Ідеї елітизму в українській політичній думці

Консерватори (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський) повністю відмовляються від методів та ідей учених-народників і намагаються перебудувати методологію політичних досліджень на основі ідей національного консерватизму, вважаючи, що без держави немає нації, а є лише народ в етнічному розумінні цього слова. Обґрунтовуючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, вони вважали найбільш сприятливою і придатною формою державного правління в Україні консервативно-монархічну державу.

Розглянемо більш детально постаті відомих українських консерваторів.

З ім’ям видатного українського мислителя, історика, соціолога і політичного діяча В’ячеслава Липинського (1882 – 1931) пов’язують виникнення консерватизму і монархізму в українській політичній науці. Західні дослідники, котрі знайомі з його науковою діяльністю, називають мислителя “українським Вебером”. Свої елітистські ідеї В. Липинський викладає у третій частині твору “Листи до братів-хліборобів” та у трактаті “Покликання варягів чи організація хліборобів”. Щоправда, подібно до італійського вченого Г. Моски, В. Липинський не вживає у своїх працях терміна “еліта”. Український мислитель натомість використовує такі поняття, як національна аристократія, провідна верства та правляча верства.

Ще в перших своїх працях, написаних польською мовою, В. Липинський висуває на роль провідної верстви України спольщену шляхту. Саме вона, на його думку, мала б активно брати участь у національно-державному відродженні країни. Це можна пояснити переконанням В. Липинського в тому, що територіальний чинник, під яким автор розумів усвідомлення своєї (на якій народився або проживає) території та, відповідно, любов до своєї землі, значно важливіший у визначенні національної ідентичності від національного. Тому саме із державністю він і пов’язував аристократію та за цим принципом вважав себе українцем.

Як і класики елітизму, В. Липинський був переконаний у тому, що в кожній нації завжди існувала й існує активна меншість, яка керує, і пасивна більшість, якою керують.. Цю групу осіб В. Липинський називає “національною аристократією”. Під нею український мислитель розуміє не родову аристократію, а групу “найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації”. Отже, як і відомі італійські теоретики елітизму, В. Липинський переконаний, що до цієї провідної групи повинні потрапляти люди, незважаючи на їхнє походження та майновий стан.

Суспільство В. Липинський ділить на три верстви: еліти, продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія, пролетаріат) та інтелігенція, котра повинна відігравати функцію посередництва між суспільними групами.

Вирішальним чинником у процесі керівництва нацією мислитель вважав легітимацію аристократії..

Національна аристократія має володіти двома основними прикметами, без яких вона не може існувати: матеріальною силою та моральним авторитетом. До того ж, матеріальну силу вона повинна була мати “більшу, ніж яка-небудь інша група в нації” А для того, щоб мати таку матеріальну силу, національна аристократія має хотіти правити, вміти задля цього жертвувати і ризикувати своїм життям, володіти технічними засобами війни та оборони (державою, зброєю та армією) і володіти технічними засобами економічної продукції (землею, фабриками та машинами). Саме володіння засобами продукції, а не грошима, є основною ознакою матеріальної сили. Гроші ж, на думку В. Липинського, є лише попередньою продукцією і тому являють собою лише номінальну, а не реальну матеріальну силу. Ця група людей і повинна відповідати персонально і своїм матеріальним добром (землями і фабриками) за свою владу і правління.

Для прогресу держави потрібне існування певних угруповань всередині аристократії, різних думок та ідей, передача влади з одних рук в інші. Особливо важливим, на думку В. Липинського, є процес “постійного відновлення або зміни аристократії”. Коли ж цей процес призупиняється, то відбувається радикальна зміна провідної верстви. Внаслідок цього нація потрапляє під управління чужої, сильнішої за власну, еліти. Мислитель зазначає: “Без своєї власної національної аристократії – без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб зорганізувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од всяких ворожих наскоків зовні – немає і не може бути нації”.

Отже, розуміння В. Липинським еліти як провідної і неодмінної державотворчої та державоуправлінської групи нації, її ролі у творенні та об’єднанні нації, напрацювання вченого в галузі елітизму не втратили актуальності, а подекуди є визначальними в нинішніх політичних умовах розбудови незалежної Української держави, творенні українських політичних владних структур, їх легітимності та співпраці.

В. Кучабський (основні праці — «Більшовизм і сучасне завдання українського заходу», 1925; «Україна і Польща», 1933) назвав свою концепцію «позитивним мілітаризмом»; вона була пройнята вірою в те, що провідну роль у заснуванні монархічної держави мають відігравати люди військового духу та організації. Програма В. Кучабського містила в собі такі вимоги: подолання анархізму української еліти, підвищення освітнього рівня, насамперед молоді, відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з представників різних верств суспільства, усунення декласованої інтелігенції від проводу в на­ціональному русі. Особлива надія на відродження української державності покладалася на Галичину.

Наукова спадщина С. Томашівського складає понад 50 великих праць в галузі української історії, близько 230 рецензій і статей. Його наукові зацікавлення були дуже різноманітними і охоплювали історію України від початків Київської держави до повоєнного десятиліття. Власну концепцію історії України Томашівський виклав у праці “Українська історія” (1918), перша і єдина опублікована частина якої охоплює період до 1569 р. Яскраво виражений державницький характер роботи відзначили одразу після виходу книжки. На відміну від В. Липинського, який виводив перші монархічні традиції на Україні від держави Богдана Хмельницького, С. Томашівський у роботі “Українська історія”, перший том якої “Старинні і середні віки” вийшов у Львові в 1919 р., доводив, що перша українська монархічна державність була започаткована в часи Галицько – Волинського князівства. Основою обґрунтування концепції стали вже цитовані вище “три кити”: земля, тобто освоєння майбутнім українським племенем територій, на яких вони проживали, нація, тобто утворення української нації внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сегрегації Галицько – Волинського князівства та становлення першої української національної держави – Галицько – Волинського князівства як завершення цих процесів. Степану Томашівському притаманне відмінне від попередників розуміння “української землі”. Якщо М. Грушевський і інші підкреслювали етнічні характеристики української території, то С. Томашівський розглядав її як географічну цілісність, ігноруючи тим самим етнічний характер окремих частин України. Він відштовхувався не від певної землі, заселеної певним етносом, а від географічного становища України, що творило історію української нації

ВИсновки: Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського більшовизму, визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових методів організації суспільних відносин, що спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому процесі

4. Сутність і типологія політичного лідерства.

Лидерство – это управленческие взаимоотношения между руководителем и последователями, основанные на эффективном для данной ситуации сочетании различных источников власти и направленные на побуждение людей к достижению общих целей.

Поиск по сайту: