Дипломатичне підґрунтя Македонської могутності

У IV ст. до н.е. у тому числі у зв'язку з розширенням політичного кругозору древніх греків, для провідних політичних діячів Еллади став очевидним той факт, що невеликі грецькі міста-держави окремо просто не в змозі проводити активну і самостійну зовнішню політику поза межами Балканської Греції. Виходячи з цього обставини, а також у зв'язку з глибокою структурною кризою полісної організації різними містами-державами і їх союзами робилися спроби створення загальногрецьких союзних об'єднань, проте із-за взаємних протиріч жодна з них не увінчалася успіхом. Більше того, в Греції склалася парадоксальна ситуація. Що зазнала поразки у війнах з греками держава Ахеменідів фактично дістала можливість за допомогою грошових субсидій взаємно послабляти у війнах на виснаження сили провідних грецьких полісів і підривати будь-які ініціативи, спрямовані на досягнення більшої міри політичної інтеграції грецьких міст-держав. Система грецьких полісів залишалася гранично плюралістичною аж до македонського завоювання в 338 р. до н.е.

Цікаво, що імпульс до об'єднання Балканської Греції прийшов з далекої периферії еллінського світу - з Македонії, яка взагалі не знала полісного ладу і в певному значенні мала до власне Греції приблизно таке ж відношення, як "варварські царства" до серединного Китаю. Відомі до кінця V ст. до н.е. міста Македонії - Эги і Пелла - в різний час виконували функції столиці держави і були військово-адміністративними центрами царства, а не самостійними політичними одиницями. Як тільки македонські царі змогли зломити автономістські спрямування аристократії, в їх руках виявилися зосереджені унікальні можливості - досить великі по масштабах Балкан, централізовані керовані ресурси і переваги самої передової для того часу грецької військової організації. Саме поєднання військової потужності і відносної адміністративної ефективності зумовило, кінець кінцем, успіх спроби підпорядкування македонському впливу усієї Балканської Греції.

У відповідь на спроби Македонії досягти політичного домінування в субрегіоні декілька десятків грецьких полісів організовують антимакедонську коаліцію і вступають у війну з македонським царем Філіпом. В результаті в 338 р. до н.е. біля Херсонесу сили коаліції зазнали нищівної поразки від македонян. Війну було програно.

Проте Філіп недаремно провів в Греції в якості заручника роки своєї юності. Він виявив досить такту і виверткість, щоб надати своїм військовим успіхам вигляду законності. За його ініціативою в 337 р. до н.е. на загальногрецькому конгресі Корінфа було проголошено створення т.з. Союзу Корінфа під верховенством Македонії. Помірність вимог Філіпа до потерпілих поразка грецьким полісам схилила в його користь громадську думку Еллади.

Філіп спробував навіть надати союзу Корінфа наліт патріотичного почину греків, що нібито об'єдналися під його військовим керівництвом для боротьби зі своїм одвічним супротивником - імперією Ахеменідів, якій на конгресі була оголошена "священна війна" (про те, наскільки "популярні" були подібні гасла серед греків можна судити хоч би за тією обставиною, що основу війська персидського царя Дарія в битві при Іссе (333 р. до н.е.) складали грецькі найманці (чисельність яких досягала за різними оцінками від 20 до 30 тис. чел.) і навіть в битві при Гавгамеллах (331 р. до н.е.) в армії Дарія налічувалося до 10 тис. грецьких найманців). У Греції декларував загальний світ, заборонялися війни між різними грецькими полісами і їх коаліціями, перевороти і інші способи зміни форми правління окремих міст-держав, втручання полісів у внутрішні справи один одного і так далі. Верховним органом союзу Корінфа була проголошена союзна рада (синедріон). Беззмінним головнокомандувачем об'єднаними збройними силами став сам македонський цар Філіп, оголошений гегемоном і гарантом стабільності союзу. Створення союзу формально закріплювало домінування Македонії на Балканському п-ові.

Піднесення Македонії.

Македонія до Філіппа II була глухим розд-робленим краєм. На початок V ст. до н. е. нижньомакедонські племена об'єдналися під владою виборного царя. В греко-перських війнах нижньомакедонські царі виступали як данники й союзники персів, сподіваючись з їхньою допомогою зламати опір західних племен під владою одного правителя.

Філіппові II (359—336) за короткий час вдалося здійснити ряд перетворень і вивести Македонію в ряд наймогутніших держав Бал-канського півострова. Античні автори змальо-вують Філіппа людиною розумною, але віро-ломною, підступною й жадібною. Будь-який засіб для досягнення мети він не вважав га-небним й обіцяв більше, ніж виконував. Дружив лише з тими, хто був йому вигідним. Не позбавлений красномовства, він був винахід-ливим і дотепним, тому ворогів намагався перемагати не у відкритому бою, але хитрістю.

Філіпп був запальним, але вмів приховувати свій гнів. Без сумніву, Філіпп був енергійним і промітним царем, який правильно орієнтувався в складній ситуації. Особливо чітко це виявилося, коли на країну рушили іллірійці. Державну мудрість і дипломатичне мистецтво Філіпп виявив тоді, коли, за словами Юстина, багато народів, неначе змовившись, пішли на Македонію війною, тоді Філіпп вирішив з усіма справитися поодинці: з одними він уклав договори, від інших відкупився грішми, а на слабших напав сам.

Іллірійців із великими труднощами було витіснено з Македонії, тессалійців підкупили подарунками, а атенцям завдано удару біля колонії Мефони. Однак Філіпп поставився ве-ликодушно до переможених атенців: відпустив їх без викупу й навіть відкликав військовий гарнізон з Амфіполя. В інтересах Філіппа було укласти з атенцями мир.

Це дало змогу йому перенести війну в Іллірію, досягнути успіхів й приєднати іллі-рійські та пеонійські землі до Македонії. Організований невдовзі похід до Тессалії також був удалим: до складу Македонії було приєднано значні території. Центральній владі були підпорядковані й верхньомакедонські області.

Філіпп провів реформу македонської армії. Армія стала регулярною, а її управління централізоване. Джерела прямо вказують на Філіппа як на творця македонської фаланги, що за своїми бойовими якостями переважала еллінську. Значно зросла чисельність кавалерії. Новим у тактиці війська було забезпечення тісної взаємодії піхоти й кінноти. За Філіппа в македонському війську стали застосовуватися різні облогові механізми, застосовувані греками вже в V ст. до н. е. (таран, катапульти, облогові башти).

Після успіху в Тессалії та Іллірії Філіпп за-цікавився Амфіполем - важливим торговим містом в гирлі Стримона, що панував над ро-дючою долиною зі срібними копальнями. Він затіяв з атенцями хитру дипломатичну гру, запропонувавши мир і ще не завойований Амфіполь навзамін відібраної Підни (357 p. до н.е.). Атенці не відмовилися від такої вигідної пропозиції, оскільки давно мріяли про придбання стратегічно вигідного Амфіполя.

Але Філіпп, приспавши пильність атенців про-позицією миру й домігшись від них вирядження загону до Геллеспонту для боротьби з тра-кійськими племенами, приступив до облоги Амфіполя.Місто було взяте приступом і пограбоване.

Філіпп і не думав передавати Амфіполь атенцям. Тоді атенці, прагнучи покарати ма-кедонців за віроломство, віддали наказ своїм військам рушити до Македонії. Але Філіпп тим часом встиг укласти союз з Олінфом, полісом, що стояв на чолі об'єднання халкід-ських міст й пообіцявши йому коринтську колонію Потідею. Взявши Потідею, він передав їїОлінфу.

Філіпп II уклав союз також з карійським династом Мавсолом, зацікавленим в ослабленні Другого Атенського морського союзу. Внаслідок спільних дій Філіппа II та Мавсола Атени втратили Родос, Хіос, Кос, Лесбос, Кер-кіру, які перейшли на бік Мавсола. В цій складній обстановці атенці не зуміли протис-тояти македонській загарбницькій політиці.

Широка загарбницька політика Македонії викликала невдоволення її ближчих сусідів -тракійців, ілірійців, пеонів. Їхні царі уклали договір з Атенами, розраховуючи спільними силами убезпечити себе від македонців. Але, як повідомляють античні письменники,Філінгі зумів підкорити союзників раніше, ніж вони були готовими до опору. Тим більше, що Атепи, ослаблені розпадом морського союзу, втратою островів і внутрішніми звадами, не могли надати реальної допомоги іллірійсько-тракійським племенам.

Філіп був убитий в 336 р. до н.е. і виконання намічених великих зовнішньополітичних планів узяв на себе його син Олександр Великий (роки правління 336-323 до н.е.). У 334 р. до н.е. Олександр очолив похід на схід своїй величезній армії, що складалася в основному з греків і македонців. Десять років знадобилося йому, щоб повністю завоювати державу Ахеменідів і об'єднати під своїм скіпетром території від іллірію на заході до відрогів Паміру і долини Інду на сході, від Фракии на півночі до першого нільського порогу на півдні. Олександр в короткий період свого правління, зрозуміло, не міг вирішити завдання інтеграції цієї величезної держави, хоча, принаймні, у напрямі консолідації еліт їм робилися серйозні зусилля. В результаті гігантська імперія, що об'єднала володіння Ахеменідів і македонських царів, почала руйнуватися разом із смертю свого засновника.

Після смерті Олександра виявилося немало претендентів на престол з числа його найближчого оточення і соратників. Верховним правителем імперії став Пердикка - старший з полководців Олександра. Проте це викликало невдоволення інших претендентів, що спричинило цілу чергу військових заколотів і сецесій величезних "царств" із складу імперії. Вже до 321 р. до н.е. (часу загибелі Пердикки) імперія Олександра Македонського фактично розпалася на ряд незалежних одне від одного володінь, перерозподілених між воєначальниками Олександра. Елліністична епоха почалася з довгої майже 20-річної боротьби діадохів за контроль над найбільш значними частинами імперії, аж до битви при Іпсі в 301 р. до н.е. Ця епоха залишила багато пам'ятників, що відносяться до сфери дипломатії. У їх числі тексти союзних договорів, листи та ін. документи.

В результаті ряду тривалих і кровопролитних воєн між діадохами спадок Олександра був розділений між трьома великими грецькими царствами: Царство Птолемеїв в Єгипті, Царство Селевкидів в Передній Азії і на середньому Сході, Царство Антигонідів в Македонії. Дещо пізніше з'явилося ще декілька менш значних елліністичних держав, найбільш відомими серед яких є Греко-Бактрийское царство і Пергам. Їх історія охоплює більше двох століть з IV по II ст. до н.е. Проте зовнішня політика елліністичних монархій не була нічим принципово новим. Це була політика імперської експансії, наскільки дозволяла власна ресурсна база і опір сусідів. Найбільш запеклі і тривалі війни велися між самими елліністичними державами. Досить сказати, що увесь III ст. до н.е. наповнений майже безперервними війнами Птолемеїв і Селевкидов за переважання в Келесирии і в Малій Азії.

В той же час, епоха еллінізму істотно перетворила політичну карту балканської Греції. Уперше в історії античної Греції намітилися тенденції до подолання автаркії окремих полісів і створення більших державних утворень квази-федеративного типу. Насправді, в оточенні таких могутніх держав як елліністичні монархії в Східному Середземномор'ї і Римська республіка, і держава Карфагена на заході окремі грецькі міста-держави, що до того ж переживали глибоку внутрішню кризу, могли фактично виступати тільки об'єктами, а не суб'єктами міжнародних відносин. Ця обставина підштовхнула грецькі поліси до пошуку стійкіших форм об'єднання. Найбільш відомими прикладами довготривалих квази-федеративных державних утворень на території Древньої Греції стали Ахейский і Этолийский союзи.

Висновки

Окрім зовнішньополітичних причин інтеграційні процеси, що активно розвивалися в першій половині III ст. до н.е., мали очевидний зв'язок з соціально-економічними процесами і внутрішньополітичною ситуацією того часу в полісах материкової Греції. Греція III ст. до н.е. почала зазнавати серйозні економічні труднощі, викликані безперервними війнами часів діадохів, які отримали своє продовження і в епоху відносної стабілізації елліністичних держав.

У міру бурхливого зростання міст елліністичного Сходу, поліси Балканської Греції втрачали традиційні ринки збуту продукції ремесла і сільського господарства. Намітилися кризові явища у рамках полісної структури суспільства. Гострота внутрішніх протиріч, взаємну недовіру в середовищі співгромадян викликали практику запрошення суддів з інших полісів. Для закріплення політичних угод стала широко застосовуватися практика обміну громадянством - т.з. "ізополітія". Усе це сприяло, з одного боку, деформації полісної системи, а з іншою, - помітно пожвавлювало міжполісні контакти.

Посилення культурних і господарських зв'язків між полісами, поширення панэллінских ідей і представлень - усе це робило цілком можливим об'єднання міст Балканської Греції у великі союзні держави, причому спочатку не унеможливлювалося навіть поступової інтеграції грецьких полісів і македонської монархії, проте політика македонських царів не сприяла такому об'єднанню.

Внутрішньополітична структура федерацій подібних до Ахейскому і Этолийскому союзам при усіх можливих варіаціях політичного устрою була досить однотипною. Верховним законодавчим органом союзів були загальносоюзні збори, що виконували приблизно ті ж функції, що і народне зібрання у рамках полісу. На зборах вирішувалися, у тому числі і зовнішньополітичні питання, що стосуються надання військової або політичної допомоги тій або іншій державі, оголошення війни, укладення миру, ратифікації договору і так далі. Збори також відправляли і приймали посольства, заслуховували звіти послів, приймали або відкидали дари іноземних правителів, вирішували долю полонеників, керували залагоджуванням територіальних суперечок між союзними полісами і так далі

Окрім зборів, зовнішньополітичні функції мав стратег (глава виконавчої влади) союзу, який мав право своєю владою відкривати у разі потреби бойові дії проти ворога, дозволяти набіги на території сусідніх держав, а також міг вести переговори з іноземними державами, особисто зустрічаючись з їх представниками, відправляючи послів або ведучи дипломатичне листування. Крім того, стратег мав право виступати на загальносоюзних зборах з ініціативою оголошення війни або укладення миру, причому, позиція стратега, як правило, зумовлювала результат голосування. В той же час, стратег повинен був ділити свої повноваження, у тому числі і у сфері зовнішньої політики з такими посадовцями, як даміурги, які мали право присікати дії стратега, що суперечать союзним законам.

Рудиментом традиційної полісної автономії виступало правило, згідно з яким кожен місто-держава, що входив у федерацію, як і раніше мав право здійснювати самостійні зовнішньополітичні акції. Проте на відміну від симмахій, що не накладали в цьому сенсі ніяких формальних обмежень, тепер союзи полісів допускали самостійність зовнішньої політики членів, що входили до їх складу, тільки якщо вона не суперечила курсу зовнішньої політики союзу в цілому.

Нові політичні об'єднання проводили досить активну зовнішню політику, взаємодіючи як між собою, так і з найбільшими елліністичними монархіями - Македонією Антигонідів, Сирією Селевкидів і птолемеевским Єгиптом та ін. Відношення між союзами держав упродовж III - II вв. до н.е. зовні нагадували систему взаємин античних полісів в класичний період. Це було ревниве суперництво союзів за домінування на території материкової Греції.

Проте усе більш активна залученість в систему стосунків елліністичних монархій, а потім і Риму різко розширила сферу МВ для грецьких держав, поступово перетворювала державні утворення Греції на учасника макрорегіональної середземноморської системи МВ.

При цьому, на рубежі III і II вв. до н.е., зовнішня політика держав балканської Греції втрачає самостійний характер. У II ст. до н.е. федерації полісів продовжували відігравати важливу роль в міжнародній політиці і навіть розширювали свої межі. Проте в цей період вони все більше втрачають самостійність в зовнішньополітичній сфері, виступаючи в ролі союзників або навіть сателітів тих або інших зовнішніх сил - Македонії, держави Селевкидів, Риму. Спроба покінчити з політичним пануванням Македонії в материковій Греції в союзі з Римською республікою привела до все більшої залученості в балканські справи Риму в початку-середині II ст. до н.е. А запізнілі зусилля із видворення з Балкан Риму і зовсім закінчилися повним політичним крахом і втратою грецькими державними утвореннями незалежності. У 146 р. до н.е. останній з великих квазі-федеративних союзів - союз Ахейский - зазнав нищівної поразки від Римської республіки. В результаті дещо пізніше грецькі поліси увійшли до складу знову освіченої римської провінції Ахайя.

Оцінюючи прийоми і методи дипломатії державних утворень Древньої Греції необхідно відмітити, що епоха еллінізму значно збагатила набір використовуваних дипломатичних прийомів і засобів. До досягнень такого роду можна віднести, наприклад, посередницьку дипломатію, яка дозволяла античним полісам і федераціям грецьких міст-держав вже в ширшому міжнародному контексті (поза рамками амфиктионий) дозволяти виникаючі спори мирним шляхом, із залученням третьої сторони, покликаної сприяти врегулюванню конфлікту. У сучасній літературі по міжнародному праву і дипломатії для опису подібних явищ використовуються такі терміни, як "посередництво" і "арбітраж".

Джерела свідчать, що дипломатичні прийоми такого роду були відомі древнім і, більше того, знайшли віддзеркалення в античних правових інститутах. Найбільшого поширення цей спосіб вирішення міждержавних конфліктів отримав у греків в III - першій половині II століття до н.е. Для греко-эллінністичного арбітражу характерним було те, що в його рамках розглядалися як чисто правові розбіжності полісів, так і спірні політичні питання. В більшості випадків арбітри і посередники розглядали суперечки про державну приналежність тих або інших територій. Одним з прикладів розгляду подібного роду може служити конфлікт таких полісів як Эпідавр і Корінф з приводу пограничної території (поч. II ст. до н.е.); арбітром в даному випадку виступило місто Мегари. Так само вирішувалося питання при межі спірних прикордонних територій, на яке претендували Мессена і Фигалия і так далі

Іноді в центрі третейського розгляду опинялася суперечка про того, кому належить порт або острів. Так, близько 220 р. до н.е. вирішувалася суперечка, однією із сторін якого були этолийцы, про приналежність порту Панормы в Эпире. У кінці III ст. до н.е. один з Птолемеїв, цар елліністичного Єгипту, виступив арбітром в конфлікті між Кноссом і Гортиной, що оспорювали один у одного права на крітський порт Мілет і так далі

Великий джерелознавчий матеріал, що відноситься до II ст. до н.е., свідчить про те, що в цей час, третейське судочинство і посередницька дипломатія досягли своєї досконалості. У джерелах вказуються сторони, що сперечаються, приводяться списки арбітрів або посередників, визначається предмет розбіжностей, перераховуються офіційні представники сторін, приводяться рішення арбітрів і вказуються місця, куди необхідно направляти копії рішень, а також містяться інші відомості, що дозволяють охарактеризувати процесуальну сторону третейського розгляду як дуже складну і розвинену.

Процедура посередництва здійснювалася спеціальними особами, обраними на народному зібранні того міста, яке вибиралося ворогуючими сторонами в якості нейтральної сторони для вирішення суперечки. Джерела свідчать, що перед представниками третьої сторони стояло завдання послідовного виконання двох різних по своєму характеру обов'язків. Спочатку вони повинні були на основі компромісу спробувати примирити ворогуючі сторони, пропонуючи різні варіанти вирішення проблеми і сприяючи початку переговорного процесу. Якщо вирішити суперечку таким чином не вдавалося, представники нейтральної держави розбирали справу в судовому порядку і в результаті виносили ухвалу, обов'язкову для виконання сторонами (арбітраж), що сперечаються.

Багато процедур і методи здійснення зовнішньої політики, підтримки і розвитку стосунків з сусідніми державами були запозичені у древніх греків Римом. Проте немало в розвиток МО було привнесено і власне Римською республікою і Римською імперією.

Поиск по сайту: