Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Правова соціалізація особистості



Правова соціалізація — це процес включення індивіда в сис­тему правовідносин даного суспільства на основі засвоєння всієї правової культури даного суспільства. Вона виступає як складо­ва єдиного процесу соціалізації.

Правова соціалізація — це заміна правомірної поведінки за примусом на правомірну поведінку за особистісними особливостями. Саме цих правових соціалізацій буде досяг­нуто тоді, коли індивіди, як зазначає Е. Фромм, «досягнуть та­кого типу поведінки, за якого вони бажають діяти так, як во­ни повинні діяти як члени даного суспільства. Вони повинні бажати робити те, що необхідно для суспільства»1.

Право, як вид соціального регулювання, здійснює прямий вплив на процеси соціалізації, орієнтуючи індивіда в різно­манітній соціальний дійсності. Факт правової урегульованості суспільних відносин, спосіб правового впливу на них, визна­чення належної та дозволеної поведінки, різноманітні забо­рони — все це оптимізує процеси соціалізації.

У процесі соціалізації індивід засвоює не тільки норми та закони, а й всі елементи правової системи, в тому числі пра­вові поняття. Таким чином, основу правової соціалізації ста­новлять:

· засвоєння правових норм і посідання певної позиції стосовно до цих норм;

· оцінка безпосередньої реалізації норм у юридичній практиці, формування ставлення до правових інститутів та установ;

· засвоєння правової ідеології як системного, науково обгрунтованого відображення правової дійсності в ідеях, по­няттях, принципах.

Правова соціалізація — це не тільки формування нави­чок соціальної поведінки, яка відповідає правовим нор­мам суспільства, а й інтеріоризація таких норм, виникнен­ня внутрішньої мотивації, що орієнтує особистість на їх додержання. Початком цього процесу є засвоєння у ди­тинстві норм соціальної поведінки, спілкування та взаємо­дії людей, соціальних заборон і вимог. Пізніше правова со­ціалізація набуває виразніших форм: це відбувається тоді, коли людина, будучи дорослою, стає повноцінним учасни­ком правовідносин і стикається з необхідністю самостійно відстоювати свої права, цивілізовано вступати у стосунки з іншими людьми і виконувати свої обов’язки перед су­спільством.

У процесі правової соціалізації відбувається поступова ін­теграція особистості в широкий соціальний контекст, перехід її до повноцінної участі в функціонуванні громадянського су­спільства та держави. Однак при цьому можуть виникати пе­рекручення, деформації, які призводять згодом до появи у ін­дивіда кримінальних нахилів, правового нігілізму, асоціаль­ної й антидержавної поведінки.

У здійсненні правової соціалізації особистості вирішальне значення мають такі чинники:

1) загальний стан економічних, політичних, ідеологічних відносин у суспільстві та державі;

· ступінь суспільної правосвідомості в цілому і рівень ав­томатизму правової поведінки, що склалася;

· безпосереднє соціальне оточення особистості та вплив на неї малих формальних і неформальних груп;

· рівень правової пропаганди;

· загальний стан законності, зокрема стан законності у га­лузі державного управління.

Отже, досліджуючи назване коло проблем, соціологія права не тільки виконує важливі загальнонаукові функції у рамках юриспруденції, а й робить свій внесок у розв’язання кардинальних завдань сучасної соціально-правової практики, які пов’язані з науковим забезпеченням реформ, що прово­дяться у країні, досягненням громадської згоди, запобіганням і своєчасним розв’язанням соціальних конфліктів, створен­ням умов для стійкого правопорядку, реалізації прав і свобод особистості, утвердженням у країні громадянського суспіль­ства і правової держави.

 

1 Цит. за: Фролов С. С. Социология. — М., 1997. — С. 108.

Реферат

«Морально-психологічні особливості особистості юриста».

На особливу увагу заслуговує характеристика психологі­чної культури юриста-меланхоліка, оскільки це слабкий, неврівноважений, інертний тип нервової системи. З такими юристами (як і з холериками) керівникам юридичних уста­нов працювати досить складно. Юристи-меланхоліки дуже вразливі, підвищено емоційні, в результаті чого вони легко впадають у відчай, відчувають безпорадність. Зауваження й пропозиції сприймають неадекватно, насторожено. Вони потребують особливого підходу, тактовної бесіди тощо. Меланхоліків може вразити навіть погляд людини, вони над­звичайно чутливо вловлюють оцінки, думки про свою осо­бистість. Зрозуміло, що таким юристам притаманні тонкі внутрішні переконання, а їхнє юридичне рішення може бути незрозумілим навіть для колег.

Щодо норм психологічної культури юриста, то, на взі­рець, фахівець може встановити їх особисто для себе. Тут доцільно орієнтуватися на професійно-етичний кодекс юри­ста, необхідну допомогу може надати і морально-психоло­гічна служба. В цілому за норми психологічної культури можна прийняти систему загальнолюдських цінностей та вимоги юридичної етики.

 

Механізм дії психологічної культури юриста, тобто важе­лі, за допомогою яких психологічна культура втілюється у його практичну діяльність,- це насамперед мислення і мова.

Мислення юриста спрямоване на усвідомлення права й реалізацію його норм. У психологічній літературі мислення поділяється на теоретичне і практичне. Юрист повинен роз­вивати обидва види мислення, щоб активізувати творчий пошук, професійні дії. Але перешкодою творчій діяльності юриста може бути осуд керівників, невпевненість у резуль­татах тієї чи іншої справи. У таких випадках механізм мис­лення юриста буде «деформований», оскільки його думка залишиться невисловленою.

Думки передаються за допомогою мови, яка буває, як ві­домо, внутрішньою і зовнішньою. Зрозуміло, що внутрішня мова людини передує зовнішній, тобто слову. Проте юрист працює в таких умовах, коли зовнішня мова не завжди по­винна виражати думку чи внутрішню мову. Це позитивний результат його психологічної культури, хоча зміст вираженої думки характеризує ступінь розвитку загальної культури людини.

Зауважимо, що мова юриста не завжди адекватна його психологічній культурі. Однак не кожен юрист уміє викори­стовувати слово як засіб юридичної праці. Трапляється, юристові тяжко висловитися, а легше скласти письмовий текст, що е наслідком певних прогалин у його психологічній культурі.

Стосовно роботи з людьми психологічна культура юриста виявляється на двох рівнях - експектації та емпатії.

Суть психологічної культури на рівні експектації полягає в оцінці здатностей юриста, які він виявляє у певній ситуації. На цьому рівні можна визначити соціальну роль юриста, йо­го професійні можливості, передбачити наступні дії. Зрозу­міло, що соціальне очікування наближатиметься до реально­сті тоді, коли людину тривалий час знатимуть і спостеріга­тимуть за нею. Психологічна культура на рівні експектації дає змогу зробити висновок про судження та вчинки юриста.

Другий рівень психологічної культури - емпатія визна­чає здатність юриста розуміти інших людей, їхній внутріш­ній стан, переживання, хвилювання тощо. Тут виявляється вміння юриста розкрити приховані (особливо злочинні) наміри людей, відчути їхнє сприйняття суспільних явищ, щирість або нещирість у взаємостосунках. Тобто рівень психологіч­ної культури на цьому етапі повинен допомогти юристові пристосуватися до співбесідника з метою ефективного пси­хологічного впливу на нього.

Існують певні перешкоди для вияву психологічної куль­тури на рівні емпатії. Спеціальна література фіксує різні джерела таких перешкод. До них можна віднести стандартні образи (стереотипи), враження (думки) інших осіб, психіч­ний стан юриста, тверда націленість юриста на одну із кіль­кох позицій, неадекватне розуміння реальності, спрощене бачення ситуації. Високий рівень психологічної культури допоможе подолати ці психологічні бар'єри. Для цього по­трібно пам'ятати про їх існування і відповідно реагувати.

Психологічна культура юриста виявляється через несві­доме, передсвідоме, свідоме, підсвідоме і надсвідоме.

Так, сфера несвідомого характеризується тим, що юрист не підозрює наявність тієї чи іншої події, тобто він розуміє, що усвідомити детально, в повному обсязі всі явища (мікро-явища) неможливо. В результаті у пам'ять не потрапляють потрібні відомості.

Сфера передсвідомого визначає той стан юриста, коли він ще не зорієнтувався - усвідомлювати інформацію чи ні. На­справді це початкова стадія формування свідомості. Тут психологічна культура повинна спрямовуватися на психологіч­не орієнтування в ситуації так, щоб не завдати шкоди справі, що розглядається. Важливу роль у цьому випадку відіграє пам'ять. Якщо добре розвинена пам'ять, то проблем з усві­домленням не існує.

Легше зрозуміти сферу свідомого, коли юрист усвідом­лює свою діяльність, може прозвітувати про свої вчинки, а його психологічна культура характеризується стабільністю.

Цікаві процеси з психологічною культурою відбуваються у сфері підсвідомого, де вона неначе виходить з-під контро­лю юриста і певним чином впливає на свідоме. Це явище спостерігається тоді, коли психологічна культура юриста спонукає до позитивної дії, яка настає тоді, коли у підсвідо­мому (досить небезпечній сфері, що може суттєво змінити сенс життя людини), де перебуває завжди як позитивна, так і негативна інформація, психологічна культура нейтралізує негативні внутрішні процеси. Тобто високий рівень психо­логічної культури юриста допомагає його свідомому мис­ленню отримувати тільки позитивні імпульси, в результаті чого професійні дії юриста у правовому полі є правомірними і не залежать від негативних факторів.

Підсвідоме може керувати свідомим, якщо відсутній до­статній рівень психологічної культури особи. Підсвідомі не­гативні імпульси блокують різноманітні фізичні недуги, хво­роби самої особи. Тобто можна сказати, що хвороба є пев­ною мірою ліками від негативних процесів, які відбуваються у підсвідомому. Або хвороба - це природна санкція на по­рушення духовних норм. Етично освічений юрист не впус­тить у підсвідомість негативних почуттів. Адже підсвідо­мість - це небезпечна зона, у ній містяться думки, які визна­чають сутність людини.

Певний інтерес становить визначення межі впливу пси­хологічної культури юриста на громадян, на правовиховну роботу з ними, поза якою психологічна культура юриста може не діяти або змінити площину дії. Найкращою ілюс­трацією цьому є своєрідна тактика дії психологічної куль­тури.

Юрист у правоохоронній роботі з громадянами повинен дотримуватися такої послідовності: усунути психологічний бар'єр між собою і співбесідником, оволодіти ситуацією, психологічно вивчити співбесідника, здійснити певну пси­хологічну настанову.

Так, початок розмови юриста з правопорушником, свід­ком, потерпілими чи іншими учасниками справи пов'язаний з певною психологічною незручністю, яка виникає з різних об'єктивних та суб'єктивних причин. Високий рівень пси­хологічної культури допомагає юристові подолати цю не­зручність, не виявляючи при цьому свого надмірного заці­кавлення.

Юрист повинен відчути, коли ініціатива має непомітно перейти до нього. Причому варто звернути увагу на темп такого переходу, його виваженість. Упевнившись в надійності оволодіння ситуацією, юрист повинен приступити до пси­хологічного вивчення співбесідника. Суть його полягає у виявленні психічних особливостей громадянина, хоча таке вивчення стихійно розпочинається з першого погляду. Йде­ться про активне вивчення, в результаті якого з'ясовується тип нервової системи, рівень мислення тощо. Це допоможе поступово підготувати співбесідника до запланованої роз­мови через навідні запитання й очікувану вичерпну відпо­відь.

Звичайно, перейшовши до психологічного тиску («ата­ки»), юрист використовує заплутану систему запитань. Тобто час від часу повертається до попередньої теми, але запитан­ня ставить по-іншому, оперуючи конкретними фактами. Од­нак цей етап психологічної тактики не слід використовувати для того, щоб «загнати співбесідника у глухий кут». Він по­винен бути ефективним методом одержання достовірної ін­формації, без порушення законності та норм юридичної ети­ки з метою прийняття правильного рішення.

Мета психологічної культури юриста, на взірець, досить вагома. Адже йдеться про вміння юриста працювати з лю­дьми, зберегти себе як моральну особистість. Тому краще, коли мета психологічної культури юриста насамперед передбачає встановлення психологічного контакту з громадя­нами. Симпатія (тяжіння) виникає на основі дії закону реципроксності: дія однієї людини породжує відповідну реак­цію іншої. Ця реакція виступає у вигляді складного психо­логічного утворення. Інтенсивність її залежить від самого юриста.

Кондратьєв у підручнику “Юридична психологія стверджує, що відомості про людину як особистість можуть використо­вуватись в правоохоронних органах у декількох напрямах. Перш за все, це вивчення особистості правопорушника, роз­криття механізму його злочинної поведінки. Помста, жорс­токість, ревнощі — усе це і багато чого іншого в суб'єктивному боці злочину може бути виявлене та правильно інтерпретова­не за умов особистісного підходу. Важливим інструментом одержання додаткових відомостей про особистість злочинця є судово-психологічна експертиза. Особистість може бути в різних якостях — затриманого, підозрюваного, злочинця, зви­нуваченого тощо. Ефективність взаємодії з нею, у тому числі і профілактична діяльність, базуються на знанні особливостей особистості. Проблема особистості є центральною також і при організації відбуття покарання, надання йому не тільки карального, а й виховного характеру.

Безперечно, на людину найкраще впливати через дух і душу. На це скеровуються всі можливі засоби, які є в арсе­налі правоохоронних органів. Це надійний, ефективний, хо­ча довгий шлях впливу на людину.

Психологічна культура юриста ґрунтується на відповід­них принципах та виконує певні функції у юридичній прак­тиці. Так, основними принципами може бути: родова комп­лексність і професійна необхідність, а провідними функціями - своєчасне вироблення психічної адаптації, форму­вання професійно-правового мислення юристи.

Родова комплексність як принцип означає, що всі куль­тури психологічного спрямування — інтелектуальну, внутрі­шню, емоційну - об'єднує психологічна культура. Тобто ін­телектуальна, внутрішня, емоційна є субкультурами щодо психологічної культури юриста, вони співвідносяться як ча­стина до цілого. Тому всі принципи та функції цих субкультур є одночасно принципами і функціями психологічної культури особи.

Принцип професійної необхідності застерігає юристів від зловживань психічними прийомами у процесі службової дія­льності. Йдеться про недопущення приниження честі та гід­ності громадян, обману чи корисливості. Цьому покликана сприяти психологічна культура, яка грунтується на справед­ливості, правовому почутті, чесності і головне — доцільності. Юрист має бути впевнений у професійній необхідності пси­хічного впливу на громадян і не зловживати психологічними прийомами.

Психологічна культура виконує таку важливу функцію, як своєчасне вироблення психічної адаптації юриста до різноманітних несподіванок. Правник повинен бути гото­вий до будь-яких вказівок, умов праці і при цьому не пови­нен панікувати, гарячкувати. Наразі йдеться не про будь-яку, а саме про своєчасну адаптацію, з проявами швидкого реагування, приведення себе у стан професійної готовності. Психологічна культура передбачає також уміння юриста - виробляти необхідну адаптацію у громадян. Наприклад, коли є потреба повідомити сумну звістку про близьку лю­дину чи певні службові факти про учасника юридичної справи. Уміння підготувати людину до подальшої співпраці - це результат психічної адаптації і вияв психологічної куль­тури юриста взагалі.

Не викликає сумніву те, що висока психологічна куль­тура формує справжній, професійно-правовий характер юриста. Професійний досвід дає змогу йому бути готовим до будь-яких ексцесів. Професійна холоднокровність допо­магає не витрачати дорогоцінного часу (іноді й секунди) на емоції чи якісь розмірковування. Саме правовий характер спрямовується на пошук істини, на оперативність про­фесійних дій, на логіку обгрунтування різних аспектів пра­вового явища. Тобто психологічна культура впливає на юриста так, як вимагає правова ситуація чи суспільство в цілому.

 

Тема 3. Кримінальна психологія. Психологія злочинця.

Вчинення злочинного діяння передбачає наявність суб’єкта діяльності (суб’єкта його вчинення)71 . Для позначення його поняття в юридичній літературі вживаються різні терміни: «особа злочинця», «злочинна (чи криміногенна) особа», «особа винного», «особа, яка вчинила злочин». Незважаючи на певні відмінності, ці терміни використовуються як тотожні. Існує також думка, яка взагалі заперечує поняття особи злочинця і те, що вона має певні специфічні особливості та властивості.
Особа злочинця не лише існує, вона потребує дослідження. Необхідно погодитися з А. Ф. Зелінським, що особа злочинця — альфа й омега кримінальної психології, її наріжний камінь. Людина, яка порушила кримінальний закон, є автором злочину, а її «справа» перетворює громадянина на злочинця, який відхиляється суспільною свідомістю72 . У злочинців під час зайняття злочинною діяльністю виробляються своєрідні вміння і навички, звички і нахили, тобто «злочинний» почерк. Вчинення злочинів певним способом — передумова злочинної професіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної діяльності — ключ до виявлення винних.
Про особу злочинця необхідно говорити у тому випадку, коли йдеться про певну систему злочинних дій. Це обумовлено тим, що особистість формується в процесі діяльності (у тому числі злочинної). Вчинення злочинних дій позначається на психологічній структурі особистості, виникненні у неї антигромадської спрямованості (установки).
Особа злочинця — це соціально-психологічне поняття, яке охоплює сукупність типових психологічних і моральних якостей індивіда, що формуються в результаті вчинення злочинів. Особа злочинця охоплює цілу систему психологічних властивостей: спонукання, установки, переконання, емоційні і вольові особливості тощо. Дослідження особистості злочинця передбачає вивчення психологічних механізмів протиправної поведінки, мотивацій різних видів злочинів, індивідуально-психологічних і соціальних чинників, ситуативних реакцій людини.
Заслуговують на увагу пропозиції деяких авторів (А. Б. Сахаров) виділяти такі категорії ознак щодо структури особи злочинця: 1) соціально-демографічні: а) загальногромадянська сфера (соціальне походження, соціальний стан, освіта, участь у суспільно-політичних подіях та ін.

; 4) моральні чинники (аморальність, поширеність алкоголізму, наркоманії, люмпенізація суспільства тощо); 5) економічні чинники (спад економіки, зростання тінізації в економічній сфері та ін.); 6) соціально-побутові чинники (незадоволеність побутовим обслуговуванням, відсутність житла та ін.); 7) соціально-технічні чинники (виникнення нових професій, технізація виробництва, необхідність освоєння передової техніки та ін.); 8) соціально-культурні чинники (криза вітчизняної культури, засилля культу насильства, пропаганда антигуманних ідей за допомогою засобів масової інформації тощо); 9) національні чинники (ідеї націоналізму, міжнаціональні конфлікти тощо); 10) соціально-демографічні чинники (проблеми в сім’ях, «вимирання» сіл та ін.); 11) організаційно-управлінські чинники (помилкові владні рішення, відсутність зв’язку органів влади і управління з населенням та ін.); 12) соціально-правові чинники (правові прогалини; відсутність урегульованості суспільних відносин); 13) генетичні чинники (погіршення генетичного потенціалу); 14) соціально-медичні чинники (руйнування системи медичного обслуговування, несвоєчасне виявлення психічних аномалій та ін.); 15) інформаційні чинники (інформаційна перенасиченість, негативний вплив реклами та ін.); 16) соціально-виховні чинники (відсутність виховної роботи, належної діяльності громадських організацій та ін.); 17) кримінальні чинники (існування кримінальних інститутів, кримінальної ідеології, кримінальної субкультури та ін.); 18) кримінологічні чинники (недостатність системи профілактичної роботи; відсутність прогностичної діяльності щодо правопорушень, недоліки попереджувальної діяльності правоохоронних органів та ін.); 19) військові чинники (синдром розвалу армії; «дідовщина»; торгівля зброєю і боєприпасами тощо); 20) соціально-психологічні чинники (особливості соціальних спілкувань; виникнення негативних

 

рис особистості тощо).

 

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.