Автоматичні регулятори торгового балансу і валютний курс

Для плаваючих валютних курсів характерні різкі, несподівані коливання, зумовлені здебільшого угодами валютних гравців, які спричинені виключно спекулятивними мотивами, а також цілеспрямованою дією урядів, що намагаються досягти конкурентних переваг для своїх країн.

Методи регулювання платіжного балансу. Економічною наукою розроблено різноманітний арсенал методів регулювання платіжного балансу, спрямованих на ліквідацію його дефіциту. До них відносяться: дефляційна політика, фінансова та грошово-кредитна політика.

Дефляційна політика щодо проблем державного регулювання платіжного балансу тлумачиться економічною теорією, як політика спрямована на скорочення внутрішнього попиту. Це означає, що дефляційна політика в основному спрямована на зниження інфляції і стабілізацію економіки через стримування бюджетних витрат та сукупне скорочення грошової маси. Завдяки цьому посилюється тиск на прибутки, ціни, зайнятість населення, державне інвестування. Але використання такої політики з метою регулювання платіжного балансу може завадити зростанню національної економіки.

Для регулювання платіжного балансу країни у світовій практиці широко використовується фінансова та грошово-кредитна політика. Так, у сучасних умовах для зменшення дефіциту платіжного балансу широко використовуються бюджетні субсидії експортерам; протекціонізм шляхом підвищення імпортного мита, пільгові податки для експортерів та іноземних інвесторів.

Важливу роль у регулюванні балансу поточних операцій відіграє податкова політика, оскільки податки в Україні становлять 70% від відпускної ціни. Такий податковий тягар робить більшість вітчизняних товарів неконкурентоспроможними і не тільки за кордоном.

Для регулювання платіжного балансу широко використовується монетарна політика. Особливо ця політика ефективна щодо впливу на платіжний баланс за умов плаваючих валютних курсів. Відомо, що зміна курсу національної валюти безпосередньо впливає на платіжний баланс країни. Якщо він має активне сальдо, то курс валют має тенденцію до підвищення, і навпаки, якщо протягом певного часу валютні виплати країни перевищують надходження валюти за кордону, то курс національної валюти буде знижуватися.

В Україні девальвація національної валюти провадилася практично з моменту її введення з 10 січня 1992 року. Однак, вона відображала не так спроби підвищити обсяг експорту з країни з метою регулювання платіжного балансу, як загальне зниження реальної вартості національної валюти через кризу української економіки.

Важливим елементом впливу на платіжний баланс є також валютні обмеження. Вони являють собою сукупність законодавчих або адміністративних обмежень на купівлю, продаж та інші операції з іноземною валютою, а також правила, що регулюють валютні операції, котрі повинні враховуватися у статтях руху капіталу платіжного балансу.

У світовій практиці валютні обмеження впроваджуються державами, які мають дефіцит платіжного балансу через не збалансування своїх валютних відносин. Ці обмеження можуть бути у формі відвертих заборон, лімітування валютних операцій, введення кредитної "стелі" тощо.

Метою політики валютних обмежень є, як правило, вирівнювання платіжного балансу, підтримка валютного курсу, концентрація валютних резервів.

Автоматична адаптація – це саморегуляційний процес вирівнювання платіжного балансу і стабілізації доходу на деякому рівноважному (або «природному») рівні Y^N, що здійснюється через зміни у рівнях цін, заробітної плати, процентної ставки, а також пропозиції грошової маси (фіксований обмінний курс) або номінального обмінного курсу (плаваючий обмінний курс). Автоматична адаптація поєднує окремі елементи кейнсіанської і класичної традиції.

Політика адаптації передбачає зміни засадних макроекономічних показників (доход, процентна ставка, грошова маса, обмінний курс) з метою вирівнювання платіжного балансу. Це може відбуватися в режимі автоматичної адаптації або за допомогою цілеспрямованої економічної політики. Реакція на порушення рівноваги платіжного балансу може обмежитися змінами у фіскальній і монетарній політиці або містити структурні заходи. В дусі класичної традиції автоматична адаптація має переваги, оскільки стабілізаційна політика розглядається здебільшого дестабілізуючим чинником, що перешкоджає поверненню до рівноважного значення доходу. Навпаки, у кейнсіанській традиції державне втручання засобами стабілізаційної економічної політики вважається дієвим чинником запобігання зниженню доходу.

Політика акомодації передбачає внутрішнє (валютні резерви) або зовнішнє фінансування платіжних дисбалансів (зрозуміло, що йдеться про від'ємне сальдо поточного рахунку) – без радикальних змін в економічній політиці. Такий вибір є обґрунтованим для випадків, коли відхилення від рівноваги платіжного балансу є тимчасовими і важливо забезпечити стабільність доходу

При погіршенні сальдо поточного рахунку вибір між політикою адаптації і акомодації передбачає аналіз двох взаємопов'язаних питань:

1. характер макроекономічного шоку – тимчасовий чи перманентний;

2. параметри самодостатності від'ємного сальдо поточного рахунку.

Теорія автоматичного саморегулювання платіжного балансу була розроблена у ХVІІІ ст. Д. Юмом та Д. Рікардо. Згідно даної теорії платіжний баланс пасивний внаслідок відпливу золота з неї, зменшується кількість золотих грошей в обігу та знижуються ціни, що сприяє конкурентоспроможності її товарів, збільшення їх експорту і врешті-решт, активізує баланс її міжнародних розрахунків.
Кейнсіанські теорії регулювання платіжного балансу. Кейнсіанці вважали, що хронічна неврівноваженість платіжного балансу не може бути автоматично скорочена за допомогою ринку, отже, потрібне активне державне регулювання різними методами.
Теорія внутрішньої та зовнішньої рівноваги розроблена Р. Хородом, Т. Сцитовським, Р. Менделем та ін. Внутрішньою рівновагою вони вважали такий стан економіки, коли повна зайнятість поєднується зі стабільними цінами, а зовнішньою – тривалу рівновагу платіжного балансу.
Інструментально-цільовий метод регулювання платіжного балансу розробили Дж. Мід, Я. Тінберген та ін. Він передбачає розроблення економетричних моделей регулювання платіжного балансу, умовно поділивши показники та інструменти та цілі державної економічної політики. Аналіз обмежується пошуком причинних взаємозв’язків між неврівноваженістю міжнародних розрахунків країн та змінною відповідних методів грошово-кредитного бюджетного та валютного регулювання.
Теорія нормативного регулювання платіжного балансу розроблена Дж. Вільямсоном, Р. Мілером та ін. Особливість теорії – поєднання анти циклічного та антиінфляційного регулювання з регулюванням міжнародних розрахунків; дослідження проблеми інфляції та її впливу на платіжний баланс; необхідність міждержавного регулювання платіжного балансу та інфляції.
Монетаристські теорії регулювання платіжного балансу. Розглядає платіжний баланс як наслідок нерівноваги усього грошового господарства, що змінює структуру внутрішніх цін та перешкоджає встановлення рівноваги між попитом та пропозицією. Основна ідея відкритість економіки.
Теорія міждержавного регулювання платіжного балансу базується на використанні кейнсіанства, неокейнсіанства та монетаризму. Бреттон-Вудською системою було передбачено систематичне регулювання платіжного балансу країнами як з активним так із пасивним сальдом, але у різних напрямках, що передбачає вплив на внутрішній попит, рух капіталів та кредитів, а також курс національної валюти.
Ямайська валютна система відроджує принципи семетричного вирівнювання платіжного балансу країнами як з активним так із пасивним сальдом. Так МВФ розробляє макроекономічні моделі стабілізації по кварталах, які впливають на попит та пропозицію.

Регулювання платіжного балансу.

Платіжний баланс є одним з об'єктів державногорегулювання. Відновлення рівноваги міжнародних розрахунків вимагаєцілеспрямованих державних заходів. Зрівноважування балансуміжнародних розрахунків входить до числа головних цілей економічної політикидержави поряд із забезпеченням темпів економічного зростання, боротьбою зінфляцією та безробіттям.

Державне регулювання платіжного балансу - це сукупністьекономічних, в тому числі валютних, фінансових, грошово-кредитних, заходів,спрямованих на формування основних статей платіжного балансу. Існуютьрізні методи регулювання платіжного балансу, що використовуються в ціляхстимулювання, або обмеження зовнішньоекономічних операцій залежновід валютно-економічного становища і стану міжнародних розрахунківкраїни.

Країнами з дефіцитом платіжного балансу звичайно застосовуються наступнізаходів з метою стимулювання експорту, стримування імпорту товарів,залучення іноземних капіталів, обмеження вивозу капіталу: дефляційна політика, девальвація; валютні обмеження; фінансова та грошово-кредитна політика; спеціальні заходи впливу на платіжний баланс в ході формуванняйого основних статей: торговельного балансу, «невидимі» операцій (обмеженнянорми вивозу валюти туристами даної країни, регулювання міграції робочоїсили), руху капіталів.

При активному платіжному балансі регулювання направлено на усуненнянадмірно активного сальдо. З цією метою зазначені вище методи застосовуютьсядля розширення імпорту й стримування експорту товарів, збільшення експортукапіталів (у тому числі кредитів і «допомоги») і обмеження імпортукапіталів. Активне сальдо використовується для погашення зовнішньої заборгованостікраїни, надання кредитів іноземним державам, збільшеннязолотовалютних запасів.

Новим явищем з середини 70-х років стали спроби виробленняпринципів колективного регулювання балансу міжнародних розрахунків, уЗокрема, на регулярних зустрічах на вищому рівні країн великої «сімки».

До міждержавних засобів регулювання платіжних балансіввідносяться: узгодження умов експортних кредитів; двосторонні урядові кредити, короткострокові взаємнікредити ЦБ в національних валютах за угодами «своп»: кредити міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій,перш за все МВФ.

Таким чином, регулювання платіжного балансу значноускладнилося, а його інструментарій розширився. Воно набуло систематичнийхарактер у поєднанні з іншими формами економічної політики.

3. Концепції і моделі регулювання платіжного балансу.

Основною метою теорії платіжного балансу є розробка методіврегулювання зовнішніх розрахунків.

Теорія автоматичного саморегулювання платіжного балансупанувала майже 200 років до 30-х років XX століття. Відповідно до цієї теоріїпри пасивному платіжному балансі, наприклад, країни А по відношенню до країни Ув результаті відпливу золота в В зменшувалася кількість золотих грошей вобігу, і знижувалися ціни в А, що сприяло підвищеннюконкурентоспроможності товарів країни А, збільшенню їх експорту і тим самимактивізації балансу міжнародних розрахунків країни. Одночасно відбувавсязворотний процес вирівнювання активного платіжного балансу країни В. Припливзолота в країну збільшував грошову масу в обігу, що призводило доросту цін, і стимулювало імпорт більш дешевих імпортних товарів. УВнаслідок стихійного переміщення золота і змін цін активний платіжнийбаланс ставав пасивним.

кейнсіанській теорії регулювання платіжного балансу. Кейнсрекомендував врівноважувати платіжний баланс державнимрегулюванням. Кейнсіанці ввели таке поняття, як хронічнаневрівноваженість платіжних балансів, яка, на їхню думку, не може бутиавтоматично скорегована за допомогою вільної гри ринкових сил, авимагає активного державного регулювання різними методами.

Теорія внутрішньої і зовнішньої рівноваги розроблена Р. Харрод, Т.
Сцітовскім, Р. Мандела та ін Під внутрішнім рівновагою мається на увазітакий стан економіки, коли повна зайнятість поєднується із стабільнимицінами, під зовнішнім рівновагою - стійке довгострокове рівновагуплатіжного балансу. Прихильники цієї концепції намагалися виробити методидосягнення цієї рівноваги, використовуючи в ряді випадків економетричнімоделі.

1. Інструментально-цільовий метод регулювання платіжного балансу.
Представники цієї концепції обмежують свій аналіз шляхом пошукупричинних взаємозв'язків між неврівноваженістю міжнародних розрахунківкраїни і зміною відповідних методів грошово-кредитного, бюджетногота валютного регулювання.

