Є.Гребінка в історії української літературної мови

Важливе місце в розвитку української літератури та літературної мови на народній основі належить Є.П.Гребінці. Його літературна й видавнича діяльність сприяла розвитку народності й реалізму, розширенню жанрово-стильового багатства української літератури, виробленню художньо-зображувальних засобів на основі народної мови, фольклору, попередньої літературної традиції; налагодженню українського літературного процесу. Він планував видавати літературний додаток українською мовою до російського журналу „Отечественные записки”. З цензурних причин письменнику не вдалося здійснити цей задум, але частину зібраного матеріалу Гребінка видав у вигляді альманаху „Ластівка”(1841 р.). „Ластівка” знайомила читачів з творами Т.Шевченка, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, самого Є.Гребінки; до неї входила також добірка українських народних пісень, приказок, загадок, переклади творів Г.Державіна та О.Пушкіна. Очевидно, що таке видання мало прогресивне громадське спрямування, сприяло знайомству з українською літературою, стверджувало придатність української мови для літературної творчості.

За своє коротке життя Є.Гребінка написав багато творів різних жанрів (в основному російською мовою). Україномовна літературна спадщина Є.Гребінки за обсягом невелика, але різножанрова: байки, лірика, переклади, спроби публіцистики.

У навчальних посібниках про роль Є.Гребінки в історії української літературної мови та мовні особливості його творів написано мало, отже, цей матеріал ще потребує детальнішого дослідження.

Навчаючись у Ніжинській вищій школі, Гребінка перекладав „Полтаву” О.Пушкіна. Уривок перекладу поеми був першою публікацією в журналі „Московський телеграф” (1831 р.). Переклад вільний, з певними відхиленнями від ідейного та художнього напрямку оригіналу, проте для української літератури мав принципове значення як зі сторони перевірки художньо-зображувальних можливостей української літературної мови, так і зі сторони розширення, збагачення її образно-стильового арсеналу.

У тексті перекладу „Полтави” Є.Гребінка зумисне використав вульгаризми, бурлескні травестійні епітети, лайливі слова та звороти:

Був найкращий меж козаками

Один ще молодий козак;

І сей з другими парубками

Гарбузізхрумавнеборак [5, c.264].

Ім’я пресучогогетьмана,

Мав жид якесь ім’я Гамана,

Кусавши чорний ус, ворчав [5, с.264].

Чого ти хочеш, песькийсину?

Чого єси ти забажав? [5, с. 267].

Оце ти, серденько, ревнива.

З якого б, навіжений, дива

Я за дівчатами гасав? [5, с. 268].

А більше нічого вилаять

Вмішкунезаховаєшшила [5, с.273].

Я недошмигищосьбелькнув [5, с.281].

Очевидно, у художньому арсеналі тодішньої української літературної мови ще не було потрібних зображувально-виразних засобів, щоб до кінця перебороти бурлескну традицію. Але саме завдяки таким експериментам розширювалися художні можливості української літературної мови; українські письменники зуміли створити оригінальні твори.

Новий, вищий рівень української літературної мови знаходимо в байках Є.Гребінки. У його байках найповніше проявилися демократичні симпатії автора, хоч він завжди залишався сином свого часу.

Тогочасна сатира була здебільшого спрямована проти носіїв соціальної несправедливості, а не самих її основ. Джерелом байкарської творчості Є.Гребінки була також народна мудрість з її виразними класовими симпатіями та антипатіями.

У своїх байках письменник користується усталеними в народній творчості прийомами, звертається й до традицій писемної літератури, а саме до „Енеїди” Котляревського. Є.Гребінка широко вживає соковиті народні вирази, фразеологізми, приказки, традиційні епітети, порівняння, метафори.

Аналіз лексичного складу байок Є.Гребінки свідчить, що основу творів складає народна мова. Дослідниця О.Блик пропонує виділити такі тематичні групи лексики:

а) побутову: хліб, буханці, вареники, книші, сіль, сало, часник, овес, сіно, ячмінь:

Коли не забредеш к Мірошнику бувало,

У його є і хліб, і сіль, і сало,

Чи то в скоромний день – із маслом буханці,

Книші, вареники і всякі лагоминки

[„Мірошник”, 5, с. 152].

б) суспільну: мірошник, чумак, шинкарі, міняйли, панство, пани, суд, суддя:

Де не взялись міняйли й шинкарі

І підняли між себе галас;

Чумак із сіллю став, із дьогтем дігтярі

І красти бублики шатнули школярі

[„Мірошник”, 5, с. 146].

в) назви рослин, тварин, явищ природи, що уособлюють суспільне життя, поведінку людей: Цап, Лебідь, Гуси сірі, Зозуля, Снігир, Лисичка, Ведмідь та ін.:

Куди вас враг несе до гаспидського сина! –

Почав Утятам Степ казать –

[„Утята да Степ”, 5, с. 154].

г) просторічну: шолопаї, жевжики, паскуда, поплівсь, почвалав, почухрав:

Орел ушкварив на Ягня,

Підняв його і геть потеребив на гору

[„Ворона і Ягня”, 5, с. 151].

Автор досить широко використовує дієслівну синонімію. Прикладом може бути синонімічний ряд дієслів на позначення акту мовлення: говорити – казати – джеркотіти – цокотіти:

„Балакайте про себе!” –

Мірошник заворчав і рукавом махнув.

[„Мірошник”, 5, с. 153]

Із Вітром Сонечко розгуторило мову…

Звичайно за словцем балакали по слову

[„Сонце да Вітер”, 5, с.148].

Синонімічні ряди іменників значно коротші: батько, тато, отець; шлях, дорога, путь; ґвалт, крик, гук, галас; дитина, чадо, дитя.

Де не взялись міняйли й шинкарі

І підняли між себе галас…

Та що ж за чадо те було,

Що тільки гомону між нами наробило?

[„Могилині родини”, 5, с. 147]

Народ зійшовсь та гук такий підняв…

[„Злий кінь”, 5, с. 152 ].

На фразеологічному рівні переважають розмовно-просторічні вирази: цур йому, крий боже, кат його ма, звести з глузду, баньки витріщати, лихий поніс, сидіти в печінках, городити небилицю та ін. Знаходимо кілька зворотів з селянського народного календаря: от Іллі, от сих різдвяних свят; на самої Маланки; Семен натяг кожух на плечі.

Є.Гребінка створив влучні примовки, що згодом стали крилатими: „Лисичці ж ратиці отдать”; „Дурний, дурний, а в школі вчився!”; „Мовчи! Почують – будеш битий”, „Ведмежий суд”, „А Лебідь плись на дно – і випурхнув як сніг”.

Висновки до деяких байок будуються на основі народної фразеології:

Мабуть, Господь так світ создав,

Що менший там не втне, де більший

геть-то зможе,

Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже,

Щоб крилець хто не обчухрав

[Ворона і Ягня”, 5, с. 151].

На синтаксичному рівні також можна виділити багато виразних рис розмовного мовлення. На думку О.Блик, це діалоги, вставні слова, звертання, риторичні запитання:

Та що ж за чадо те було,

Що тільки гомону між нами наробило?

„Мабуть, підсудок?” - „Ні!” - „Так лев?” - „Ні”

[„Могильні родини”, 5, с. 147]

Чи знаєте ви сивого Кіндрата?

[„Утята да Степ”, 5, с. 155].

А що, земляче, похиливсь?

Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові!

[„Рибалка”, 5, с. 156].

Мабуть, на небі звісно стало

[„Віл”, 5, с. 142].

Охріме, дядечку! Будь ласкав, схаменись…

[„Рожа та Хміль”, 5, с. 145].

Усі ці риси сприяли ширшому й активнішому проникненню елементів живої розмовної мови в мову літературну, посиленню виразності, зрозумілості, а отже й доступності книжної літературної мови.

Є.Гребінка створив також кілька ліричних віршів українською мовою. „Човен” був вміщений поряд з байками в збірку „Малороссийские приказки”, щоб продемонструвати широкі зображувальні можливості української літературної мови. Автор хотів підкреслити, що крім звичної сатирично-гумористичної тематики, цією мовою можна передавати й найтонші, найніжніші порухи душі, сумні медитації, тугу за щастям, елегійні роздуми над долею. Ця здатність рідної мови розкривається Є.Гребінкою при обробці традиційних для народних пісень тем кохання, зради, одруження з нелюбом („Українська мелодія”, „Маруся”, „Заквітчалася дівчина”…) „Українська мелодія” („Ні, мамо, не можна нелюба любить”) стала народною піснею. Кілька віршів, написаних російською мовою в романсово-пісенному стилі, також набули значного поширення [ 4, с. 22].

В українських поезіях автор використовує фольклорні засобі:

а) постійні епітети: синєє море, буйніїї вітри, чорніїї гори, темная нічка, лютеє горе, нещасная доля, широкий шлях;

б) здрібніло-пестливі форми: козаченько, дівчинонька, серденько, веселенька, молоденький, весельце;

в) звертання: О мамо, голубко! О боже мій милий!;

г) синонімічні повтори: ох, тяжко, ох, важко…; не плач, не ридай; ні племені, ні роду.

Спробував проявити свої можливості Є.Гребінка і в публіцистичному жанрі. Це передмова „Так собі до земляків” та післямова „До зобачення”, написані для альманаху „ Ластівка”. Вони витримані в зниженому стилі: напр..: „Може, вам коли переїздом трапилось бувати у Пирятині? Город путящий: усякі там є крамарі і бублейниці, є і церква божа, як слід, з дзвіницею”, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорними комірами, і письма роздають чесно, не розпечатувавши” [4, с. 319].

Таким чином, випробувавши свій талант у кількох літературних жанрах, Є.Гребінка розширював можливості використання української мови в літературі, сприяв зміцненню народної основи нової української літературної мови.

Поиск по сайту: