Баночка малинового варення

Усе тіло горить, палає. Воно стало ніби розжарена вуглинка, що необачно викотилась, із давно загашеного каміну. Всередині полум’я, зовні холод.

Саме так себе й почувала Надія. У неї жар, але доводиться кутатись-загортатися в плед-ковдру. Так важко іноді долати невинне, тремтливе бажання зігрітися, коли й так гориш.

Вона стала неначе свічечка. Невелика, проте яскрава. Одна із тих, якими прикрашають святкові пироги. Користі від неї мало, та й світла не більше. Тільки вигляд – от і вся цінність. Вони всі теж любили на неї дивитися. Могли хоч цілими годинами поїдати її своїми поглядами.

А що в результаті?

Вона просто згорить із середини, розтане-зникне-випарується. Не залишить після себе й сліду. Хіба що лишень у їх спогадах. Та й це навряд чи. Кому ж потрібна така, на пів-використана, спалена свічка, що от-от дотліє?

Обережно виповзла зі своїх кутань. Хитаючись, заледве дісталася кухні. Запалила чайник. Знайшла в далекому загашнику рятівну баночку малинового варення. Дві чайних ложки бабусиної смакоти розколотила в чашці з окропом. В-у-а-ля! Готово. Єдині рятівні ліки, що зосталися в будинку.

Жадібно нахилилась до горнятка й майже одразу ж і відсахнулась. Було нестерпно гаряче, але так хотілося скуштувати. Далі намагалась пити обережніше й менш поквапливо. Нарешті відчула затишну приємність, що разом із напоєм розтікалося по всьому тілу. Яка полегкість.

«Якби ж і серце можна було лікувати від лихоманки самотності. Загоювати рани від невдалого кохання. Повертати втрачене. Проте нажаль таких ліків ще немає. Таке зілля ще не вигадали. Нажаль… А може й нащастя? Та хто ж його знає?»

Рожева квітка герані

Він зрозумів, що знаходиться у дивному місці, де ще ніколи не бував. Усе здавалось таким незвичним і незбагненним. Тут було темно і спокійно. Чоловік намагався поворухнутись, але в нього нічого не виходило. Приємне тепло неквапливо оповило тіло з усіх сторін. Темрява, що вирувала навколо, розсіялась, і почало з’являтися світло. Спершу воно було лагідним і теплим, приємно пестило. Проте навкруги ставало все світліше й світліше. Сяйво більше не гріло і не пестило, а пекло і різало очі. Він відчув гострий біль, котрий розходився по всьому тілу, здавалось, його примарні, проте не менш болючі відгуки проникали і відлунювались навіть у душі, завдаючи нестерпних мук.

Чоловікові здавалось, ніби він летить, але через кілька миттєвостей усвідомив, що не летить, а падає, стрімко-стрімко провалюється вниз, у неосяжну безодню. Світло почало згасати і тьмяніти. У свою чергу тьмяність перетворилась на туман. Прохолодні краплинки дощу гучно били по його тілу. Він лежав на мокрій траві і відчував її духм’яну свіжість. Туман розсіявся, похмуре небо з важкими насупленими хмарами було над його головою, голі засмучені дерева оточували зусібіч. Здається, вже міг рухатись. Підвівся - і зрозумів, що дуже слабкий. Поміж деревами він побачив невеличку хатинку в типовому вікторіанському стилі. Неквапливо попрямував до будиночка. Гострі гілки дерев боляче ранили його шкіру, він ішов, але будинок був так само далеко, як і раніше. Спробував бігти, але нічого не виходило. Прикладав неймовірних зусиль, проте все дарма. Він упав на коліна в знемозі, трава пом’якшила падіння. Ледь не заплакав, з розпачем подивився на будинок і був просто вражений: хатинка сама прийшла до нього. Він був біля самого її порогу. Підвівся на ноги. Хотів було торкнутись дверної ручки, але та прокрутилась і двері відчинились самі, з-за них подуло прохолодою, і мурашки пробігли тілом. Сумніви роздирали його єство, він не хотів заходити, але в цей момент щось підштовхнуло чоловіка. Він знову опинився в темряві, але десь далеко його зір помітив невеличкий промінь світла, що ледь жеврів. Ступив крок назустріч - і опинився перед бездонним проваллям, відсахнувся назад, проте знову невідома сила штовхнула в перед у прірву. Він закрив очі перед падінням, але в наступну мить усвідомив, що з ним нічого не відбувається. Розплющивши очі, побачив невеличку кімнату, оздоблену на старовинний манер. Світло виходило не від каміна в протилежній стіні, він був погашений, єдиним джерелом того світіння була невеличка свічечка, що стояла на столі. Біля столу, спиною до нього, сиділа постать у чорному плащі. Стілець крутнувся, і він побачив, що та постать тримала в руках маленький глиняний горщик, з якого виглядала невеличка рожеве квітка герані. Широкий капюшон закривав обличчя постаті. Тиша. Він чекав чогось. Німу мовчанку порушив крижаний жіночий голос: «Я, твоя доля. Квітка - твоє життя. Утратиш квітку – втратиш життя. Помреш ти тоді, коли упаде остання пелюстка!» Обличчя відкрилось, капюшон упав, і на місці нього не було нікого, порожнеча. Він злякався, але

дороги назад не було – двері в кімнату зникли. Чоловік невідривно дивився на квітку, з неї падали пелюстки, одна за одною, і коли упала остання, він знову відчув нестерпний біль. Кімната почала віддалятись, і постать разом з квіткою і свічкою також. Все зникло, розвіялось.

Він прокинувся: «Невже це був лише сон?»

Так, це був просто сон, і більш нічого.

Звичайнісіньке химерне видіння. Одне з сотень, що їх бачать темними ночами гості царства всемогутнього Морфея. А на вікні стояв маленький горщик з невеличкою квіткою герані, на якій зосталась одна єдина рожева пелюстка…

Поиск по сайту: