретичні засади, на яких грунтувався визвольний рух кінця XIX—початку XX ст. Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань з боку царського уряду, М, П. Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах «Громада» (1878—1882 рр.). М. П. Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору та етнографії: «Історичні пісні малоруського народу», у співавторстві (1874—1875 рр.); «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876 р.); «Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880» (1881 р.); «Політичні пісні українського'народу XVIII—XIX ст.» (1883—1885 рр.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова. У галузі літературознавства М. Драгоманов був одним з найвизначніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обгрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Про це свідчить його праця «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891 р.). Глибока ерудиція М. Драгоманова в галузі світової літератури поєднувалась з прогресивними поглядами щодо місця і ролі української літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути «по ідеях демократична, по манері — критична і реалістична, по мові — животворна». М. Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби укра-їнської літературної критики, підніс її авторитет і дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки. Значення творчості М. Драгоманова для розвитку визвольних ідей на Україні, піднесення української культури високо цінували І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, М. Павлик. На думку І. Франка, кращі твори М. Драгоманова «запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку». У своїх публіцистичних статтях та історичних дослідженнях — «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Неполітична політика», «Неправда де просвіта», «Довгі вуха нової гри» та інші М. Драгоманов обстоює ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що «без політичної самостійності чи автономії че може бути і автономії національної». Погляди М. Драгоманова у розв'язанні національного питання грунтувались на федералістпчних позиціях. Не бачачи в той час реального грунту для державної самостійності України, він вважав за можливе виборювати політичну і культурну самостійність українців на засадах федеративної системи. Твердо дотримуючись федералістичних позицій, М. П. Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії, а вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Одночасно у статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На думку вченого, українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці — писав він, — як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу. Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною». М. П. Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою. За його проектом, представницький орган — земський або державний собор складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами, та Союзної думи, що обирається обласними думами. Він незмінно обстоював головну вимогу політичного демократизму — загальне виборче право. Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лише розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, але й зростанням їх громадсько-політичної та революційної активності. В травні 1876 р. за участю імператора Росії Олександра II на особливій нараді в м. Емс (Німеччина) обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М. П. Драгоманову та П. П. Чубинському було заборонено проживати в Петербурзькій та Московській губерніях, а також на Україні. Тоді ж був підписаний «Емський указ» про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Усе це було великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Щоб обминути ці обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов встановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, особливо газету «Правда», що видавалася у Львові, для поширення ідей, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Л. Скоропадської-Милорадович та церковного діяча В. Симиренка вони започаткували у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, що відіграло важливу роль на шляху національно-культурного відродження українського народу. Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найбільш відомим серед філософів був С. С. Гогоцький (1813—1889 рр.) — професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля. Він відомий також як автор «Філософського лексикону» в 4-х томах (1857—1873 рр.), що був одним з перших видань філософського словника у Росії. Визначним представником так званої «філософії серця» на Україні був професор Київської Духовної Академії,, а згодом Московського університету П. Д. Юркевич (1826— 1874 рр.). В його творах відображена специфіка українського світобачення, характерні ознаки національного світогляду та національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності він розвиває у праці «Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого». Сферу духовного життя П. Юркевич, як і Г. Сковорода, позначає символом «серце», що є виразом душевного стану людини. Душа знаходиться в глибині людського серця, вона є вічною, так само як вічною і без-смертною є людина, що повністю залежить від Бога. Філософські концепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст., серед яких слід також назвати А. Спіра, К. Ганкевича, І. Федоровича, позначились і на інших сферах духовної культури українського народу — літературі, театрі, мистецтві. Важливим фактором прогресу української культури став театр, який протидіяв русифікації, прищеплював масам любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. «Артистичне товариство» в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842—1912 рр.) та драматург М. Старицький (1840—1904 рр.). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840— 1910 рр.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856—1933 рр.), П. Саксаганський (справжнє прізвище — Тобілевич, брат М. Садовського, 1859—1930 рр.), М. Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934 рр.), О. Вірина (справжнє прізвище — Колтановська, р. н. невід.—1926 р.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України. Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887—1965 рр.; Соломія, 1872—1952 рр.). Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (арх. Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884—1887 рр.), Києві (арх. В. Шребер, 1897—1901 рр.) та Львові (арх. 3. Горголевський, 1897—1900 рр.), будино