Рекомендований інструмент регулювання платіжного балансу обмеженийсоціальними, економічними, технічними межами. Так, підвищенняпроцентної ставки не завжди залучає іноземні капітали, а у відповідьпідвищення процентних ставок в інших країнах може нейтралізувати ефекттакої політики.

2. Теорія нормативного регулювання платіжного балансу. Особливостіцієї теорії: об'єднання антициклічного і антиінфляційного регулюванняз його регулюванням міжнародних розрахунків; введення в дослідженняпроблеми інфляції, її вплив на платіжний баланс; необхідністьміждержавного регулювання платіжного балансу та інфляції.

Монетаристські теорії регулювання платіжного балансу. Ці теоріїотримали розвиток в 70-80-і роки. Монетаризм розглядає платіжний балансяк результат нерівноваги всього грошового господарства, що спотворюють структурувнутрішніх цін і перешкоджають встановленню рівноваги між попитом іпропозицією. Ідеал монетаристської концепції платіжного балансу -
«Відкрита» економіка, мінімальне обмеження руху товарів, робочоїсили, ка?? Італії, забезпечення свободи дій ринковому механізму внаціональній та світовій економіці.

Теорії міждержавного регулювання платіжного балансу,засновані на поєднанні кейнсіанства, неокейнсіанства і монетаризму. Знайшливідображення в проектах реформи світової валютної системи.

У рамках Бреттон-Вудської системи був передбачений принципсиметричного регулювання платіжного балансу країнами як з активним, такі з пасивним сальдо, але в різних напрямках, шляхом впливу навнутрішній попит, рух капіталів і кредитів, а також курс національноївалюти.

Ямайська валютна реформа намічає принципи міждержавногорегулювання платіжного балансу. Вони включають: критеріїнезбалансованості платіжного балансу і методи його вирівнювання,регулювання платіжного балансу, санкції проти порушень міжнародногоугоди.

Згідно з пануючими монетаристських концепціямиплатіжного балансу МВФ розробляє стандартні програми «стабілізації» ввигляді макроекономічних агрегатів, кількісних орієнтирів зпоквартальною розбивкою.

В ринкових економіках велика роль у регулюванні економічних процесів надається процентній ставці, і плаваючий валютний курс дозволяє ефективне регулювання. Коли курс фіксований, вся надія покладається на центральний банк. Тож, валютна політика має бути активним дієвим інструментом макроекономічного

регулювання у країні, і вірно обраний валютний режиму поєднанні зі вдало розробленою монетарною

політикою певною мірою забезпечать загальноекономічну стабільність. Тож можна зробити висновок, що за режиму плаваючого валютного курсу монетарна політика є більш гнучкою та ефективною, і тому може сприяти покращенню загального економічного зростання в країні, а саме впливати на зростання ВВП, та збалансовувати рівень внутрішніх цін. Плаваючий валютний режим у країнах з перехідною економікою дає можливість скоротити дефіцит платіжного балансу, стримати темпи інфляції, залучити нові інвестиції, розширити експорт тощо, тобто значною мірою сприяє економічному зростанню країни. Проте негативним наслідком впровадження такого режиму є можливість виникнення чи прискорення інфляції, або девальвації національної грошової одиниці. Фіксований валютний курс сприяє становленню грошово-кредитної системи на початкових етапах трансформації економіки на ринкові засади, оскільки виступає у якості надійного валютного стабілізатора. Проте варто пам’ятати, що такий режим заважає проведенню ефективної монетарної політики і є неефективним протягом тривалого застосування.

Валютний курс – це ціна однієї грошової одиниці, виражена в валютах інших країн. Пропорція обміну двох валют називається двостороннім обмінним курсом. Розрізняють номінальний та реальний валютний курс. Номінальний валютний курс - це відносна ціна двох номінальних грошових одиниць. Він може бути визначений двома способами. Спосіб визначення валютних курсів називається валютною котировкою. Пряма котировка оцінює одиницю іноземної валюти певною кількістю національної валюти. Обернена котировка оцінює одиницю національної валюти певною кількістю іноземної. Курс іноземної валюти є кількістю національної валюти, яку можна купити або продати за одиницю іноземної валюти на певний момент часу:

де e_f - номінальний курс іноземної валюти до національної (пряма котировка);

М_d - кількість національної валюти, запропонована в обмін на іно­земну;

М_f - кількість іноземної валюти, запропонована в обмін на націона­льну.

Курс національної валюти є кількістю іноземної валюти, яку можна купити або продати за одиницю національної валюти на певний момент часу:

де е_d - номінальний обмінний курс національної валюти (обернена котировка).

Наприклад, курс національної валюти України (гривні) - 0,25 дол./грн., а курс іноземної валюти (долара США) - 4 грн./дол. Отже, курси інозем­ної та національної валют є оберненими величинами, які характеризують одну й ту саму пропорцію обміну.

Реальний валютний курс є співвідношенням цін на внутрішньому та зовнішньому ринках, яким визначається експортна або імпортна орієнтація економіки країни у міжнародній торгівлі. Розраховується на основі номінального валютного курсу як для національної, так і для іноземної валюти. Реальний курс національної валюти обчислюється:

де ЕR_d - реальний курс надіональної валюти;

е_d - номінальний курс національної валюти до іноземної;

Р_d - ціна товару на внутрішньому ринку в національній валюті, (рівень цін);

Р_f - зовнішня ціна товару в іноземній валюті, за якою закуповуються імпортні та продаються експортовані товари вітчизняного вироб­ництва (рівень цін іншої країни).

Якщо ER < 1, продаж товару вітчизняного виробництва на внутрішньо­му ринку вигідніший за імпорт аналогічного товару, а експорт вигідніший за продаж на внутрішньому ринку. Країні вигідно бути експортером товару. При ЕR=1 експорт, імпорт і внутрішня торгівля не мають відносних переваг. Якщо ER> 1, країні вигідно стати імпортером товару. Зростання реального валютного курсу зменшує зовнішній попит на вітчизняні товари і збільшує внутрішній попит на імпортні товари. Відповідно імпорт зростатиме, екс­порт буде скорочуватись, торговельний баланс країни за інших рівних умов погіршується, чистий експорт та національний доход зменшуються, і навпаки у випадку зниження реального валютного курсу. Отже, реальний курс національної валюти вимірює ефективність імпорту і визначає умови торгівлі на внутрішньому ринку.

Реальний курс іноземної валюти визначається:

де ER_f - реальний курс іноземної валюти;

е_d- номінальний курс іноземної валюти до національної.

Для розрахунку багатосторонніх номінальних та реальних валютних курсів (ефективних валютних курсів) застосовуються індекси двосторонніх курсів та індекси споживчих цін. В сучасному світі нараховується біля 150 національних грошових оди­ниць, що означає можливість існування понад 20 тисяч різних валютних курсів. Але звичайно в газетах публікують не більше 15-20, тому що не всі валюти залучаються до міжнародних розрахунків. У випадку, коли валю­ти двох країн або не обмінюються, або цей обмін здійснюється в обмеже­них масштабах, застосовується так званий крос-курс.

Крос-курс - це курс між двома валютами, які не обертаються на валютних ринках і не котируються на ринках відповідних країни, визначе­ний розрахунково за допомогою третьої валюти, яка широко застосовується у міжнародних розрахунках. Наприклад, 1 долар США = 20 російських рублів, курс долара до гривні: 1 долар = 4 грн. Курс російського рубля до гривні, визначений через долар США: 1 рос. рубль = 0,2 грн.

Формування валютного курсу - складний багатофакторний процес. В залежності від втручання держави у функціонування валютного ринку розрізняють дві системи валютних курсів: систему гнучких та фіксованих ва­лютних курсів. У системі гнучких валютних курсів в основі обмінних курсів лежить співвідношення попиту та певні валюти та їх пропонування, вплив держави обмежується забезпеченням курсової стабільності. В системі фіксованих валютних курсів держава встановлює і підтримує твердий курс національної валюти.

Поиск по сайту: