Утворення Ванського царства

Землероби та скотарі ще в V—ту тис. до н. е. обжили долини рік урата Аракс. У III тис.

до н. е. на Вірменському нагір’ї та Закавказзі поширилася ранньобронзова культура — куро-аракська. Тодішнє населення вже мешкало в порівняно багатолюдних поселеннях, нерідко захищених муром, займалося вишиванням, скотарством (худобу випасали високо в горах), виробництвом знарядь праці, зброї та прикрас. Наприкінці II тис. до н. е. тамтешнє населення освоїло залізне виробництво. Відтоді бойові дружини племінних вождів оснащувалися залізною зброєю. Довкола озера Урмія (територія нинішнього Ірану) з’явилися невеликі міста-держави, населені, мабуть, хурритами (в цей регіон у першій половині II тис. до н. е. прибули також індоєвропейці). Поблизу озера Урмія, між західними та східними хурритами, заснували свої держави й мовно споріднені з ними урарти. Найсильнішими урартськими державами були Муцацір — центр вшанування бога неба Халді, у храмі якого урарти коронували на царство своїх володарів і зберігали державну скарбницю, й Тушпа (нині м. Ван) — культовий центр бога сонця Шівіні.

Ассирійські джерела XII ст. до н. е. засвідчують існування у "країнах" чи "країні" Наірі, тобто на території від східних кордонів Анатолії до центральної частини гір Західного Ірану, кількох десятків "царів" (племінних вождів) і "цариць" (жриць, які супроводжували вождів у походах), В XI ст. до н. е. із племінного союзу Наірі утворилися два племінних об’єднання: Урарту (містилося на території Вірменії, Туреччини та Ірану, місцеве населення називало його Біайнілі) та Муцацір. УIX ст. до н. е. із племінного об’єднання утворилася держава Урарту, першим царем якої був Арам (864—845 рр. до н. е.).

Урартський цар Сардурі І (835—825 рр. до н. е.), мабуть, зробив своєю столицею місто-фортецю Тушпа. Він титулував себе "царем царів, якому всі царі виплачують данину", тим самим кинувши виклик сусідній Ассирії. Свої володіння Сардурі І розширив до озера Урмія, об’єднавши в одну державу тамтешні дрібні князівства та Муцацір.

Володарі молодої (і, мабуть, через те досить агресивної) Урартської держави будували храми і палаци, організовували царські та храмові господарства для розведення овець, великої рогатої худоби та коней.

Щоб згуртувати урартські племена ідеологічно (в державі, крім урартів, проживали також лувійці, протовірмени, хуррити, протогрузини тощо), уряд здійснив певну централізацію культу — виділив із строкатого конгломерату богів трьох найважливіших: Халді, Шівіні та бога грому й дощу Тейшеба.

Організоване на ассирійський кшталт урартське військо кинуло виклик ассирійській військовій потузі — захопило землі південніше озера Урмія, намагаючись обійти Ассирію з флангу. Завойовані території урарти, звісно, грабували, проте, на відміну від ассирійців, дещо залишали й тубільному населенню, щоб мати в себе надійні тили. В Урарту гнали худобу та — голими, в шийних колодках — військовополонених — переважно жінок та хлопчиків (з останніх потім робили євнухів).

Розквіт Урарту

Могутньою державою, конкурентом Ассирії на міжнародній арені, Урарту стала за царювання онука Сардурі І — Міну а (810—786рр. до н. е.), за якого, до речі, почалося урартське літописання. Мінуа, ймовірно, удосконалив військову організацію держави на взірець ассирійської (утім, не виключено, шо це ассирійці запозичили в урартів бойовий стрій та зброю). Воєнну експансію Мінуа спрямував на південний захід, у напрямі Сирії, та на північ, на Закавказзя. Завойовані території він не спустошував, а обкладав даниною та забудовував фортецями. Поблизу Тушпи він побудував 70-кілометровий "канал Мінуа", можливо, прокладав й інші канали.

Очевидно, Мінуа здійснив адміністративну реформу, щоб надійніше контролювати завойовані території. Урартську державу було поділено на області, підпорядковані представникам центрального уряду.

Ще більше посилилося Ванське царство за сина Мінуа, Аргішті І (786—764 рр. до н. е.), який вступив у двобій з Ассирією за панування в Передній Азії та встановлення контролю над тамтешніми торговими шляхами. Воював він багато й, головне, успішно. Його військо побувало в Північній Сирії, паралізувавши західну торгівлю Ассирії, контролювало на південному сході Маннейське царство й, можливо, досягло кордонів Вавилонії. Отож, урарти оточили Ассирію з трьох боків. На півночі Аргішті І здійснив військові рейди аж до озера Севан на Закавказзі й побудував поблизу сучасного Єревана місто Еребуні, заселивши його кількома тисячами військовополонених, переважно протовірменами, а в районі Армавіра — місто Аргіштіхінелі. В обох містах було споруджено велетенські зерносховища для державних запасів зерна. Побудував Аргішті І також канали, один із яких ще й сьогодні постачає питною водою м. Ван.

Аргішті І дбав про надійне керівництво завойованими територіями. Місцеві адміністративні органи він, схоже, не руйнував, а брав їх під контроль своїх чиновників. Переможених володарів Аргішті І не вбивав, лише оскоплював.

Син Аргішті І, Сардурі II, зміцнив урартські впливи на Закавказзі, його політичні інтереси сягали Дамаска в Сирії. Тому зіткнення між Урарту та Ассирією, в якій правив у цей час енергійний Тіглатпаласар III, стало в середині VIII ст. до н. е. неминучим. Тіглатпаласар III розгромив анти ассирійську коаліцію в Сирії, очолювану урартами, вторгнувся на територію Урарту й спустошив її аж до озера Ван. Проте захопити Тушпу та область Муцалір він не спромігся.

Руса І (735—714 рр. до н. е.), який посів царський трон після Сардурі II, уникав війни з Ассирією, оскільки в північні області його держави вторгнулися кочівники-кіммерійці. Однак він підбурював інші передньо-азіатські народи проти Ассирії. Своє військове завзяття Руса І реалізовував на Закавказзі, де будував міста-фортеці та канали. В центрі своєї держави він побудував місто Русахінелі, яке, ймовірно, зробив своєю столицею.

Тим часом Ассирія підготувала новий страшний удар по Урарту. В 714 р. до н. е. війська Саргона II напали на союзників Урарту, що населяли землі на схід від озера Урмія. Руса І відчайдушно завдав удару по ассирійцях з тилу, проте зазнав нищівної поразки. Ассирійці обійшли озеро Ван, спустошуючи все на своєму шляху, але штурмувати неприступну Тушпу не зважилися. На зворотному марші в Ассирію Саргон II із тисячою вершників зненацька захопив Муцацір, де урарти зберігали свої незліченні скарби. Втративши Муцацір, Руса І покінчив життя самогубством. А що йому залишалося робити? Адже цей переможний ассирійський похід раз і назавжди поклав край претензіям урартів на політичне лідерство в Передній Азії

Урартське суспільство

Досить тривала зовнішньополітична активність Урарту забезпечувалася економічним процвітанням країни, передусім розвитком поливного землеробства та металургії. Чималі державні запаси сільськогосподарської продукції давали змогу утримувати сильне військо й діяти на міжнародній арені нахрапом. Отож, Урарту випробовувала на близьких і далеких сусідах свої військові мускули не тому, що в цьому існувала настійна економічна потреба, а виключно через амбіційність своїх володарів.

Важливу роль у господарському житті Урарту відігравали порівняно невеликі царські господарства. Підраховано, шо державні зерносховища та винні склади лише Тейшебаіні були розраховані на врожай з площі в 4—5 тис. га. В царських господарствах використовувалася праця тисяч робітників, мало не кожен четвертий із них був писцем чи адміністратором. Центрами цих господарств були міста-фортеці Тейшебаіні, Аргіштіхінелі, Еребуні та ін.

Меншу, але також суттєву роль у соціально-економічному житті Урарту відігравали храмові господарства. Урартські храми були невеликими й жили не стільки з землі та худоби, скільки на приношення мирян. Храми потроху приторговували, хоча загалом торгівля в Урарту в умовах централізованого розподілу суспільного продукту не процвітала.

На вершині соціальної піраміди урартського суспільства перебувала військова знать і чиновництво, тобто царські родичі та нащадки колись незалежних князів. Найчисленнішим був середній прошарок — "озброєні вільні люди племені", яких налічувалося близько півтора мільйона осіб. Община в Урарту загалом була самоуправною.

Існували в Урарту раби та інші залежні виробники. Основним джерелом рабства були війни. В рабство обертали не всіх військовополонених, декотрим із них надавалася можливість служити у війську й накласти головою за урартські інтереси. Регулярний притік робочої сили зі сторони сприяв економічному процвітанню країни.

Урартські володарі намагалися створити міцну централізовану державу. Важливою передумовою посилення своєї влади вони цілком слушно вважали вдалі завойовницькі походи, тому постійно дбали про боєздатність війська, основою якого були професійні воїни — вправні кіннотники й лучники.

В державі ще за царювання Мінуа склалася система намісництв, керованих "начальниками областей". Щоб тримати місцеві органи влади під урядовим контролем, царі діймали їх дріб’язковою опікою (наприклад, вказували такому начальнику, за кого він повинен видати заміж доньку місцевого кухаря). Проте надійно централізувати полі етнічну державу не вдавалося. її оточували численні напівзалежні та союзні політичні утворення, що в усіх відношеннях дуже відрізнялися між собою. Не вдалося створити й єдину господарську систему. Надмірна залежність господарського механізму від притоку сировини та робочої сили зі сторони потребувала успішних воєнних кампаній, тим часом воєнна фортуна не завжди була прихильною до Урарту.

Поиск по сайту: