Театр та драматургія Класичний період

У період ствердження афінської демократії протікала творча діяльність драматурга Есхіла, автора героїко-патріотичних трагедій, які підносять великі історичні і релігійно-філософські проблеми, — «Перси», «Семеро проти Фів», «Прометей закутий», трилогія «Орестея». Есхіл ввів другого актора, відкривши цим можливість більш глибокої розробки трагедійного конфлікту і посилення дієвої сторони театральної вистави. За Есхіла визначилася класична форма будови трагедії і порядок її подання.Потужний політичний і культурний підйом афінської держави в другій половині 5 століття до н. е. обумовив новий період у розвитку театрального мистецтва та драматургії. У трагедії Софокла «Антігона», «Цар Едіп», «Електра» та інших виражені громадянські і моральні ідеали античної демократії епохи розквіту. Високий гуманістичний зміст трагедій Софокла, інтерес до вивільнення людської особистості з полісних зв'язків визначили драматизацію театральних вистав — поява третього актора, зменшення ролі хору, збільшення діалогічних частин трагедії. Із Софоклом пов'язується також введення декораційного оформлення.в трагедіях Евріпіда «Андромаха», «Гекуба», «Геракл», «Іполит», «Медея», «Іфігенія в Тавриді», «Фінікіянкі», «Троянки» зображуються лиха, породжені війною, критикуються старі релігійні уявлення, тиранія, посилюється увага до внутрішнього світу людини, передачі душевних переживань героїв. Стародавня аттична комедія досягла художнього розквіту у творчості Арістофана. У сатиричних комедіях «Вершники», «Світ», «Лісістрата», «Оси», «Птахи», Хмари та інших він піддавав різкій критиці призвідників війни, хитрих і жадібних демагогів, що використовують в низинних цілях довіру народу, лицемірних вождів багатої верхівки. Крім трагедій та комедій, ставилися також сатиричні драми;— веселі п'єси, в яких хор складався із супутників Діоніса — сатирів.

Серед причин Пелопоннеської війни можна виділити наступні:Етнічні причини. Конфлікт між двома етнічними групами – ахейцями (Аттіка) та дорійцями (Пелопоннес та колонії в Південній Італії) тривав ще з гомерівських часів. Тривалий час дорійці панували в материковій Греції, але з кінця Греко-Перських війни, ахейський поліс Афіни, кидає виклик дорійській Спарті, що рано чи пізно призвело би до війни.Економічні причини. Економіка Афін та союзників базувалася переважно на інтенсивному сільському господарству, ремісництву та торгівлі. Економіка Спарти, навпаки, базувалася на натуральному сільському господарстві. Різні економічні уклади постійно конфліктували між собою. Проте крім, суперечності між економічними укладами Афін та Спарти, дуже великого протиріччя набував конфлікт між Коринфом та Афінами за гегемонію в морській торгівлі.Місто Коринф, хоч і входило до складу Пелопоннеського союзу, проте економіка Коринфу була схожою на афінську – домінування ремісництва та торгівлі. Тому, Коринф прагнув за допомогою воєнної підтримки Спарти, похитнути афінську економічну гегемонію в Греції.Політичні причини. В сфері політики Афіни та Спарта знову знаходилися зовсім на різних полюсах. Політичний устрій Афін – демократія, а Спарти – олігархія. Афіни були еталоном демократичного устрою з широким представництвом народу при владі, Спарта навпаки була олігархічною республікою, яка навпаки викликала захоплення у прихильників аристократичного правління (найбільш відомим прихильником політичного устрою Спарти був філософ Платон). Історики визначають при події, які призвели до початку Пелопоннеської війни. Першою подією став конфлікт в Керкірі та Епідамні між аристократичними та демократичним силами (435-433 роки до н.е.). Поліси звернулися за допомогою до Коринфа та Афін. Оскільки, ці два поліса були засновані вихідцями з Коринфу, тому вважалося що Афіни не мали права втручатися у цей конфлікт. Втручання Афін дуже непокоїло Коринф, який вбачав у цьому Афінську експансію у Західну частину Еллади, де панівні позиції займав Коринф.Наступною подією стала Мегарська псефізма. Поліс Мегари розташовувся всього у 42 км біля Афін, і входив до складу Афінського союзу. Але згодом, Мегари вийшли з Афінського союзу та перейшли на бік Спарти. Попри вихід із Афінського союзу, Мегари продовжували торгувати із Афінами та іншими членами союзу. У 432 році до н.е. Афіни видали указ Мегарську псефізму – яка забороняла ввіз продуктів та товарів із Мегар до Афін та їх союзників. Економіка Мегар зазнала катастрофічного удару. Мегари стали закликати Спарту до війни проти Афін.Третьою подією, яка призвела до війни став конфлікт в Потідеї. Потідея – поліс, на півостові Халкідіка, входив до складу Афінського морського союзу. За підтримки Коринфа, у Потідеї спалахнуло повстання проти Афінського домінування в морському союзі. Афіни були змушені спрямувати великі сили для приборкання повстання (432 р. до н.е.).Після повстання Потідеї, Афіни та Спарта знали, що конфлікт не минучий, тому почали готуватися до війни.

Архідамова війна[ред. код]

Перікл, що користувався на початку війни значними повноваженнями, відмовився від думки захищати Аттику, а запропонував діяти наступально на морі і блокувати флотом Пелопоннес. У квітні 431 до н. е. розпочалася Пелопоннеська війна захопленням союзного з Афінами міста Платеї.

Перший період війни тривав 10 років (так звана Архідамова війна, за ім'ям спартанського царя Архідама, який в перші два роки війни спустошував Аттику). Крім того 430 до н. е. в Афінах із жахливою силою лютувала чума. Перікл пішов з флотом до східного берега Пелопоннесу, але змушений був повернутися внаслідок епідемії. Цією невдачею скористалася опозиція Перікла, який був, на її думку, винуватцем війни з усіма її лихами: Перікл був забаллотований під час виборів у стратеги, звинувачений у розтраті громадських грошей і засуджений до сплати штрафу. Афіняни вже бажали миру, але Спарта відмовлялася від нього.На початку 430 року була взята Потідея і заселена аттичними клерухіями. Перікл був знову обраний у стратеги, але незабаром помер (429 до н. е.), і на чолі миролюбної партії став Нікій. На афінську політику після смерті Перікла починають великий впливати вже не стратеги, а оратори з простолюду, яким народ довіряв більше, ніж ораторам з вищих верств, що виявляли симпатії до Спарти. Найвпливовішими демагогами були Клеон, Гіпербол, Андрокл, Клеофонт. Аристофан називає демагога низькою і нахабною людиною з вулиці. Душею демосу був пристрасний, грубий Клеон, який постійно нападав на відсутність енергії у веденні війни. За його пропозицією винагороду геліастів було збільшено втричі. Навесні 428 до н. е. пелопоннесці втретє вторгнулись до Аттики, вслід за тим повстав сильний і багатий острів Лесбос з усіма містами, крім Мефімни. Повстання Лесбосу загрожувало Афінам серйозною небезпекою, оскільки лихоманило усю систему, на якій грунтувалася їх могутність, та не встигли мітіленці приготуватися до захисту, як повстання було локалізуване і осаджене, а Мітілени здалися афінянам (427 до н. е.).Афіняни за пропозицією Клеона варварськи розправилися із повстанцями, стративши до 1 000 чоловік. Лесбоське повстання було викликане тим, що олігархія, яка панувала на острові, не бажала бути залежною від демократичної держави. Майже кожне грецьке місто страждало від боротьби двох партій — аристократичної та демократичної. Боротьба супроводжувалася обурливими жорстокостями. Вражаючим прикладом дикого насильства і міжусобиці служила Керкіра. Вона задумала відколотися від Афін, внаслідок чого відбулася різанина між заможним класом і демосом; останній взяв верх, олігархи були майже цілком винищені (427—425). Для посилення засобів війни афіняни під впливом Клеона збільшили вдвічі данину з союзників; на самих городян була накладена подать (грец. έισφορά). У 427 до н. е. афіняни надіслали 20 кораблів на допомогу леонтінцям проти Сиракуз, сподіваючись підпорядкувати собі Сицилію, у якій в цей час спалахнула загальна міжусобна війна. На шляху Демосфен, один зі стратегів, зайняв Пілос у Мессенії. Спартанці відправили загін лакедемонських гоплітів на острів Сфактерія, але афіняни блокували острів і розбили спартанський флот. Лакедемоняни заговорили про мир, але Клеон перешкодив укладенню перемир'я, він прагнув тільки миттєвої переваги і мало піклувався про кінець війни. На його стороні було міське населення, що складалося з дрібних торговців, ремісників, моряків — затятих демократів. Афіняни замкнули Сфактерію; спартанці обклали Пілос і потайки доставляли провізію на Сфактерію.Облога затягнулася. Тоді Клеон, який ніколи не командував військом, зголосився через 20 днів захопити спартанців у Сфактерії. Напад його разом із Демосфеном був вдалим (425 до н. е.): весь гарнізон острова був узятий в полон, що знову зміцнило авторитет Афін. В особі полонених спартанців афіняни мали важливу заставу; Пелопоннеській армії довелося залишити звичайну тактику вторгнення до Аттики. Проте успіхи афінян скоро були зупинені талановитим полководцем спартанським Бразидом, що відстояв проти них Мегару. Він схилив багато міст на бік Спарти, майстерно переконуючи їх, що Спарта бореться за їхню свободу. Він уклав союз із Македонією, взяв Амфіполь; в той же час афіняни зазнали тяжкої поразки у Беотії. Зневіра опанувала Афінами.

Сицилійська експедиція.Після підписання миру в Афінах посилився вплив радикальних партій і афіняни отримали енергійних вождів в особі Гіпербола і Алківіада, які наполягали на відновленні війни з Пелопоннеським союзом. Особливо Алківіад (450-404 рр. до н.е.), який за допомогою аристократа Нікія добився вигнання вождя демократів Гіпербола, після чого остракізмом перестали користуватися.420 р. до н.е. Алківіад був обраний стратегом, а прихильник партії миру Нікій був забалотований. Як представник Афін Алківіад уклав союз з Аргосом і підтримував його під час війни зі Спартою. Ця війна для Аргоса і Афін була невдалою і закінчилася тим, що Спарта уклала з Аргосом договір, а Афіни залишилися в політичній ізоляції.Скориставшись такою ситуацією Алківіад, прагнучи посилити свій вплив, став наполягати на похід в багату Сицилію, а потім на Карфаген. В завоюванняї були зацікавлені всі верстви афінського населення.416 р. до н.е. прибули посли одного з союзних міст (м. (С)Егеста) з проханням допомогти у боротьбі проти Сиракуз. Народні збори вирішили послати флот для завоювання СицилІЇ на чолі з трьома стратегами - Алківіадом, НікІєм і Ламахом. Ціною великого напруження сил побудували флот в кількості 134 трієр. Було витрачено чималі кошти: одне жалування воїнам складало приблизно 1620 талантів (близько 2,5 млн. крб.).415 р. в СицилІї на афінян чекав стриманий прийом, там вже готувалися до відсічі. Алківіад втік у Спарту. Після від'їзду Алківіада, ескадра позбавилася найкращого стратега. Нікій та Ламах не були енергійними і діяли мляво та нерішуче. І взагалі, сициилійська експедиція з самого початку була авантюрою. Афіни вимушені були воювати з Сиракузами без підтримки, а місто було добре укріплене, мало значний флот і тому облога затягнулася. Крім того, на допомогу сиракузянам прийшов загін пелопоннесців, який прорвався в місто, і афінська ескадра опинилася у скрутному становищі.414 р. до н.е. з Афін для підкріплення прибуло ще 75 кораблів на чолі з Демосфеном, але й це не врятувало ситуації - сиракузяни перейшли до активних бойових дій, нанесли поразку Демосфену. В битві загинуло більше 2 тис. афінян і союзників. Вирішено було відступити, але місячне затемнення змусило забобонного Нікія відкласти на місяць відступ афінського флоту з Сицилії. У 413 р. до н.є. афіняни були розбиті у двох битвах, а залишки армії взяті в полон і відправлені у сицилійські каменоломні, кораблі були потоплені, а Нікій та Ламах страчені як військові злочинці, які напали на мирне населення.Так загинув Нікій, який приніс нещастя батьківщині своєю нерішучістю і боязню суперників у боротьбі за владу більше, ніж ворогів рідної країни. Поразка сицилійської експедиції була страшенним ударом по Афінах, від якого вони не змогли оговтатися. Афінська морська держава почала поступово руйнуватися.

Декелійська війнаДля демосу, який звик жити на кошти союзників, володіння багатою Сицилією представляло великий інтерес. Особисто Алківіад мріяв керувати підкореною Сицилією, знищивши могутність Сиракуз, підпорядкувавши пелопоннесців і здійснивши заповітну мрію Афін про гегемонію над усією Елладою. План Алківіада зустрів опозицію, особливо з боку заможних, які не бажали виділити на витрати війни частину свого майна. Похід, однак, було вирішено, і на чолі флоту силою до 40 тисяч чоловік були поставлені Алківіад, Ламах і Никій. Але Алківіад мав противників і в демократичній партії, і в аристократичній, вони скористалися моментом, коли Алківіада не було в Афінах, звинуватили його в святотатстві і домоглись відкликання його з театру війни. У цей час в Афінах грали величезну роль таємні політичні гуртки — гетерії, — що переслідували егоїстичні цілі. Процес гермокопідів, в якому найбільш проявилася діяльність гетерій, свідчить про підготовлюваний олігархічний переворот.Алківіад втік до Спарти і перейшов на її бік. За його порадою спартанці послали в Сіракузи чудового полководця Гіліппа, який об'єднав сіракузців (414 до н. е.). Тим часом Афінам загрожувала небезпека, тому що спартанці зміцнили за порадою Алківіада Декелію, важливий стратегічний і торговий пункт для Афін (413; останній період Пелопоннеської війни, з 413 по 404 р., отримав назву Декелійської війни). Нікій просив відставки, повідомляючи, що солдити масово вдались до дезертирства. Афіняни послали йому сильне підкріплення під начальством Еврімедона і Демосфена. Навесні 413 року сіракузці за допомогою пелопоннесців напали з суходолу і моря на афінян і завдали їм поразки. Військо пало духом. Вирішено було відступати.Під впливом забобонів — сталось місячне затемнення — афіняни зазнали страшної поразки, втративши весь свій флот. Змучене військо поволі відступало суходолом, поділившись на два загони; сіракузці з жорстокістю били вмираючих від спраги воїнів. Нікій і Демосфен були вбиті; полонених сіракузці посадили у каменоломні, Вороги демократії відмінно скористалися панікою і роздратуванням проти демагогів. Радикальна партія втратила кредит. Влада демократії була значно обмежена установою комісії з найстаріших громадян (пробулів) для обговорення і прийняття необхідних заходів, яких вимагало згубне становище держави. Ці пробули вносили олігархічний елемент у демократичну Раду п'ятисот (413).Союзники, користуючись нещастям Афін, задумали передатися Спарті; Евбея, Лесбос, Хіос, Еритрія вступили з нею у переговори. Відпаданню союзників сприяв, головним чином Алківіад, який з'єднався з Тиссаферном, малоазійським сатрапом, і розраховував влітку 412 до н. е. зруйнувати всю колоніальну силу афінян. У Персії також раділи поразці Афін і мріяли повернути під владу Персії грецькі міста малоазійського помор'я. Коли за Хіосом відкололись Клазомени, Теос, багатий Мілет, афіняни повинні мали витрачати останню тисячу талантів — резерв, утворений Периклом на випадок крайньої потреби. Тим часом спартанський адмірал Халкідей уклав з Тиссаферном ганебний союз: він відмовився від незалежності азіатської Еллади заради спільних дій проти Афін, визнав права перського царя на всі землі, які коли-небудь йому належали, зобов'язався не миритися з Афінами без угоди з Персією.Справи афінян поліпшали, коли на островах відбувся реакційний рух. На захист афінян піднявся Самос, в якому соціальна боротьба закінчилася умертвінням 200 аристократів і вигнанням 400. Швидко були відвойовані Теос, Мітілени, Мефімна, Клазомени; афіняни стали загрожувати Мілету, користуючись млявістю пелопоннесців і відсутністю у них стратегічних планів. Алківіад втік до Тиссаферна і задумав розірвати союз між Персією і Спартою, зблизивши першу з Афінами. Він завів зносини з афінянами, що перебували на Самосі, і обіцяв їм допомогу Тиссаферна, якщо вдасться скинути демократію. Алківіад чудово вловив суспільний настрій в Афінах, де все частіше лунали голоси на користь олігархії, а Пізандр домовився із таємними клубами змінити форму правління. Шляхом терору усунені були найвпливовіші демагоги (Андрокл зокрема), і в Афінах встановилася олігархія, на чолі якої стояли сам Пізандр, Терамен і Антифонт (411 до н. е.). Вся урядова влада перейшла до рук ради чотирьохсот; народні збори було замінено зборами 5 000 громадян, найбагатіших, але й останні жодного разу не скликалися. Винагорода за виконання цивільних обов'язків була скасована. На Самосі, однак, скоро знову взяла верх демократична партія. Алківіад, який прибув туди, був проголошений стратегом. В Афінах серед олігархів відбувалися чвари; домогтися миру зі Спартою вони не могли і позбулися ще декількох островів (наприклад, Андроса). Спартанський флот розбив у Евбейскій протоці ескадру афінян і схилив Евбею відпасти від Афін. Тоді внаслідок опозиції помірних (Терамен) відбулася нова революція в Афінах: олігархія була скинута, відновлена Рада п'ятисот, але демос залишився позбавленим участі у політичному житті, наданої середньому стану. З армією у Самосі було укладено мир (411 до н. е.), і Алківіад отримав право повернутися в Афіни.

Наслідки Пелопоннеської війниЗ 200 кораблями Лізандр оволодів усіма союзними з Афінами містами, всюди знищуючи демократію і вводячи олігархічну декархію під захистом спартанського гарнізону. Він підкорив Візантій, Халкедон, Сест і багато інших міст. Усіх афінян, що здалися йому, він відправляв в Афіни, щоб скупчення народу справило там голод. Зі 150 триєрами спустошивши Саламін, Лізандр прибув під Пірей; в той же час із суходолу Афіни були обкладені спартанським військом під проводом царів Агіса і Павсанія. Голод і підступи олігархів довершили лихо, і в квітні 404 до н. е. Афіни здалися безумовно.

Фіванці і коринфяни вимагали, щоб місто було зовсім знищене, а мешканців продати у рабство, але спартанці не допустили цього, і з афінянами було укладено мир. Афіняни повинні були зруйнувати довгі мури і зірвати зміцнення Пірея, видати весь флот, крім 12 кораблів, повернути вигнанців, відмовитися від влади над союзниками, допомагати спартанцям за першою їх вимогою в усіх їхніх війнах. Могутність Афін була знищена цілком.Підкоривши Самос, Лізандр з'явився в Афіни і встановив там олігархічний «правління тридцяти» (грец. οί τριάκοντα), яка трималася при владі завдяки терору. З цих тридцяти 10 мули бути обраними Тераменом, 10 — ефорами, 10 — народом. Суд присяжних та обрання посадових осіб по долі були знищені. Пелопоннесська війна дуже яскраво відобразила в собі розкладання Греції. Вона була самознищенням еллінського світу. Нездатність жертвувати особистою вигодою загальному благу привела до падіння демократії. Власне занепад Стародавніх Афін розпочався задовго до кінця Пелопоннесської війни. Гетерії і найманство, мрії про завоювання демократії для роздачі грошей громадянам, жахливі сцени насильства і жорстокості, такі численні під час Пелопоннеської війни, виявляють політичний і моральний занепад Греції.

Поиск по сайту: