Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Природнокліматичні умови, населення Стародавньої Анатолії



Анатолію — півострів між Чорним і Середземним морями —

часто називають мостом між Європою та Азією. її територія, за винятком невеликих приморських низин, являє собою високогірне плато, обрамлене на півночі й півдні молодшими горами — Понтійським Тавром і Малоазійським Тавром. Територія півострова понижується в напрямі зі сходу на захід. Гори західної частини Анатолії поступово переходять в Анатолійське плоскогір’я. Ландшафт центральних областей півострова значною мірою долинний (долини розкидані там поміж гір), тож місцеві жителі здавна займалися тут землеробством. Над плоскогір’ям тут і там височать згаслі вулкани. Анатолія лежить у зоні високої сейсмічності, підземна стихія неодноразово спричиняла там жахливі руйнування, що супроводжувалися людськими жертвами.

Анатолія — регіон кліматичних контрастів між побережними та внутрішніми територіями, що істотно позначилося на господарському побуті населення. Зокрема, морське узбережжя й річкові долини на заході півострова природа наділила сухим середземноморським кліматом — спекотним літом і прохолодною зимою. У Причорномор’ї клімат помірно теплий і, що особливо важливо, достатньо вологий для розвитку землеробства. У внутрішніх же районах Анатолії коротка волога весна, спекотне літо з гадюччям, скорпіонами, тарантулами, міріадами москітів і нечастими зливами, які лише змивають родючий шар землі й викликають її ерозію.

Водними артеріями природа Анатолію не обділила, проте користі від них для землероба небагато. Найбільшою річкою є Кизил-Ірмак, відомий у давнину як Галіс, інші річки значно менші й такі бурхливі, що їх неможливо використовувати для судноплавства. У весняно-літній сезон ріки часто виходили з берегів, тому люди боялися селитися безпосередньо біля них.

Нині в це важко повірити, але в давнину гірські схили Анатолії були вкриті густими лісами, причому особливо славилися тамтешній кедр і кілікійська сосна. Ще на початку XV ст., як розповідає легенда, Тімур ховав у лісі поблизу Анкари своїх бойових слонів, тепер же людська безгосподарність і дикі кози перетворили цей край на голий степ.

Територія півострова славилася своїми запасами промислової сировини, передусім різноманітними мінералами (в тому числі вулканічним обсидіаном), мідними, залізними й свинцевими рудами (поклади залізної руди місцеве населення в давнину ретельно приховувало від чужинців). Єдине, чого там бракувало,— це олова, необхідного для масового бронзового виробництва. Його хетти вимінювали в ассирійців. Коли наприкінці II тис. до н. е. араби паралізували цей життєво необхідний обмін, міста Анатолії враз занепали.

Хто населяв цю землю в давнину? Етногенез центрально анатолійського (каппадокійського) населення, яке спілкувалося хетто-лувійськими діалектами індоєвропейської групи мов, залишається предметом наукових дискусій. Коли і звідкіля з’явилися там, у семітському оточенні, індоєвропейці? Гадають, що їхня міграція в Анатолію відбулася на початку II тис. до н. е., а то й раніше, ще в III тис. до н. е. Прибули вони на нову батьківщину (більшість дослідників вважає анатолійських індоєвропейців захожим населенням) або з північного сходу, через перевали Кавказу, або з північного заходу (з Балкан) через протоки Босфор і Дарданелли. Втім, існує також гіпотеза, що індоєвропейці — тубільне населення Малої Азії.

Спершу засвідчили в джерелах свою присутність у Центральній Анатолії палайці, мова яких також була індоєвропейським діалектом. Вони осіли в гірській області Пала й Туманна. Згодом у цьому регіоні вже господарювали й лувійці, мовою яких складено частину документів архіву в Богазкьої. їхній етнонім походить від топоніму Лувія — архаїчної назви малоазійської області, перейменованої згодом на Арцаву. Хетти ж, які також мали осідок у Центральній Анатолії, називали свою мову неситською — за топонімом Неса (архаїчна назва Каніша).

У Малій Азії були попередники індоєвропейців — палайців, лувійців і неситів — мовно споріднені з абхазо-адигейцями Кавказу хатті (протохетти) та каски (каскейці) Причорноморського Тавру (останні зневажливо називали хеттів "свинопасами" й неодноразово здійснювали проти них воєнні набіги). Хеттський етнос утворився шляхом злиття індоєвропейців з корінними хаттськими племенами. Східними сусідами хеттів були споріднені з урартами Закавказзя хуррити.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.