української мови в І пол. ХІХ ст

На 20-40-і рр. ХІХ ст. припадають спроби граматичного та лексикографічного вивчення української мови, виникають питання, пов’язані з її правописом.

Ще 1805 року Олексій Павловський подав для розгляду на збори Академії наук „Граматику малороссийского наречия или Грамматическое показание существенных отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемые разными по сему предмету замечаниями и сочинениями”. Граматику надрукували 1818 року.

Ми обмежимося тільки загальною характеристикою цієї праці, детальнішу інформацію можна знайти в наукових працях П.Плюща [15, с.278-282] та І.Білодіда [12, с. 143-144].

З погляду П.Плюща, граматика О.Павловського – це різнобічна філологічна праця, точніше, кілька наукових досліджень, які скромний автор називає „различными замечаниями и сочинениями”. Серед них можна назвати вступну статтю, розділ „О сочинении и о стихотворстве малороссийском” та заключні „Общие замечания”.

На час написання граматики українська мова майже не вживалася в літературі. ЇЇ авторові могли бути відомі тільки перші частини „Енеїди” Котляревського у виданні 1798 року. О.Павловський не припускав, очевидно, появи окремої української літературної мови, думаючи, що згодом при зближенні з російською вона втратить ті відмінності, що відділяли її від „чистого российского языка”. Він дивився на українську мову, як на „исчезающее наречие” і називав її „ни мертвым, ни живым языком”. З лінгвістичного погляду О.Павловський вважає українську мову „таким наречием, которое составляет почти настоящий язык”. Наукова мета автора „Грамматики” в дусі сучасного йому романтичного захоплення народною старовиною полягала, за власним його визначенням, у тому, щоб „положить на бум агу одну слабуютень исчезающего наречия” [15, c. 280].

Праця О.Павловського відіграла певну роль у початковому процесі кодифікації української літературної мови. Мовознавець першим привернув увагу українських письменників до проблеми свідомого нормування рідної мови.

У першій половині ХІХ ст. у Східній Україні була створена ще одна граматика української мови - „Граматика малороссийского языка” П.Білецького-Носенка (1840-1842 рр.), яка, проте, не була надрукована.

Українською народною мовою зацікавилися і в Галичині. Про це свідчать граматики, видруковані з 1834 року по 1849 р. Їх автори: Й.Левицький, І.Вагилевич, Й.Лозинський, Я Головацький та ін. Коротку характеристику цих праць знайдете у підручнику П.Плюща [15, с. 283-285].

У І-ій половині ХІХ ст. відновилася лексикографічна робота. До „Енеїди” І.Котляревського був доданий словничок „Собрания малороссийских слов”. Авторство Котляревського не доведене. „Краткий малороссийский словарь” супроводжував граматику О.Павловського. З самостійних праць слід назвати: 1. „Собрание слов малороссийского наречия” І.Войцеховича, надруковане в 1823 р. в „Трудах Общества любителей российской словесності при Московском университете” (у ньому є 1173 українських реєстрових слова). 2. „Словар малороссийского наречия сравнительно с другими славянскими наречиями” 1835 року, в якому використані попередні українські словники О.Павловського та І.Войцеховича, мовний матеріал „Енеїди” І.Котляревського та творів Г.Квітки-Основ’яненка. Це словник невідомого автора (думають, що склав його А.Метлинський) містить уже 4500 слів, має ретельнішу лексикографічну обробку словесного матеріалу. Однак, зазначений словник лишився в рукописі [5, с. 285-286].

Найбільшим словником цього часу був „Словарь малороссийского или юго-восточного языка…, составленного по произношению, каким говорят в Малой и Южной России…” П.Білецького-Носенка. Це диференційний українсько-російський словник, у реєстрі якого подано тільки ті елементи, що лексично, фонетично, дериваційно й семантично відмінні в обох мовах: напр.: Бабак (байбак) Сурок; Багато Много; Де Где… У словникових статтях широко наводяться фразеологізми, приказки, прислів’я, фрази з живого мовлення.

Словник складено на основі власних спостережень автора, творів тогочасних письменників, є слова з давніх пам’яток. Словник містить 20000 слів. Перед словниковими статтями вміщено розвідку „О языке малороссийком”. Це одна з перших спроб висвітлення історії української літературної мови [18, с. 51]. Словник пролежав у рукописі понад 120 років і був надрукований у серії „Пам’ятки української мови” видавництвом „Наукова думка” тільки 1966 року. Підготував словник до друку і написав вступну статтю В.Німчук.

Українським письменникам та авторам граматичних і лексикографічних праць необхідно було вирішувати й правописні питання. На той час використовували два правописи: історико-етимологічний проф.. М.Максимовича та фонетичний. Перший не прищепився в Східній Україні, але в Галичині діяв до початку ХХ ст. Фонетичний правопис застосовував О.Павловський, у художній літературі – П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка та Г.Квітка-Основ’яненко.

Тоді ж виникла й полеміка навколо питань українського правопису. Дискусія велася переважно в листуванні між письменниками та видавцями, напр., лист Г.Квітки-Основ’яненка до М.Максимовича (редактора „Киевлянина” і прихильника історико-етимологічного правопису) чи Квітчин лист „О правописании малороссийского языка” до видавця журналу „Маяк”.

Висновки

Кінець XVIII-поч. XIX ст. був не тільки періодом формування української літературної мови на народній національній основі (перевага надавалася полтавсько-київському діалекту), а й часом активного поширення її функцій. Інтерес до української мови, закріплення її в літературі особливо поширився після виходу „Енеїди” І.Котляревського, написаною живою народною мовою, з широким використанням фольклору, діалектизмів, церковнослов’янізмів, канцелярських русизмів, народної фразеології. У творі переважає ще мовна анархія, бурлескна манера викладу. Виконавши прогресивну роль (відкриття в літературу шляху народній мові), така манера письма (у результаті сліпого наслідування) могла стати небезпечною (котляревщина). Та поряд з сліпим наслідуванням стилю Котляревського в українській літературі йшла й інша кропітка робота: романтичні спроби П.Гулака-Артемовського, сентиментально-реалістичні повісті Г.Квітки-Основ’яненка, творчість Є.Гребінки, поетів-романтиків.

Саме завдяки літературній практиці послідовників Котляревського бурлескний стиль був переборений, значно збагатився образно-стилістичний аспект мови.

Про це свідчила поява прозових жанрів, які вимагали значного розширення лексики, фразеології, вироблення специфічних художніх прийомів. Позитивну роль відіграли й переклади та переспіви з російської, польської літератур. Зріло переконання, що розмовна мова народу – міцний фундамент літературної мови.

Поиск по сайту: