Огляд київських друкарень

Києво-Печерська друкарня з самого початку свого аж до середини XVIII віку майже не мала собі ніякої конкуренції; коли випадком і повставали якісь нові друкарні, то вони швидко зникали, бо ніхто не міг конкурувати з багатою та могучою Лаврою, цебто в Києві було те саме, що ми бачили у Львові, де конкуренція з Братством була нікому не під силу.

В Києві, крім друкарні Печерської, існували за час 1625 — 1630 рр. ще дві друкарні — Тимофія Олександровича Вербицького ¹ та Спиридона Соболя*. Пізніше повставали ще інші друкарні, про які буде мова нижче.

[* Звичайно, всіх київських друкарень ми не знаємо; так, «Описаніе Кіевософійскаго собора» 1825 р. на с. 31 в додатках згадує, що в першій половині XVII в. під Старокиївською горою знаходилась якась друкарня: «Грунт к Днепру за Бернардинами подле грунту Лейзора арендатора жида; там был деревянный Типографскій Двор между сим жидом и садом Кучовскаго, где ведьмы слетались. C cero грунту мы сбирали чиншу 30 злотих».]

Великий простір української землі — Поділля — довгі часи не бачило друкарства і постійної друкарні не знало, власне, аж до XIX віку. «Мультанські креси», як звали поляки Поділля, увесь час було віддане на ласку «cywilizacyjnego posłannistwa Polski», того «poslannistwa», про яке навіть ліпший історик польський, Józef Rolle, відкрито пише таке: «Cywilizacyjne posłannictwo Polski na kresach, — каже він, — opierało się na krzyżu, mieczu i lemieszu: krzewić łaciński obrządek — znaczyło to krzewić oświatę; ostrzem szabli wstrzymywać napady barbarzyńskich sąsiadów było wszystko jedno — co ciemnocie najezdców stawić tamy, a tem samem bronić tej oświaty» [* Dr Rolle. Drukarnie na kresach multańskich // Rocznik dla archeologów. Краків, 1870. C. 15].

Поділля увесь час було багатою житницею для цілої Польщі, що обома руками брала з нього, але й обома руками нищила його.

Віддалене від більших культурних українських центрів — Києва, Острога і Львова — Поділля не створило помітного свого власного центру і лежало в темноті цілі віки, віддане на ласку ославленого «cywilizacyjnego posłannictwa». І ось тому в давнину на Поділлі зовсім не було українських друкарень *, було лише декілька короткотривалих друкарень польських. Друкарство ж російське появляється тут лише в кінці XVIII віку.

[* W. Maciejowski (Piśmiennictwo polskie. Варшава, 1853. T. II. C. 880) згадує, ніби у Вінниці 1635 p. друкувалися якісь українські книжки, але в Опису книг Царського, на який покликується п. Мацєйовський, нічого про це нема. Петро Могила у Вінниці заснував був школу.]

Було друкарство також і на інших землях України, але тут поставало воно вже дуже пізно — лише в другій половині XVIII віку. Провінціальне українське друкарство розвивалося дуже поволі і тепер поставало вже як наслідок розвитку культури російської — з новопосталих друкарень на початку українські книжки вже не виходили.

Після тих реформ, які зробила в управлінні Росією цариця Катерина, скрізь на місцях постали так звані Губерніальні Правління; різної писанини вже тоді ці Правління мали стільки, що звичайним писанням не могли вони дати собі ради. І отож 24 січня 1773 р. видано наказа про заснування друкарень при Губерніальних Правліннях; друкарні ці засновували, як казав наказ, для полегшення «излишняго приказнослужителям затрудненія, а паче к постепенному выполненію налагаемых по входящим документам резолюцій» [* Русскій Библіофил. 1911. Кн. 6. С. 17]. Але наказу цього провінція виконала не скоро, бо завести в той час гражданську друкарню було трудно — не було потрібних робітників, матеріали друкарські можна було роздобувати лише в Петрограді чи Москві, та й окремих коштів для цього уряд не дав. Ось тому пройшло багато часу, поки Губерніальні Правління змогли закладати свої друкарні, і тільки аж 5 серпня 1807 р. появився новий наказ: вже неодмінно закласти друкарні по губерніях там, де їх ще не було.

Російська культура через друковану світську книжку потроху заливала Вкраїну. Відомий московський видавець і письменник Новиков позакладав свої відділи й по Україні, напр. в Глухові ¹, Полтаві, Києві і др. містах, куди й висилав свої видання; взагалі, в цей час попит на друковану книжку замітко зріс. Поруч з цим, 15 січня 1783 р. вийшов ліберальний закон цариці Катерини про волю друкарства — кожному дозволялося закладати друкарню і друкувати на якій завгодно мові без окремого попереднього дозволу, треба було про відкриття друкарні лише повідомити місцеву «Управу Благочинія». Указ цей наказував «типографіи для печатанія книг не различать от прочих фабрик и рукоделій». Книжки віддавалися на цензуру місцевій «Управі Благочинія», яка мала пильнувати, щоби в книжках не було нічого «противнаго законам Божіим и гражданским или же к явным соблазнам клонящагося» [* Русскій Библіофил. 1911. Кн. VI. С. 18].

Ось все це були причини, що потроху протоптували шлях для книжки й на провінцію, а разом з тим сприяли заснуванню й провінціальних світських друкарень. Правда, друкарні закладалися дуже поволі, бо й сам уряд не мав на це певного погляду. Так, 16 вересня 1796 р. появився новий наказ цариці Катерини, але вже про закриття всіх тих «вільних» друкарень, які заклали приватні люди, ніби «в разсужденіи злоупотребленій, от того происходящих», бо «для печатанія книг полезных и нужных имеєтся достаточное количество таковых типографіи, при разных училищах устроєнных» [* Там само. С. 23]. Цензура книжок тепер була лише в Петрограді та Москві, а це те ж — при тодішніх важких шляхах — так само вбивало розвій друкарства; в Одесі та Радзивилові засновано тоді особливі цензурні відділи, щоби часом не попала до нас якась непевна книжка. Це справді був тяжкий удар на молоде гражданське друкарство, якому відбиралася приватна ініціатива і яке лишалося тільки для друкування урядових паперів різних Губерніальних Правлінь. Правда, 2 лютого 1802 р. вернули волю друкарства, але знову не надовго. Все це, звичайно, мало сприяло доброму розвиткові гражданського друкарства на Вкраїні і тому воно так поволі ширилося в нас; зачалося воно в такі роки:

Поиск по сайту: