Історія одного художника

Ти бачиш тіні оголених стін,

Чуєш запах ранкової зливи,

Живеш на мольберті власних картин,

Малюючи щастя припливи.

Під чашечку кави слухаєш джаз,

Затерши до дірок платівку,

Тебе не цікавлять думки сірих мас ,

За ніч ти не платиш готівку.

Носиш старенький, потертий піджак,

У тебе свої іпостасі,

Для когось ти геній, для інших – дивак,

Який загубився у часі.

Вже третій рік дивлюсь зимове море

Зимове море не торкається неба,
Не б’ється водою об скелі,
Йому вже блакиті не треба,
Цілує п’ятки старій каравелі.

Тихо заснуло, і чайок приспало,
Пісок їм подушкою став,
Три роки тому нам було мало,
Поставлених нами вистав.

- А давай чайок розбудем,
Щоб співали знайомі пісні,
Ті, що по радіо польському крутять,
Щоб не чути мрії шумні.

Давай поцілуємось міцно,
Щоб аж вийшла вода з берегів,
В останнє обіймемось тісно,
В комуналці своїх почуттів.

Зимовому небу не треба моря,
Воно і так дотягне до весни,
Холодним пальцем, синьою кров’ю,
Писатиме чайкам листи.

- Прилітайте до мене в обійми пухнасті,
Співайте про біль і байдужості траси,
А замість спасибі, хтось скаже “здрасті”,
З кіоску з табличкою “Каса”.

Та каса життя порожня 3 роки,
А спогад ще й душу розоре,
Востаннє ми бачились кінчиком ока,
Коли ти відходив у море…

***

Відбитки пальців на стіні,
Твоя ще чашка не помита,
Стара фіранка на вікні,
Пускає в дім холодний вітер.

Який пронизує все тіло,
Від ніг до кінчиків волосся,
Тепло, що в серці ще жевріло
Йому згасити все ж вдалося.

Тепер, неначе, в лихоманці,
Шукаю ковдру, щоб зігрітись,
Прогноз усіх радіостанцій:
«Вдягайтесь, щоб не простудитись.»

А що ж робити коли хворий,
І ліків залишилось мало?
Не вихід, чарка алкоголю,
Аптека аж за три квартали.

На дворі блискало, гриміло,
Безсонна ніч - чекаю ранку,
Холодний вітер, ломить тіло,
Забувши про стару фіранку…

Цукор

Я хочу бути цукром, а не цукрозамінником,

Добіла солодким на губах твоїх присмаком,

В твоїм монолозі я не стану займенником,

Склади інше речення, зроби між словами відступи.

Став крапку, не розмінюйся дрібними комами,

І вчасно плати за всі надані послуги в будні,

Щоб не стали вони на серці твоїм гематомами,

Залишай чайові, ще зустрінемось у майбутнім.

Я поверну усе, до останнього дрібного центу,

А поки-що можеш побуть наодинці з тишею,

Щоночі сидіть в своїй пляшці гіркого абсенту,

Спілкуватися з нею, з кухонною дохлою мишею.

Тенета совісті

Запутано... затягнуто у сіті,
І порвані тенета совісті мовчать,
І, що ж могло її змінити?
Цього уже нікому не пізнать.
Похована у сірій павутині
Її душа в труні пітьми лежить,
Лиш посмішка лишилась на картині,
Що на сирій стіні давно уже висить.
В будинку страхів, мрій забутих,
В полон яких потрапила вона,
В кайданах підлості закутих,
ЇЇ душа ненависті повна.
Повна страждань, і мрій далеких,
Що серце болем розрива,
І наче та, підстрелена лелека,
Не має сил, а хоче жить сповна.

***

Кричи, допоки голос не зірветься,
П'яній від поцілунку, не від келиху вина,
Кохай, до поки серце твоє б'ється,
Прощай, бо щастя мить одна.
Забудь, старі провини і образи
Вони минулого твого лиш тінь,
І слухай серця ти свого накази,
Та йди в перед, не маючи сумлінь.
Лише бажання й віра в себе
Відкриє всі тобі путі,
Ти просто вір - це все, що тобі треба,
Щоб досягти своєї цілі у житті.
У когось ціль - торкнутись неба,
У когось - покорить вершини гір,
А що ж мені для щастя треба?
Не так багато, ти повір.
Відвідати кохання сад,

Скупатись в синім морі мрій,
І скоштувати смак сонат,

Поринуть в світ для всіх чужий.
Той світ – це книжка, в ньому я сторінка,
Хто схоче, той і зможе прочитать,
Можливо, в когось там лише картинка,
У мене вірш, цим все можу сказать.

Пам’яті

У прірву, як до цілі йдемо,

Самі обрали цей маршрут,

І смерть як потяга всі ждемо,

Бо відіграли свій етюд.

А що ж лишили по собі?

Цього ніхто і не помітить,

І лист не прийде вже тобі:

«Сплатіть за воду, газ і світло»

Як спогад, слово на камінні,

З якого хрест стоїть у нас:

«Родилась… вмерла…» і понині,

Забуті станем через час.

Який мине занадто швидко,

Не встигнеш глянути з небес,

Як розірве останню нитку

З якої світ колись воскрес.

Все починається тебе

Тіло адаптувалось до холоду,

Душа, до персоніфікації,

Свідомість моримо голодом,

Культура, твій час деградації.

Кричимо в мікрофони свобода,

Це все, що навчили кричати,

Хай буде слава народу,

Що не вміє і книги читати.

Ми носим велику ідею,

Про славу народу, і честі,

Будуєм в Європу алею,

А фантик в смітник не донести.

Кажуть, з одного ми тіста,

Та кожен свого Бога має,

На майдані одному нам тісно,

Коджен свій гімн співає.

За майданом майдан оживає,

В людей тепер інші потреби,

Передай, сусідові з краю,

Європа починається з тебе!

Мої моноги

Діалоги, смайли, тире, піктограми,
Монологи мої, довжиною в осінь,
Робиш ти серця мого діаграми,
Закутавшись в совісті простінь.

Відкрию прострочені шпроти,
Як колись відкрила я душу,
Зіграв ти останні у пісні акорди,
Тепер закрити куліси я мушу.

Вимкнули світло, сеанс закінчився,
Можна покинути актовий зал.
В останню маршрутку втіснившись,
Я направляюсь в знайомий квартал.

Вдягнувши буденну поношену маску,
Купую газети в кіоску навпроти
Де журналісти пишуть нам казку:
"В країні стабільніть, на дворі болото."

Сірі дороги і мокрі маршрутки,
Цілують асфальт підошви взуття,
Стою я неначе з газетами будка
На роздоріжжі свого життя.

На свої 19

Зрада для неї не стане пороком,
Не міняє минуле вона на сьогодні,
На свої 19 не раз било током,
Словом годує душі голодні.

На свої 19 не виглядає,
Не тоне у масах пустої безодні,
Долі рулетку вона більш не грає,
Читає книжки які вже не модні.

На свої 19 не раз спотикалась,
Вставала і йшла до поставлених цілей,
Рідко фортуна їй посміхалась,
Сьогодні востаннє ставлю на білий.

На свої 19 багато відчула,
Робила хиткі по канатові кроки,
Не одну жменю солі уже проковтнула,
Зробивши для себе маленькі уроки.

На свої 19 не раз спокушала,
Навчила коханню вірно служити,
Цілунком, мов, арбалетом вбивала,
Сама ж не навчилася щиро любити.

По колу

У душах страх, повсюди голод,

І тільки смерть ходить по колу…

Я не забуду тридцять третій,

Голодних дочок і синів,

Й минути хвилю тої смерті

Не кожен все-таки зумів.

У душах страх, повсюди голод,

І тільки смерть ходить по колу…

Дочку в пелюшках колихала,

Й вчинивши злочин проти влади,

У полі колоски збирала,

Щоб вижити, для діток ради!

Та зла рука совєцкой власті,

Дістане всіх, як прийде час,

Ми носим мрію свою в чашці,

Яку вже випили до нас.

У душах страх, повсюди голод,

І тільки смерть ходить по колу…

Та все ж у нас міцне коріння

Воно не раз ще проросте,

О дай нам, Боже, сили і терпіння,

І скоро рясно край наш зацвіте.

Решту вертають

Зазвичай я дописую речення перша,

Ніколи в магазині не прошу решту.

Не прокидаюсь від сигналу будильника,

Не відкриваю після шести холодильника.

Не бажаю на ніч солодких снів,

Не кидаю на вітер безглуздих слів,

Будую я власну щастя вежу,

Ніколи в магазині не прошу решту.

Зазвичай запальничку ношу в кишені,

Іноді грію душі злиденні,

Підпалюю в серці твоєму пожежу,

Ніколи в магазині не прошу решту.

Зазвичай в телефоні блюз лише грає,

Але, іноді, в мене батарея сідає,

Бува почуття потребують арешту,

Але в магазині не прошу решту…

Зазвичай я п'ю каву бажано з цукром,

А сьогодні захтілось чорного чаю...

Винятки - бувають...

Решту - вертають…

***

У неї на плечах потерта косуха,
В гаманці залишилась надія на краще,
Докурюю свого останнього друга,
Викину пачку в сміттєвий ящик.

Ношу на шиї червону бандану,
Ховаю за нею подряпини долі,
І цноту у темнім провулку продану,
За пляшку дешевого алкоголю.

Здираю шпалери, поцвілі на стінах,
Які залищилися ще з дев’яностих,
І шрами радянські на моїх колінах,
Та тіні людей німих, безголосних.

Шукаю в кишені старенький мобільний.
Прийшла есемес – дивлюсь, оператор,
В вас новий тариф, називається "вільний"
Долі тримаю штурвал - я тепер авіатор.

Поиск по сайту: