Лідерство– невід’ємний компонент політичної діяльності. Лідерство є всюди, де є організація і влада. Саме слово «лідер» (з англ. «leader») означає «ведучий», «керуючий».
Лідерство – поняття багатовимірне. Під ним розуміється складний механізм взаємодії лідерів і підлеглих. Головними складовими частинами даного поняття є, по-перше, здатність лідера точно оцінювати ситуацію, знаходити оптимальні шляхи вирішення проблем, впливати на розум і енергію людей з метою мобілізації їх на виконання поставлених цілей; по-друге, лідерство як особливий механізм взаємодії лідера і підлеглих допускає, що останні приймають і активно підтримують його рішення і дії, свідомо та добровільно підкоряються йому.
Політичний лідер – це авторитетний член організації, групи, суспільства, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати вагому роль у політичних процесах і ситуаціях.
Політичне лідерство – це вищий рівень лідерства, оскільки воно відображає політичні процеси та відносини у вищих структурах влади, фіксує владні відносини між суб’єктом і об’єктом політики на верхівці політичної піраміди.
У світовій політичній науці і практиці відомі щонайменше два пріоритетних підходи до політичного лідерства. Перший – це орієнтація на лідера як на людину – програму, коли основну увагу приділяють певним теоретичним, ціннісним, ідейним міркуванням, викладеним у програмі лідера. Цей пріоритет є специфічною західноєвропейською конструкцією, коріння якої сягають Великої Французької революції. Другий підхід пов’язаний з давніми історичними традиціями персональної оцінки політичних лідерів.
Розглянемо деякі західні концепції лідерства. Однією з популярних упродовж тривалого часу залишається «теорія рис»(і її різновиди). Вона виникла під впливом досліджень американського психолога і антрополога Ф. Гальтона, який пов’язував лідерство зі спадковістю. В рамках цього напряму були здійснені дослідження царських династій різних націй, аналіз шлюбів між правителями тощо.
На політичне керівництво можуть впливати такі чинники:
· політичні уподобання лідера;
· політичний стиль лідера;
· мотиви лідерства;
· реакція лідера на тиск і стрес;
· обставини, в результаті яких лідер вперше опинився у ролі політичного керівника;
· минулий досвід лідера;
· політичний клімат, в якому лідер розпочав свою діяльність.
Важливо також розуміти, як лідер діє: віддає перевагу особистій дипломатії, детально цікавиться проблемами, що виникли, чи нав’язує своє особисте бачення дійсності; від цього залежить його стиль лідерства.
Для політичного лідера однією з головних рис є здатність справляти політичний вплив на своїх послідовників. Цей аспект лідерства пояснює теорія послідовників (конституентів). Вона тлумачить лідерство як особливий тип взаємин між керівником і послідовниками (виборцями, активними прихильниками лідера, тими, на кого він справляє вплив.
Ситуаційна теорія лідерства стверджує, що лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його вибір має визначатися конкретними ситуаціями, що виникають у «піраміді влади». Ці обставини можуть бути сприятливими, нейтральними, несприятливими, такими, що збігаються з програмою лідера, або такими, що заперечують їх. Теоретики ситуаційного підходу (В. Ділл, Г. Хиптон, А. Голднер та ін.) саме дією ситуації пояснюють таке явище, як культ особистості.
Особистісо-ситуаційна теорія. Американські вчені Г. Герт і С. Мілз виділили чотири чинники, які потрібно враховувати під час розгляду феномена лідерства: риси і мотиви лідера як людини; постать лідера і мотиви, які існують у свідомості його послідовників і змушують їх йти за ним; стиль лідера; інституціональний контекст, тобто ті офіційні правові параметри, в яких працює лідер. Отже, лідерство стало розглядатися як відношення між людьми, а не як характеристика окремого індивіда, що позиціонує себе на роль лідера.
Поясненню природи політичного лідерства допомагає психологічна теорія,яка ґрунтується на психоаналізі З. Фрейда. В основі психоаналізу З. Фрейда – теорія фрустрації, яка пояснює стан збудження людини, коли вона усвідомлює, що існують перешкоди на шляху до реалізації її інтересів.
Максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в історії – сутність феномена культу особи (від лат. cultus – шанування, поклоніння). Це одна з передумов і закономірний наслідок тоталітарного політичного режиму, хоча має місце і в авторитарних, а частково і в демократичних державах.
Поряд з формальним лідерством існує і неформальне політичнелідерство. Неформальне лідерство характеризує суб’єктивну здатність, готовність і вміння виконувати роль лідера, а також визнання за ним права на керівництво з боку членів групи (суспільства). Воно ґрунтується на авторитеті й особистих якостях людини.
Чинники політичного лідерства (характер лідера, взаємозв’язок лідера і конституєнтів, конкретна ситуація) відображені у чотирьох збиральних іміджах: «прапороносець», «служитель», «торговець», «пожежник».
Імідж «прапороносця» базується на демонстрації особистих рис лідера як «великої людини», яка має мрію-ціль. «Служитель» є виразником очікувань виборців, послідовників, коли їх інтереси проголошуються як політичні цілі. «Торговець» переконує конституєнтів «купувати» його ідеї й, ти самим, втягує їх в реалізацію цих ідей. «Пожежник» реагує на виклики ситуації, відгукується на події, що вже сталися, вирішує проблеми конституєнтів, що поставленні конкретною реальністю. У реальному житті більшість політичних лідерів використовують усі чотири названі іміджу, приводять особисті інтереси у відповідність з інтересами свого оточення і будують взаємовідносини з ним, приймаючи до уваги особливості конкретного моменту.
Одним з аспектів проблеми політичного лідерства є питання класифікації цього феномена. В науковій літературі існує багато класифікацій, які базуються на різних критеріях.
Перший критерій – психологічні особливості поведінки лідерів.
Другий критерій –ставлення лідера до пануючих у суспільстві цінностей культури.
Третій критерій – стиль діяльності лідера.
Четвертий критерій –змістовний смисл, суспільна цінність політичної діяльності лідера.
У політології існують й інші класифікації лідерства. Різноманітність типів лідерів пояснюється широким колом функцій, які вони виконують. Функції, які здійснюються лідерами, зумовлюються тими цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією (економічною та політичною), в якій їм доводиться діяти.
Функціїполітичного лідера зосереджені на:
· об’єднанні громадян навколо спільних цілей і цінностей;
· визначенні та прийнятті оптимальних політичних рішень;
· соціальному арбітражі та патронажі, тобто захисті народу від беззаконня влади;
· забезпеченні політичної, інформаційної, емоційної комунікації влади та народу;
· генеруванні у свідомість мас оптимізму, соціальної енергії для досягнення проголошених цілей.
Лідер, як вважають політологи, повинен бути членом своєї групи, команди, «одним із нас», повинен мати однакові або близькі цілі і інтереси, уподобання і принципи. Реальними умовами, що підтверджують право на лідерство є:
· наявність особистої політичної програми;
· вміння боротися за здійснення цієї програми;
· популярність;
· можливості, щоб продемонструвати своє лідерство.
Соціальна значимість і функції лідерів прямо залежать від характеру політичного режиму. Вони відрізняються в авторитарних, теократичних, демократичних державах. У сучасних демократичних політичних системах, як вважають сучасні російські вчені В. Пугачов та О. Соловйов, проявляються три головні тенденції, які змінюють традиційні уявлення про лідерство. Це – професіоналізація, інституціалізація та збільшення ресурсної значимості лідерства.