Сутність і типологія політичних еліт

Аналізуючи поняття еліти, треба також мати на увазі, що в його зміст традиційно вкладають два підходи: перший розглядає його як вибрану соціальну меншість, другий — як певну духовну якість. Перший підхід вирізнявся акцентом на спадковість, родові традиції, тому приналежність до еліти (насамперед аристократії) ставала призначенням, долею - це була елітарність родова, а не особиста. Таким чином формувалася родова гордість. У духовній аристократії елітарність була особистою, тобто ознакою певних власних заслуг і якісних ознак особи. Соціальна еліта спиралася насамперед на нагромаджені, успадковані багатства, тому вона поступово ставала рабом не лише власності, а й стану, касти. Духовна еліта вирізнялася вибраністю від Бога, Природи. Усі теоретики томізму, неотомізму, персоналізму єдині у постулаті: людство, люди - нерівні, є вищі і нижчі суспільні групи, і це, звичайно, зло, однак змінити його майже неможливо, можна лише через довге вдосконалення домогтися певної зміни в суспільній ієрархії.

До ірраціонального обґрунтування елітності належить і харизматичне. Грецьке слово «харизма» перекладається як «дар». Широко вживати його почали в середньовічній теологічній літературі й церковній юриспруденції. Воно означало «Божий дар, благодать». У ті часи цим даром наділяли насамперед суб'єктів церковної і світської влад, оскільки саме на них упав «вибір Бога», вони стали уповноваженими реалізовувати його волю. Як писав французький історик Фюстель де Куланж, ще франкські поганські вожді «reges cziniti», кошлаті царі-жерці коротковолосих франків, володіли надприродною силою, яка ховалася нібито в їхньому довгому волоссі. (Тут можна пригадати притчу про Самсона).Харизма, з одного боку, будувалася насамперед на вірі, сам суб'єкт харизми безмежно вірив у свої здібності та у своє призначення. З іншого боку, йому був потрібен т. зв. «хор», тобто група послідовників, які б теж вірили в його силу та місію. Сумніви ж розглядалися як святотатство. Другий тип харизматичного авторитету — харизма установи, посади, що могла існувати автономно, не зважаючи на особистість, яка займала цю посаду. Вже сама посада монарха, президента підносила індивіда, робила його винятковим, хоч часто займали її посередності. Але магія крісла чи установи робила своє: маси вірили в «сяйво» посади й переносили свою віру на самого її носія, часто тимчасового на цьому місці. Його функції набували харизматичного характеру. Причому якщо спочатку носій харизми обходився без організації, то, щоб не залишитися спогадом, харизматичний авторитет повинен був поступово самоорганізуватися, обрости найближчими соратниками, стати елітарною групою, яка нестиме частину блиску харизми свого лідера. Поволі така група інституюється, навіть рутинізується, стає традиційною. М.Вебер зауважував, що «... харизма є великою революційною силою у традиційних епохах». Тому харизматичне обґрунтування елітарності стало складовою частиною трансцедентального, ірраціонального обґрунтування.
Важливим напрямом обґрунтування є біологічний. На наш погляд, процес його становлення можна поділити на два періоди. Перший — від античності до другої половини XIX ст., другий — з кінця XIX ст. до наших днів. У першому періоді сформулювались ідеї біологічного обґрунтування, починаючи від Платона, Арістотеля і до Макіавеллі та деяких пізніших мислителів. Другий період розпочався з певних узагальнень емпіричних даних медичної статистики (Ч.Ломброзо), спираючись на які, німецькі та французькі вчені О. Аммон та Ж. де Ляпуж розробили концепцію соціальної антропології, в якій посилалися на антропометричні дані, тобто на співвідношення поперечного діаметра голови до поздовжнього, вираженого у відсотках, причому контур голови подавався у горизонтальній площині. Таким чином вони вирізнили три основні групи людей: довгоголові
(доліхоцефали, у яких показник не більше 74,9), середнього-лові (від 75 до 79,9) та короткоголові (брахіцефали; від 80 і вище).

перший поділ еліти на два типи: відкриті і закриті еліти. До відкритого типу еліт належать усі ті еліти, які допускають поповнення своїх рядів насамперед «знизу догори», а також завдяки окремим представникам з інших еліт. Так відкриті еліти внутрішньо оновлюються, що стає гарантом їх стабільності. Поповнення еліт такого типу відбувається і через їх противників, яких переманюють, перекуповують тощо. Головне, що цей процес повинен бути перманентним, бо застій веде до загибелі, спізнення з оновленням призводить до незворотніх процесів. Більшість національних політичних еліт проходить певний цикл, оскільки немає повністю закритих чи відкритих національних еліт.

Еліти проходять у своєму розвитку відкриті фази, коли формується національна державність. Такі еліти характерні для націй у фазі акматичній. Вони зустрічаються усе рідше в націй, що переходять до фаз падіння, інерційних, і майже відсутні в етносів, що перебувають у фазі меморіальній. Іншими словами, відкриті еліти — це, як звичайно, молоді національні еліти, які забирають, переманюють у мас їхніх лідерів; це еліти, котрі, наче губки, втягують у себе все краще з усіх суспільних груп. Представники відкритих еліт здатні до ризику, вони активні, ініціативні, рішучі, менше йдуть на компроміси, більше схильні до силових методів реалізації влади. Водночас є деякі етноси, політичним елітам яких іманентні відкритість протягом довшого, ніж звичайно, часу, як, наприклад, англійська політична еліта. Це було притаманно й венеціанській політичній еліті, тобто дух торгівлі, обміну взагалі, подорожей тримав ці еліти у відкритому стані. Для них характерні різноманітність методів і форм участі в політичному житті, певна імпульсивність, навіть артистизм у процесах реалізації влади. Саможертовність, геройство теж не чужі таким елітам, як, зрештою, і користання з усіх радостей життя.

У закритих елітах поновлення рядів відбувається повільно, доступ до них заформалізований, складний. Члени закритих еліт повільно адаптуються до вимог життя, що змінюється, для їх політичної діяльності характерні незмінність форм і методів. Такі еліти притаманні етносам, які вже пройшли акматичну фазу, перебувають в інерційній, навіть у меморіальній фазі.

Подальший тип поділу еліт — це легітимні й нелегітимні еліти.Як ми вже знаємо з теорії, освячена правом влада є легітимною. Однак далі ми натрапляємо на певні труднощі, оскільки тоталітарно-авторитарні режими у своїй політичній діяльності теж досить широко використовували законність, право, різні нормативні акти до Конституції включно. Це означало, що сталінський режим, фашистські режими в Німеччині та Італії, оскільки вони діяли, спираючись на Конституції, законодавство своїх держав, теж формально були легітимними, а політичні еліти, які керували й управляли в цих країнах, стали легітимними. Щоб вийти з такого становища, підемо за Л .Саністебаном, який запропонував вважати легітимними тільки такі режими, які реалізують владу, спираючись на широку згоду мас. Тоді, зазначив він, «... легітимною є така влада еліт, яку приймають маси, а не та, яку їм нав'язують». Тоді нелегітимними є та влада й еліти, які панують без згоди широких народних мас, що нав'язують свою владу, примушують виконувати свої обов'язки громадян, нав'язують чужі для них інтереси та мету. Панівним методом реалізації влади в легітимних еліт є переконання, компроміси при пропорційно значно менших примусі, насильстві тощо. У нелегітимних еліт навпаки — питома вага переконання, згоди незначна, зате
панують насильство, примус, оскільки еліта позбавлена підтримки мас. Зрозуміло, що жодна еліта не має монополії легітим-ності, за неї треба боротися, однак сам характер політичного режиму детермінує легітимність і нелегітимність еліт. Легі-тимність же, здобута важкою працею, може бути з часом втрачена, натомість із переродженням, трансформацією режиму легітимність можна набути.
Деякі вчені пропонують на цій основі ще детальніший поділ типів еліт. Це еліти фрагментовані, нормативно інтегровані та еліти, інтегровані ідеологічно. До перших належать еліти, яким притаманні мінімальний рівень структурної інтеграції, невеликий обсяг нормативного консенсусу, немає згоди щодо загальних правил політичної діяльності, відсутній поділ на фракції, мало єдності щодо будь-яких вартостей політичних інститутів. Це еліти, які боряться самі зі собою, не довіряють собі навзаєм, б'ють, як то кажуть, «по своїх», унаслідок чого така політична система стає нестабільною. До другого типу належать еліти, де панує переважно високий рівень структурної згуртованості, достатній нормативний консенсус, де діють диференційовані фракції, згода щодо спільних правил діяльності, певна погодженість щодо інституційних вартостей. Методом діяльності таких еліт найчастіше є компроміс. Третій тип еліт характеризується тісною інтегрованістю структур, єдністю системних вартостей, нормативною чіткістю, політичне життя контролюється фракціями й партіями, панує нав'язана елітою загальна згода. Це характерно для тоталітарно-авторитарних режимів. Окрім таких типів еліт, у повоєнній Європі дуже поширеним став поділ ідеологічний: еліти демократичні, ліберальні, відтак, відповідно, авторитарні, тоталітарні.

Поиск по сайту: